скачать книгу бесплатно
Верле (крiзь зуби). І треба ж було цьому Гроберговi!..
Грегерс (втупившись з вiдкритим ротом на Яльмара). Та не може бути!..
Огрядний пан. Що таке? Хто це був?
Грегерс. Нiхто. Просто бухгалтер i ще один.
Короткозорий пан (до Яльмара). Ви його знаете?
Яльмар. Не знаю… не звернув уваги…
Огрядний пан (пiдводиться). Та що трапилось, хай йому чорт? (Пiдходить до групи iнших гостей, що розмовляють пiвголосом.)
Фру Сьорбю (шепоче до Петтерсена). Ткнiть йому там чого-небудь смачного.
Петтерсен (киваючи). Слухаю. (Виходить.)
Грегерс (тихо, схвильовано до Яльмара). То це був вiн?
Яльмар. Вiн.
Грегерс. І ти сказав, що не знаеш його?
Яльмар (iз запалом, пошепки). Але як же я мiг?…
Грегерс…Пiзнати свого батька?
Яльмар (журливо). Ах, побув би ти на моему мiсцi!
Перешiптування i тиха розмова мiж гiстьми змiнюються нарочито голосною.
Плiшивий пан (наближаючись до Грегерса i Яльмара, дружнiм тоном). А! Оновлюете давнi спогади студентських часiв? Га?… Ви курите, пане Екдаль? Хочете вогника? Ах, так, тут же не можна…
Яльмар. Дякую, я не…
Огрядний пан. Чи не прочитаете ви нам якi-не-будь гарненькi вiршики, пане Екдаль? Колись, я пам'ятаю, ви чудово декламували.
Яльмар. На жаль, тепер нiчого не пригадаю.
Огрядний пан. Шкода, дуже шкода. Ну то що ж би нам придумати, Балле?
Обое походжають по кабiнету i потiм iдуть до другоi кiмнати.
Яльмар (похмуро). Грегерсе… Я пiду! Той, хто зазнав нищiвного удару долi, бачиш… Передай мое вiтання твоему батьковi.
Грегерс. Добре. Ти просто додому?
Яльмар. Так. А хiба що?
Грегерс. Я, може, зайду до тебе якось.
Яльмар. Нi, не треба. До мене не треба. Невесела домiвка моя, Грегерсе… Особливо пiсля такого пишного бенкету… Ми завжди можемо побачитись десь в iншому мiсцi.
Фру Сьорбю (пiдходячи, пiвголосом). Ви йдете, Екдаль?
Яльмар. Так.
Фру Сьорбю. Вiтайте Гiну.
Яльмар. Дякую.
Фру Сьорбю. І скажiть, що якось днями я навiдаюсь до неi.
Яльмар. Дякую. (До Грегерса.) Не проводжай мене. Я хочу пiти непомiтно. (Повiльно, немов проходжуючись, прямуе до другоi кiмнати i йде праворуч.)
Фру Сьорбю (тихо до Петтерсена, який повернувся). Ну, дали що-небудь старому?
Петтерсен. Аякже. Всунув йому в кишеню пляшку коньяку.
Фру Сьорбю. Не знайшли нiчого кращого.
Петтерсен. А вiн кращого за це нiчого й не знае, фру Сьорбю.
Огрядний пан (на дверях, з нотами в руках). Чи не заграли б ми з вами в чотири руки, фру Сьорбю?
Фру Сьорбю. З охотою, ходiмо.
Гостi. Браво, браво!
Фру Сьорбю i гостi виходять до другоi кiмнати праворуч.
Грегерс залишаеться бiля камiна. Верле шукае щось на письмовому столi, очевидно, вичiкуючи, щоб Грегерс пiшов, але той не ворушиться, i Верле сам прямуе до дверей.
Грегерс. Батьку, чи можеш придiлити менi хвилинку?
Верле (зупиняючись). Чого тобi?
Грегерс. Менi треба сказати тобi кiлька слiв.
Верле. Хiба не можна почекати, поки ми залишимося самi?
Грегерс. Нi, не можна. Може так статися, що нам з тобою не доведеться бiльше залишатися самим.
Верле (пiдходячи ближне). Що це означае?
Пiд час наступноi бесiди iз зали глухо долинають звуки фортепiано.
Грегерс. Як можна було дати цiй сiм'i так занепасти!
Верле. Ти, мабуть, говориш про сiм'ю Екдалiв, наскiльки я розумiю.
Грегерс. Атож. Лейтенант Екдаль колись був дуже близьким другом тобi.
Верле. На жаль, навiть надто близьким. І менi чимало рокiв потiм довелося розплачуватись за це. Йому я повинен дякувати i за те, що на мое добре iм'я лягло щось подiбне до плями.
Грегерс (тихо). А вiн справдi був единим винуватцем?
Верле. Хто ж iще, по-твоему?
Грегерс. Але ж це скуповування лiсiв ви надумали спiльно…
Верле. Так. Але хiба не Екдаль знiмав плани дiлянок… невiрнi плани? Це вiн почав незаконну порубку на казеннiй землi. Вiн же й керував усiм дiлом. Я був осторонь – навiть i не знав, що там коiв лейтенант Екдаль.
Грегерс. Лейтенант Екдаль i сам, певно, не вiдав, що коiв.
Верле. Можливо. Але факт той, що вiн був засуджений, а я виправданий.
Грегерс. Знаю, що доказiв проти тебе не виявилось.
Верле. Виправдання е виправдання. Але чого це ти здумав копатися у цих давнiх чварах, через якi я посивiв передчасно? Мабуть, саме цим ти й був зайнятий усi цi роки на заводi? Запевняю тебе, Грегерсе, у нас у мiстi всi цi iсторii давним-давно забутi… Принаймнi щодо мене.
Грегерс. А нещасна сiм'я Екдалiв?…
Верле. То що ж, по-твоему, я мав зробити для них? Коли Екдаль вийшов на волю, вiн уже був пропащою людиною. Є такi люди, якi одразу йдуть на дно, тiльки-но iм потрапить пара дробинок у тiло, i нiколи вже бiльше не спливають на поверхню. Повiр моему слову, Грегерсе, для старого Екдаля я зробив усе, що тiльки дозволяли обставини… що мiг зробити, не даючи приводу для рiзних пiдозрiнь i пересудiв…
Грегерс. Пiдозрiнь?… Ну так, звичайно.
Верле. Я звелiв давати старому переписування з контори i плачу йому значно дорожче, нiж варта його робота…
Грегерс (не дивлячись на батька). Гм… у цьому не сумнiваюсь.
Верле. Ти глузуеш? Мабуть, не вiриш моiм словам? По книгах, звичайно, цього перевiрити не можна; таких видаткiв я нiколи не записую.
Грегерс (з холодною посмiшкою). М-так, мабуть, бувають видатки такого роду, що найкраще iх не записувати.
Верле (вражений). До чого це ти ведеш?
Грегерс (палко). Ти записав до книг видатки на навчання Яльмара Екдаля фотографування?
Верле. Я? Чи записав?
Грегерс. Я тепер знаю, що ти взяв цi видатки на себе. І знаю так само, що ти не поскупився дати змогу молодому Екдалевi завести дiло, влаштуватися.
Верле. От бачиш, а ще кажуть, що я нiчого не зробив для Екдалiв! Можу тебе запевнити, цi люди коштували менi чимало.
Грегерс. А ти записав до книг хоч деякi з цих видаткiв?
Верле. Навiщо ти ставиш менi запитання?
Грегерс. О, на це е своi причини. Слухай-но, скажи менi… твое палке спiвчуття до сина твого давнього друга… почалося саме з того часу, коли вiн надумав одружитися?
Верле. Якого чорта!.. Де вже менi це пам'ятати через стiльки рокiв?
Грегерс. Ти менi писав тодi – суто дiлового листа, звичайно, – i в приписцi коротенько згадав, що Яльмар Екдаль одружився з фрьокен Гансен.
Верле. Вiрно, ii так i звали.
Грегерс. Але ти не згадав, що ця фрьокен Гансен була Гiна Гансен, наша колишня економка.
Верле (вимушено-насмiшкувато). Я не припускав, що ти особливо цiкавився нашою колишньою економкою.
Грегерс. Я i не цiкавився. Але… (знижуючи голос) здаеться, iншi тут у домi дуже цiкавилися нею.
Верле. Що ти хочеш сказати? (Запально.) Чи не на мене натякаеш?
Грегерс (тихо, але твердо). Так, я на тебе натякаю.
Верле. І ти смiеш!.. Дозволяеш собi!.. А цей невдячний, цей фотограф… Як смiе вiн зводити такi обвинувачення!
Грегерс. Яльмар i словом не зачепив цього. Не думаю, щоб вiн мав хоч найменшу пiдозру.
Верле. То з чого ж ти взяв? Хто мiг тобi сказати таке?
Грегерс. Моя бiдна, нещасна мати. Вона менi сказала це, коли я востанне бачився з нею.
Верле. Твоя мати! Цього й слiд було сподiватися. Ви з нею завжди заодно були. Вона й пiдбурювала тебе проти мене з самого початку.
Грегерс. Нi, не вона, а ii муки i страждання – усе, що зломило ii i привело до загибелi.
Верле. О, в неi зовсiм не було причин отак страждати i терпiти; у всякому разi, не бiльше як у багатьох iнших! Але з хворобливими, екзальтованими особами не заговориш. Я це достатньо вiдчув… І от ти тепер носишся з цими пiдозрами… порпаешся в купi старих пересудiв i плiток, якi ганьблять твого батька. Далебi, Грегерсе, у твоi роки час би вже взятися до чогось кориснiшого.
Грегерс. Авжеж, мабуть, таки час.
Верле. Тодi й на серцi у тебе, можливо, стало б свiтлiше, не так, як тепер. Ну чого тобi корпiти на тому заводi, гнути спину, як простому конторниковi, i вiдмовлятися брати хоча б грiш понад визначене жалування? Адже це просто нерозумно з твого боку.
Грегерс. Так. Коли б я був певен, що це так.
Верле. Я тебе розумiю. Ти хочеш бути незалежним, нiчим менi не зобов'язаним. Ну от, тепер тобi й нагода е стати незалежним, самому собi паном.
Грегерс. Он воно що! В який спосiб?
Верле. Бачиш, я писав тобi, щоб ти неодмiнно i негайно приiхав сюди, у мiсто… гм…
Грегерс. Так… але що тобi, власне, потрiбно вiд мене? Я цiлий день чекав, що ти поясниш.
Верле. Я хочу запропонувати тобi вступити компаньйоном у фiрму.
Грегерс. Менi? У твою фiрму? Компаньйоном?
