скачать книгу бесплатно
Прапороносцi
Олесь Гончар
«Прапороносцi» Олеся Гончара – роман, присвячений трагедii Другоi свiтовоi вiйни***. Автор з надзвичайною психологiчною напруженiстю зображуе складнi долi героiв, змальовуе бiль вiд утрат рiдних на вiйнi. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища, новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.
Олесь Гончар
ПРАПОРОНОСЦІ
КНИГА ПЕРША
АЛЬПИ
О Русская земле! уже за шеломянемь еси!
«Слово о полку Игореве».
І
Од тодi, як передовi частини перейшли кордон i зникли за горбатими висотами чужоi землi, минуло вже кiлька днiв. На переправi стали прикордонники, перевiряючи документи бiйцiв i окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий прикордонний стовп i ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нiчого, але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий ти, ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го Украiнського фронту в своiх зелених безсмертних гiмнастьорках знову з'являться на берегах цiеi рiки i перепливуть ii? Доля! – сказав би ти. Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна.
Коли Черниш пiдходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, пiдстриженим пiд бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зiгнутi в лiктях так, наче вiн усе пiдкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаеного в травi. Наскiльки мiг Черниш зрозумiти, цей рудий сержант вiдбував службу в 1941 роцi саме тут, на кордонi.
Тепер вiн гумористично розповiдав, жестами й вигуками зображував, як iх бомбили вперше. Найсмiшнiше сержант показував на мигах самого себе, як вiн шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мiлкою i вiн гриз землю зубами, а лiтак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скiльки мурашок бiгало тодi по нiй. Часи, часи!..
Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповiдь i, нашорошений, обернувся до Черниша:
– Ви в Н-ську?
– В Н-ську.
– Буна дзiва! Мое вам… Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати – жартуе вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим сторожким поглядом з-пiд навислих брiв, воно мало вираз тiеi лукавоi напускноi блазнюватостi, вiд якоi можеш чекати всяких несподiванок. Бiйцi дивились на нього i заздалегiдь посмiхались.
– Тiльки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмiтував.
– Нiчого дивного. Я… вперше.
– А-а! – роззявив рота сержант, нiби дуже тим здивований. – Вперше! Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв…
– ?
– …Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув:
– Товаришу сержант[1 - Сержант клацнув каблуками з пiдкресленою бравiстю.]! Що ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?
З-пiд пом'ятоi, в брудних плямах гiмнастьорки в сержанта виглядала охвiстям спiдня сорочка. Вона була досить-таки брудна, i це нiби трохи встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та й взагалi важко було уявити, щоб вiн коли-небудь червонiв. Обличчя його було землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'iлася йому в тiло.
– Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, – сказав сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися. – Бо не мама ii прала, а дiвчата з фронтових пралень, а iм уже руки милом геть пороз'iдало… Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаi тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, – iнша рiч! Все новеньке та чистеньке… З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Украiну поiздом iхали?
– То що?.. Поiздом.
– А я… на пузi повз, – сказав сержант майже пошепки i з такою щирою iнтимнiстю, що Чернишевi стало раптом нiяково за свою гарячковiсть.
– Так ви справдi з Н-ськоi? – згодом спитав Черниш уже примирливiше.
– Шельма буду!
– То що ж… пiдемо разом?
– В натурi. Ви та я – ось ми з вами уже й команда… А прiзвище мое Козаков.
Козирнувши прикордонникам, вони зiйшли на переправу, полущену, вичовгану за кiлька днiв тисячами нiг.
– Щасливо, товаришi! – гукали прикордонники навздогiн. – Пишiть!..
– Ждiть телеграми з Берлiна! – вiдповiв без посмiшки Козаков.
Гули пiд ними сосновi дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шумiла рiчка, вкрита бiлими сережками пiни, рудi хвилi армiями котилися десь iз високих гiр у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою пiдiймалася все вище, i було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора i до неi можна дiйти.
Козаков у своiх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких вiн здавався трохи розкарякуватим, iшов, ступаючи на п'яти, подавшись усiм корпусом вперед, i розповiдав, що вiн тiкае з госпiталю. Там, бачите, його лiкували пiсля контузii електричними лампами, щоб не сiпалися повiки i не дрижали руки, коли хвилюеться. Однак, почувши, що його частина разом з армiями 2-го Украiнського вже перейшла кордон, вiн не стерпiв далi «кантування» в тилу:, його смертельно «потягло» до братви.
– Тягне, ой як тягне, товаришу, – говорив Козаков. – Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, i залишусь вiчним солдатом.
– Вiчний солдат, – посмiхнувся Черниш, вiдходячи серцем. – То колись тiльки вiчнi студенти були… А, до речi, як ви про мене вгадали?..
– Що свiженький, з училища? Ще б пак, не вгадати… У мене ж око розвiдника!
На самiй горi, понад шляхом, маячив бiлий стовп. Пiднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам'яний хрест, побiлений колись вапном i прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнiв i пожолобився вiд часу. На хрестi було прибите розп'яття. Воно також потемнiло й потрiскалось на сонцi та вiтрах.
– Ось наше «Л», – жестом вказав Чернишевi Козаков на велику лiтеру, що ii хтось розгонисте накреслив вуглиною пiд самим розп'яттям, поставивши стрiлку на захiд. – Значить, топаемо правильно.
На захiд, на захiд! Нiби пройнятi разом одною думкою, вони обернулись i глянули вниз, на переправу, на рiчку, що стала знову кордоном. За рiчкою у тремтливому маревi розстилався рiдний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю краiну iм було б видно звiдси як на долонi: i широкi поля, переритi окопами, i спаленi села, i чорнi руiни мiст, i грузькi нескiнченнi шляхи, захаращенi кiстяками обгорiлих машин. Криваве перехрестя, трагiчне поле битви, сплюндрований рiдний край! Звiдси ти ще рiднiший синовньому серцю.
Обличчя Козакова стало зосередженим, i з нього зникло легковажне лукавство.
– Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тiльки вступали на Украiну… Весною це було, на свiтанку… В грязюцi по пояс, голоднi, виснаженi. Подумати тiльки: Украiна… два роки не бачили ii, два роки тiльки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобi кiнчаеться Курщина, i вже за радгоспом, знаемо, Украiна. Не спали перед тим кiлька ночей, iли самi буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетiли на крилах. «Оце, – гукае комсорг Ярославцев, глянувши на карту, – уже Украiна!» Скiльки було нас там, рiзнi нацii – i сибiряки, i таджики, i украiнцi, i бiлоруси – всi, як один, впали навколiшки, поцiлували землю… І, повiриш, заплакали ми, як дiти. Стоять серед неораного поля навколiшках – бородатi, в шинелях, забрьоханi, без шапок… Ех!
Незчулись, як набiгла тiнь, скалкувата, крем'яниста земля потемнiла пiд ними i, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помiтили й вiдчули, що земля пiд ними чужа. Залопотiв дощ, i мiж крем'яхами по червонястiй пилюцi заскакали димки, нiби вiд розривних куль.
– Де твоя шинель, сержанте? – спитав Черниш, скидаючи свою.
– Шинель знайду, – знехотя вiдповiв Козаков. – А поки що можна перестояти пiд оцим грибком. – Сержант став пiд козирок, напнутий над розп'яттям. – Святий не прожене?
– Це спаситель… Ховайсь пiд мою шинелю, сержанте.
Вони накрились шинелею обидва.
Дощ, пускаючись щодалi ряснiше, лопотiв об шинель, а там – далеко внизу, на рiднiй сторонi, – ще свiтило сонце. Матово-бiла дощова коса, повiльно, мов грандiозна завiса, рухаючись над полями, ще не дiйшла туди: зеленiючi лани востанне посилали звiдтiль свiй сонячний усмiх на цю чужу, непривiтну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш – ще зовсiм юний, затягнутий новими ременями, i Козаков, який горбився бiля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офiцера шинель, – обидва довго i пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, нiби хотiли ввiбрати ii в своi серця i понести далi з собою.
II
– Ти звiдки? – запитав Черниш Козакова.
– З Донбасу.
– Батько, мати пишуть?
– Я з дитбудинку. Шахтарчук.
– Сирота?
– О! Який я сирота? Сироти – це дiти. А менi вже… скiльки ж це менi… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на свiтi цей потомок шахтарський.
Дощ згасав так само швидко, як i пустився. Чим далi рiдше ляскали останнi краплини по розп'яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з пробитих цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа.
Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку.
– А боги в них такi, як i в нас, – зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на бiлий хрест iз розп'яттям. – За що ж його розп'яли?
– То цiла iсторiя, – стримано сказав Черниш, одначе розповiдати не став.
– Отже… вперед на захiд?
– Марш!
І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти.
– Важка земля, – зауважив Козаков, хмурнiючи. – Там було легше.
Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали.
– Мати Вiтчизно! – мимоволi вирвалось у нього по-юнацькому дзвiнко й урочисто. І навiть для Козакова, який не терпiв нiякоi урочистоi пишностi, цi слова зараз прозвучали щиро й природно.
– Жди нас, – сказав сержант. – Або повернемось з перемогою, або ж… не повернемось зовсiм!
Вони почали спускатися з кряжа, i рiдна сторона швидко зникала за горбом.
Обабiч шляху лежали незнайомi поля, перекраянi вузькими довгими нивками.
– Аж дивно бачити такi клаптики, – сказав Козаков. – Невже i в нас колись було так?
Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю.
– Все ж я не такою уявляв собi Європу, – признався Козаков. – Думав, що тут суцiльнi мiста i села, де з людьми не розминешся, – так скрiзь перенаселено. Все iм територiй не вистачае… А в них, здаеться, села рiдшi, нiж у нас в Донбасi.
Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились гiнкi стебла, однаковi, незлiченнi, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодноi живоi душi, тiльки де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям дороговкази на них всi були зверненi на захiд.
У селi хати, з повибиваними вiкнами i дверима навстiж, наче ждали когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й туди здичавiлi без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи стiни згори й донизу, нiмо свiдчили, що тут недавно пройшла велика життерадiсна армiя. На стiнах ще залишився ii веселий вiдгомiн: «Васька i Колька, доганяй!», «Балабуха з биком у Бухарестi!»[2 - До Бухареста ще сотнi кiлометрiв ворожоi територii.], «Владимиров, жми!» i т. п. А над усiм цим:
Л-> Л – > — i велика стрiлка на захiд.
Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Пiд облупленою нужденною хатою з'юрмилися бiйцi, теж iз тих, що наздоганяли своi частини. На призьбi, затиснувши бородою скрипку, сидiв старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками вiдчайдушне танцювали двiйко циганчат: хлопчик i дiвчинка. Чубатi, закудланi, пiдiбравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такi вихиляси, що все подвiр'я розлягалося дужим реготом. Старий пiдбадьорював своiх дiтей енергiйними вигуками. Загледiвши на Чернишевi офiцерськi погони, скрипаль догiдливе схопився йому назустрiч i, зiгнувшись дугою, заграв «Катюшу». Чернишевi стало соромно за старого, за його улесливiсть i за жалюгiдний танець дiтей. Вiн узяв Козакова за лiкоть:
– Ходiмо!
– Та цiкаво ж подивитись.
– Не дуже веселе видовище… Ходiмо.
Вони знову вийшли на дорогу.
Тепер за селом iм раз у раз траплялися назустрiч румуни й бессарабцi, що везли волами наших поранених. Воли, пiдбившись по кам'янистiй дорозi, понуро шкутильгали а румуни в сiряках i високих чорних шапках брели з батiжками поруч возiв, як чумаки. Деякi годували волiв на ходу, з рук. Почорнiлi вiд сонця, сухi й нужденнi, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою тi розп'яття па бiлих хрестах, що вiками стоять понад шляхами iхньоi краiни. Інодi на возi з-пiд закривавленоi шинелi важко пiдiймаеться солдатська стрижена голова:
– Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що вiн не курить.
– Далеко фронт? – допитувався Козаков.
– Да-ле-ко…
– Скiльки кiлометрiв?
– Вже… двi… доби.
Не кiлометрами, а часом, болем своiх розтривожених ран вимiрювали цi люди вiдстань до фронту.
Вози, проiжджаючи, глухо, тоскно скрипiли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де вiн ще не був, i, закривавленi, блiдi, перебинтованi, стали для нього нiби якимись особливими людьми. Вiн соромився, що йде повз них рум'яний i здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.
Уявлялось, як вiн уже сам лежить на возi, вкритий шинеллю, корчачись вiд болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакуе на камiнь.
На ночiвлю зупинились у похмурого румуна, в хатi, повнiй дiтей, курчат i блiх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стiл гарячий круг мамалиги i покраяла його ниткою. Господар у постолах i вузьких вовняних штанях мовчки сидiв на лiжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в нiй i не було. З куткiв на гостей дикувато свiтили очима чорнi, замурзанi дiти. iх, видно, дуже дивувало, що цi незнайомi люди не почали ще рiзати всiх пiдряд, як про це говорилося навiть у букварi, а теж умiють смiятися, жартувати i iсти мамалигу. Жiнка кинула й дiтям круг мамалиги, i малеча опала ii в кутку, мов горобцi соняшник. Козаков довго дивився, як дiтвора жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши.
– Такi ж i в нас… Ми як iшли зимою по Украiнi, зайдемо, бувало, в село – завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому попелi, грiються. «Де батько?» – «Нема». – «Де мати?» – «Нема». Скинемо шинелi, складемо зброю i – за лопати. Викопаемо iм землянку, залишимо iжi та й знову… вперед на захiд.
– Пiсля цiеi вiйни, – сказав Черниш, – нi нашi, нi iхнi дiти вже не кублитимуться на попелищах… нiхто не гнутиметься, як той сьогоднi iз скрипкою… Пiсля цiеi вiйни люди повиннi стати нарештi… справжнiми людьми.
– Розумiеш, кучерява, чого ми хочемо? – пiдiйшов Козаков до худорлявенькоi насупленоi дiвчинки з хрестиком на грудях.
– Ну шти…
Вiн поклав iй на голову свою важку, зашкарублу руку.
– Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумiеш?
– Ну шти…
– Щоб щасливою росла…
– Ну шти…
Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi.
