скачать книгу бесплатно
Черниш лежав з широко розплющеними очима i дивився в перекриту рейками стелю, згадував матiр, яка десь там, у гарячих краях за Каспiйським морем, думае, певно, зараз про нього, може, уявляючи собi, як вiн кидаеться своiм тiлом на амбразуру дота.
– Женю, – говорила вона йому при останнiй зустрiчi, – я знаю, який ти буваеш запальний… гарячковитий до самозабуття. Ти занадто романтик. Звичайно, я не раджу тобi бути поганим воiном або ховатися за чужi спини. Я знаю, що ти на це не здатний, i, може, саме за це найбiльше тебе люблю. Будь таким, як ти е, будь мужнiм, вiдважним, знищуй iх, але, Женю, хлопчику мiй… не кидайся власним тiлом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це такi, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так… жахливо!
Бiдна мати! Скiльки вона зараз передумае! А вiн лежить у спокiйнiй землянцi, i вiйни нема, е лише бiлий мiсяць на порозi, та лункi кроки вартового, та якась дивна Зоря, що iй молодий телефонiст раз у раз засвiдчуе свою готовнiсть.
І все ж Черниш вiдчував, що вiн досяг сьогоднi чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його життi. Завтра вранцi вiн уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць. Вiднинi перед ним звiвся мур, i Черниш уперся в нього. Дороги всi попереду зiмкнулися i вже нiкуди не йдуть, аж поки вiн сам не проб'е той мур, щоб скрученi, як пружини, дороги розправились i полетiли знову вперед з дороговказами для iнших. Нi, тут не можна жалiти себе. Що було б, коли б ми всi почали раптом жалiти себе?
Черниш стримано зiтхнув.
– Ви не спите? – подав голос телефонiст.
– Га?
– Та… кажу, дiвчата набридли, дзвонять i дзвонять…
– Чого iм треба?
– Гвардii старшого лейтенанта. І все не нашi позивнi:
якась «Берiзка», якась «Фiалка»…
– То розбуди його.
– Не можна. Старший лейтенант наказав вiдповiдати всяким фiалкам, що його… нема.
V
Вранцi Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстилае рушник i нарiзае на ньому хлiб. Все це вiн робить з якоюсь особливою селянською делiкатнiстю.
– Що там? – пiдводиться скудлачений Сагайда, щоб заглянути в казанок. – Знову гвардii горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун!
– Я вас слухаю.
– Я знаю, як ти мене слухаеш! Горiлка е?
– Сьогоднi не давали. Сагайда глибоко задумуеться.
– Так от знай, Шовкун, – каже вiн, позiхнувши, – твоя Килина взяла собi приймака. Мiлiцiонера!
Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди пiсля такого жорстокого жарту лiтнiй боець починае блимати, як дитина, очi його заволiкаються м'якою туманною вологою. І весь вiн також м'якне, тане, нiяково посмiхаючись.
– Що ви. товаришу гвардii лейтенант… Не може цього бути… У нас i мiлiцii нема поблизу. Вона вся в Гайсинi. Сагайда думае.
– Однаково, зв'язалася з бригадиром, – каже вiн. – Бригадир привiз iй соломи, а вона йому за це…
– Годi тобi, – спиняе, морщачись, Брянський. Сiдають iсти. Шовкун стоiть бiля дверей, i здаеться, що його зовсiм нема в землянцi. Взагалi, вiн мае дивну властивiсть – зникати при очах, ставати зовсiм непомiтним i нiколи нiкому не заважати. Але досить, здаеться. Брянському хоч увi снi окликнути його, як Шовкун одразу тихо вiдгукнеться: «Я вас слухаю».
Сагайда iсть, голосно жвакаючи. Пiсля iжi йому хочеться закурити. Але вiн знае, що в усього батальйону в цi днi пухнуть вуха без тютюну.
– Ти не куриш? – питае вiн Черниша.
– Нi.
– І не п'еш?
– Нi.
– І дiвчат не цiлуеш?
Черниш червонiе.
А Сагайда вже починае нарiкати на Романiю. Злиденна нещасна краiна! Хати без димарiв, бо на димар Антонеску накладае податок. Тютюн не сiй, бо це державна монополiя. Всi нашi недокурки визбирали по дорогах, а кажуть – Європа.
Брянський теж потерпае без курива, але стоiчно зносить своi муки. Шовкун легким рухом зiбрав посуд, перемив, перетер, i хоча сам вiн обертався повiльно, проте робота в його руках якось iшла сама собою, швидко й до ладу.
Уже вiн все зробив i знову стояв вiльний та, переступаючи з ноги на ногу, несмiливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.
– Да, обкурились, – скаржиться, нарештi, i Брянський. – Хоч би раз оце потягти.
– Товаришу гвардii старший лейтенант, – зрадiвши, обзиваеться Шовкун своiм ласкавим, проникливим голосом. – Я трошки маю… У конвертi прислала…
– Килина? – кричить Сагайда. – Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщiй! Закурили.
– Шовкун! – гукае Сагайда, пожадливо затягуючись. – Хiба це тютюн? Це якась мерзота!
– То я трохи буркуну пiдмiшав, – виправдуеться Шовкун. – Нашi хлопцi всi буркун курять. Вiн пахучий. А румуни багато його розвели на своiх полях.
– Нудьга, – каже через деякий час Сагайда. – Ненавиджу оцi оборони. Копай i копай без кiнця. Святе дiло наступ. Я тiльки тодi й вiдчуваю, що живу, коли наступаемо. Черниш!
– В чiм рiч?
– Дай менi адресу якоi-небудь учительки або агрономшi.
Черниш дивуеться.
– Для чого?
– Напишу iй листа. Виллю душу.
Це в Сагайди манiя. Вiн пише багато, куди попало i кому попало, з единою метою – одержати фотографiю. Якщо ж вiн досягае свого, то кiлька днiв ходить, розмахуючи карткою, показуе кожному свою дiвчину, якоi нiколи не бачив i, напевне, нiколи не побачить.
– Але я знаю, – раптом додае вiн, хмурнiючи, – це вона не свою вислала.
– Чому не свою?
– Бо сама вона – ряба!
– Ти ж ii не бачив.
– Все одно – ряба!!
Тодi його не чiпайте. Вiн сердито заховае фото у свiй гаман i надовго замовкне.
Чернишевi все це здаеться легковажним блюзнiрством.
– Я не розумiю, – каже вiн, – як можна писати людинi, якоi зовсiм не знаеш?
– А що ж менi, по-твоему, робити? – кричить Сагайда. – Скажи, що менi.робити? Добре, що в тебе е там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну i спiваючи «Темную нiч».
– Кожного хтось жде.
– Кожного! Мене нiякий чорт не жде.
– А дома?
На обличчi Сагайди появляеться злiсна гримаса, а губи починають дрiбно тремтiти.
– Мiй дiм, брате… вiтер розвiяв! І вiн розповiдае свою iсторiю, давно вже вiдому всьому полковi.
– Ти ж, мабуть, не знаеш, що наша дивiзiя носить iм'я мого рiдного мiста, – з гонором каже Сагайда. – Не знаеш? Так уяви: це мое рiдне мiсто, i менi ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рiк вийде, еге ж. Брянський?
– Через три тижнi – якраз рiк, – подумавши, каже комроти.
– Надвечiр зав'язався бiй, – з цього завжди починае Сагайда свою iсторiю, – а опiвночi ми вже вступили i в мiсто. Нiмцi за Днiпро драпали. Зайшли ми – все трiщить, горить, валиться. Вiдпросився я тоi ночi в Брянського… Краще б ти мене був не пустив тодi, Юрко!.. Іду мiстом, наших бiйцiв мало, цивiльних – зовсiм нiкого, аж моторошно. А вулиця вся горить… І впiзнаю ii, i впiзнати не можу: i рiдна вона менi, i вже якась чужа, страшна. Я нiколи не бачив такоi моторошноi червоноi ночi!.. Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячi разiв проходив. Порожнi обгорiлi коробки будiвель, над цехами звисае погнута арматура, а внизу пiд нею висять авiабомби, як чорнi смаленi свинi. Не встигли iх пiдiрвати… тi. Кiнотеатр у парку догорае, кожне дерево освiтлене, кожну гiлку видно. А там же я колись… i сидiв, i обiймав, i пригортав… Чортма! Чортма нiчого! Свiжi смердючi вирви та якийсь дрiт пiд ногами плутаеться!.. Приходжу на околицю, на мiсцi нашого будинку – кучугура цегли та попелу, та й усе то було мое щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусiдок – позгиналися, трясуться, впiзнати мене не можуть. Довго переконував iх, що я справдi Володька Сагайдин, той, вiд якого всi паркани колись трiщали. «Як ти змужнiв!»[4 - Тобто постарiв.]. «Як ти змiнився!» – «Де моi?» – питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пiшов десь на село з тачкою по хлiб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снiгами в дорозi замело. А сестру в Нiмеччину вивезли. Писала, кажуть, iз Гамбурга, ще як була там на бiржi. «А де ж, питаю… Муся?» Була така сусiдка, лаборанткою працювала у нас на заводi. «Еге, кажуть, Муся… Муся… За коменданта вийшла!» – «Як вийшла?» – «Та так… Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла i виiхала з ним…»
Деякий час усi сидiли задумавшись. Потiм Сагайда враз стрiпнув головою, одкинув чуба назад.
– Гаразд. За все поквитаемось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!
– Ми не дикi конi, щоб усе топтати, – з несподiваною рiзкiстю вiдрубав Брянський. – Не такими нас ждуть.
– Знаю, знаю, ти одразу почнеш пiдводити базу, – вiдмахнувся нервово Сагайда. – Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?
Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова.
– Скажи, правду я говорю?
Боець боявся Сагайди, як напастi, i тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарештi згодився:
– Аякже, слухаюсь.
Проте ця слухнянiсть не заважала дотепному Шовкуновi увечерi вiд душi кепкувати з Сагайди в колi найближчих своiх землякiв.
VI
Вечори в ротi, якщо вона не йшла рити траншеi або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжнi духовнi бенкети, на якiсь чарiвнi плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, iнтимного.
Повний мiсяць у небi, сторожка тиша на землi… В цi мiсячнi вечори бiйцi вилазять iз своiх нiр i збираються в травi за брустверами ходiв сполучень. З тилу до самоi вогневоi пiдходить степ, бiйцi лежать бiля нього, як на березi великого пахучого моря. Високе небо незнайомого пiвдня, терпкий аромат близького поля дiють на бiйцiв, мов якийсь чарiвний трунок: зникають деннi сварки, вгамовуються пристрастi, всi стають ближчi мiж собою, одвертiшi, мирнiшi, тихiшi.
– Хто буде цi жита жати? – чути задумливий голос. – Мабуть, осиплються i зогниють на пнi.
– Там не стiльки хлiбiв, скiльки меж та бур'янiв.
– Тут комбайном i робити нiяк.
– Що ж у них i родитиме, як не кукiль, коли сiвозмiни нема. Я бачив – на кукурудзi знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.
– Не обробляють землю, а тiльки мучать.
– А казали: культура!
– Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'е в бубон i вигукуе новi якi-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.
– Вивiсив би на стiнi та й, будь ласка: хай собi читають…
– Начитають! Темнота у них по селах… І шкiл мало, i лiкнепiв нема…
– Темнi-темнi, а от по своiх Бiбулештах не б'ють.
– Значить, у них там командир батареi земляк, i йому шкода свого села.
– Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокiйно, розважливо тече розмова.
– Дивись, Іване, – каже один, лежачи на животi i погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освiтлену мiсяцем. – Дивись, i тут росте спориш! Зовсiм такий, як i в нас.
– Земля скрiзь пiд нами одна.
– І сонце над нами однаково свiтить…
– Ходив я сьогоднi, братцi, по обiд через траншеi першого батальйону. Ой леле! Там цiле пiдземне мiсто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лiсi. Одна стрiлка в ту роту, друга в ту. Та – на БеО, а та – в ленкiмнату.
– Добре, що е указки.
– Що воно значить оте наше «ел»?
– Може, Ленiн?
– Попав. То прiзвище нашого генерала, командира дивiзii.
– А як же його?
– Скажуть…
– А коли хто спитае?
– Скажеш – людина, та й усе. Людина теж на «ел» починаеться…
– Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодцi, не розгубились: пустили в самi траншеi, а потiм перебили майже всiх саперними лопатками.
