скачать книгу бесплатно
– Бувае, чого ж… Братова приймила приймака, а вiн без ночi не тутешнiй, пожив три днi, та й шукай вiтра в полi…
– А чули, що розвiдники гомонять? Буцiмто скоро пiдемо наступати.
– Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собi окмiтував. Ой, скiльки там гармат за. горою, – не годен перерахувати! А хлопцi все такi буцматi та, видно. бувалi. Вже кажуть, тi iхнi доти всi в нас на картах зазначенi. І кожен мае свiй номер i навiть кличку.
– І кличку? То вже брешуть.
– І вже пристрiляний кожен дот. Як почнуть артпiдготовку – кожна батарея знае, по якому iй цiляти. Та по тому, а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-вiн i не лусне!
– Снаряди iх не беруть. Сюди Малиновський тисячу лiтакiв пустить. Щоб на кожен дот i лiтак.
– Кажуть, нiбито цi доти тягнуться вiд самих Карпат аж до Чорного моря. Всуцiль, як ота лiнiя Маннергейма.
– Це iм нiмецькi iнженери набудували.
– Падлюки! У мене хату пустили з димом.
– А я замурував був у хижi дочку вiд Германii, то в управi так шмагали, що – вiрите? – шкура на менi полопалася.
– Признався?
– Дзуськи!
– А мого Василька не чути. Був у Рурi десь, а тепер i зовсiм не чути. Розвезли, розмикали наших дiтей по всенькому свiту. Всiм вони гарнi, доки молодi, та здоровi, та цвiтуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.
– Кому яка доля, братцi!..
– Руки я, звiсно, не хотiв би збутися, бо то дуже кепсько – адже я тiльки двi зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, iй-право, не страшно.
– А як спати?
– Байдужки: жiнка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидае дотеп, всiм стае весело, i бiйцi смiються довго, вволю i не хапаючись, нiби iдять.
Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспiвав своiм приемним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:
Как устал боец, дремлет война…
З командирськоi землянки мiнроти вийшли офiцери i, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.
– Файнi хлопцi, – зауважуе один, дивлячись услiд офiцерам.
– Замолодi тiльки.
– Молодi, та раннi. Знаеш, скiльки вже Брянський у цьому полку? Вiд його заснування. Шiсть раз поранений.
– Тож-то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях.
– А Сагайди не влучиш: коли – добрий, а коли – як звiр. Особливо не люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвськоi норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…
– Що йому до твоеi Килини? Хай краще своеi пильнуе…
– Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть.
– А цей новий, чорнявенький – не кавказець часом? Джеркотiв сьогоднi по-якомусь з Магомедовим.
– Який там кавказець: Черниш… З наших украiнських вiн, iз тих, що на заслання iх при царевi гнали. Батько його нiбито революцiйним студентом був…
– Такий поштивий i бiйцiв називае на «ви».
– Це попервах: потiм тикатиме.
– Як вiн спитав на полiтзаняттi, хто скурив газету, я хотiв збрехати, що не бачив, але не мiг. Якось тобi наче всередину дивиться.
– А моя пише: хлiба стоять, як сонце. Ввiйдеш – i з головою пiрнаеш… Нiколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, лiта нашi молодii. Як вийду, каже, надвечiр за ворота з сином на руках, стану, а теплий вiтер вiе з пiвдня, то й здаеться менi, що то вiтер iз самоi Романii, вiд тебе, Грицю!..
VII
Щодня рота займалась бойовою i полiтичною пiдготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших вiдхилень – так, нiби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позицiях, пiд ворожою висотою, серед цього гарячого пiвденного степу. Полiтнавчання з бiйцями Брянський провадив завжди сам.
– Я вестиму роту в бiй, – говорив вiн, – i я зацiкавлений бiльше за всiх у тому, щоб вона була вихована як слiд, згуртована й дружна, щоб не пiдвела нi себе, нi мене.
Вiд того як я ii виховаю, залежить не тiльки те, як вона виконае свiй бойовий обов'язок. Зрештою, вiд цього залежить i мое власне життя. Я мушу виховати ii так, щоб у всяких обставинах мiг цiлком покластись на неi i вiрити iй, як собi.
Сьогоднi в ротi бурхливий день. Парторг батальйону принiс, екстрений випуск листiвок про подвиг Самiйла Полiщука, який у бою пiд Яссами знищив власноручно шiсть ворожих танкiв. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоення Полiщуковi звання Героя Радянського Союзу. Слава про невiдомого досi нiкому рядового бiйця стрiлецькоi роти за кiлька днiв облетiла весь 2-й Украiнський фронт.
У пiдроздiлi Брянського на цю подiю вiдгукнулися особливо жваво: Полiщук був земляком багатьох бiйцiв роти. Це був не якийсь казковий, маловiрогiдний богатир, а близька iхньому розумiнню людина, звичайний вiнницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як i багато бiйцiв роти Брянського, з останнiм поповненням. Ще недавно Полiщуковi, як i iм, жiнка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простiй селянськiй торбi.
Командир третьоi обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що вiн знае Полiщука особисто, бо ще задовго до вiйни вчився разом з ним на курсах трактористiв у Ямполi. Це ще збiльшило загальне збудження.
– Який же вiн собою? Силач? Борець? Шибайголова?
– Звичайнiсiнький собi чоловiк, – вiдповiдав Блаженко, хмурячись, – такий, як би й я. Сумирний був i не забiяка.
– Справа ж не в тому, силач вiн там чи нi, – терпляче пояснював Брянський змiст подвигу. – Головне, що вiн не розгубився в рiшучу хвилину. Часи танкобоязнi, видно, таки справдi минули. В чому тут рiч? Все дуже просто, товаришi: танки йдуть, а Полiщук чекае. Танки його не бачать, а вiн iх бачить. Вони зверху, а вiн у траншеi. В таких умовах людина далеко сильнiша за танк! Тiльки не розгубися: бий i пали!
І вже бiйцям уявлялися спаленi сонцем солонцюватi поля пiд Яссами, гарячi задушливi траншеi в повний профiль i ворожi гуркотливi танки, що сунуться на них, як слiпi, незграбнi потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газiв… А вiнницький тракторист стоiть по плечi в сухiй, надiйнiй землi i, затиснувши пляшку КС у руцi, чекае, чекае… Чекае, бо не хоче, щоб цi слiпi потвори перейшли через нього i знову поповзли з пекельним гаркотом на Украiну, сiючи всюди горе i смерть. Бий i пали!
Бiйцi думають.
– Кожен з вас теж це мiг би, – каже Брянський. – Хiба нi?
– Я змiг би, – сердито буркае Блаженко, блимаючи на Брянського своiми яструбиними очима.
До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бiйцiв про подвиг земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив, а сам зостався живий. Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп, то… жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке бувае…
Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються на ворожiй мовчазнiй висотi, переносяться далi вiд неi – влiво, де лягли до самого моря залитi сонцем простори чужоi краiни, таемничi, закутi в залiзобетон.
Брянський бачив, що сьогоднi бiйцi з бiльшим нетерпiнням, нiж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в iнструментi ним же самим.
– Вже скоро, скоро загримить грiм, товаришi, – говорив Брянський, походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи листiвкою. – Скоро, скоро вдарять блискавицi пiд цим чужим небом…
– А я… зможу, – раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.
VIII
Черниш лежав у травi на краю насипу, розглядаючи ледь помiтнi, замаскованi по пiдгiр'ю доти. Мовчазнi наче покинутi людьми… Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнiзони, що планують, що готують? І де та стежка на нагрiтiй сонцем висотi, якою йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце, де, може… доведеться впасти!
Рейки на насипу поржавiли за лiто. Давно тут не ходять поiзди, а семафор вдалинi на заходi стоiть весь час, день i нiч, вiдкритий. Черниш звертае свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? І коли? І в якi краi вiн манить?
– Товаришу гвардii молодший лейтенант! – покликали
Черниша десь знизу, з-пiд насипу. Обернувшись, вiн побачив бiйця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата стратили окупанти, – Вас кличуть командир роти, – посмiхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'i. – Уже повернувся? – Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.
– Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся.
Гай був чимось наче збентежений.
«Наступ! – було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. – Значить, наступ!»
Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби хотiв щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серцi йому щось муляе.
– Страшнувато? – запитав Черниш.
– Нi, – боець покрутив головою. – Якось тiльки… Всiх нiби хочеться приголубити…
Вiн оглянувся, чи не смiеться Черниш.
– Це вам просто… боязко, – повторив Черниш.
– Е, не кажiть, – впевнено вiдповiв Гай. – Менi не боязко. Менi зовсiм не боязко. Я, товаришу командир, вiдважний.
Вiн знову оглянувся, чи не смiеться офiцер. Черниш не смiявся.
– Повiрте моему слову, я на повнiм ходу стрибав з поiзда, а деякi боялись. Останнiй раз – аж за Варшавою. Я тодi собi ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли вiд села до села, з рук до рук передавали до самоi Украiни. Бо вони також ненавидять окупантiв… Я вас, товаришу командир, хочу про одне дiло просити… Так, на всякий випадок… Адреса ось…
Гай квапливо розстебнув гiмнастьорку i дiстав з кишенi, пришитоi зсередини, маленький, складений учетверо папiрець. Озирнувшись, подав його Чернишевi з таким виглядом, наче довiряв йому якусь важливу таемницю.
– Коли… Коли що трапиться, – одпишiть iй, будь ласка… Бiльш нема нiкого.
Лiтери на паперi порозпливались вiд поту. Стежачи, як офiцер читае адресу, Гай ще бiльше примружився i говорив далi, з своею соромливою делiкатнiстю, якою взагалi вражали Черниша його селюки-бiйцi.
– Напишiть, будьте ласкавi, iй… Щоб складно… Щоб жалiбно… Хай поплаче… – І додав майже сердито: – Не бiйсь, не вмре!
Чернишевi хотiлося пiдбадьорити хлопця, але вiн не знав, як це робиться в таких випадках.
– Не турбуйтесь, – тiльки й сказав вiн. – Все буде добре.
– А я й не турбуюсь, – засмiявся боець дивно, як ранiш. – Чого менi турбуватись? Я не зрадник i не злодiй, поганого я нiчого не вчинив. За святе дiло й умерти легко… Коли мого брата й iнших партизанiв привезли з лiсу пов'язаних i пiд'iхала безтарка вже пiд саму шибеницю, щоб iх вiшати, то баби всi заголосили, ой як заголосили! А вiн поглянув навколо i каже: «Жалко покидати тебе, рiдне Полiсся, i тебе, високе ясне сонце!.. Але я нi в чому не каюсь!» Хурман-полiцай ударив тут по конях i висмикнув з-пiд нього безтарку… «Нi в чому не каюсь, – повторив у задумi Гай. – Нема в чому каятись».
«Славний хлопець, – рушаючи, подумав про бiйця Черниш. – Життя в нього, як струмок, чисте».
На вогневiй кипiла робота. Брянський сам керував пiдготовкою, вiддавав короткi накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобiтках, пошитих з плащ-палатки.
Маскувальнi сiтки з мiнометiв уже було знято. Бiйцi носили ящики з мiнами, розпаковували гранати й дiлилися ними, запасались патронами. Всi були збудженi й хапливi.
Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогоднi буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, iнакший, нiж завжди. Застебнутий на всi гудзики, туго пiдтягнутий, чистий, вiн стояв на брустверi, справдi, мов соняшник у цвiту.
Пильно подивившись на Черниша своiми голубими, як дим, очима. Брянський промовив:
– Знаеш? Сьогоднi, нарештi, робота. І повторив:
– Велика робота, друже!
«Вiн мене так розглядае, неначе примiряе, яким я буду в бою», – подумав Черниш i сказав:
– Чудово!
– Я зараз iду на НП. Ви залишаетеся з Сагайдою. – Вiн узяв Черниша пiд руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне:
– Знаеш, тут можливi рiзнi ситуацii, це ж перший бiй для багатьох моiх орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю «огонь», а противник саме обстрiлюе, кладе снаряд за снарядом… Хтось, може, i розгубиться, i в блiндаж нирне, не витримае[5 - «Чи вiн не на мене натякае?» – подумав Черниш.]… То з таким дiй рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень. Крiм того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу сам перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на пiдбiр. Кожен стараеться, «самовари» надраiли – аж горять.
І Брянський гукнув:
– Бiнокль!
Ординарець козирнув у нього за спиною:
– Єсть, бiнокль! Потiм Брянський покликав Сагайду, i той пiдбiг, гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний, святковий, тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi:
– Товаришу гвардii старший лейтенант, з вашого наказу гвардii лейтенант…
– Лишаешся за мене, – не дав йому кiнчити Брянський.
– Єсть, за вас!
– Концерт починаеться через п'ятдесят хвилин. Вiн взяв у ординарця бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi, i вони, за давнiм своiм звичаем, перед небезпечним боем обнялися – рвучко i нiби аж сердито. Прощаючись з бiйцями, якi, збившись навколо свого командира, всiляко зичили йому щастя. Брянський заспокоював iх:
– За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого не трапиться.
– Але ж може зачепити…
– Зачепити? Зачепити, звичайно, може, i взагалi… може. Але хiба смерть це найстрашнiше? Є, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба. Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У кожного з нас е дома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони дивляться на нас звiдти, з-за Пруту. То дивиться на нас iхнiми очима сама наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ii честь i незалежнiсть. Ви знаете, якими вона хоче нас бачити?
– Знаемо! – вiдповiли хором бiйцi.
– Добре. Я надiюсь!
Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрiлецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i плащ-палаткою для свого командира.
