скачать книгу бесплатно
Уже все було готове. Обслуги стали на своi мiсця i завмерли в напруженому чеканнi. Здавалось, мае бути затемнення сонця. Командири востанне перевiряють мiномети. Жодного пострiлу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядае на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди, що раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть. Вiд цього вони нiби виросли в своiх власних очах i одразу якось, внутрiшньо зiмкнувшись, затвердiли, загострились у напрузi. Черниш оглядаеться i не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити у своему взводi. Кожен стоiть замислений, зiбраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком.
Велика, грiзна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.
І раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо вiдразу перетворилось у грандiозний блакитний орган i заграло.
– «Катюша»!!!
Зашелестiло все небо, незримi хвилi потужних шумiв понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов… Заблискало по висотi, загримiло, завалувало димом. І гора ревнула: почалось… Мовби iнженер увiмкнув десь струм, i складний величезний агрегат вiйни почав працювати – рiвно й ритмiчно.
Телефонiст у землянцi припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передае Брянський з НП. Земля щораз вiдвалювалася зi стелi, падала на столик i телефонiстовi на голову. Телефонiст не струшував ii. Вiн нiчого не чув, крiм команд.
…Сагайда вже захрип, вiддаючи команди. До краю збуджений, вiн стояв бiля входу в землянку з блокнотом в руцi, мокрий вiд поту. Черниш, повторюючи команди на вогневiй, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцiльним гуркотом. Труби мiнометiв уже розпеклись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, трiскалася то в тому, то в iншому мiсцi, i з неi виривалися грiм i пломiнь, змiшанi з чадом. Гази сповнили повiтря, i гiрко було дихати. А Черниш передавав i передавав короткi цифри, якi йому хотiлось би спiвати.
Стрункими пружними клинцями пiшла авiацiя, розгортаючись над дотами. У цей момент Черниш бiльше, нiж будь-коли, був гордий з того, що вiн е сином такоi могутньоi держави. Пишався, що уральський метал рве, стрясае перед ним ворожi укрiплення, що снаряди гвардiйських мiнометiв летять i летять десь iз-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо. Нiкому не зупинити блискавиць, нiчим не вiдвернути отi високi, летючi, вогнисто-червонi траси «катюш»! Мчать поспiль, нестримно, навально посилають народам Європи червоних своiх буревiсникiв: визволення близьке!
Пострiлiв не було, було едине гоготання землi i неба, серед якого виокремлювались тiльки вибухи авiабомб, наче з гуркотом обвалювались височеннi фортецi. В головi безперервно гуло, дзвенiло, як пiсля мiцного, але не болючого удару. Черниш не мiг стримати себе, щоб раз у раз не виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, вiд вершини i до самоi пiдошви перетворилась на вируючу клубливу туманнiсть.
Раптом небо пронизливо засвистiло. Свист з неймовiрною швидкiстю наближався, летiв, як здавалось Чернишевi, прямо на нього. Але йому було зовсiм не страшно. Взагалi, все, що робилося навкруги в цьому гримучому хаосi, його не лякало i сприймалося ним досi скорiше не як вiйна, а як стихiйне якесь явище, як, примiром, землетрус чи смерч в азiатських пустинях.
Те, що свистiло вгорi, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, i гаряча суха хвиля газiв забила Чернишевi дихання, кинула геть, i вiн незчувся сам, як опинився в траншеi, приглушений ударом, поставлений майже навкарячки. Як це сталося? Вiн озирнувся, чи нiхто не смiеться, але, навпаки, почув чийсь стривожений голос:
– Не поранило?
Чи не поранило? Хiба його могло б поранити? Отак просто?.. Із скреготом полетiли гнутi рейки, знову гряк, знову гiрко, нiчим дихнути. І все-таки вiн весь час машинально чув те, що йому було треба. І коли третiй мiномет раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Вiн кинувся в третю ячейку. Заряджаючий Роман Блаженно, лiтнiй уже боець, стояв на одному колiнi бiля мiномета на глинистiй землi, а його молодший брат, Денис, командир обслуги легко i вмiло стягував з нього сорочку. У Романа було красиве тiло, розвинуте, бiле, м'язисте, значно молодше за ного порiзане глибокими зморшками обличчя. Тiльки шию по комiр вкривав густий, аж темний загар, який зараз особливо впадав у вiчi, вiдтiнений бiлiстю всього тiла, рiвний, як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця жилава шия! Уламок снаряда, розiтнувши бiйцевi руку вище лiктя утворив двi рванi губи, i з них, як iз джерела, била ясна кров, стiкаючи по лiктю на землю. Блаженко, моргаючи довгими вусами, розгублено дивився на свою кров.
– Кiстка цiла, – заспокоiв його Денис, перев'язуючи
– Болить? – спитав Черниш.
– Нi, не болить, – вiдповiв поранений. – Тiльки кровi шкода. Бач, скiльки задаремно дзюрить! Денисе, хутчiй! – пiдгонив вiн молодшого брата. Хоча Денис був уже гвардii ефрейтор i цiнився серед командирiв вище, нiж Роман, проте мiж ними ще жили стосунки сiмейноi iерархii, i Денис мовчазно корився старшому братовi, як батьковi.
– Швидше, i в санвзвод! – наказав Черниш, якому стало раптом не по собi. Вiн вiдчував, що i його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод вкрай збентежила обох Блаженкiв.
– Товаришу командир… Товаришу командир, – заговорили вони разом.
– Дуже вас прошу, – благав поранений, – не женiть мене звiдси в санвзвод… І лейтенантовi Сагайдi зараз не кажiть…
Черниш нiчого не розумiв.
– Чому?
– Воно тут заживе… Загоiться. Присохне… Я все буду робити, як i всi… Чи на пост, чи й стрiляти…
– Але ж там швидше вилiкують?!
– Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте! – На загорiлому зморшкуватому обличчi Блаженна з'явився справжнiй страх. Вуса його жалiбно обвисли. – Тут ось мiй брат… Вiн у колгоспi ветсанiтаром був…
– Я сам його вилiкую, – твердо пiдтримав Денис брата.
– Тут усi нашi… А там вилiкують i кудись зашлють… Сюди не попаду.
– А якщо зараження?
– Не буде, – запевнив Денис. – У мене е всякi медикаменти i корiння.
– Дивiться.
Черниш поставив заряджаючим iншого бiйця, а Блаженковi наказав iти в блiндаж. Боець розчулено хлипнув:
– Спасибi… Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже м'яке i чуле серце.
IX
Час артилерiйськоi пiдготовки кiнчився, i пекельний гуркiт поволi стихав, влягався, як влягаеться море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тiльки окремi батареi та мiномети, всi почули глухий, рiвномiрний, безперервний гул далеко на лiвому фланзi. Бiйцi вслухалися, як зачарованi.
– На Яссах!
– Значить, по всьому фронту!
Було радiсно, що гуде по всьому фронту.
Дим. над висотою поступово розходився, i крiзь рудi хмари почали знову випливати окремi шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще iснувала. Бiльше того, i доти стояли ще на своiх мiсцях, тiльки зовсiм були тепер оголенi, землю з них розметало на всi боки, i вони бiлiли по схилах, як величезнi, неймовiрних розмiрiв черепи. Батареi без угаву молотили по них, ослiплюючи i оглушуючи методичним вогнем гарнiзони, що божеволiли в тих залiзобетонних черепах.
Раптом iз землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефонiст, без пiлотки, з землею на плечах, i дзвiнко – скiльки мав духу – оголосив:
– Пiхота пiднялась!
І знову зник у своiй печерi.
– Пiхота пiднялась! – пронеслось, як блискавка, вiд бiйця до бiйця, i вже й за горбом, в артилеристiв, було чути цю новину:
– Пiднялась!
– Рушила! Пiшла!
Як прояв найвищих спiльних сподiвань, ця магiчна звiстка одразу облетiла весь фронт, штаби i батареi i докотилась до тилiв. Пiхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустрiли цю звiстку урочистим маршем.
Черниш з завмиранням серця бачив крiзь дим, як на схилах висоти з'явилися першi сiрi цятки. Маленькi, ледве помiтнi, вони прикували погляди всiх. Вони щоразу ховалися в диму вибухiв, зникали, здавалось, навiки, але хмари розпливались, i сiрi цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи пiсля дощу. За тими рухливими сiрими цятками, за тiею комашнею i стежили, не зводячи очей, усi – вiд бiйця-артилериста до генерала. Бо долю операцii, успiх чи неуспiх ii, могла вирiшити, зрештою, тiльки вона, матiнка пiхота!
Брянський з НП передавав наказ перейти пiд саму висоту. Сагайда, сяючий i патлатий, з'явився на брустверi i подав команду, яку вiн любив над усе в свiтi:
– Вiдбiй! Мiномети на в'юки!
Сагайда п'янiв вiд цiеi команди, бо це означало – вперед. Телефонiст з гордiстю доповiв у штаб:
– Я вiдключаюсь.
Ячейки спустiли за кiлька хвилин. Важкi плити, двоногi лафети, труби вже були на спинах у бiйцiв, що входили в траншею.
Стоячи збоку в нiшi, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приемно зараз було Сагайдi дивитись на своiх людей. Ось попереду крокуе розшарiлий, з високо пiднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-пiд чорних упертих брiв. Вiн ступае з якоюсь особливою щасливою пружнiстю. Ось проходить високий Бузько, зiгнувшись пiд вагою плити i весь час дивлячись пiд ноги, нiби хоче запам'ятати кожен свiй крок на цiй землi. Чимчикуе Хома Хаецький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрi баранячi роги. Юнак Гай, весь обвiшаний металевими лотками з мiнами, гримить ними, як рицар у зелених латах, i дивиться на Сагайду, на товаришiв, на все, що дiеться, простодушно й довiрливо. Проходять нерозлучнi Блаженки, обидва темнi, засмаглi й хитрi. В молодшого – труба на плечi, прицiл у руцi, а в старшого… Старший праву руку ховае, а в лiвiй несе лотки.
– Блаженко! – окликае Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.
– Слухаю, товаришу лейтенант гвардii!
– Скiльки я вас учив, що не лейтенант гвардii, а гвардii лейтенант!
– Вибачте, забув, товаришу… лейтенант гвардii!
– Дайте сюди лотки!
– Вiн у моiй обслузi, – втручаеться Денис. – Це з мого наказу.
– Дайте сюди лотки?
– Товаришу гвардii лейтенант, – наполягае на своему Денис, – ви ж не можете через мою голову касувати моi накази. Наказ бойовий…
– Та ти статути знаеш! – каже Сагайда i силомiць забирае лоток у Блаженка-старшого. – Чому не доповiв, що брата поранено? Марш!
Роман розгублено клiпае очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди – «марш»?
– Марш… з братом!
Сагайда сам бере лотки i теж рушае, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профiль, спускаеться все нижче. Сагайдi видно голови мало не всiх бiйцiв, iхнi засмаглi жилавi шиi. Голови в такт ходi похитуються, здiймаються й опускаються, нiби, вiддiлившись вiд тулубiв, пливуть по единому руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких мiсцях траншея перекрита шпалами, i коли бiйцi входять у темний тунель, Хома Хаецький вигукуе своiм спiвучим подiльським говором:
– Ой патку мiй, патку!.. Так, наче в пекло!
– А ти думав, у рай? – смiеться котрийсь з бiйцiв.
– Най його мамi, де тому буде край?
Вночi рота окопувалась уже на новiй вогневiй позицii, в глибокiм яру пiд самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бiй тривав. До вечора були взятi 14-й, 17-й i 18-й доти, деякi були блокованi, проте ще прострiлювали майже всю мiсцевiсть, яку нашим вдалося захопити. Мiнометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бiйцi, скреготiли в темнотi кайла, викрешуючи iскри, коли траплявся кам'янистий пласт.
З настанням ночi ринули до висоти пiдводи, навантаженi боеприпасами. Зацокотiла дорога, забита ще з дня потрощеними возами i роздертими кiньми. Обминаючи iх, пiдводи гуркотiли i гуркотiли в темрявi. На повнiм галопi пiдскакуючи до висоти i з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набитi мiнами ящики i знову гнали по новий вантаж. Бiля пiдошви висоти створилася цiла гора боеприпасiв. Брянський послав майже половину роти носити звiдти мiни на вогневу.
Як темний караван тiней, брели в темрявi бiйцi з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаецький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотiння важкоi мiни.
– Летить! – вигукував вiн, а сам уже падав, припадав до землi, як осiннiй лист. – Патку мiн, патку! Спина йому збiгалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там пiд сорочкою аж холодок ходив, а Хома грiб руками землю i, обламуючи нiгтi, шепотiв:
– Пронеси!
Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов грушi. Тодi Хаецький перший енергiйно пiдводив голову, випнувши вуса вперед. – Онде-го впало! – повiдомляв вiн, неначе iншi цього не бачили. – Най його крах вiзьме!
– Пiднiмайсь! – командував Черниш, який вiв бiйцiв. Вони мовчки висаджували вантаж на плечi один одному i, горблячись пiд важкою ношею, рушали далi.
– Всi йдуть?
– А то.
Це вже був iхнiй четвертий рейс у цю нiч.
– Покурити б, – сказав хтось, iдучи за Чернишем. Напередоднi наетупу бiйцi одержали тютюн.
Поблизу, врiзаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, i Черниш дозволив зупинитись у нiй на перекур.
Вже було за пiвнiч. Бiйцi, склавши ящики понад бруствером, щоб потiм легше було висаджувати на плечi, присiли в траншеi. Враження бою i тяжка нiчна робота втомили iх. Але коротка передишка, безпечнi стiни траншеi швидко повернули бiйцям втрачену жвавiсть. Кожен полегшено вiдчув себе пiд надiйним захистом землi. Заяснiли на днi рову зiрки цигарок, розв'язались язики, почулися жарти. «Як, зрештою, небагато треба людинi, – мимоволi подумав Черниш, – щоб вона вiдчула себе задоволеною, втiшилась, засмiялась».
– У нас був румунський комендант, по-iхньому – претор, – чувся в темрявi спiвучий веселий голос Хоми Хаецького. – То я до нього день при дню ходив, аби вiн повернув менi корову, а вiн теж виявився впертим: день при дню мене шмагав.
А ти все-таки ходив?
А я ходив, бодай йому й кiсточки дрiбненько рознесло.
– І повернув?
– В обидвi руки… За налигач i повiв десь у свiй Букарешт.
– Ласiй, видно, був до молока та сметанки!..
– Ниньки при Дунаi де-небудь твоя корiвчина пасеться…
– Впiзнаю – вiдберу.
– Втiкаючи, вони спiвали: «Антонеску дав наказ— всiх румунiв на Кавказ. А румуна не дурной – на каруцу i домой».
– Заспiвали, як припекло на Украiнi.
– Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш.
– Припече, то й звiдси геть вивтiкають.
– А швидше несло б iх з димом та з чадом. Черницi встае.
– Кiнчай курити!
Внизу простелилася сиза прохолода ночi. Подекуди в полi схоплюються червонi спалахи вибухiв. По висотi над бойовими порядками пiхоти звисають ракети i в'януть, падаючи, як зiтнуте слiпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палае румунський тил, палае вся Романiя, тривожно i загадково.
– Тю, бодай ти щезло! – вигукнув раптом Гай, задкуючи вiд бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився.
– Що таке, товаришу Гай?
– Рука! Чиясь рука…
Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу i наткнувся на неi. Черниш нахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв сам собi признатися, Черниш узяв ii, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Ідучи, вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того, коли брався iсти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило.
Вони наближалися до заклятого мiсця – вiдкритоi галявинки при входi до яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася противником з кулеметiв, i Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було пробиратись тiльки поповзом.
Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами й трупами. Кулi гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою.
