скачать книгу бесплатно
Камiнна душа (збiрник)
Гнат Мартинович Хоткевич
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
До книги талановитого украiнського прозаiка, драматурга, мистецтвознавця, критика Гната Хоткевича (1877–1938) увiйшли три повiстi: «Авiрон» – зразок «попереджувальноi» лiтератури, «Камiнна душа» – про життя гуцулiв – волелюбного народу, його iсторiю, побут, звичаi, i повiсть «Тарас Шевченко» (твiр побачив свiт уже пiсля смертi автора, у 1966 роцi) – про життевий i творчий шлях великого поета.
Гнат Хоткевич
Камiнна душа (збiрник)
© Н. М. Шумило, пiслямова, 2009
© Н. М. Шумило, Г. І. Павленко, коментарi, 2009
© Ю. Ю. Романiка, художне оформлення, 2012
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Авiрон
I
Уже давно нема Моiсея…
О, навiщо, навiщо вiн кидае нас?.. Поки вiн тут, поки вiн з нами – всi певнi i всi спокiйнi. Всi знають, що недалеко, серед них, пророк Божий, з котрим говорить сам Адонай i котрий без страху дивиться в лице Господа сил. Як дитина тiшиться коло матерi й вертае до своiх забавок, бо чуе близько хранителя свого спокою, так Ізраiль, бачачи Моiсея серед сонму, стае певним, спокiйним i вертае до своiх справ.
– А що, Моiсей нiчого не говорив? – вставши ранком, спитае сусiд сусiда.
– Нi, нiчого. Бодай я не чув, – вiдповiсть йому той, вибираючи слiди снiдання з бороди. – А що хiба?
– Та нiчого… Я так собi. – І, помовчавши, додасть: – Бачив я вчора його на судилищi. Ей, великий муж!..
– О так, так! – киваючи багато разiв головою, притакне сусiда, i вони розiйдуться спокiйнi, певнi, що не стрiне iх нiяка пригода, а чи й стрiне, то е кому подумати й порятувати. Вiн усе знае, все вмiе, бо йому помагае сам Господь.
Так!.. Великий вiн, Моiсей! Вданi словеса Господнi во уста його, i премудростю Бога опоясанi чресла його. По слiдах Божих iдуть стопи його, i мудрiсть Всевишнього на ньому. Очi його бачили висоту й силу Творця, i чуло грiм глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сiе Божий виноград, виноград найлiпший, i нам дае пити з чашi благостi Господньоi.
Де ж ти тепер? Сило, нащо кидаеш нас i робиш безсилими? Вiтре, пощо перестаеш обвiвати лиця нашi, а серцям даеш горiти на вогнi наших страстей? Великий пророче!.. Невже ти не знаеш хитання Ізраiлевого i невже не чуеш пiдбурюючих речей Корея з сонмом його, i Айнана, i брата, рiдного брата мого Датана? О, затули вухо свое, Боже, на хулу iх i не клади меча помсти на безумiе iх! Дай iм час схаменутися, бо вони схаменуться, й пiзнають сохраняющого путь iх вдень i вночi, i падуть перед тим, хто тримае iх життя силою звука iменi свого.
* * *
Так говорив у душi молодий Авiрон i блукав неприкаяно серед шатрiв юдейських, напiвсвiдомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи через купи смiття й палицею вiдбиваючися вiд псiв.
Уже давно отаборився Ізраiль тут, коло Синайськоi гори. Мiж шатрами вже стiльки назбиралося рiзного бруду, що годi було пройти. То була розкiш псiв i малих дiтей. Вони, i тi й другi, як тiльки блиснуло сонце, виповзали з своiх закуткiв i починали бабратися в тiм смiттi, шукаючи зогнилих останкiв iжi. А знайшовши, починали битися – дiти з дiтьми, пси з псами або перемiшуючися; а той, хто подужав, з’iдав, сопучи та поглядаючи навколо – чи не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обiду, матерi, пискливо верещачи, починали бiгати по тих смiтниках, знаходили своiх дiтей, i часто можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка, призиваючи всi прокльони з небес, волокла двох дiтей, мов кошенят, за шивороти, а третього пiдштурхувала спереду ногою.
А його нема! Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися часто й далеко вiдносити смiття вiд шатрiв. І жiнки не дають собi труда вiдiйти навiть кiлька ступенiв, а виливають усе тут же, одхиливши тiльки поли. Коли ж хто пригадае iм накази Моiсея, вони тичуть тому в руки свое начиння й кричать:
– Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не перешкоджайте йому.
– Якби ти мав стiльки дiтей, як я, ти не хотiв би навiть уночi встати для себе.
І здiймався крик, i галас, i хмара докорiв. «А ми хiба знаемо? Може, завтра ж рушимо з цього мiсця i нiколи вже не розiб’емо на нiм своiх кущiв вдруге».
…З тоскою блукав молодий Авiрон мiж кущами, придивлявся до безладу, прислухався до гомону людей. А гомiн цей, спочатку тихий i маловиразний, ставав все яснiший i яснiший з кожним днем, набирав сили й робився зухвалим: раби згубили господина, i душi iх здiймали бунт.
II
Головнiше те, що нiхто не знае, коли вiн поверне.
Як прийшов Ізраiль сюди, до цiеi гори, вiд Рафiдина, в той же день Моiсей був на горi й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно, тому, що не було гори: все рiвна та рiвна пустиня, – звiдки ж би мав говорити Бог? А тут така висока гора, – i Моiсей був на нiй. І говорив з Богом. А як спустився вниз, то закликав усiх старшин i сивих мужiв Ізраiля i так казав перед ними:
– Бачу я, бачу, що захиталася де в кiм вiра Божа. Чую я, чую, що хулу глаголять деякi вуста. А Ізраiль, маловiрний, починае прислухатися до тоi клевети вуст, i гасне iсповiдання волi могущого серед люду його. І навiть мене, котрого милостю своею благословив Господь i покликав бути серединою мiж вами й собою, навiть мене починае дехто вже неохоче слухати, й кривитися на приказ мiй, i ширити мiж сонмом неправду про мене. І бачать очi моi нещастя будучини вашоi ради маловiрства вашого. Бачать очi моi голод i хоробу ваших дiтей, проказу й струпи на грудях жiнок ваших… Пси будуть вити мiж кущами вашими, i в вашу постiль буде заповзати змiя.
Але великий наш Господь i многомилостивий! Вiн не хоче погибелi народу свого, а умноження хоче й праведностi. І от я став перед Богом там, угорi, й молив його: «Боже! – так сказав я йому, – тисяча лiт – хвилина перед тобою, i вселенна – пiщинка одна в десницi твоiй. Не бери гнiву свого на Ізраiля, а вiзьми ще раз слово милостi на дiтей своiх. Прости iм грiхи й не остав тут, серед цiеi великоi, страшноi, ненажерливоi пустинi».
І Господь, милостивий в тисячах, сказав менi: «Так оповiсти дому Яковлю й тако глаголи до синiв Ізраiлевих. Бачили ви, що зробив я египтянам? Бачили ви, як пiдняв я вас, мов на крилах орлих, i вiв пустинею аж до мiсця цього? Чому ж не переповняеться серце ваше страхом перед силою моею, i чому ви не слухаете пророка мого, нi самого мене? Але дивися, Ізраiлю!.. Велика довготерпеливiсть моя, i милостi моiй немае границь. Але й гнiв мiй без кiнця, i бiйся прикликати його на голову свою. Це даю вам закон! І коли слухом послухаете гласа мого й святинею збережете заповiдь мою, будете людьми моiми, вибраними з усiх. І дам вам землю, що тече медом i молоком, i умножу вас, як пiсок морський, i скорю пiд ноги вашi всякого ворога, моя-бо есть земля i все, що на нiй. А як i тепер не послухаете останнього слова мого, – о, лiпше б вам не родитися на свiт! Розкрию землю пiд кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем! Здвигну гору з мiсця й накрию вас, а небо поверну в поломiнь i в поплавлений метал. Хто смiе стати проти мене?!»
І перелякалася вся старшина й усi поважнi люди Ізраiля, й прирекли одноголосно за себе, й за родини своi, й за роди своi: «Все сотворимо, що пророче Господь, i послухаемо всякого слова його. Так i скажи Боговi своему й нашому…»
І знову пiшов Моiсей на гору – донести Господевi слова й приречення людей його. І знову, щасливий, бачив Бога, й узяв вiд нього закон, i зiйшов до сонму. А зiйшовши, приказав велике очищення, щоб вимили люди одiж свою й тiло свое i щоб умастили волосся, а чоловiки щоб три днi не входили до жiнок своiх. А на третiй день щоб пiднявся Ізраiль рано, i, не вкушавши нiчого, iшов до гори Синаю, й став у мовчаннi й тихостi довкола: прийде-бо Господь на гору показатися людям у славi своiй.
І як живо пам’ятае Авiрон той трепет, з яким рушив вiн з батьком, i родичами, i сусiдами, i з усiм сонмом iзраiльським до святоi й страшноi гори. Стали далеко, бо не велiв Моiсей не то зiходити на гору, а навiть торкнутися ii чим-небудь.
– Слухайте, ви! – говорив вiн перед вiдходом. – Я знов iду на гору, назустрiч Господу. Але з вас щоб нiхто не йшов за мною, навiть i не торкнувся гори, бо iнакше – смертiю вмре, каменем поб’еться або устрiлиться стрiлою. І чи то буде муж, чи женщина, чи з скота що – все одно: не буде живий.
І всi з острахом поглядали на гору та дивилися одне за одним: чи не виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тiнню отого камiння, за яким, на його думку, вже починаеться гора.
Був ранок. На голiм, чистiм небi пiдiймалося сонце, заповiдаючи страшну спеку. І небо, й пустиня були такi просторi, порожнi, що здавалося, якби крикнув, то крик цей понiсся б аж у безконечнiсть, – i лише гора, свята гора повилася тайною: верх ii був закритий чорною-чорною хмарою диму, – i так чудно й страшно було дивитися на чорну хмару серед яскраво рожевих тонiв пустинi.
Тисячi очей дивилися, i тисячi сердець билися, чекаючи великих Божих слiв, великих Божих дiл. Весь сонм стояв на ногах; жiнки й старi дiди, опершися на палицi, стоять i чекають, пiднявши голови догори й моргаючи сльозавими очима; крiпкi мужi, непохитно уставивши голови, наморщили брови, лише зрiдка хiба хто погладить чорну кучеряву бороду; жiнки з страхом iнодi поглядають на хмару, а бiльше стежать за дiтьми, – як би вони, загравшися, не вiдбiгли та, Боже, борони, не торкнулися якого каменя гори. Молодшi матерi так i зовсiм не вiдпускали вiд себе дитят, а тримали iх за руки або загортали в полу своеi одежi. І лише чийсь песик нараз вибiг iз товпи i, нюхаючи, плентався по передгiр’ю.
– Гляньте, гляньте… Пес… – зашелестiло мiж народом.
– Чий то?
– А я знаю?
– Вiн умре.
– Нi. Вiн сказав про скотину й про чоловiка, а це – пес.
І всi шепотiли й чогось чекали, але нiхто навiть не крикнув i не тюкнув на пса. А песик побiгав, помахав хвостиком, потiм став переднiми лапами на камiнь i, пiднявши голову догори, тоненько й неприемно завив.
І в цю хвилю, не знати звiдки, прилетiв гострий камiнь i вдарив пса коло вуха. Заскигливши, пес почав крутитися на одному мiсцi, а кров бризкала з рани й окропляла камiнь. Потiм упав, скрiб лапами пiсок, а ще потiм – у червонiй калюжi лежав непорушно з вишкiреними зубами. Але про нього всi забули, бо сталося щось ще страшнiше.
Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати всю гору, закриваючи сонце, i нараз розiтнулося громове голосiння труб, мов тисячу iх було сховано в хмарi i трубили в них велетнi. Страх обгорнув серця всiх людей, чоловiки впали на колiна, жiнки притуляли до себе дiтей своiх, а в далекому таборi завили прив’язанi пси.
І побачили всi, що бiжить Моiсей з гори, й кричить щось, i махае руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко бiг вiн, мов молоденький парубок, а довге сиве волосся маяло й якусь авреолю творило над його головою.
– Що вiн кричить? Кого вiн кличе? – зашумiли люди, бо з-за грому й звуку труб годi було щось розiбрати.
– Вiн нас зове! Нас! – закричали переднi.
– Нас зове перед лице Бога!
– Ходiмо! Ходiмо бачити Господа сил!
– Не йдiть! Не йдiть! – кричали другi. – Ми не хочемо вмирати.
– Не може чоловiк винести погляду очей Господнiх, i сяйво вiнця ослiпляе смертного.
І ще страшнiше заревли труби й загрихотiв грiм. Слава ведущого предстала перед Ізраiлем, i сила Сильного показалася яво. І закричав нарiд:
– Не йдемо! Ти, Моiсею, вибранець Божий, i тобi глагол його. Говори ти з ним, а ми з тобою.
І затихли громи й труби, i почав кричати Моiсей перед товпою:
– Великий есть Господь Бог Ізраiля! Бачили страх його? Чули глас труб небесних? Але бiйтеся вчути голос Вишнього самого! Бiйтеся! Бiйтеся!.. Бiйтеся!..
І ревнули знову громи й труби. Моiсей побiг знов на гору, а люди, переляканi, затурканi, в страху, закриваючи голови полами, тiкали вiд гори i, лиш вiдбiгши далеко, зупинялися вiд цiкавостi.
І всi бачили, як Моiсей смiло ввiйшов у чорну хмару на вершину гори, i всi чули, що от як настане мовчання – це, значить, говорить Моiсей, i його голосу нечутно; а потiм загримлять громи й труби – це Господь закривае мiддю голос свiй. І всi, перестрашенi, вертали до кущ своiх, але разом з страхом чули радiсть: кожному приемно було знати, що його Бог такий сильний, такий могутнiй.
ІІІ
А як повернувся Моiсей з гори, то принiс з собою закон Господа. Ранiше ж не було закона. Принiс i читав його старшинам, i були там великi й мудрi слова:
«Не зробiть собi богiв срiбних i богiв золотих не зробiть собi, а складайте менi вiвтар iз землi i на нiм палiть всесожження ваше.
Хто б’е отця свого або матiр свою – смертiю вмре. Хто злословить на отця свого чи на матiр свою – смертiю вмре.
І коли б’ються два мужi, й поразять жону непразну, i буде младенець ii поврежден, – да вiзьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку, язва за язву, вред за вред.
І як злодiя зловлять уночi i вб’ють, – нема в тiм убивства. Коли ж сонце зiйде над ним й тодi вiн умре – умре й той, хто вбив його…
Не озлобiть пришельця i не образiть його, знаете-бо душу його – самi були пришельцями в землi Єгипту. І вдову й сироту не озлобiть, бо як образите iх i вони, застогнавши, возопiють до мене, – слухом почую глас iх, i розгнiваюся яростiю, i поб’ю вас мечем. І будуть жiнки вашi вдовами i дiти вашi сиротами.
Шiсть лiт сiй землю свою i збирай плiд ii, а в сьоме лiто дай iй спочивок. Тако сотвори й винограду твоему i маслинам твоiм».
І багато ще всяких мудрих i святих слiв. А накiнцi говорив устами Моiсея Господь: «Слухай, Ізраiлю! Це посилаю аз ангела мого перед лицем твоiм, – да збереже шлях твiй i введе в землю, що приготовив я тобi. Послухай його i не ослухайся його, iм’я-бо мое на нiм. І коли слухом послухаеш гласа мого i сотвориш все, що скажу тобi, – ворогом буду ворогiв твоiх i супротивлюся супротивникам твоiм. І благословлю хлiб твiй, i вино твое, i воду твою, i вiдверну хоробу вiд тебе, i число днiв твоiх збiльшу. І устрашу всi язики, де йтимеш ти, i обращу вся супротивная твоя в бiг. І положу предiли твоi вiд Чермного моря до моря фiлiстимлян i вiд пустинi до великоi рiки Єфрату i передам в руцi твоi сидящих там, да не змiшаешся ти з ними й не послужиш богам iх».
І написав всi тi слова Божi Моiсей у велику книгу i заповiв, що вiдчитае iх привселюдно й урочисто. Люди радiли, що вони ще щось убачать, що мають нову тему для безконечних оповiдань, – i всi тiшилися.
Моiсей велiв зробити перед горою великий кам’яний вiвтар, а довкола нього – ще дванадцать менших, числом колiн Ізраiлевих. Вiвтарi мусiла поскладати молодь, якiй приказано було також назбирати сухоi трави, хмизу, кiзякiв – взагалi, всього, що могло би горiти, на чiм можна б було спалити жертву Боговi.
Авiрон був щасливий, що й вiн може доложити своiх рук до святоi працi, що в призначених для Божоi жертви вiвтарях буде i його камiнь. І камiнь Авiрона все був найтяжчий, i оберемок пiдпалу його все був найбiльший; вiн подряпав собi руки, видираючи якнайсухiший хмиз, тремтiв вiд напруження й був увесь мокрий вiд поту.
Дехто з молодi, користаючись з того, що око старших не надзирае за iх роботою, полягали собi на сонцi або бiгали, ганяючися один за одним, але Авiрон засоромив iх, сказавши:
– Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господевi служите роботою. Це ж вiн буде приймати жертву на каменi цiм, i до його нiг пiдiйметься дим з опалу цього. Чи ж лiнивством та жартами повинен будуватися вiвтар Божий?
Хлопцi справдi засоромилися, щиро взялися за роботу, – i дванадцять кам’яних вiвтарiв мов виросло коло великого вiвтаря пiд горою Синай. Коло кожного з них по обох боках лежали великi купи сухого опалу, а коло головного вiвтаря були його цiлi гори.
Ще задовго до пiвдня почали збиратися люде i великим пiвколом оточили мiсце жертви. Хто стояв, хто сидiв, хто мовчав, хто балакав, але всi поглядали на кущу Моiсея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, i видно ii було звiдусюди. Коло неi великою купою згромадилися всi сiмдесят старiших Ізраiля, – вони ж мали приносити жертву сьогоднi.
От заворушилися коло кущi Моiсея – певно, вийшов вiн. Так i е! Вiн вийшов, i видно, як, тримаючи обома руками, несе книгу слiв Єгови. Вiд певностi душевноi не мiг устояти Авiрон на мiсцi й побiг; побiг назустрiч Моiсею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб вiдкинути камiнь з дороги його. Вiн так любив його зараз, так безконечно любив!.. І бiг, скiльки доставало сил, щоб хоть бiгом трiшки заспокоiтися.
Поважно й розмiрено йде Моiсей i зцiпив уста. Щось пробували заговорити до нього старшини, але вiн не вiдповiдав i був як кам’яний бог.
– То шкода, що Божi слова вiдданi на папiрус, – говорив один з семидесяти. – Чому ти не попросив Бога, щоб вiн написав тобi своi заповiдi на каменi або на мiдi? А то папiрус таки папiрус, а не камiнь i не мiдь. Те б уже було на сотнi лiт.
Моiсея, здаеться, вразили цi слова, вiн навiть затримався на одну мить, але, може, то так лише здалося, бо не рухнув нi м’язню i нi звука не почулося у вiдповiдь. Старшини, бачачи, що зав’язати розмови нiяк не можна, замовкали й собi й ставали такими ж поважними, як i Моiсей. Та й крайня була пора, бо всi очi було звернено на них.
От i вiвтарi. Широко всюди розступався нарiд, пропускаючи свого пророка. Моiсей пiдiйшов до головного жертовника i, упавши на колiна, почав голосно молитися. Нарiд хотiв повторяти слова його молитви, але, очевидно, не мiг i молов всякi обривки фраз, що довелося почути вiд сусiда справа або вiд сусiда злiва. Безбожний Корей з своею жiнкою й дiтьми стояв на ногах, тодi як всi люди впали на колiна, i голосно реготав з тоi нiсенiтницi, яка виходила з слiв Моiсейовоi молитви, перейшовши стiльки тисяч ротiв. Авiрон мимоволi все те мусiв слухати, бо не вдалося протиснутися наперед: iз старшинами йти було нiяково, а зараз же по них нарiд так стискався, що хлопця зовсiм одтерли кудись убiк. І вiн випадково опинився недалеко Корея й от тепер чув усi тi кпини та смiх. Хотiв був вiн щиро молитися, але це жартування й насмiшки вбили в нiм увесь релiгiйний настрiй, i як вiн не старався потiм знову вiдповiдно настроiтися – вже не мiг.
Та й справдi це було трудно. Сонце страшно пекло голову, а гостре камiння рiзало колiна. Десь там, напередi, коло Моiсея, щось вiдбувалося; може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нiчого не було анi видно, анi чути, – i поки та святiсть доходила сюди, минаючи тисячi спiтнiлих людських тiл, проходячи через тисячi розкритих на спецi ротiв, то з неi вже нiчогiсiнько не зоставалося, i вона тут була вже байдужiстю й обов’язком, от як i це клячання.
І Авiрон почав розглядатися по товпi, i замiсть молитви всякi iншi думки почали ворушитися в нього в головi. Он стоiть на колiнах товстий Іелiiл, зложивши руки на пузi; сонно примружилися його маленькi свинячi очка й шукають на землi найменш освiтленого предмета, щоби спочити вiд гострих променiв сонця. Хоч вiн i стоiть в молитовнiй позi, але одразу видно, що думки його десь далеко, i Авiрон навiть знае де – в Єгиптi. Іелiiл був там десятником над своiми ж земляками, сам не потрiбував робити, а лише приказував; до того ж iще заробляв тим, що рiзав людям скотину, з якоi брав собi, звичайно, найлiпшу часть i продавав потiм хоч своiм, хоч египтянам. І дуже не хотiлося йому кидати Єгипту; так не хотiлося – страх! Але що ж вiн мiг поробити проти волi цiлого народу – треба було йти. І вiн пiшов, але думка його не перестае критикувати Моiсея; тому вiн зробився одним з найближчих приятелiв безбожного Корея. І тепер при кожному жартi пiдсмiхуеться вiн масними своiми губами й притакуе ледве помiтним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як Корей, i не стало в нього смiливостi.
А от Малехет. Вона ще молода жiнка, але так багато дiтей в неi, що вона вже виглядае старою. Їй немае навiть часу молитися нiколи: то шити вона повинна щось на дiтей, то знов ще одного родити. Та вона якось i не боiться Бога. «Ну що ж! – каже вона, – вiн дав менi стiльки дiтей i тепер мусить бачити, що я зовсiм не маю часу на молитву». І, здаеться, вона права: дiти ii – молитва ii.
А тепер от стоiть вона на колiнах, така худа, тонка, як патик, i просто вiдпочивае, бо вона не стоiть власне, а сiла, прикривши ноги. Їй так рiдко доводиться посидiти спокiйно, що вона рада й цьому випадку.
А де ж Асха?
Де тi очi, що любi Авiроновi бiльше вiд усiх очей на свiтi? Де вона стоiть на колiнах, i яку молитву шепочуть уста ii впрост до вуха Господня? О, як хотiв би Авiрон стати поруч неi на колiна, i як молився б вiн тодi, дивлячись хоч на тiнь ii!..
І вiд тоi згадки тепло-тепло зробилося Авiроновi в грудях, i забув вiн i Корея, i бiль своiх колiн, i так молився в душi:
«Поможи менi, Боже, взяти Асху за себе, бо я люблю ii. Я буду вставати до схiд сонця, щоб принести води вмити iй ноги, i пiзно вночi лягатиму, щоб зробити за неi вечiрню роботу. В свято i в будень умащу найдорожчим елеем волосся ii, сам з любовiю обстружу сандалiю i ув’яжу ремiнь на нозi ii. І первенця мого тобi, о Адонай, присвящу, i десятого овна спалю перед тобою з стад своiх. Дай менi Асху, Боже!.. Ти ж маеш силу промовити до серця батька ii i маеш руку преклонити хотiння його…»
І пiсля цiеi молитви так захотiлося йому бачити Асху, що вiн, скориставшись з того, що всi вже повставали з колiн, встав i собi та пiшов шукати. Але нiяково було довго плентатися мiж людьми: певне, зачалася вже жертва, бо видко було дими напередi, а люди хоч i повставали з колiн, але стояли в побожнiй тихостi. А до того ще замiсть Асхи надибав Авiрон усiх своiх, i батько, суворо щось зашипiвши, показав стати коло себе.
Авiрон не мiг не послухати й став поруч брата Датана, та, очевидно, вже безнадiйно мусiв стратити ввесь свiй молитовний вогонь. Датан, заховуючи зверхню побожнiсть, все ж знаходив хвилину, щоб шепнути братовi щось уiдливе, саркастичне.
– Корей говорить, – шепотiв вiн, – що це все бреше Моiсей: нiякого Бога вiн не бачить, а тiльки туманить людей. А що труби було чути на горi, так це просто забрав вiн з собою 40 душ своiх прихвоснiв з колiна Левiiна та й велiв iм дуднити з хмари.
– Мовчи… Прошу тебе, мовчи, – тихо говорив Авiрон братовi. Йому боляче було слухати образливе слово на пророка, на вищого з людей. А крiм того… це будило в душi його сумнiви, а вiн не хотiв iх. Йому так добре було в його вiрi, вiн так любив свiй щирий запал i свою молитву, що просто не хотiлося виходити з того запашного саду на повний куряви й смiху життьовий торг. Сумнiв – це ненажерливий змiй, йому даеш руку – вiн хоче серце, йому даеш день – вiн хоче життя.
Тут люди нараз почали кричати чогось, i далеко-далеко пустинею понiсся стоустий гомiн, лякаючи самiтнього орла на стервi.
– Що? Що сталося? Чого кричать?.. – суетливо питае Авiрон.
– Хiба я не так само знаю, як i ти? – вiдповiдали йому.
Авiрон, скориставшись з того, що й батько, зацiкавлений, роззявив рота та спинався на пальцi, аби хоч що-небудь побачити, потихеньку вiдiйшов i почав проштовхуватися наперед.
Молитва, очевидно, скiнчилася. Люди почали рухатися, переходити з мiсця на мiсце, голосно розмовляти. А коли Авiрон добрався до переднiх рядiв, вiн побачив, що люди всi були забризканi кров’ю. Мов вишкiрялися цi яскраво-червонi плями на бiлих святкових уборах i разили око в слiпучому сяйвi сонця.
– Що тут було? – розпитував Авiрон.
