Війна світів

скачать книгу бесплатно

Вiйна свiтiв
Герберт Уеллс

Зарубiжнi авторськi зiбрання
Видатний британський письменник Герберт Веллс (1866–1946) – автор близько 40 романiв, один з першопрохiдцiв у жанрi науковоi фантастики. Ще на початку XX ст. вiн передбачив великi вiдкриття, якi змiнять долю людства, намалював картини майбутнього. Його твори вiдрiзняються оригiнальнiстю, непередбачуваним сюжетом i яскравими, цiкавими героями. А деякi винаходи, описанi ним iще сто рокiв тому, iснують i сьогоднi.

У романi «Вiйна свiтiв» iдеться про напад марсiан на Землю, якi прибули на космiчних капсулах на територiю Британii. Вони знищують мiста, лiси, все живе. Спокiйно й планомiрно вiдбуваеться винищення людства. У марсiан немае переживань та почуттiв, вони працюють 24 години на добу, позбулися статевих ознак i розмножуються брунькуванням. Веллс застерiгае, що i люди колись можуть стати такими.

До видання також включено оповiдання письменника, якi мало знайомi сучасному читачевi.

Герберт Веллс

Вiйна свiтiв

Збiрник

© Д. Х. Паламарчук (правонаступники), переклад украiнською, 1967

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015

* * *

ВІЙНА СВІТІВ

Переклад Дмитра Паламарчука

Моему братовi Френковi Уеллсу, що подав iдею цього роману

Але хто живе в цих свiтах, якщо вони заселенi? Ми чи вони – Володарi Свiту?.. Та й хiба все створено тiльки для людини?

    Кеплер (цитовано в Бертоновiй[1 - Роберт Бертон (1557–1640) – англiйський фiлософ-гуманiст.]«Анатомii меланхолii»)

Книга перша

ПРИБУТТЯ МАРСІЯН

І. НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ

В останнi роки дев’ятнадцятого столiття нiхто не повiрив би, що за всiма людськими справами зосереджено й пильно стежать iстоти бiльше розвиненi, анiж людина, хоча й такi самi смертнi, як i вона; що в той час, коли люди заклопотанi своiми справами, iх дослiджують i вивчають, може, так само уважно, як людина дослiджуе пiд мiкроскопом хвилинне життя нижчих органiзмiв, що плодяться й кишать у краплинi води. З безмежною пихою снували люди туди й сюди по всiй земнiй кулi, поглинутi своiми мiзерними турботами, певнi своеi влади над матерiею. Мабуть, так поводяться пiд мiкроскопом й iнфузорii. Нiхто й гадки не мав, що старiшi космiчнi свiти криють у собi загрозу людському iснуванню; сама думка про можливiсть життя на iнших планетах здавалася неймовiрною. Цiкаво нагадати деякi поширенi в той час погляди. Щонайбiльше, думали земляни, на Марсi живуть люди, якi поступаються перед нами своiм розвитком i завжди радi прийняти нас у своi гостиннi обiйми як жаданих просвiтникiв. А в цей час iстоти, якi своiм розвитком стоять вище нас настiльки, наскiльки ми стоiмо вище вiд допотопних тварин, iстоти з великим холодним жорстоким розумом, дивилися заздрiсними очима на Землю, повiльно й впевнено плекаючи своi ворожi супроти нас плани. На свiтанку двадцятого столiття нашi iлюзii були розбитi.

Планета Марс – навряд чи потрiбно про це нагадувати читачевi – обертаеться навколо Сонця в середньому на вiдстанi 140 000 000 миль, дiстаючи вiд нього вполовину менше тепла й свiтла, нiж дiстае Земля. Якщо вiрити гiпотезi про туманнiсть, то Марс – старiший за нашу планету i життя на його поверхнi мусило початися задовго до того, як затвердла Земля. А що маса його всемеро менша земноi, то й охолонути вiн повинен був швидше до температури, за якоi могло зародитися життя. На Марсi е повiтря, вода й усе потрiбне для розвитку органiчноi матерii.

Та людина така марнославна й так заслiплена власною пихою, що нiхто з письменникiв аж до кiнця дев’ятнадцятого столiття не висловив гадки про те, що цю планету можуть населяти iстоти, якi за своiм розвитком набагато перевищують землян. Так само нiкому й на думку не спадало, що коли Марс старший за Землю, вчетверо менший поверхнею, знаходиться вiд Сонця на бiльшiй вiдстанi, то й життя на ньому, почавшись значно ранiше, тепер набагато ближче до кiнця.

Неминуче охолодження, яке мае колись спiткати й нашу планету, безперечно, давно вже почалося в нашого сусiда. І хай фiзичнi властивостi Марса – ще й досi велика для нас таемниця, одначе ми знаемо, що в його екваторiальнiй зонi тiльки опiвднi температура дещо наближаеться до температури, яка бувае на Землi найхолоднiшоi зими. Його атмосфера набагато бiльше розрiджена, анiж земна; його океани, постiйно висихаючи, уже вкривають лише третину поверхнi; а що там чергування пiр року, як на нашу мiрку, значно уповiльнене, то на полюсах нагромаджуеться величезна кiлькiсть льоду, який, танучи, перiодично затоплюе помiрнi зони. Остання стадiя виснаження планети – так неймовiрно далека ще для нас – для марсiян стала проблемою сьогоднiшнього дня. Пiд тиском доконечноi потреби розум iхнiй запрацював бiльш напружено, воля змiцнилася, серця сповнились холодноi рiшучостi. І, дивлячись у космiчнi простори, озброенi приладами й знаннями, про якi ми ледве можемо й мрiяти, марсiяни побачили недалеко, за якихось там 35 000 000 миль у напрямi до Сонця, ранiшню зiрку надii – нашу затишну планету з ii зеленою рослиннiстю, срiблястими водами, з ii туманною атмосферою, – що красномовно свiдчить про плодючiсть, – планету з широкими просторами залюднених материкiв, якi поблискують крiзь пасма хмарин, iз вузькими морями, по яких плавае сила-силенна суден.

Ми, люди, – iстоти, якi населяють Землю, – мусимо здаватись iм такими ж примiтивними i чужими створiннями, якими видаються нам мавпи й лемури. Розум людський спiзнав, що життя – це невпинна боротьба за iснування; спiзнали це, певно, i марсiяни. Їх планета давно вже охолоджуеться, а на Землi усе ще вируе життя, але то життя якихось низькоорганiзованих iстот. Завоювати новий, ближчий до Сонця свiт – це був единий порятунок вiд загибелi, яка з кожним поколiнням усе ближче насувалася на марсiян.

Перше нiж занадто суворо засуджувати iх, нагадаймо собi, як безжально, як немилосердно ми самi винищували не лише таку живнiсть, як бiзони чи додо, а й близькi нам раси людей. Адже ж тасманiйцiв, хоч це були й люди, за п’ятдесят рокiв геть усiх вигубили европейськi iммiгранти. Тож хiба ми самi такi апостоли милосердя, щоб обурюватися на марсiян, якi чинять те ж саме?

Певно, марсiяни щонайточнiше розрахували свiй полiт – iхнi математичнi знання, очевидно, сягнули далеко вперед порiвняно з нашими – i майже досконало до нього пiдготувалися. Якби нам дозволяли нашi прилади, ми б помiтили посилення небезпеки задовго до кiнця дев’ятнадцятого столiття. Такi вченi, як Скiапареллi[2 - Джованнi Скiапареллi (1835–1910) – iталiйський астроном. У 1877 роцi вiн вiдкрив iснування на Марсi т. зв. каналiв.], стежили за червоною планетою (дивно, мiж iншим, що протягом багатьох столiть Марс вважали зорею вiйни), та вони не могли пояснити перiодично повторюваних спалахiв, що iх так ретельно наносили на карти. А весь цей час марсiяни, мабуть, наполегливо готувалися.

Пiд час протистояння 1894 року на освiтленiм боцi планети було видно яскраве сяйво, яке помiтила спершу Лiкська обсерваторiя, а потiм Перротен у Нiццi та iншi астрономи. Англiйський читач довiдався про це iз журналу «Нейчер» за друге серпня. Я схиляюсь до думки, що це явище означало вiдливання в глибоких надрах планети тiеi величезноi гармати, з якоi марсiяни стрiляли в Землю. Якiсь дивовижнi явища, нерозгаданi й досi, спостережено було поблизу того сяйва i пiд час двох подальших протистоянь.

Перший грiм ударив над нами шiсть рокiв тому. Коли Марс пiдiйшов до протистояння, Лавел iз Яви телеграфував астрономам про величезний вибух розжареного газу на тiй планетi. Це сталося десь опiвночi дванадцятого серпня, i спектроскоп, до якого вiн удався тодi, показав надзвичайно велику кiлькiсть газiв (головним чином водню), що, палаючи, з нечуваною швидкiстю линули в напрямку до Землi. Цей вогненний потiк невдовзi зник iз поля його зору. Лавел порiвнював його з величезним спалахом, що вирвався з планети, «як вихоплюеться вогонь iз гармати». Таке порiвняння виявилось надзвичайно влучним.

Проте наступного дня газети не дали про цю подiю жодного повiдомлення, коли не рахувати маленькоi нотатки в «Дейлi телеграф», i свiт так нiчого й не знав про одну з найбiльших небезпек, якi будь-коли загрожували людству. Певно, i я не знав би нiчого про той вибух, якби не зустрiвся в Отершоу з вiдомим астрономом Оджилвi. Вiн був дуже занепокоений звiсткою Лавела i запропонував менi провести разом iз ним нiч за спостереженням червоноi планети.

Незважаючи на все, що довелося згодом пережити, я добре пам’ятаю ту нiч: чорне безгомiння обсерваторii, заслонений в кутку лiхтар, вiд якого падае на пiдлогу блiде свiтло, розмiрене цокання годинникового механiзму, видовжений отвiр у стелi, звiдки видно всiяну зоряним пилом безодню неба. Бiля приладу майже незримо рухався Оджилвi. В телескоп видно було кружальце цiеi синьоi безоднi, в якiй плескатий диск планети з ледь помiтними смугами здавався крихiтною цяточкою. Вона була маленька, трохи бiльша за мачинку, й iскрилася нiжним срiблястим сяйвом. Здавалося, що вона дрижить, а насправдi це вiбрував телескоп пiд впливом годинникового механiзму, який тримав у полi зору планету.

Коли я спостерiгав ii, менi здавалося, нiби вона то бiльшае, наближаючись, то меншае, вiддаляючись, – але це вводило мене в оману стомлене око. Сорок мiльйонiв миль було мiж нами й тiею зiркою – сорок мiльйонiв миль порожнечi. Неможливо уявити собi увесь безмiр тiеi про5сторонi, в якiй плавае пил матерiального Всесвiту! Пам’ятаю, поблизу планети було видно три свiтлянi крапки, три безмежно далекi телескопiчнi зiрочки, а довкола них – невимовна темрява безмiрноi порожнечi. Ви знаете, який вигляд мае та безодня у морозну зоряну нiч? А в телескопi вона здаеться ще глибшою. І ось там, зовсiм невидиме через велику вiддаль i крихiтну величину, швидко й неухильно прямуючи до Землi крiзь незбагненно великий простiр, щохвилини наближаючись на тисячi миль, мчало те, що було запущене до нас, те, що мало принести на Землю вiйну, страждання й смерть. Стежачи тодi за Марсом, я й гадки не мав про все це; i нiхто на цiлiй Землi не мiг i подумати про це несхибно запущене ядро.

Тiеi ночi знову спостережено було вибух на далекiй планетi. Я бачив його на власнi очi. Саме коли хронометр позначив пiвнiч, на планетi блиснув червонавий спалах, i помiтно стало невеликий виступ на ii поверхнi. Я сказав про це Оджилвi, й вiн одразу ж пiдiйшов до телескопа. Нiч була душна, i мене мучила спрага. Незграбно ступаючи в темрявi, я навпомацки рушив до столика, на якому стояв сифон, коли це Оджилвi аж скрикнув, побачивши, що розжарений газовий потiк летить просто на нас.

Цiеi ночi марсiяни запустили на Землю нове незриме ядро. Воно вилетiло пiсля першого рiвно через двадцять чотири години з точнiстю до секунди. Пам’ятаю, сидiв я на столi, в темрявi; перед очима в мене розпливалися зеленi й червонi кола. Менi хотiлося курити, i я шукав огню, й гадки не маючи, що5 цей спалах насправдi означав i до яких наслiдкiв вiн призведе. Оджилвi стежив за Марсом до першоi години ночi. По тому засвiтили ми лiхтаря i пiшли до нього. Внизу темрява оповила Отершоу й Чертсi, де мирно спали сотнi мешканцiв.

Довго сидiли ми вдвох, i Оджилвi висловлював рiзнi припущення щодо умов життя на Марсi та розводився про те, нiби його жителi подають нам якiсь сигнали. Вiн гадав, що на планету або рясно посипалися метеорити, або там посилилась вулканiчна дiяльнiсть. Оджилвi доводив менi, яка мала ймовiрнiсть, щоб еволюцiя органiзмiв на двох, хай i сусiднiх, планетах вiдбувалася в одному напрямi.

– Один шанс проти мiльйона за те, що Марс – заселений, – сказав вiн.

Сотнi спостерiгачiв бачили полум’я i цiеi ночi, i наступноi, i так десять ночей пiдряд, i щоразу саме опiвночi. Чому вибухи припинилися по десятiй ночi – нiхто не брався пояснити. Може, гази вiд тих вибухiв завдавали марсiянам якоiсь шкоди. Густi хмари диму чи пилу, що iх помiтно було в найпотужнiший земний телескоп, набравши вигляду невеликих сiрих хвилястих плям, миготiли в яснiй атмосферi планети й затiнювали ii знайомi обриси.

Нарештi навiть газети зацiкавилися цими явищами. Стали повсюдно з’являтися популярнi статейки про вибухи вулканiв на Марсi. Пам’ятаю, гумористичний журнал «Панч» досить удало скористався з цього в однiй полiтичнiй карикатурi. І нiхто й не пiдозрював, що тим часом ядра, запущенi марсiянами на Землю, летячи крiзь свiтовi простори зi швидкiстю кiлькох миль за секунду, наближалися щодень i щогодини. Тепер менi вдивовижу те, що люди перед лицем загибелi могли вiддаватися своiм нiкчемним справам. Пригадую, як несказанно тiшився Маркгем, дiставши нову фотографiю Марса для iлюстрованого журналу, який вiн тодi редагував. Люди цього, уже пiзнiшого часу, заледве уявляють собi рясноту й винахiдливiсть журналiв дев’ятнадцятого столiття. Щодо мене, то я саме тiеi пори ревно вчився iздити на велосипедi i забивав собi голову журналами, якi обмiрковували проблеми моралi у зв’язку з поступом цивiлiзацii.

Одного вечора (перше запущене ядро було тодi за 10 000 000 миль вiд нас) вийшов я з дружиною на прогулянку. Було зоряно; я пояснював iй зодiаковi знаки i показав на Марс, на маленьку осяйну цяточку, куди тепер було спрямовано таку силу телескопiв. Вечiр був теплий. Юрби людей, що вийшли погуляти iз Чертсi та Айлворта, з пiснями й музикою проходили повз нас, розтiкаючись по домiвках. У горiшнiх вiкнах будинкiв свiтилося, люди лягали спати. Вiд залiзничноi станцii чувся гуркiт маневрових поiздiв; вiдстань пом’якшувала його, i вiн звучав майже мелодiйно. Дружина звернула мою увагу на червонi, зеленi й жовтi сигнальнi вогнi, що свiтилися на стовпах на тлi синього неба. Все виглядало так мирно, спокiйно.

II. ЛЕТЮЧА ЗІРКА

По тому настала нiч першоi летючоi зiрки, ii помiтили вдосвiта, коли вона над Вiнчестером летiла на схiд, креслячи високо в небi вогненну лiнiю. Сотнi людей, дивлячись на неi, вважали, що то звичайна собi летюча зiрка. За твердженням Елбiна, вона залишала по собi зеленаву смугу, яка свiтилася кiлька секунд. Денiнг, наш великий спецiалiст iз метеоритiв, запевняв, що ii було видно вже з висоти дев’яноста або ста миль. Йому здалося, начебто вона впала на землю десь за сотню миль вiд нього.

На цей час я був удома i працював у своiм кабiнетi. Але я нiчого не помiтив, дарма що мое французьке вiкно виходило на Отершоу i штору його було пiднято (бо я любив тодi дивитися на нiчне небо). Одначе цей метеорит, найнезвичайнiший за всi, якi будь-коли падали iз свiтових просторiв на землю, упав саме тодi, коли я сидiв у кабiнетi, i якби я тiльки у слушну мить глянув на небо, то мiг би його помiтити. Дехто з тих, якi бачили його лет, запевняли, що вiн рухався зi свистом, але сам я не чув цього. Чимало жителiв Беркшира, Серрея та Мiдлсекса бачили, як вiн падав, i були певнi, що це новий метеорит. Проте, здаеться, нiкого з них не зацiкавило подивитися на нього.

Тiльки сердешний Оджилвi, який стежив за метеоритом i був певен, що вiн упав десь на вигонi мiж Горселом, Отершоу й Вокiнгом, схопився спозаранку i пiшов на розшуки. Коли розвиднiлося, вiн нарештi таки знайшов те тiло неподалiк пiщаного кар’еру. Вiн побачив велику вирву, що утворилася вiд падiння цього тiла, i навкруги мiж вересом височiли купи гравiю та пiску, виднi ще за пiвтори милi. Зi схiдного боку вирви верес загорiвся, i голубий димок вiд нього пiдiймався проти свiтанкового неба.

Падаючи, небесне тiло майже повнiстю зарилося в пiсок i лежало мiж трiсками розбитоi ним сосни. Та5 його частина, яка виглядала з пiску, була подiбна до велетенського осмаленого цилiндра, зовнi вкритого грубим лускатим шаром нагару сiро-брунатноi барви. Цилiндр мав ярдiв iз тридцять у перерiзi. Оджилвi пiдiйшов до цього громаддя, вражений його розмiрами, а надто формою, бо звичайно метеорити бiльш-менш кулястi. Цилiндр так розжарився, пролiтаючи крiзь атмосферу, що до нього й тепер не можна було пiдступити. Невиразний шум усерединi цилiндра Оджилвi пояснював собi нерiвномiрним охолодженням його поверхнi. Тодi вiн i гадки не мав, що цилiндр може бути порожнистий.

Оджилвi стояв на краю цiеi свiжоi ями, приголомшений чудернацькою формою й кольором неземного тiла, i починав поволi здогадуватись, яке справжне його призначення. Ранок був напрочуд тихий, сонце вже трохи припiкало, освiтивши сосновий лiс поблизу Вейбриджа. Оджилвi казав, що того ранку не чутно було нi пташиного спiву, анi подиху вiтру, тiльки з укритого нагаром цилiндра доносились якiсь звуки. Оджилвi був сам-один на вигонi.

Раптом вiн iз подивом побачив, що шар сiрого нагару, яким був покритий метеорит, став зверху обсипатися. Цей нагар падав на пiсок так, наче це снiжинки або краплини дощу. Раптом вiдвалився i впав додолу цiлий шмат. Душа Оджилвi втекла у п’яти.

Хвилинку помiркувавши над тим, що б це могло означати, вiн, незважаючи на розпечене повiтря, зiйшов у яму i наблизився до самого тiла, щоб краще його розгледiти. Вiн i досi думав, що нагар осипався вiд охолодження метеорита, хоча дивно було, чому це лише по верхнiй частинi цилiндра.

Раптом Оджилвi побачив, що кругла вершина цилiндра обертаеться. Це обертання було повiльне, i вiн помiтив його тiльки по чорнiй плямi, яка п’ять хвилин тому була перед ним, а зараз опинилася з протилежного боку. І все-таки вiн не мiг збагнути, в чому рiч, аж доки не почув приглушений скрегiт i не побачив, що та чорна цятка знову просунулася вперед майже на дюйм. Тiльки тодi вiн збагнув, що це таке. Цилiндр був штучний, порожнистий, з покришкою! Це хтось iзсередини вiдкручуе покришку!

– Боже-свiте! – вигукнув Оджилвi. – То ж там усерединi людина! Там люди! Вони ледве не спеклися! Вони хочуть вилiзти звiдтiль!

Вмить вiн пов’язав цей цилiндр iз спалахом на Марсi.

Думка про те, що в цилiндрi закрито живих iстот, так його налякала, що вiн навiть забув про жароту i пiдiйшов зовсiм упритул, щоб допомогти вiдкручувати покришку. На щастя, гаряче повiтря, що ним пашiв цилiндр, вчасно зупинило його, i вiн не торкнувся руками до розжареного металу. Хвилинку вiн постояв, не знаючи, що робити, а потiм видряпався з ями i щодуху кинувся до Вокiнга. Було тодi десь близько шостоi години. Дорогою Оджилвi зустрiв якогось вiзника i хотiв розповiсти йому, що трапилося, та розповiдав вiн так недоладно i вигляд мав такий дикий – капелюха вiн загубив у ямi, – що той чолов’яга мовчки поiхав собi далi. Так само плутаючи слова, звернувся вiн i до служника, що вiдмикав дверi шинку бiля Горсельського мосту. Той подумав, що це втiк якийсь божевiльний, i хотiв затягти його до шинку. Це трохи охолодило астронома, i вiн, угледiвши Гендерсона, лондонського журналiста, який саме порпався у своему садку, гукнув до нього через паркан, силкуючись говорити зрозумiлiше:

– Гендерсоне, – почав вiн, – чи бачили ви минулоi ночi летючу зiрку?

– А що таке? – запитав Гендерсон.

– Вона на горсельському вигонi.

– Господи боже! – вигукнув журналiст. – Упав метеорит! Оце так подiя!

– Але то щось бiльше, нiж метеорит. То цилiндр, штучний цилiндр. Там усерединi щось е.

Гендерсон випростався, тримаючи в руцi лопату.

– Як ви сказали? – перепитав вiн, бо трохи недочував.

Тодi Оджилвi розповiв усе, що бачив. Хвилину Гендерсон роздумував. Потiм кинув лопату, взяв пiджака й вийшов на шлях. Вони обидва кинулись мерщiй на вигiн. Цилiндр лежав на тому ж мiсцi, але звуки стихли, i мiж покришкою та корпусом цилiндра з’явилася блискуча смужка. Повiтря зi свистом чи то проходило всередину, чи, може, виривалося назовнi.

Вони прислухалися, постукали палицею по нагару, але, не дiставши нiякоi вiдповiдi, подумали, що людина чи кiлька людей, закритих усерединi, знепритомнiли або й померли.

Звiсно, самi вони нiчим не могли iм зарадити. Гукнувши прибульцям кiлька пiдбадьорливих слiв, вони майнули до мiста по допомогу. Страшенно збудженi, розхристанi й обсипанi пiском, вони бiгли по маленькiй вуличцi, залитiй яскравим сонцем, саме о тiй порi, коли крамарi вiдчиняли вiконницi, а простi городяни вiдчиняли у спальнях вiкна. Гендерсон кинувся на залiзничну станцiю, щоб якнайшвидше передати телеграфом новини до Лондона. Газетнi статтi вже пiдготували населення до цих незвичайних новин.

Близько восьмоi години юрби хлопчакiв та всякого люду вже мчали до вигону, бажаючи подивитися на «мертвих марсiян». Так починали розгортатися подii. Вперше я почув про це вiд хлопця-газетяра без чвертi дев’ять, коли вийшов купити «Дейлi кронiкл». Звiсна рiч, я був надзвичайно вражений i, не гаючи марно часу, пiшов через Отершоуський мiст до пiщаного кар’еру.

III. НА ГОРСЕЛЬСЬКОМУ ВИГОНІ

Бiля великоi вирви, в якiй лежав цилiндр, зiбралося чоловiк iз двадцятеро. Я вже казав, який вигляд мало те велетенське тiло, що врилося в землю. Навколо, нiби вiд якогось вибуху, було обсмалено дерн i гравiй. Мабуть, великий удар спричинив вибух вогню. Гендерсона i Оджилвi там не було. Очевидно, вони вирiшили, що зараз нiчого не вдiеш бiля цилiндра, i пiшли до Гендерсона снiдати.

Четверо чи п’ятеро хлоп’ят сидiли над ямою; вони метляли ногами й розважалися, кидаючи камiнцi в цилiндр, доки я не нагримав на них. Тодi вони стали гратися у квача, туди-сюди шмигаючи помiж дорослими.

На цьому збiговиську були два велосипедисти, садiвник-поденник, якого я вряди-годи наймав, дiвча з дитиною на руках, рiзник Грег iз своiм малим, кiлька просто роззяв та ще хлопцi, що бували на побiгеньках у гравцiв у гольф або тинялися бiля станцii.

Розмовляли мало. Тодi англiйський простолюд не дуже розумiвся на астрономii. Бiльшiсть людей спокiйно поглядала на рiвну, мов стiл, покришку цилiндра. Вона була в такому самому положеннi, як ii залишили Оджилвi й Гендерсон. Менi здаеться, що глядачi розчарувалися, побачивши не обгорiлi трупи, а цю непорушну брилу. Однi вiдходили геть, натомiсть пiдходили iншi. Я спустився до ями, i менi здалося, нiби пiд ногами злегка двигтить земля. Покришка не рухалась.

Тiльки пiдiйшовши зовсiм близько, я помiтив усю химернiсть цилiндра. З першого погляду вiн здавався не дивнiшим за перекинутий вагон чи повалене величезне дерево. А навiть – i менш дивним.

Вiн був схожий на iржаву газову цистерну, напiвукопану в землю. Тiльки маючи певнi знання, можна було помiтити, що сiрий нагар – то не просто окис, що жовтаво-бiлий метал, блискучий на оголенiй рiзьбi, мав якийсь незвичний вiдтiнок. Слово «неземний» бiльшiй частинi глядачiв не говорило нiчого.

Тепер я впевнився, що ця штуковина впала з Марса, але вважав за неймовiрне, щоб усерединi в нiй була якась жива iстота. Я здогадувався, що покришка вiдкручувалась автоматично. Незважаючи на думки Оджилвi, я вiрив, що на Марсi живуть люди. І чого тiльки не малювала менi фантазiя! А може, в цилiндрi е якийсь рукопис? І чи зможемо ми його витлумачити? Може, ми там знайдемо якiсь монети або зразки марсiянських речей? Але ж цилiндр, коли тiльки задля цього, – занадто великий! Менi дуже кортiло заглянути, що воно там усерединi. Близько одинадцятоi, так i не дочекавшись нiчого надзвичайного, я повернувся додому в Мейберi. Та я вже не мiг знову взятися за своi абстрактнi дослiдження.

Пополуднi вигiн мав зовсiм iнший вигляд.

Раннi випуски вечiрнiх газет приголомшили весь Лондон своiми сенсацiйними заголовками: «Послання з Марса», «Небувалi подii у Вокiнзi» i так далi.

До того ж телеграма, що Оджилвi послав Астрономiчному товариству, наробила великого переполоху по всiх британських обсерваторiях.

На шляху бiля пiщаного кар’еру стояло з пiвдесятка екiпажiв зi станцii Вокiнг, фаетон iз Чобгема i навiть якась пишна карета. Тут же лежала цiла купа велосипедiв. А багато людей прийшло пiшки iз Вокiнга та Чертсi, незважаючи на велику спеку. Отже, зiбрався таки великий натовп, серед якого було навiть кiлька ошатно вбраних дам.

День був жаркий, анi хмаринки в небi, анi подуву вiтру, i лише пiд кiлькома соснами, що росли поблизу, – клаптики тiнi. Верес уже погас, але рiвнина, скiльки оком сягнути в напрямi Отершоу, геть уся почорнiла, i над нею прямовисно здiймалися в небо пасма диму. Заповзятливий чобгемський бакалiйник випровадив сюди свого сина, навантаживши йому ручний вiзок свiжими яблуками та iмбирним пивом.

Пiдступивши на край вирви, я побачив у нiй групку людей, чоловiк шiсть, серед яких були Гендерсон, Оджилвi, високий бiлявий джентльмен – це був, як я згодом довiдався, Стент, королiвський астроном, – та декiлька робiтникiв з лопатами й кайлами в руках. Стент давав робiтникам якiсь вказiвки. Голос у нього був дзвiнкий i рiшучий. Вiн стояв на покришцi цилiндра, яка, мабуть, уже охолонула. Лице його паленiло, з чола котився пiт; здавалося, вiн був чимось роздратований.

Бiльшу частину цилiндра було вже вiдкопано, тiльки нижня його частина залишалася в землi. Оджилвi, побачивши мене в натовпi, пiдкликав ближче й попросив сходити до лорда Гiлтона, якому належала ця дiлянка землi.

– Юрба дедалi зростае, – скаржився вiн, – i заважае працювати, особливо хлопчаки. Тому потрiбно поставити легеньку огорожу, одтиснувши цей натовп подалi вiд ями.

Оджилвi сказав менi, що зсередини цилiндра чути якийсь шум, але робiтники не можуть вiдкрутити покришку, бо нема за що взятися. Стiнки цилiндра, певне, занадто грубi, може, тому й чути такий невиразний шум.

Я був радий виконати його прохання, сподiваючись у такий спосiб потрапити до числа привiлейованих глядачiв. Лорда Гiлтона я не застав, але довiдався, що вiн прибуде поiздом iз Ватерлоо в шiсть годин. Було тiльки чверть на шосту, тому я повернувся додому випити склянку чаю, а тодi пiшов до станцii назустрiч лордовi.

IV. ЦИЛІНДР ВІДГВИНЧУЄТЬСЯ

Сонце вже заходило, коли я повернувся на вигiн. Із Вокiнга прибували люди групами, а назад поверталися тiльки одиницi. Юрба навколо ями невпинно росла, темнiючи на цитриново-жовтому тлi неба. Тут уже було, мабуть, кiлькасот чоловiк. Гомiн дужчав, люди штовхалися над самою вирвою. Тривожнi думки не давали менi спокою. Наближаючись, я почув Стентiв голос:

– Назад! Посуньтеся назад!

Повз мене прошмигнув якийсь хлопчина.

– Воно вiдгвинчуеться, – гукнув вiн на ходу, – усе крутиться й крутиться. Це менi не подобаеться. Я забираюся звiдсiля.

Я пiдiйшов до юрби. На краю ями тислися сотнi людей, штовхаючи одне одного, – не поступалися своiм завзяттям навiть кiлька статечних дам.

– Вiн упав у яму! – закричав хтось.

– Назад, назад, – почулися голоси.

Юрба трошки вiдступила, i я протиснувся вперед. Всi були дуже збудженi. Із ями долинув якийсь дивний невиразний шум.

– Благаю вас, зупинiть тих недоумкiв! – гукав Оджилвi. – Адже ж ми не знаемо, що5 в цiй проклятiй штуковинi!

Я бачив, як один молодик, – здаеться, вокiнзький крамарчук, – стояв на цилiндрi, силкуючись вибратися з ями, куди його зiпхнула юрба.

Покришка цилiндра iзсередини вiдгвинчувалась. Вже було видно зо два фути блискучоi рiзьби. Хтось ненавмисне штовхнув мене, i я мало не вдарився об ту нарiзку. Я оглянувся, та в цю мить покришка зовсiм вiдгвинтилась i з дзвоном упала на гравiй. Впершися лiктем у заднього сусiда, я знову глянув на цилiндр. На перший погляд круглий отвiр здавався зовсiм чорним. Призахiдне сонце слiпило менi очi.

Всi, мабуть, сподiвалися, що звiдти з’явиться людина, може, й не зовсiм така, як ми, земнi люди, та все-таки подiбна до нас. Принаймнi я думав саме так. Придивившись, я помiтив щось сiре, хвилясте, повзуче; блиснули два кружала, наче очi. Потiм щось нiби сiра гадюка, завтовшки з палицю, стало викiльцьовуватись iз цилiндра i, похитуючись у повiтрi, схилятися в мiй бiк. Спершу – одне, а там i друге.

Я похолов. За спиною в мене пронизливо заверещала якась жiнка. Напiвобернувшись назад i не спускаючи пильного погляду з цилiндра, в якому вже з’явилося й друге щупальце, я став вiдступати подалi вiд ями. Я бачив, як здивування на людських обличчях змiнилося жахом. Зчинився лемент. Всi кинулися врозтiч. Крамарчук намагався видряпатись iз ями. Тепер я стояв один i дивився, як люди, що стояли по той бiк вирви, тiкали геть, разом iз ними й Стент. Я перевiв погляд на цилiндр, i нездоланний жах охопив мене. Наче скам’янiвши, я все стояв i дивився.

Величезна сiра куляста маса, завбiльшки, певно, з ведмедя, натужливо й повiльно вилазила з цилiндра. Вибравшись на свiтло, вона заблищала, як мокра шкiра. Двое великих темних очей вдивлялися в мене. Ця куляста iстота мала й обличчя, коли можна назвати його обличчям. Пiд очима був рот, безгубi краi його тремтiли й корчились, пускаючи слину. Воно важко дихало i конвульсiйно здригалося. Одним щупальцем воно трималося за верх цилiндра, а другим розмахувало в повiтрi.

Хто не бачив живого марсiянина, навряд чи зможе уявити собi цю страхiтливу потвору, ii дивовижний рот нагадував лiтеру «V», верхня губа була клинувата, лоба не було так само, як i пiдборiддя; безупинне тремтiння рота, цiлий клубок щупальцiв, наче в Горгони, шумливе дихання в незвичнiй атмосферi, очевидна безпораднiсть, скутiсть рухiв пiд дiею земного тяжiння й особливо великi пильнi очi – все це було огидне до нудоти. Потвора мала брунатну, слизьку, як у гриба, маслянисту шкiру; незграбнi, повiльнi ii рухи викликали почуття невимовного жаху. Навiть з першоi зустрiчi, з першого погляду мене охопили огида й вiдраза.

Раптом страховище зникло. Воно перевалилося через пруг цилiндра i впало в яму, гепнувшись, неначе великий шкiряний лантух. Я почув своерiдний приглушений крик, i слiдом за першою iстотою в темному отворi з’явилася друга.

Мое зацiпенiння, яке викликав жах, спало. Я повернувся й щодуху кинувся до дерев – ярдiв, мабуть, за сотню вiд ями. Я бiг якось боком i раз у раз спотикався, бо не мiг вiдiрвати погляду вiд того видовища.

Там, серед молодих сосон i кущiв дроку, я зупинився, важко дихаючи, i став чекати, що воно буде. Вигiн, довкола якого росли сосни, був усiяний людьми, що так само, як i я, напiвскутi страхом, дивилися на цих iстот чи, вiрнiше, на купи гравiю бiля ями, в якiй вони лежали. Аж раптом – мене знову пройняв жах – я побачив, як щось кругле й темне смикаеться над самим краем ями. Це була голова крамарчука, що звалився в яму. Та голова на тлi багряного заходу здавалася чорною. Ось вiн пiднiс плече й колiно вгору, але знову зсунувся на дно, тiльки голова виднiлася. Тодi зовсiм зник, i до мене нiби долинув його кволий крик. Я мало не кинувся бiгти йому на допомогу, але страх не дав менi рушити з мiсця.

Все зникло в глибокiй ямi за купами розкиданого пiску. Кожен, хто проходив iз Чобгема або Векiнга, був би здивований таким видовищем: велика людська юрба безладно розсипалась по канавах, сховалася за кущi, ворота й огорожi й, зрiдка перекидаючись мiж собою словами, – та й то бiльше короткими збудженими вигуками, – пильно дивилась на купи пiску. Барильце iмбирного пива чорнiло на тлi багряного неба, бiля пiщаного кар’еру стояли покинутi екiпажi, конi iли овес з пiдвiшених торб i копитами били землю.