скачать книгу бесплатно
V. ТЕПЛОВИЙ ПРОМІНЬ
Вигляд марсiян, що виповзали з цилiндра, в якому вони прибули на Землю iз своеi планети, неначе якимись чарами прикував мене до мiсця. Я стояв по колiна у вересi й дивився на купи пiску. В менi змагалися страх i цiкавiсть.
Я не наважувався пiдiйти до ями, дарма що менi дуже кортiло зазирнути туди. Тому, не спускаючи ока з пiщаного насипу, за яким крилися прибульцi на Землю, я став вiддалiк обходити вирву, шукаючи кращого мiсця для спостереження. Одного разу з’явилися в сяйвi призахiдного сонця якiсь три чорнi кiнцiвки, подiбнi до щупалець восьминога, але тут же й сховалися. Згодом пiднявся якийсь суглобистий стрижень з диском нагорi, що, похитуючись, повiльно повертався кругом. Що це вони там роблять?
Глядачi розпалися на двi групи: одна, менша, стояла з боку Вокiнга, друга, бiльша, – з боку Чобгема. Мабуть, вони вагалися, як i я. Кiлька чоловiк стояли поблизу мене. Я пiдiйшов до одного з них – це був мiй сусiда, але я не знав, як його звуть, – i привiтався. Та для зайвих розмов у нього не було часу.
– Якi огиднi потвори, – тiльки й вертiлося у нього на язицi. – Господи боже, якi огиднi потвори! – повторював вiн знову й знову.
– Бачили ви людину в ямi? – запитав я, але вiн нiчого не вiдповiв. Ми стояли мовчки, певнiше почуваючи себе один бiля одного. Згодом, щоб краще було видно, я вилiз на якийсь горбочок, мабуть, iз ярд заввишки, а коли оглянувся, то побачив, що мiй сусiда уже подався в напрямi Вокiнга.
Сонце зайшло, на землю лягали сутiнки, а довкола все було тихо. Юрба з боку Вокiнга, здавалося, побiльшала, i до мене сягав ii приглушений гомiн. Гурт людей з боку Чобгема поволi розiйшовся. З ями не чути було нiякого руху.
Ця тиша пiдбадьорила людей. Можливо, що й новi прибульцi з Вокiнга також додали смiливостi юрбi. В усякому разi з настанням сутiнок натовп почав повiльно й нерiшуче наближатися до ями. Чорнi постатi по двое, по трое рухалися вперед, зупинялись i знову рухалися, витягуючись тонким довгим пiвмiсяцем, роги якого поступово охоплювали яму. Я й собi рушив до ями.
Потiм я побачив, як вiзники i ще дехто наважилися пiдiйти аж до самоi ями. У цю мить до мене долинув стукiт копит i скрип колiс. Син бакалiйника потяг свiй вiзок з яблуками. А далi, ярдiв за тридцять вiд ями, з боку Горсела пiдходила темна групка людей; попереду якийсь чоловiк нiс бiлий прапор.
Це була делегацiя. В Горселi, нашвидку порадившись, населення вирiшило, що марсiяни, хоч вони й вiдразливi зовнiшнiстю, мусять бути iстотами розумними, отже, треба дати iм знак, що й ми не якась там худобина.
Все ближче й ближче маяв на вiтрi прапор; спершу – праворуч вiд мене, а потiм, коли делегацiя пройшла далi, лiворуч. Я був задалеко вiд тих людей, щоб когось з них розпiзнати, але згодом довiдався, що там були Оджилвi, Стент i Гендерсон; вони мали на метi спробувати налагодити стосунки з марсiянами. Ця маленька групка немовби притягувала до себе майже зiмкнуте людське кiльце, i багато невиразних постатей простували за нею на безпечнiй вiддалi.
Раптом блиснув спалах, i клуби зеленуватого диму раз за разом тричi здiйнялись у непорушному повiтрi.
Той дим уперемiш з полум’ям був такий яскравий, що темно-сине небо та повитий туманом бурий луг з боку Чертсi, на якому де-не-де бовванiли сосни, раптом здалися зовсiм чорними i майже не просвiтлiли навiть тодi, коли дим зовсiм розвiявся. Тiеi ж митi почулось якесь глухе шипiння.
Бiля ями, вишикувавшись клином, стояла та делегацiя з бiлим прапором. Вони аж заклякли з такого дива. Маленькi чорнi постатi маячiли над темною землею. На мить спалах зеленаво освiтив iхнi обличчя.
Шипiння перейшло спершу у свист, а потiм – у довгий голосний гул. З ями повiльно пiднялась якась горбаста тiнь, i з неi неначе вдарив промiнь мерехтливого свiтла.
У ту ж мить яскравi язики полум’я, цей слiпучий вогонь, перекинулись на людей. Здавалося, нiби незримий струмiнь ударив по юрбi i вибухнув бiлим спалахом. Люди запалали, наче смолоскипи.
При свiтлi полум’я, що пожирало людей, я бачив, як вони хиталися й падали, а тi, хто був далi, кидалися врiзнобiч.
Я стояв i дивився, усе ще не збагнувши, що це ж смерть косить юрбу, перебiгаючи вiд однiеi жертви до iншоi. Я тiльки розумiв, що сталося щось дивне. Майже безгучний слiпучий спалах – i людина падае ниць i лежить нерухомо, а незримий тепловий струмiнь уже рине далi. Вiд його дотику сосни вибухають полум’ям, кущi сухого дроку з трiском перетворюються на суцiльну вогненну масу. Я бачив, як далеко, аж пiд Неп-хiлом, вогонь охоплював дерева, паркани, дерев’янi будiвлi.
Ця вогненна смерть, цей незримий, невблаганний тепловий меч завдавав швидких i влучних ударiв. По кущах, якi ось вибухнули полум’ям вiд його дотику, я зрозумiв, що вiн пiдступае й до мене, але був такий вражений, такий приголомшений, що не мав сили бодай ворухнутися. Я чув, як гуготiв огонь у пiщаному кар’ерi, як ураз змовкло кiнське iржання. Здавалося, нiби чийсь невидимий розжарений палець рухався пiвколом вiд марсiян до мене, i куди тiльки вiн сягав, чорна земля димiла й трiщала. Десь далеко лiворуч, де дорога з вокiнзькоi станцii проходить через пустир, раптом щось iз гуркотом повалилося. Невдовзi свист i гул припинилися, i щось темне, подiбне до банi, повiльно опустилося в яму.
Усе це сталося так швидко, що я стояв нерухомо, вражений i заслiплений блиском вогню. Коли б ця смерть описала повне коло, вона б неминуче знищила й мене. Але вона повернула назад, дарувавши менi життя, i навкруг знову залягла темрява ночi.
Горбистий вигiн здавався зовсiм чорним, тiльки смужка шосейноi дороги сiрiла пiд темно-синiм вечiрнiм небом. Людей не стало. Вгорi висiвалися зорi, а в призахiдному небi ще свiтилася блiда зеленава смуга. Верхiв’я сосон i горсельськi дахи чiтко окреслювались на тлi призахiдного неба. Не видно було нi марсiян, нi iхньоi вежi, лише на тонкому стрижнi кружляло те саме дзеркало-диск. Де-не-де дотлiвали темнi кущi, димiли рештки дерев, i над будинками бiля станцii Вокiнг у непорушному вечiрньому повiтрi здiймалися стовпи полум’я.
Все виглядало так, нiби тут нiколи й не було тих жахливих потвор. Купку темних постатей iз бiлим прапором було знищено, але здавалось, нiби вечiрня тиша й не порушувалася.
І тiльки зараз я зрозумiв, що стою отут на темному пустирi зовсiм самiтний, безборонний. Раптом пойняв мене невимовний страх. Я насилу повернувся й стрiмголов кинувся геть, плутаючись у вересi.
Страх, що охопив мене, був не просто страх, це був панiчний жах – не лише перед марсiянами, а й перед тiею темрявою й безгомiнням, що причаiлися довкола. Я втратив усяку мужнiсть i втiкав, хлипаючи, мов дитина, i боячись навiть озирнутися назад.
Пам’ятаю, в мене було таке вiдчуття, нiби моiм життям хтось бавиться, що ось навiть тепер, коли я вже далеко вiд небезпеки, таемнича смерть, прудка, як вогняний спалах, може зненацька вистрибнути з ями, в якiй лежить цилiндр, i тут-таки мене вразити.
VI. ТЕПЛОВИЙ ПРОМІНЬ НА ЧОБГЕМСЬКОМУ ШЛЯХУ
Залишаеться й досi загадкою – яким чином могли марсiяни так швидко й безгучно нищити людей. Багато хто думае, що вони конденсували iнтенсивну теплоту в якихось особливих термоiзоляцiйних камерах. Цю надзвичайноi сили згущену теплоту за допомогою вiдшлiфованого параболiчного дзеркала з невiдомоi речовини вони спрямовували рiвнобiжними променями на обраний об’ект, – це подiбне до того, як вiдбивае промiння параболiчне дзеркало маяка. Проте нiхто цього переконливо не довiв. Ясно тiльки те, що в основi iхньоi зброi лежала теплова енергiя. Вiд найменшого дотику цього струменя все, що могло горiти, вибухало полум’ям, олово розпливалось, як вода, залiзо – розм’якшувалося, скло – трiскалось й текло, а вода перетворювалася на пару.
Тiеi ночi близько сорока чоловiк, до невпiзнання спотворенi й обвугленi, лежали навколо ями, а над пустельним вигоном мiж Горселом та Мейберi палала заграва.
Звiстка про катастрофу дiйшла, мабуть, одночасно до Чобгема, Вокiнга та Отершоу. Коли сталися цi трагiчнi подii, вокiнзькi крамницi були вже зачиненi, й численнi групки крамарiв та iншого люду, зацiкавленi дивними розповiдями, снували Горсельським мостом i далi дорогою помiж парканiв – мало не до самого вигону. Молодь, закiнчивши роботу, скористалася з цих новин, щоб майнути на гулянки. Не важко уявити собi той людський гомiн, що стояв на шляху в вечiрню годину…
У Вокiнзi майже нiхто не знав, що цилiндр вiдкрився, хоча нещасний Гендерсон послав на велосипедi посильного до поштовоi контори, щоб вiдправити спецiальну телеграму для вечiрньоi газети.
Коли всi цi люди, прогулюючись, по двое-трое виходили на вiдкриту мiсцевiсть, то бачили там i там купки глядачiв, якi гарячково сперечалися, спостерiгаючи за дзеркалом, що невпинно кружляло над пiщаним кар’ером; збудженiсть, безперечно, передавалась i новоприбулим.
Десь о пiв на дев’яту, коли було знищено делегацiю, на вигонi зiбралося чоловiк iз триста, не рахуючи тих, якi звернули зi шляху, щоб пiдiйти ближче до марсiян. Там були й три полiсмени, один iз них кiнний; вони, згiдно з вказiвками Стента, силкувалися стримати юрбу i не допускати ii близько до цилiндра. В гуртi, як звичайно, об’явилося й кiлька заводiяк, котрим усяке збiговисько – це тiльки нагода для бешкету й гучних забав.
Коли марсiяни показалися з цилiндра, Стент i Оджилвi, передбачаючи можливiсть сутички, телеграфували iз Горсела в казарми, прохаючи роту солдат, щоб оборонили цих химерних iстот вiд будь-якого насильства. Пiсля того вони повернулися на чолi тiеi бiдолашноi делегацii. Очевидцi, яким пощастило врятуватися, пiзнiше розповiдали про iхню смерть. Цi розповiдi збiгаються i з моiми спостереженнями: три стовпи зеленого диму, приглушений гул i спалах полум’я.
Юрбi загрожувала бiльша небезпека, нiж менi. Але частину теплового промiння затримав пiщаний пагорок, порослий вересом. Якби параболiчне дзеркало було пiдняте на кiлька ярдiв вище, не залишилося б жодного живого свiдка. З-за пагорка вони бачили, як спалахував огонь, як падали люди, як невидима рука пiдпалювала кущi i в вечiрнiх сутiнках швидко наближалася до них. Потiм пролунав такий гучний свист, що покрив гул iз ями, – це над iхнiми головами ковзнув промiнь. Вмить спалахнули верхiвки букiв обабiч шляху, а в найближчому до вигону будинку посипалася цегла, повилiтали шибки, запалали вiконнi рами й завалилася частина даху.
Коли в полум’i затрiщали дерева, скутий жахом натовп якусь мить стояв, не знаючи, що дiяти. На шлях сипалися iскри, падало охоплене полум’ям гiлля. Листя лiтало, як вогненнi бульбашки. Вогонь пiдбирався до капелюхiв, до одежi. Із вигону линули розпачливi крики, зливаючись у суцiльний зойк i лемент. Кiнний полiсмен, схопившись руками за голову, з криком промчав крiзь очманiлий натовп.
– Вони йдуть! – заверещала якась жiнка, i люди, штовхаючись, кинулися в бiк Вокiнга. Юрба летiла стрiмголов, неначе отара овець. Мiж високими валами, де дорога була зовсiм вузька й темна, люди давили одне одного. Не всi вийшли з тiеi тисняви: трое розчавлених i затоптаних – двi жiнки й хлопчик – залишилися помирати в обiймах темряви й жаху.
VII. ЯК Я ДІСТАВСЯ ДОДОМУ
Що ж до мене, то я лише пам’ятаю, як зослiпу натикався на дерева, плутався помiж вересу. Meнe проймав жах перед марсiянами. Безжальний тепловий меч, здавалося, розмахувався в мене над головою, щохвилини готовий обiрвати мое життя. Вибравшись на дорогу мiж перехрестям та Горселом, я побiг до перехрестя.
Врештi-решт я зовсiм знесилився. Стомившись вiд бiгу й хвилювання, я похитнувся i впав край дороги недалеко вiд мосту через канал, що проходить бiля самого газового заводу. Я лежав нерухомо.
Пройшло, мабуть, чимало часу, доки я отямився. Сiвши, я з хвилину не мiг зрозумiти, яким чином опинився тут. Недавнього жаху я позбувся, немов одежi. Капелюх мiй десь загубився, комiрець злетiв зi шпонки. Ще кiлька хвилин тому передi мною були тiльки безмежжя ночi, простору й природи, власна кволiсть, вiдчай та невiдступна смерть. І нараз усе змiнилося, непомiтно опанували мене зовсiм iншi настроi, i я знову став таким, яким був завжди, – звичайною врiвноваженою людиною. Безгомiнний пустир, моя втеча, летючий промiнь – все це тепер скидалося на сон. Я запитував себе, чи було воно насправдi? І не мiг у те повiрити.
Я встав i, важко ступаючи, пiшов крутим схилом до мосту. В головi була порожнеча. М’язи й нерви ослабли. Я хитався, мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потiм вигулькнула i вся постать робiтника, що нiс на плечах кошик. Поруч дрiботiло хлоп’я. Проходячи повз мене, робiтник привiтався. Я вже хотiв був озватися до нього, але не змiг. Буркнувши щось на його привiтання, я пiшов далi через мiст.
За поворотом на Мейберi поiзд – хвиляста смуга iскристого диму й дoвгa низка освiтлених вiкон – пролетiв на пiвдень: клат-клат, так-так – i зник. Невиразний у темрявi гурт людей гомонiв бiля ворiт одного з будинкiв так званоi Схiдноi тераси. Все це було реальне, таке знайоме. І поруч з тим – те, на пустирi! Якесь божевiлля, химера! «Нi, – подумав я, – цього не могло бути». А може, я просто не такий, як усi, i не можу збагнути того, що сталося на вигонi? Інколи я вiдчуваю якесь дивне почуття вiдокремленостi од себе й навколишнього свiту. Тодi я спостерiгаю все якось iззовнi, десь iз недосяжноi далини, поза часом i простором, поза всiлякими буденними знегодами й трагедiями. Саме таке почуття опанувало мене тiеi ночi. Так ото, може, все це – тiльки марення?..
Але ж який контраст мiж цiею безтурботнiстю i тiею блискавичною смертю, що ген там, за якихось двi милi звiдси! Як i завжди, мирно працював газовий завод, яскраво горiли лiхтарi. Я зупинився бiля гурту людей.
– Що нового на вигонi? – запитав я.
Коло ворiт стояли двое чоловiкiв i жiнка.
– Га? – озвався чоловiк. – Чи не чули, що там на вигонi?
– А хiба ж ви там не були? – запитав чоловiк.
– Справдi, люди нiби зовсiм показилися на тому вигонi! – мовила жiнка з-за ворiт. – І що вони тiльки там побачили?
– Невже ви нiчого не чули про людей з Марса? – запитав я. – Про iстот з Марса?
– Наслухались донесхочу, – вiдповiла жiнка. – Красненько дякуемо. – І всi трое засмiялися.
Я зрозумiв, що це з мене, i спалахнув гнiвом. Спробував розповiсти iм про все, що я бачив, та нiчого в мене не виходило. Вони тiльки смiялися з моеi плутаноi мови.
– Постривайте, ви ще почуете про це! – гукнув я i пiшов додому.
Вигляд у мене був такий, що дружина, зустрiвши мене на порозi, аж злякалась. Я зайшов до iдальнi, сiв, пiдкрiпився вином i, зiбравшись з силами, почав оповiдати все, що бачив. Подали на стiл давно вже холодний обiд, та ми на нього й не глянули. Я все говорив про марсiян.
– Одне добре, – сказав я, аби лише заспокоiти налякану дружину. – Вони найменш рухливi iстоти з усiх, що я будь-коли бачив. Вони можуть рухатися в ямi й нищити звiдти людей, якi пiдiйдуть близько до них, та вони не зможуть вилiзти… Але що то за страховиська!
– Досить, любий, – мовила дружина, нахмуривши брови й кладучи свою руку на мою.
– Бiдолашний Оджилвi, – сказав я. – Тiльки подумати, що вiн тепер лежить там мертвий!
Принаймнi дружина менi повiрила. Я помiтив, що вона поблiдла, й перестав говорити про марсiян.
– Вони можуть прийти й сюди, – знову й знову казала вона.
Я наполiг, щоб вона випила вина, i намагався заспокоiти ii.
– Та вони ледве рухаються, – сказав я.
Я почав заспокоювати ii й себе самого, повторюючи все, що казав менi Оджилвi про неможливiсть пристосування марсiян до земних умов. Особливо пiдкреслював я труднощi, яких зазнають прибульцi через велику рiзницю тяжiння. На земнiй поверхнi сила тяжiння втричi бiльша, нiж на поверхнi Марса, тому марсiянин повинен важити на Землi втричi бiльше, нiж на Марсi, тодi як сила його м’язiв залишиться незмiнною. Тiло його буде нiби оловом налите. Така була загальна думка. І «Таймс», i «Дейлi телеграф» писали про це наступного ранку, проте обидва оглядачi, так само, як i я, не взяли до уваги двi можливi обставини.
Як вiдомо, земна атмосфера мае набагато бiльше кисню й набагато менше аргону, нiж марсiянська. Стимуляцiйна дiя великоi кiлькостi кисню на марсiян, безперечно, стала значною противагою збiльшенiй вазi iхнього тiла. Крiм того, ми не врахували, що марсiяни за допомогою своеi високорозвиненоi технiки можуть обiйтися й без м’язовоi сили.
Але тодi я не задумувався над цим, i моi докази проти можливостей нападника здавалися непохитними. Пiд впливом вина та iжi, почуваючи себе цiлком упевнено за власним столом i силкуючись заспокоiти дружину, я й сам потроху осмiлiв i вiдчув себе в безпецi.
– Вони вчинили дурiсть, – сказав я, постукуючи нiгтем по чарцi. – Вони небезпечнi, бо зовсiм збожеволiли зi страху. Мабуть, вони й гадки не мали зустрiти тут живих iстот, тим паче розумних iстот… А коли вже на те пiшло, то один снаряд по ямi, – додав я, – та й усе.
Велике збудження пiсля всього пережитого, мабуть, загострило мое сприймання. Я й зараз дуже добре пам’ятаю той обiд. Любе занепокоене обличчя дружини, що поглядае на мене з-за рожевого абажура, бiла скатертина, срiбло та кришталь, – у тi днi навiть письменники-фiлософи могли дозволити собi маленьку розкiш – темно-пурпурове вино в склянцi, – все залишилось у мене в пам’ятi. Я сидiв за столом, курив цигарку, щоб заспокоiти нерви, шкодував, що так нерозважливо загинув Оджилвi, й засуджував безглузду поведiнку марсiян.
Я був достоту схожий на отого поважного птаха додо iз острова Св. Маврикiя, що чудово почувае себе у власному гнiздi й легковажно ставиться до прибуття безжалiсних зголоднiлих матросiв.
– Вранцi, люба моя, вiд них залишиться тiльки мокре мiсце!
Не мав я тодi й гадки, що це останнiй мiй обiд у культурнiй обстановцi i що далi настануть жахливi днi.
VIII. УВЕЧЕРІ ПЕРЕД СУБОТОЮ
З усього дивного i незвичайного, що сталося ввечерi перед суботою, найнезвичайнiшою видалась менi цiлковита неузгодженiсть наших суспiльних звичаiв iз початком цiлоi низки тих подiй, що мали iх змiнити. Якби того вечора накреслили навкруги вокiнзького кар’еру ко5ло радiусом миль на п’ять, то я сумнiваюся, чи, крiм родичiв тих, що лежали мертвi на вигонi (Стент, кiлька велосипедистiв та лондонцiв), знайшлися за межами цього кола люди, настроi яких порушила б поява космiчних прибульцiв. Багато людей чули про цилiндр i знiчев’я розмовляли про всi цi подii, але новина не викликала такоi сенсацii, яку мiг би викликати, скажiмо, ультиматум, поставлений Нiмеччинi.
Отриману тiеi ночi телеграму бiдолашного Гендерсона про те, що цилiндр вiдкручуеться, сприйняли в Лондонi як вигадку, i вечiрня газета зажадала вiд нього пiдтвердження, але, не дiставши його, – Гендерсон уже був мертвий, – вирiшила зовсiм не давати спецiального випуску.
Та навiть i всерединi згаданого кола бiльшiсть населення залишалася байдужою до прибуття марсiян. Я вже писав, як поставилися до цiеi новини кiлька чоловiкiв та жiнка, з якими випало менi розмовляти. Всi собi тихо-мирно обiдали та вечеряли, робiтники порались у своiх садочках, вкладали спати дiтвору, молодь гуляла вузькими алеями, учнi сидiли за книгами.
Може, про цi новини й гомонiли десь на вулицi чи в шинках; та ще який-небудь посильний або очевидець останнiх подiй викликав метушню, занепокоення й галас, однак бiльшiсть людей жила собi за давнiм звичаем: працювали, iли, пили та спали, так нiби в небi не iснувало нiякого Марса. Навiть на Вокiнзькiй станцii, в Горселi та Чобгемi не помiтно було нiяких змiн.
На Вокiнзькiй вузловiй станцii аж до пiзньоi години поiзди прибували й вiдходили, або iх переводжено було на запаснi колii; пасажири виходили з поiздiв або чекали прибуття iх – все йшло, як завжди. Мiський хлопчина, порушуючи монополiю мiсцевого газетяра Смiта, продавав вечiрнi газети. Стукiт буферiв якогось товарного поiзда, сигнальнi свистки паровоза лунали вперемiш iз хлопцевими вигуками: «Люди з Марса!» Близько дев’ятоi години на станцiю почали прибувати збудженi очевидцi, але iхнi незвичайнi новини справили не бiльше враження, анiж базiкання п’яних. Пасажири, що iхали до Лондона, дивлячись у темряву з вiкон вагонiв, бачили, як десь у напрямi Горсела пiдiймалися й поволi зникали iскри, як миготiв червоний вiдблиск, як легка димова завiса ховала зорi, i думали, що то просто загорiвся верес. Лише край вигону було помiтно якусь метушню. На околицi Вокiнга горiло з пiвдесятка будинкiв. У трьох навколишнiх селах свiтилися вiкна, i люди не спали всю нiч.
На Чобгемському й Горсельському мостах юрба не зменшувалась: однi вiдходили, натомiсть пiдходили iншi. Кiлька смiливцiв, як це виявилося згодом, спробували в темрявi пiдповзти зовсiм близько до марсiян; але вони так i не повернулися, бо над вигоном час вiд часу шастав свiтляний промiнь, немов iз прожектора вiйськового судна, а зараз же за ним проходив i тепловий струмiнь. Широкий масив вигону був тихий i пустельний, тiльки пiд зоряним небом лежали непiдiбранi обгорiлi трупи. З ями чувся металевий брязкiт.
Таке становище було в п’ятницю ввечерi. Немов отруйна стрiла, вп’явся цей цилiндр у тiло нашоi староi планети. Отрута тiльки ще починала дiяти. Широко розлiгся безгомiнний пустир, на якому валялися темнi, ледь помiтнi скорченi тiла. Де-не-де ще тлiло; то там, то там виднiлися обгорiлi кущi та дерева. Довкола лежала вузька смуга збентеження, поза яку вогонь ще не сягав. Зате решта свiту жила своiм з давнiх-давен заведеним життям. Лихоманка вiйни, що невдовзi мала закупорити йому вени й артерii, умертвити нерви й зруйнувати мозок, тiльки-но починалась.
Марсiяни невтомно метушилися всю нiч, вони безперестану щось там клепали, ладнаючи своi машини, i стовп зеленаво-бiлого диму пiдiймався до зоряного неба.
Десь, мабуть, уже близько одинадцятоi години через Горсел пройшла сотня солдат; розкинувшись по одному, вони стали охоплювати вигiн. Невдовзi через Чобгем пройшла iнша сотня й обступила вигiн iз пiвночi. Кiлька офiцерiв з Інкерманських казарм ще ранiше прибули на вигiн, i один з них, майор Іден, пропав безвiсти. Опiвночi командир полку пiдходив до Чобгемського мосту i там розпитував натовп. Представники вiйськовоi влади, очевидно, побоювалися серйозноi небезпеки. Близько одинадцятоi, як наступного дня повiдомляли газети, гусарський ескадрон та чотириста солдатiв Кардиганського полку iз двома кулеметами виступили з Олдершота.
Вiдразу пiсля пiвночi юрба, що була на дорозi до Чертсi близько Вокiнга, побачила, як десь у сосновому лiсi на пiвнiчний захiд вiд них упав метеорит. Летячи, вiн залишив за собою зеленавий слiд. Це був другий цилiндр.
IX. БИТВА ПОЧИНАЄТЬСЯ
Субота залишила в моiй пам’ятi тривожнi спомини. Це був гнiтючий день; стояла спека й задуха, барометр, як менi казали, весь час коливався. Я майже не спав – дружинi, правда, пощастило заснути – i встав спозарана. Ще до снiданку я вийшов у садок i прислухався, але з вигону чути було тiльки спiви жайворонкiв.
Молочар прийшов, як звичайно. Я почув скрип його вiзка й пiдiйшов до хвiртки дiзнатися про новини. Вiн сказав, що вночi вiйсько оточило марсiян, чекаючи прибуття важкоi артилерii. Раптом долинув десь iз Вокiнзькоi станцii такий знайомий заспокiйливий гуркiт поiзда.
– Їх не вбиватимуть, – сказав молочар, – якщо в цьому не буде кончоi потреби.
Потiм я побачив сусiду-садiвника i до снiданку розмовляв iз ним. Ранок був звичайний. Сусiда запевняв, що вiйська за один день захоплять марсiян у полон або й зовсiм iх знищать.
– Шкода, що не можна з ними якось по-доброму, – сказав вiн, – а то цiкаво було б дiзнатися, як живуть на iншiй планетi. Може, ми б щось i перейняли вiд них.
Вiн пiдступив до огорожi й простягнув менi пригорщу суниць – сусiда був заповзятливий садiвник та й щирий нiвроку. Водночас вiн розповiдав про пожежу в сосняку, до якого прилягае байфлiтське поле для гольфу.
– Кажуть, що там упала така сама штуковина, вже друга. Тiльки, на мою думку, з нас i однiеi досить. Всi цi руiни страховим компанiям виллються в копiйчину, – сказав вiн, добродушно усмiхаючись. – Лiси й досi палають, – додав вiн, показуючи на димову завiсу, – а що земля вкрита грубим шаром торфу та глицi, то вони горiтимуть ще не один день. – Споважнiвши, сусiда згадав про «сердешного Оджилвi».
Пiсля снiданку я вже не мiг працювати й пiшов на вигiн. Поблизу залiзничного мосту я побачив групу солдатiв, це, здаеться, були сапери – розхристанi, в маленьких круглих шапках, в брудних червоних унiформах, iз-пiд яких виднiлися голубi сорочки, в чорних штанях i простих чоботях. Вони сказали, що за канал не пропускають нiкого. Глянувши на дорогу до мосту, я побачив там солдатiв Кардиганського полку, якi стояли на вартi. Розбалакавшись iз ними, я розповiв iм про вчорашню свою зустрiч iз марсiянами. Вони ще не бачили марсiян, мали про них дуже невиразне уявлення, тому й почали з цiкавiстю розпитувати. Потiм сказали, що вони й самi не знають, хто дав команду вивести вiйська. Ходили чутки, нiби серед кiнноi гвардii дiйшло навiть до непослуху. Сапери, освiченiшi за простих солдатiв, упевнено обмiрковували незвичну тактику можливих боiв. Коли я розповiв iм про тепловий промiнь, мiж ними спалахнула суперечка.
– А я вам кажу, треба прикритися, пiдповзти до них близько та й кинутись в атаку, – сказав один.
– Еге ж! Надумав, – вiдповiв iнший, – а чим же ти прикриешся вiд отого вогню? Хiба хмизом, щоб бiльше пiдсмажитись? Пiдiйти б оце до них якомога ближче та й вирити окопи – он що!
– Якi там у бiса окопи! Ти, крiм них, нiчого й не знаеш. Родитися б тобi, Снiппi, кроликом.
– То в них, виходить, зовсiм нема шиi? – затягуючись цигаркою, несподiвано озвався замрiяний смуглявий солдатик.
Я ще раз описав марсiян.
– Та це щось таке, нiби восьминоги, – вирiшив вiн. – Виходить, будемо воювати з рибами.
– Воно й не грiх убити таку тварину, – знову озвався перший солдат.
– А чому б не пустити в них снаряда та одним махом i не покiнчити з усiма? – вигукнув той самий солдатик. – А то, гляди, вони ще накоять лиха.
– Де тi ще снаряди! – мовив перший. – А час не жде. Я певен, що iх треба атакувати, i негайно.
Так сперечалися солдати. Невдовзi я iх залишив i пiшов на станцiю по ранковi газети.
Я не хочу втомлювати читача описом цього довгого ранку i ще довшого дня. Менi не пощастило й глянути на вигiн, бо навiть дзвiницi в Горселi й Чобгемi були у вiданнi вiйськових властей. Солдати, до яких я звертався, самi нiчого не знали, а офiцери були дуже заклопотанi й таемниче мовчали. Населення за спиною вiйська почувало себе спокiйно. Вiд Маршалла, власника тютюновоi крамницi, я почув, що його син загинув на вигонi. Вiйськова влада звелiла населенню з околицi Горсела замкнути й залишити своi будинки.
Близько другоi години, зовсiм стомлений, бо стояла страшенна спека й духота, я повернувся додому полуднувати. Щоб трохи освiжитися, я помився пiд холодним душем, а пiзнiше (вже о пiв на п’яту) пiшов на залiзничну станцiю по вечiрнi газети, – в ранкових мiстився лише неточний опис загибелi Стента, Гендерсона, Оджилвi та iнших. Вечiрнi газети, однак, не повiдомили нiчого нового.
