скачать книгу бесплатно
Ще бiльше впевнившись у своiх пiдозрах, я пiдiйшов до нього i поклав руку йому на плече.
– Будьте мужнi, – сказав я. – Ви втратили розум вiд жаху. Що ж то за вiра, коли вона безпорадна перед нещастям? Згадайте-но, скiльки люди пережили землетрусiв, потопiв, воен, вивержень вулканiв! Чому ж Бог повинен робити виняток для Вейбриджа? Адже Бог – не страховий агент!
Священник сидiв i мовчки слухав.
– Як же нам урятуватись? – несподiвано озвався вiн. – Вони ж непереможнi, вони безжалiснi…
– Анi одне, анi, можливо, й друге, – вiдповiв я. – Чим могутнiшi вони, тим мудрiшi й розважнiшi мусимо бути ми. Адже три години тому було ж он там одного з них убито!
– Убито! – вигукнув вiн, оглянувшись довкола. – Хiба можна вбити посланця Божого?
– Я сам бачив, – провадив я. – Оце ми з вами потрапили до самого пекла. Та й тiльки.
– Що там блимае на небi? – раптом запитав вiн.
Я пояснив йому, що то сигнали гелiографа – знаки людей, якi допомагають нищити нападникiв.
– Ми в самому центрi подiй. І хоча тепер тихо, – сказав я, – але те миготiння в небi вiщуе близьку бурю. Менi здаеться, що марсiяни – ген там, а з боку Лондона, де височать рiчмондськi й кiнгстонськi горби, пiд прикриттям дерев люди риють окопи, встановлюють гармати. Марсiяни не забаряться знову рушити цим шляхом…
Не встиг я кiнчити, як вiн раптом схопився на ноги й зупинив мене жестом.
– Слухайте! – сказав вiн.
З-поза низьких горбiв, що тяглися по той бiк рiчки, долинули глухий гарматний гуркiт i далекi моторошнi крики людей. А тодi знову запала тиша. Повз нас пролетiв через плiт хрущ. На заходi, над хмарами диму, що пiднiмалися з вейбриджських i шеппертонських руiн, на тлi пишного надвечiрнього неба висiв ледь помiтний окраець мiсяця.
– Нам треба iти цiею стежкою, – сказав я, – просто на пiвнiч.
XIV. У ЛОНДОНІ
Коли марсiяни приземлились пiд Вокiнгом, мiй молодший брат був у Лондонi. Вiн студiював медицину й саме готувався до iспитiв. Про марсiян вiн нiчого ще не чув до суботнього ранку. Та ось ранковi газети на доповнення до довгих спецiальних статей про Марс, про життя на ньому й таке iнше вмiстили коротеньке, не зовсiм доладне повiдомлення, що якраз стислiстю i вражало.
У ньому говорилося, що марсiяни, злякавшись наближення людського натовпу, вбили кiлькох чоловiк iз якоiсь скорострiльноi гармати. Повiдомлення кiнчалося словами: «Незважаючи на свою могутнiсть, марсiяни ще не вилiзли з ями, в яку впали, i, очевидно, й неспроможнi цього зробити. Імовiрно – внаслiдок бiльшоi сили земного тяжiння». Якраз цi останнi слова й були тiею соломинкою, за яку хапалися оглядачi у своiх передових статтях.
Звичайно, всiх студентiв, що готувалися до iспитiв з бiологii в лабораторii, куди цього дня пiшов i мiй брат, дуже зацiкавило це повiдомлення; проте на вулицях не помiтно було особливого занепокоення. Вечiрнi газети вийшли з сенсацiйними заголовками. Повiдомлялося про вiдтягування вiйськ до горсельського вигону, про лiсовi пожежi мiж Вокiнгом та Вейбриджем. «Сент-Джемс газет» у спецiальному випуску близько восьмоi години вечора писала, що телеграфний зв’язок перервано. Всi думали, що це спричинила пожежа. Але, крiм цього, тiеi ночi, коли я iздив до Лезергеда й назад, у Лондонi ще нiчого не знали про боi з марсiянами.
Брат не дуже непокоiвся, довiдавшись iз газет, що цилiндр упав за добрих двi милi вiд нашого дому. Вiн тiльки мав намiр того ж вечора поiхати до нас, щоб, як сам потiм казав, подивитися на тих марсiян, доки iх не знищили. Годинi о четвертiй вiн дав менi телеграму, якоi я не отримав, а ввечерi пiшов до мюзик-холу.
Над Лондоном вночi проти недiлi також пронеслася буря, i мiй брат, щоб дiстатися до Ватерлоо, найняв вiзника. На платформi, з якоi мав вiдходити нiчний поiзд, вiн пiсля довгого чекання довiдався, що цiеi ночi через якийсь там випадок поiзди не доходять до Вокiнга. А що воно за випадок, вiн так i не з’ясував: залiзнична адмiнiстрацiя й сама нiчого до ладу не знала. На станцii не дуже турбувалися з цього приводу – начальство вважало, що сталась якась аварiя мiж Байфлiтом i вузловою станцiею Вокiнг. Нiчнi поiзди, що звичайно проходили через Вокiнг, тепер iшли об’iздом через Вiрджiнiя-Вотер або через Гiлдфорд. Адмiнiстрацiя була заклопотана змiною маршруту екскурсiй саутгемптонськоi та портсмутськоi Недiльноi лiги. Репортер вечiрньоi газети, помилково переплутавши мого брата з начальником руху, на якого брат був трохи схожий, намагався взяти в нього iнтерв’ю. Крiм залiзничникiв, мало хто вбачав зв’язок мiж порушенням нормального руху й появою марсiян.
Пiзнiше я читав у якiйсь замiтцi, нiби ще в недiлю вранцi «весь Лондон стривожило повiдомлення з Вокiнга». Насправдi було зовсiм не так. Бiльшiсть лондонцiв нiчого й не чула про марсiян, аж доки в понедiлок уранцi не почалася страшенна панiка: недiльнi газети в Лондонi не дуже читають, а тi, хто таки проглянув нашвидкуруч складенi телеграми, нiчого з них не втямив.
До того ж лондонцi так глибоко впевненi у власнiй безпецi, а сенсацiйна писанина – таке звичне в газетах явище, що нiкого й не схвилювало оце повiдомлення: «Вчора близько сьомоi години вечора марсiяни вийшли з цилiндра i, просуваючись пiд захистом панцирних щитiв, вщент зруйнували станцiю Вокiнг та прилеглi до неi будинки i знищили цiлий батальйон Кардиганського полку. Докладнi обставини подiй ще не вiдомi. Кулемети виявились зовсiм непридатнi проти iхнiх панцирiв; польовi гармати розбито. Загiн гусарiв скеровано до Чертсi. Марсiяни, очевидно, повiльно наступають на Чертсi або Вiндзор. Страшна тривога охопила Вест-Серрей. Будуються землянi укрiплення, щоб вiдтяти доступ до Лондона».
Таке повiдомлення подала газета «Сандi сан», а якийсь спритний дотепник у «Реферi» порiвнював цi подii з панiкою, що ii може викликати в селi ненароком випущений на волю мандрiвний звiринець.
Нiхто в Лондонi до ладу не знав, що воно таке отi панцированi марсiяни, i чомусь усi були певнi, що страховиська тi дуже млявi. «Повзають», «ледве пересуваються» – такi вирази можна було зустрiти майже у всiх перших повiдомленнях. Не було жодноi телеграми, яку б склав очевидець самих подiй. Недiльнi газети давали позачерговi випуски, як тiльки надходили свiжi новини, а то навiть i тодi, коли цих новин не було. Але населення не могло з тих випускiв нiчого второпати, аж доки ввечерi пресовi агентства не отримали урядового повiдомлення про евакуацiю в Лондон жителiв Волтона, Вейбриджа й усiеi округи. Інших вiдомостей не подавалось.
У недiлю вранцi мiй брат, так i не знаючи про подii минулоi ночi, пiшов до церкви, що належала приютському шпиталевi. Тут вiн почув у проповiдi натяк на якусь ворожу навалу; з цiеi нагоди прочитано було молитву о мирi. Ідучи з церкви, брат купив свiжий номер «Реферi». Занепокоений новинами, вiн знову пiшов на станцiю Ватерлоо довiдатися, чи вже поновлено сполучення з Вокiнгом. По вулицях снували омнiбуси, карети, велосипедисти, гуляли юрби святково вдягненоi публiки, що, здавалося, зовсiм не була вражена незвичними звiстками, про якi галасували заповзятливi газетярi. Люди були дуже зацiкавленi, це правда, але хвилювалися хiба що за тих, котрi жили в районi приземлення марсiян. На вокзалi брат уперше почув, що залiзничне сполучення з Вiндзором i Чертсi перерване. Носii йому сказали, що вранцi надiйшли якiсь важливi телеграми зi станцiй Байфлiт i Чертсi, але зараз телеграфний зв’язок iз ними припинився. Докладнiших вiдомостей брат не домiгся вiд них. «Пiд Вейбриджем iдуть боi» – ото й усе, що вони могли сказати.
