скачать книгу бесплатно
Сходячи дорогою донизу, ми пройшли повз той труп у чорному, що й досi лежав тут, намочений дощем. Далi ми вступили до лiсу i дiйшли до залiзничноi колii, так нiкого i не зустрiвши. Лiс потойбiч залiзницi був рiденький, обгорiлий, дерева здебiльшого лежали на землi, тiльки де-не-де стирчав понурий стовбур iз кiлькома темно-бурими листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчi до залiзницi дерева, а далi не встиг поширитися. В одному мiсцi, мабуть, в суботу ще працювали лiсоруби. На галявинi недалеко вiд парового тартака лежали мiж купами тирси зрубанi й свiжообтесанi дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халупа. Ранок був спокiйний, безвiтряний, навколо панувала тиша. Навiть пташки принишкли. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки i щохвилини оглядалися. Кiлька разiв ми зупинялись i прислухалися.
Невдовзi ми пiдiйшли до дороги i почули стукiт копит, а потiм побачили трьох вершникiв, що повiльно iхали до Вокiнга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, i ми пiдiйшли ближче. Це був лейтенант i двое рядових iз восьмого гусарського полку; вони везли якийсь прилад, подiбний до теодолiта; артилерист пояснив менi, що то гелiограф[3 - Гелiограф – свiтлосигнальний прилад, побудований iз дзеркал, що вiдбивають сонячне промiння на великi вiдстанi.].
– Ви першi, кого ми за весь ранок зустрiли на цiй дорозi, – сказав лейтенант. – Що тут дiеться?
Вiн був занепокоений. Солдати, що стояли позаду нього, з цiкавiстю поглядали на нас. Мiй супутник скочив iз насипу на дорогу й вiддав честь.
– Нашу гармату розiрвало минулоi ночi, сер. Я ховаюся. Наздоганяю свою батарею. Проiхавши пiвмилi цiею дорогою, ви, я думаю, побачите марсiян.
– Якi вони в диявола, тi марсiяни? – запитав лейтенант.
– Велетнi в панцирах, сер. Футiв сто зростом. На трьох ногах, тiло нiби з алюмiнiю, а згори здоровенна голова пiд ковпаком, сер.
– І вигадаеш отаке! – сказав лейтенант. – Якась нiсенiтниця.
– Самi побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стрiляе вогнем i вбивае на смерть.
– То це нiби якась гармата?
– Нi, сер. – І артилерист заходився жваво розповiдати про тепловий промiнь. Лейтенант наполовинi обiрвав його розповiдь i подивився на мене. Я стояв на насипу край дороги.
– А ви бачили марсiян?
– Все це – чистiсiнька правда, – вiдповiв я.
– Ну що ж, – сказав лейтенант, – я думаю, що й менi доведеться глянути на них. Слухай-но, – звернувся вiн до артилериста, – нас послано звiльнити мiсцевiсть вiд жителiв. А ти пiдеш до бригадного генерала Марвiна – доповiси про все, що бачив. Вiн у Вейбриджi. Дорогу знаеш?
– Я знаю, – вiдповiв я.
Лейтенант повернув коня, щоб iхати далi на пiвдень.
– Кажете, пiвмилi? – запитав вiн.
– Не бiльше, – вiдповiв я i показав на верхiв’я дерев у пiвденному напрямi.
Лейтенант подякував менi i рушив далi. Бiльше ми його нiколи не бачили.
Потiм ми ще помiтили трьох жiнок та двох дiтей, що перед будинком вантажили на маленький ручний вiзок бруднi вузли й старi меблi. Вони були такi заклопотанi, що не мали часу розмовляти з нами.
Поблизу Байфлiтськоi станцii ми вийшли iз сосняка. Лагiдно свiтило ранкове сонце, навколо був мир i спокiй. Сюди не сягав уже тепловий промiнь, i якби не безгомiння спорожнiлих будинкiв, не метушня тих, що квапливо укладали до вiд’iзду своi пожитки, якби не загони солдатiв на залiзничному мосту, що дивилися вздовж колii на Вокiнг, – була б звичайна собi недiля.
Кiлька пiдвiд i фургонiв зi скрипом тяглися по дорозi на Адлстон. Раптом крiзь ворота ми побачили на лужку шiсть двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковiй вiддалi й нацiлених на Вокiнг. Тут же напоготовi стояли артилеристи; трохи далi лежали ящики iз снарядами. Солдати виструнчились так, наче перед бойовим оглядом.
– Оце до дiла! – сказав я. – Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!
Мiй супутник, вагаючись, потоптався пiд ворiтьми.
– Пiду я далi, – вирiшив вiн.
Ближче до Вейбриджа, по той бiк мосту, багато солдатiв у бiлих неформених куртках насипали довгий вал, за яким було встановлено ще гармати.
– Це однаково, що лук i стрiли проти блискавицi, – сказав артилерист. – Не бачили вони вогненного променя!
Офiцери, що не працювали на валу, дивилися поверх дерев на пiвденний захiд; солдати щохвилини зупинялися i також поглядали в той бiк.
У Байфлiтi був справжнiй переполох, люди пакували речi, зо два десятки гусарiв, хто верхи, а хто пiшки, пiдганяли жителiв. На вулицi серед усiлякого транспорту вантажили кiлька чорних санiтарних карет iз хрестами в бiлих кружках i якийсь старий омнiбус. Тут були десятки цивiльних, i багато помiж ними таких, що, шануючи недiлю, повбиралися у святкову одежу. Солдатам нелегко було втокмачити населенню, яка серйозна небезпека йому загрожуе. Ми бачили тут якогось засушеного дiдка iз великою скринею, вiн сердито сперечався з капралом, що не дозволяв йому брати з собою десяткiв два або й бiльше горщикiв з орхiдеями. Я пiдiйшов до них i смикнув старого за лiкоть.
– Ви знаете, що там дiеться? – запитав я, показуючи на верхiв’я дерев, за якими були марсiяни.
– Га? – запитав старий, обернувшись. – Я iм пояснюю, що цi горщики – велика цiннiсть.
– Смерть! – вигукнув я. – Смерть iде! Смерть, розумiете?
Я залишив його роздумувати над цими словами, а сам кинувся за артилеристом. На поворотi я оглянувся. Капрал дав старому спокiй, i вiн стояв один бiля своеi скринi та горщикiв з орхiдеями, розгублено позираючи на дерева, за якими ховалася небезпека.
У Вейбриджi нiхто не мiг нам сказати, де мiститься штаб. Тут панувало таке безладдя, якого я ще не бачив. Пiдводи, карети, де не ступиш – найдивовижнiша мiшанина всiляких возiв i коней. Статечнi жителi мiстечка, чоловiки в спортивних костюмах, чепурно повдяганi жiнки – всi похапцем пакували своi речi; навiть тi, що завжди били байдики, i вони заповзятливо допомагали iншим; галасували дiтлахи, вдоволенi з такоi недiлi. А над усiею цiею метушнею розлягалося калатання дзвонiв: це достойний вiкарiй хоробро правив ранню службу.
Ми з артилеристом присiли на сходинцi бiля криницi й нашвидку пiдкрiпилися харчами, що захопили з собою. Вiйськовi патрулi – вже не гусари, а гренадери в бiлих мундирах, – попереджували цивiльне населення, щоб воно швидше або вибиралося, або ховалося по льохах, як тiльки почнеться обстрiл. Проходячи залiзничним мостом, ми бачили великi юрби людей, що купчилися на станцii й навколо неi: платформи були забитi рiзними валiзами й клунками. Звичайний розклад поiздiв було порушено – певно, тому, що пiдвозили до Чертсi вiйська й гармати. Кажуть, що пiзнiше дiйшло навiть до жорстокоi бiйки за мiсця в додаткових поiздах, якi було пущено пополуднi.
Тiльки пiсля обiду ми вийшли з Вейбриджа i дiсталися до шеппертонського шлюзу, де зливаються Вей i Темза. Тут ми допомогли двом бабусям навантажити маленький вiзок. Гирло рiчки Вей мае три рукави; через неi ходив пором, i можна було найняти човен. На тому боцi рiчки був заiзд, перед ним галявина, а далi за деревами височiла дзвiниця шеппертонськоi церкви (тепер на ii мiсцi стирчить шпиль).
Бiля перевозу ми застали збуджену i галасливу юрбу втiкачiв. Панiки ще не було, але людей зiбралося набагато бiльше, анiж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись пiд тягарем великих клункiв. Якесь подружжя, використавши дверi з клунi замiсть носилок, несло на них свое добро. Один добродiй сказав нам, що мае намiр виiхати поiздом iз шеппертонськоi станцii.
Всi голосно розмовляли, якийсь веселун навiть жартував. Багатьом здавалося, що марсiяни – це просто собi велетенськi iстоти, здатнi налетiти на мiсто й пограбувати його, але що iх зрештою буде-таки знищено. Щохвилини люди збентежено поглядали на рiчку, на луки в напрямi Чертсi, але там усе було спокiйно.
За Темзою, коли не зважати на те мiсце, де приставали човни, також було тихо – помiтний контраст iз Серреем. Люди висiдали з човнiв i пiдiймалися дорогою вгору. Великий пором щойно вiдчалив. Кiлька солдатiв стояли на галявинi перед заiздом, дивилися на втiкачiв i глузували з них, навiть i не пробуючи допомогти iм. Заiзд, як i годилося в недiлю, був зачинений.
– Що це? – вигукнув один iз веслярiв, почувши раптом вибух.
– Та цить же ти, навiжений! – хтось поряд зi мною гримнув на собаку, який почав вити. Знову розлiгся приглушений вибух, тепер уже з боку Чертсi – то стрiляла гармата.
Бiй почався. На тому боцi рiчки, невидимi через дерева, майже одна за одною заревли гармати. Якась жiнка скрикнула. Всi раптом наче закам’янiли, обернувшись у бiк близькоi, але незримоi битви. На широкому лузi не було нiкого, тiльки мирно паслася череда i пiд гарячим промiнням стояли непорушнi срiблястi верби.
– Солдати iх зупинять, – якось непевно промовила одна жiнка.
Над верхiв’ями дерев звiвся якийсь димок. Потiм ми побачили й десь далеко вверх по рiчцi клуб диму, що метнувся догори i завис у повiтрi. У цю ж мить пiд ногами задрижала земля, важкий вибух струсонув повiтря, у вiкнах сусiднiх будинкiв розлетiлися шибки, i ми всi зацiпенiли з подиву.
– Он вони! – вигукнув чоловiк у синiй куртцi. – Ген там! Бачите, онде! Ген там!
Раптово один за одним з’явилися в металевих панцирах марсiяни – перший, другий, третiй, четвертий; вони звелися шеренгою далеко за лугом, над молодим лiсом бiля Чертсi, й швидко прямували до рiчки. Спочатку iхнi постатi пiд ковпаками здавалися маленькими; сунули вони нiби на колiщатах, але iз швидкiстю птахiв.
Тодi, рухаючись навскiс до нас, з’явився i п’ятий марсiянин. Їхнi панцирнi тiла виблискували пiд сонцем. Чим ближче вони пiдходили, тим ставали бiльшi й бiльшi. Крайнiй лiворуч, який був найдалi вiд нас, розмахував високо в повiтрi великим ящиком, i жахливий тепловий промiнь, що я вже бачив його вночi пiд суботу, майнув над Чертсi й почав косити будинки.
Угледiвши цi дивнi, прудконогi й жахливi створiння, юрба над рiчкою, здавалося, завмерла вiд жаху. Нi вигукiв, нi гомону – могильна тиша. Потiм захриплий шепiт i тупiт нiг, чалапання по водi. Якийсь чоловiк, занадто переляканий, щоб скинути з плечей ношу, повертаючись, ударив мене рiжком своеi валiзи, аж я заточився. Якась жiнка штовхнула мене рукою i кинулася бiгти. Я обернувся i також побiг разом з юрбою, хоча страх не затьмарив менi розуму. Єдине – жахливий тепловий промiнь був у мене на думцi. Сховатись у воду! Це порятунок!
– Стрибайте в рiчку! – закричав я, хоч нiхто мене й не слухав, i побiг просто назустрiч марсiяниновi, що наближався до нас. Збiгши схилом до рiчки, я кинувся у воду. Те саме робили й iншi. Човен, переповнений людьми, що тiльки-но вiдчалив, пристав назад до берега. Камiння пiд ногами вкривав слизький бруд, а рiчка була така мiлка, що я пробiг крокiв iз двадцять, доки вода сягнула пояса. Коли марсiянин уже височiв над головою у мене ярдiв за двiстi, я пiрнув пiд воду. Люди стрибали з човна в рiчку, i плескiт води лящав менi у вухах. Іншi квапливо вилазили з човнiв на берег. Але марсiянин звертав на людей уваги не бiльше, анiж людина на мурашок, ступивши ногою в мурашник. Коли, задихаючись, я висунув iз води голову, ковпак марсiянина був обернений у бiк батарей, що невпинно обстрiлювали рiчку. Велетень крутнув якоюсь коробкою – певне, генератором теплового промiння.
Через хвилину вiн пiдiйшов до берега i ступив на середину рiчки; колiно його виставленоi вперед ноги уже впиралося в протилежний берег; ще мить, i страхiття звелося на повний зрiст близько самого Шеппертона. Аж тут шiсть гармат на правому березi, про якi нiхто й не пiдозрював, бо вони були замаскованi край села, – вiдкрили вогонь. Вiд раптового цього струсу в мене закалатало серце. Страховисько вже наводило тепловий промiнь, коли перший снаряд розiрвався ярдiв за шiсть над його ковпаком.
З несподiванки я скрикнув. Інших чотирьох марсiян я не бачив i не думав про них – всю мою увагу поглинув цей найближчий. Слiдом за першим снарядом у повiтрi бiля самого тiла велетня розiрвалися одночасно ще два; ковпак спритно ухилився вiд них, але четвертого снаряда вiн уже не уник – снаряд влучив просто в металеву вежу.
Ковпак розтрощило, вибухнуло полум’я, i разом з уламками блискучого металу полетiли шматки червоного м’яса.
– Ур-ра! – радiсно i водночас майже iстерично закричав я.
Мiй крик пiдхопили люди, що стояли навкруг у водi. Вiд захоплення я мало не вискочив на берег.
Колос iз вiдтятою головою заточився, немов п’яний, але не впав. Якимось чудом вiн зберiг рiвновагу i, не випускаючи камери з тепловим струменем, швидко, але похитуючись, попрямував Шеппертоном. Його живий мозок – марсiянин у сталевiй вежi – був розiрваний на шматки, i велетенська химера йшла тепер вперед наослiп, спустошуючи все на своему шляху. Тринога прямувала по прямiй, нездатна вже керувати своiми рухами. Наскочивши на дзвiницю шеппертонськоi церкви, що розвалилася, наче вiд удару тарана, машина хитнулась i з страшенним гуркотом упала в рiчку.
Розлiгся неймовiрний вибух, i смерч води, пари, намулу й металевих уламкiв метнувся в небо. Як тiльки камера теплового променя занурилась у рiчку, вода вiдразу перетворилася на пару. Ще мить, i величезна болотяна хвиля, бурхливо киплячи, ринула проти течii. Я бачив, як люди борсалися, намагаючись вибратися на берег, i чув пронизливi крики й зойки, що iх покривав клекiт води, нагрiтоi вiд падiння марсiянина.
На хвилину я зовсiм забув про небезпеку i не вiдчував, яка гаряча була вода. Вiдштовхнувши якогось чоловiка в чорному, я брьохався у водi, доки дiйшов до повороту рiчки. З пiвдесятка спорожнiлих човнiв безпорадно гойдалися на хвилях, а нижче за течiею поперек рiчки лежав майже весь занурений у воду пiдбитий марсiянин.
Над марсiянином здималися густi хмари пари; крiзь iх завихренi пасма я мiг вряди-годи розгледiти невиразнi велетенськi кiнцiвки тiеi потвори, що й досi вовтузилась у водi, збиваючи в повiтря фонтани бруду й пiни. Металевi суглоби махали над водою, сiпалися, нiби живi руки, i, коли б не безладнiсть тих рухiв, можна було б подумати, що це серед хвиль якась поранена жива iстота змагаеться за життя. Із машини з голосним сичанням бив догори величезний струмiнь рудуватоi рiдини.
Вiд цього видовища вiдiрвав мою увагу якийсь бiснуватий рев, подiбний до заводськоi сирени. Один чоловiк, стоячи по колiна в водi бiля поромноi линви, ледь чутно щось гукав до мене, показуючи рукою. Я оглянувся й побачив двох марсiян, якi швидко прямували вiд Чертсi просто на нас. Гармати з Шеппертона вiдкрили по них огонь, але на цей раз без успiху.
Я вiдразу ж пiрнув у воду i, задихаючись, усе рвався вперед, скiльки було духу. Вода надi мною вирувала i швидко нагрiвалася.
На мить вистромившись iз води, щоб передихнути i вiдкинути з очей волосся, я побачив, як бiлою хмарою здiймаеться пара, ховаючи постатi марсiян. Гуркiт стояв просто оглушливий. Тодi я помiтив велетенськi сiрi постатi, що крiзь iмлу видавалися ще бiльшими. Вони пройшли повз мене, i двое з них зупинилося над пiнистими уламками свого товариша, що безсило борсався у водi. Третiй i четвертий також зупинилися над рiчкою, один ярдiв за двiстi вiд мене, а другий трохи далi – з боку Лейлгема. Генератори теплового струму похитувалися вгорi, й нищiвне промiння зi свистом било на всi боки.
У повiтрi стояв хаос оглушливих звукiв: пронизливий гул марсiян, гуркiт будинкiв, що валилися в огнi, трiск охоплених полум’ям дерев, хряск хлiвiв, парканiв, гудiння й свист огненноi стихii. Густий чорний дим пiдiймався догори й мiшався з парою, що валувала над рiкою. Тепловий промiнь ковзав туди й сюди по Вейбриджу, i кожен його дотик викликав бiлi спалахи, пiсля яких починався вогненно-димовий танець. Ближчi, ще не ушкодженi будинки, примарнi, блiдi й похмурi, стояли повитi парою, чекаючи на свою долю, а за ними шаленiв огонь.
Мабуть, iз хвилину стояв я по груди в водi, гарячiй, майже як окрiп. Я розгубився i втратив всяку надiю на порятунок. Крiзь стовпи пари я бачив, як люди, що були також у рiчцi, вибиралися на берег, чiпляючись за очерет, – наче жабенята, що тiкають помiж травою, коли пiдходить людина. Іншi панiчно метушилися на березi.
Спалахи теплового променя раптом ковзнули в мiй бiк. Вiд його дотику будинки розсипалися й падали, пройнятi вогнем, гули охопленi полум’ям дерева. Метнувшися по стежцi, що йшла вiд берега, промiнь злизав людей, а потiм наблизився до самоi води, ярдiв за п’ятдесят вiд мене. Вiн перекинувся на другий берег, у бiк Шеппертона, i, де вiн проходив, вода збурювалася хвилями пари. Я повернув до берега.
Ще мить, i мене накрила величезна хвиля, гаряча, немов окрiп. Я закричав не своiм голосом i, ошпарений, напiвслiпий, страждаючи вiд нестерпного болю, кинувся до берега. Якби я послизнувся, то неминуче загинув би. Я безсило впав на широкiй, вкритiй рiнню обмiлинi на очах у марсiян, там, де Вей зливаеться з Темзою. Я вже нiчого не чекав, крiм смертi.
Немов крiзь туман пригадую, як нога марсiянина ступила ярдiв за двадцять вiд моеi голови, глибоко вгрузнувши, й пiднялася, розтрушуючи рiнь далеко навкруги. Потiм – довгий час гнiтючого чекання, а там я побачив, як четверо марсiян несуть свого пошматованого товариша. Їхнi кроки, спершу ясно чутнi, поволi завмирали десь у димах, по той бiк рiчки, серед широких лук. І тiльки тодi я став дуже повiльно усвiдомлювати, що якимось дивом уник смертi.
XIII. ЗУСТРІЧ ІЗ СВЯЩЕННИКОМ
Вiдчувши несподiвану силу земноi зброi, марсiяни вiдступили до своiх вихiдних позицiй на горсельському вигонi. Вони квапилися перенести останки свого пошматованого товариша i тому зовсiм не зважали на такi нiкчемнi жертви, як я. Якби вони залишили свого товариша й рушили далi, то, крiм кiлькох батарей дванадцятифунтових гармат, до самого Лондона не зустрiли б нiякого опору i, звичайно, досягли б столицi ранiше, анiж дiйшла б туди звiстка про iх наближення. Той напад був такий несподiваний, жахливий i нищiвний, як землетрус, що сто рокiв тому зруйнував Лiсабон.
Проте вони не квапилися. Через кожнi двадцять чотири години з мiжпланетного простору цилiндр за цилiндром надходила марсiянам допомога. А тим часом командування вiйська й флоту, усвiдомивши страшну силу нападника, стало гарячково готуватися до оборони. Щохвилини на позицii прибували новi гармати. Уже надвечiр у недiлю в кожному гайку, в кожнiй примiськiй дачi на схилах горбiв пiд Кiнгстоном i Рiчмондом крилися чорнi нацiленi жерла замаскованих гармат. А скрiзь по обгорiлих, спустошених полях на площi двадцяти квадратових миль навколо марсiянського табору на горсельському вигонi, по спустошених селах, мiж купами чорних обвуглених недогаркiв сосняка – пiдкрадалися смiливцi з гелiографами, маючи завдання повiдомляти артилерiю про наближення марсiян. Але марсiяни вiдчули силу нашоi артилерii та небезпеку в наближеннi людей, i всякого, хто б тепер насмiлився наблизитись за милю до цилiндра, спiткала б смерть.
Очевидно, марсiянськi велетнi затратили пiсляполудневий час, переносячи все з другого й третього цилiндрiв (другий упав на гольфовому майданчику пiд Адлстоном, третiй – поблизу Пiрфорда) до своеi ями на горсельському вигонi. Пiсля цього один марсiянин став на вартi серед почорнiлого вересу й зруйнованих будинкiв, а решта залишила своi бойовi машини i спустилася до ями. До пiзньоi ночi вони завзято працювали, i над ямою здiймалися стовпи густого зеленого диму, який було видно з горбiв Мерроу i навiть, як казали, iз Бенстеда й Епсома.
Коли марсiяни позаду мене готувалися до нового наступу, а передi мною люди збирали сили для вiдсiчi, я з невимовними труднощами крiзь огонь i дим палаючого Вейбриджа пробивався в Лондон.
Помiтивши порожнiй човен, який несла течiя, я скинув з себе мало не всю промоклу одежу, пiдплив до нього i на човнi вибрався з цього пекла. В човнi весел не було, але я примудрився гребти просто руками, наскiльки то можливо, маючи ошпаренi руки. Так повiльно i втомливо плив я за водою в напрямi Голiфорда й Уолтона, щоразу, з цiлком зрозумiлих причин, оглядаючись назад. Я тримався рiчки, бо у водi найкраще було рятуватися, якби тi велетнi поновили наступ.
Разом зi мною текла й гаряча вода, що нагрiлася вiд затопленого марсiянина, i я десь чи не цiлу милю через туман не мiг розрiзнити берегiв. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що луками тiкали вiд Вейбриджа. Голiфорд, здавалося, зовсiм спорожнiв; над берегом горiло кiлька будинкiв. Дивно було бачити, як серед бiлого дня пiд блакитним небом палало безгомiнне покинуте мiсто, оповите димом та полум’ям, – нiколи ще у своему життi не бачив я пожежi без метушливоi юрби. Трохи далi, на обмiлинi, димiв i брався вогнем очерет, а хвиля полум’я котилася вiд нього ще далi на поле, де лежало сухе сiно.
Я так знесилився пiсля всього пережитого, а вода в рiчцi була така гаряча, що довго плив, просто поклавшись на волю течii. Потiм знову прокинувся страх, i я заходився гребти руками. Сонце палило менi голу спину. Нарештi, коли з-за повороту рiчки я побачив Волтонський мiст, втома й лихоманка взяли гору над страхом. Я причалив до мiдлсекського берега i ледь живий упав на густу траву. Була вже десь, мабуть, четверта-п’ята година. Я трохи спочив, а тодi схопився на ноги й пройшов, певно, з пiвмилi, не зустрiвши анi душi; потiм знову прилiг у затiнку пiд живоплотом. Пригадую, що дорогою я нiби марив, щось кажучи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, i я дуже шкодував, що не напився бiльше з рiчки води. Дивна рiч, але я чомусь сердився на дружину – мене дратувало, що я не мiг дiстатися Лезергеда.
Мабуть, я задрiмав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священник. Пам’ятаю тiльки, що вiн сидiв, задерши догори чисто виголене обличчя, i тупо дивився в блiдi вiдблиски вогнiв; рукави його сорочки були в сажi. Небо вкривали баранцi; прозорi й легкi, як пiр’iни, вони, хвиля за хвилею, застигали в надвечiрнiй позолотi лiтнього сонця.
Я пiдвiвся i сiв. Цей мiй рух привернув його увагу, i вiн хутко глянув на мене.
– Чи нема у вас води? – запитав я.
Вiн похитав головою.
– Уже цiлу годину ви просите води, – сказав вiн.
Хвилину ми дивилися мовчки один на одного. Напевно, мiй вигляд здався йому чудним: я був напiвголий, мокрi штани та шкарпетки – ото й уся моя одежа, тiло попечене, лице й спина – чорнi вiд диму. Його ж лице було мляве, пiдборiддя спокiйне, майже бiле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великi ясно-блакитнi очi невидюще втупленi у далечiнь. Говорив вiн, наче рубав, i все порожньо поглядав кудись убiк.
– Що воно дiеться? – мовив вiн. – Що все це означае?
Я глянув на нього й нiчого не вiдповiв.
Вiн простер тонку бiлу руку i мало не заголосив:
– Як це могло статися? За якi грiхи така покута? Пiсля ранньоi вiдправи пiшов я трохи прогулятися, а тут нагло – вогонь, землетрус, смерть! Чистий Содом i Гоморра! Вся наша праця пiшла на вiтер, вся праця… І хто вони такi, отi марсiяни?
– А ми хто такi? – насилу промимрив я.
Вiн обхопив руками колiна i перевiв на мене погляд. Кiлька секунд вiн дивився мовчки.
– Пiшов я трохи прогулятися… – повторив вiн. – Аж тут раптом – вогонь, землетрус, смерть!
Вiн замовк, пiдборiддям майже уткнувшись у колiна. А тодi почав знову, махаючи рукою:
– Вся праця… всi недiльнi школи… За якi грiхи? Чим завинив Вейбридж? Все пiшло з димом, усе зруйновано. А церква! Тiльки три роки, як перебудували. І нема. Зметена, й слiду нема! За вiщо?
І через деякий час додав, неначе божевiльний:
– Дим вiд ii згарища буде здiйматися до неба вовiки й вiки!
Очi його заблищали, своiм худим пальцем вiн тицьнув у бiк Вейбриджа.
Аж тепер я почав розумiти, в якому вiн станi. Страшна трагедiя, що й вiн був ii учасником, – очевидно, священник був один з тих, кому пощастило втекти з Вейбриджа, – мало не позбавила його розуму.
– Чи далеко звiдси до Санберi?
– Ще сьогоднi вранцi я правив службу Божу…
– Вiдтодi багато що змiнилося, – сказав я спокiйно. – Не впадайте в панiку. Ще е надiя.
– Надiя!
– Так, велика надiя, незважаючи на всi цi руiни!
Я почав пояснювати йому, як дивлюся на наше становище. Спершу вiн слухав, але скоро йому набридло, i порожнiй погляд метнувся кудись убiк.
– Це – початок кiнця, – сказав вiн, не дослухавши моеi мови. – Та й усе! День Страшного суду! Коли люди волатимуть до гiр i скель, аби впали на них i заховали iх вiд лиця Того, Хто сидить на престолi!
