скачать книгу бесплатно
Марсiяни не показувались. Очевидно, вони були чимось заклопотанi у своiй ямi. Звiдти чувся металевий стукiт i майже безперестану струмував дим. Видно, вони готувалися до бою. «Новi спроби встановити за допомогою сигналiв якийсь контакт виявилися марними», – стереотипно повiдомляли газети. Один сапер казав менi, що якийсь солдат пiдняв iз окопiв на довгому дрючку прапор. Але марсiяни звернули на те не бiльше уваги, нiж ми б на коров’яче мукання.
Мушу зiзнатися, що вся ця вiйськова пiдготовка, вся ця облога дуже збуджували мене. Моя уява розходи5лась, i я почав вигадувати всiлякi способи розгрому нападникiв. Нiби той школяр, марив я про битви й незвичайнi подвиги. Тодi менi здавалося, що в нас е певна перевага: адже ж марсiяни в тiй ямi мали зовсiм безпорадний вигляд.
О третiй годинi з боку Чертсi чи Адлстона пролунали гарматнi вибухи. Менi сказали, що то обстрiлюють сосновий лiс, куди впав другий цилiндр. Намiри були розбити його, не давши вiдкритися. Але важка гармата для обстрiлу першого цилiндра прибула до Чобгема тiльки о п’ятiй годинi.
Увечерi, десь уже о шостiй, коли ми з дружиною сидiли за чаем в альтанцi, жваво розмовляючи про наступ на марсiян, несподiвано десь iз вигону долинув приглушений вибух, i тут же запалав огонь. Одразу ж поблизу прокотився такий гуркiт, аж земля задрижала. Вискочивши з альтанки, я побачив, що дим i червоне полум’я охопили верхiв’я дерев навколо Схiдного коледжу, а дзвiниця сусiдньоi церковки валиться на землю. Вежа в мусульманському стилi – зникла, дах коледжу мав такий вигляд, нiби по ньому стрiляла стотонна гармата. Димар нашого будинку розсипався, нiби вiд удару снаряда, уламки цегли зi стукотом покотилися по черепицi, й перед вiкном мого кабiнету виросла купа червоного череп’я.
Ми з дружиною стояли мов укопанi. Ясно було, що коли тепловий промiнь пройшовся по будинках коледжу, то весь Мейберi-хiл опинився тепер у зонi його дii.
Вхопивши дружину за руку, я мерщiй потяг ii на вулицю. Потiм я покликав i служницю, пообiцявши збiгати на мансарду по ii скриньку, за якою вона так побивалася.
– Тут залишатися не можна! – Ледве встиг я це сказати, як iз вигону загуло знову.
– Куди ж нам iти? – розпачливо запитала дружина.
Я й сам був розгублений, та раптом згадав про жiнчиних родичiв, що жили в Лезергедi.
– Лезергед! – вигукнув я, покриваючи гул.
Дружина глянула на схил пагорба. З будинкiв вибiгали здивованi люди.
– Але як же ми дiстанемося туди? – запитала вона.
Бiля пагорка я побачив загiн гусарiв, що iхали верхи пiд залiзничним мостом; трое вершникiв заiхало у вiдкритi ворота Схiдного коледжу; двое злiзли з коней i подалися до будинкiв. Сонце, прозираючи крiзь дим над коронами дерев, здавалося криваво-червоним i вiдкидало лиховiсний вiдблиск навкруги.
– Стiй тут! – гукнув я. – Тут безпечнiше.
Я кинувся до заiзду «Мурий пес», бо знав, що в господаря е кiнь i вiзок. Я квапився, бувши певен, що за якусь хвилину все населення по цей бiк пагорба почне втiкати. Господаря я застав у барi. Вiн зовсiм i не чув, що дiеться навколо. З ним розмовляв якийсь добродiй, стоячи спиною до мене.
– Не менше фунта, – казав господар, – але ж i везти нiкому.
– Я даю два, – кинув я через плече незнайомця.
– За що?
– І до пiвночi поверну, – додав я.
– Господи боже! – дивувався господар. – І куди тi люди квапляться? А я собi продаю засмажену свинину… То, кажете, два фунти i до пiвночi повернете? Що воно дiеться на свiтi?
Я хапливо пояснив йому, що мушу негайно iхати, i, таким чином, найняв вiзок. Тодi й на думку менi не спало, що сам господар заiзду теж мусить вибратися з домiвки. Я сiв у вiзок i брукiвкою погнав до свого дому. Залишивши вiзок на дружину й служницю, я заскочив до хати i нашвидкуруч зiбрав щонайцiннiше – столове срiбло й таке iнше. Буковi дерева бiля будинку були всi в полум’i, залiзна огорожа вiд дороги почервонiла. Коли я складав речi, до нас заскочив пiший гусар. Вiн бiгав iз хати в хату й попереджував, щоб населення негайно вибиралося. Вiн уже квапився далi, коли я переступив порiг, несучи своi пожитки, зв’язанi в скатертину. Я гукнув йому навздогiн:
– Якi там новини?
Вiн обернувся, глянув на мене й гукнув щось таке нiби: «Вилазять наче в якихось мисках», – i побiг до сусiднього будинку на пагорбi. Раптом вихор чорного диму перетяв дорогу i на якусь мить сховав гусара. Я пiдбiг до дверей свого сусiда й постукав, щоб переконатися, чи вiн уже виiхав з дружиною до Лондона i чи замкнув дверi. Потiм, згадавши обiцянку, дану служницi, знову повернувся додому, винiс ii скриньку й прив’язав у задку вiзка. Нарештi я вхопив вiжки i, стрибнувши всередину, сiв поруч з дружиною. За хвилину гуркiт i дим залишилися позаду, а ми щодуху мчали схилом Мейберi-хiлу до Олд-Вокiнга.
Перед нами лежав залитий сонцем мирний краевид, – обабiч дороги – лани пшеницi, а далi, збоку, мейберiйський заiзд iз вивiскою, що похитувалася пiд вiтерцем. Перед нами iхав бричкою лiкар. Спустившись по схилу вниз, я обернувся, цiкавлячись, що там дiеться ззаду. Густi хмари чорного диму, пронизанi червоними язиками полум’я, здiймалися в тихому повiтрi, кидаючи на зеленi верхiв’я дерев своi важкi тiнi. Тепер уже дим слався далеко на захiд i на схiд вiд Вокiнга аж до байфлiтських соснових лiсiв. На дорозi було повно втiкачiв. У гарячому повiтрi пролунав глухий, але виразний стукiт кулемета; нараз вiн обiрвався, й озвалися рушничнi пострiли. Очевидно, марсiяни палили все, що тiльки лежало на шляху теплового променя.
Вiзник iз мене нiкудишнiй, отож усю увагу я зосереджував на коневi. Озирнувшися знову, я побачив, що й другий горб також укритий чорним димом. Попустивши вiжки, я хльостав коня, аж доки Вокiнг та Сенд закрили нас вiд того розпачу та жаху. Лiкаря обiгнав я мiж Вокiнгом i Сендом.
X. БУРЯ
Вiд Мейберi-хiлу до Лезергеда – близько двадцяти миль. У повiтрi стояли пахощi сiна, що сушилося на буйних лугах за Пiрфордом. З одного боку дороги тягнувся барвистий i духмяний живоплiт iз кущiв шипшини. Стрiлянина, що ми ii чули, iдучи з Мейберi-хiлу, припинилася так само несподiвано, як i почалася. На землю спадав вечiр, тихий i спокiйний. О дев’ятiй годинi ми щасливо дiсталися до Лезергеда. Кiнь з годину перепочив, а я тим часом повечеряв у родичiв i попросив iх дати притулок моiй дружинi.
Дружина всю дорогу мовчала i, здавалося, була пригнiчена, нiби передчуваючи якесь лихо. Я намагався заспокоiти ii, запевняючи, що марсiяни прикутi до ями власною вагою i що вони зможуть вiдповзти од своеi схованки ледве на кiлька крокiв. Але дружина майже не вiдповiдала. Якби не слово, що я дав власниковi заiзду, то вона, певно, умовила б мене не пускатися проти ночi в дорогу. О, якби ж то!.. Коли ми прощалися, вона була дуже блiда.
Щодо мене, то я цiлий день ходив, нiби в гарячцi. В моiй кровi вирувало щось подiбне до тiеi вiйськовоi лихоманки, яка iнколи вражае цiле цивiлiзоване суспiльство. Мене зовсiм не лякала ця нiчна поiздка до Мейберi. Менi навiть було якось сумно, що вже припинилася стрiлянина: я боявся, що це означае крах марсiянських завойовникiв, а менi ж дуже хотiлося бути очевидцем iхнього розгрому.
Близько одинадцятоi я вирушив назад. Нiч була темна. Коли я вийшов iз освiтленого передпокою, вона видалась менi й зовсiм чорною. Було парко, як i вдень. Хмари над головою летiли швидко, хоча в кущах не було анi шелесту. Служник родичiв засвiтив обидва лiхтарi. На щастя, я добре знав дорогу. Дружина стояла в освiтлених дверях, доки я сiв у вiзок, а тодi хутко обернулася й пiшла в дiм. Родичi, що стояли на ганку, побажали менi щасливоi дороги.
Гнiтючий настрiй жiнки передався був i менi, та невдовзi марсiяни знову заволодiли моiми думками. Тодi я ще нiчого не знав про результати вечiрнього наступу. Менi невiдомi були навiть причини, якi призвели до сутички.
Проiжджаючи через Окгем (я повертався цим шляхом, а не через Сенд i Олд-Вокiнг), я побачив на заходi криваво-червону заграву, що дедалi вище пiдiймалася в небо. Насувалися грозовi хмари i змiшувалися з багряно-чорними стовпами диму.
Рiплi-стрiт була безлюдна. Як не рахувати кiлькох освiтлених вiкон, тут не було жодних ознак життя. Там, де дорога повертае на Пiрфорд, я мало не наiхав на гурт людей, що стояли спиною до мене. Коли я проминав iх, вони навiть не озвалися. Я не знаю, чи було iм вiдомо, що дiеться за горбом; так само не знаю, чи спали мирно в тих оселях, що повз них я проiздив, – чи були вони покинутi й порожнi, а чи iхнi мешканцi з тривогою стежили за страшними подiями цiеi ночi.
Вiд Рiплi до Пiрфорда я iхав долиною Вей, i менi не видно було червоноi заграви. А коли виiхав на невеличкий горб за пiрфордською церквою, заграва з’явилася знову, i дерева уздовж дороги зашумiли, вiщуючи наближення бурi. На пiрфордськiй церквi оддзвонили пiвнiч, i попереду на тлi червоного неба замаячiли чорнi верхiвки дерев i дахи Мейберi-хiлу.
Раптом лиховiсний зелений блиск освiтив передi мною дорогу i лiс у напрямi Адлстона. Я вiдчув, що вiжки натяглися. Смуга зеленого вогню раптом пронизала темну хмару i впала десь у полi, лiворуч вiд дороги. Третя летюча зiрка!
Слiдом за нею слiпуче вдарила фiолетова блискавка навислоi грози, i загримiв грiм. Кiнь закусив вудила й помчав навскач.
Я нiсся пологим схилом до пiднiжжя Мейберi-хiлу. Блискавицi одна за одною краяли небо. Безперервно гуркотiв грiм, i чути було якийсь дивний трiск, що нагадував бiльше роботу величезноi електричноi машини, анiж звичайну грозу. Миготiння яскравого свiтла слiпило менi очi, а дрiбний град дошкульно сiк по обличчю.
Спочатку я дивився тiльки на шлях, а потiм увагу мою привернула якась дивна химера, що швидко спускалася з протилежного схилу Мейберi-хiлу. Спершу менi здалося, нiби то мокрий дах якогось будинку, та коли спалахнула одна, а за нею й друга блискавка, я помiтив, що химера пересуваеться. Дивовижне це було видiння! На мить запала моторошна темрява, а там знову – слiпучий спалах, вiд якого стало видно, немов удень. Червоний будинок сирiтського притулку на узвишшi, зеленi верхiвки сосон i ця загадкова штуковина – все було видно ясно й чiтко.
І що то була за химера! Як ii змалювати?! Страхiтлива тринога, вища за будинки, що, ламаючи дерева, продираеться молодим сосняком; крокуюча машина з блискучого металу, яка ступае по вересу. З вершини ii опущено якiсь сталевi суглобистi линви; гуркiт ii ходи зливаеться з ударами грому. Мигнула блискавка – i знову з темряви вигулькнула тринога. Вона стояла на однiй нозi, а двi зависли в повiтрi. Зникнувши в мороцi, вона знову з’явилася при свiтлi блискавки вже на сотню ярдiв ближче. Можете уявити собi складаного стiльця, що, нахилившись, швидко простуе вперед? Отаке видовище показували короткi спалахи блискавиць. Тiльки уявiть собi замiсть стiльця встановлену на високiй тринозi якусь величезну машину.
Сосни передi мною зненацька розступилися, як розступаеться гнучкий очерет, коли крiзь нього продираеться людина. Вони трiщали й валилися, а за хвилину з’явилася друга велетенська тринога, що крокувала немовби просто на мене. А я мчав iй назустрiч! Коли я побачив це друге страхiття, нерви моi не витримали. Не зважуючись глянути на нього ще раз, я щосили смикнув праву вiжку. Тоi ж митi кiнь упав, вiзок перекинувся, голоблi з трiском переломилися, а я вiдлетiв убiк i важко плюхнувся в калюжу.
Я хутенько вiдповз убiк i, зiщулившись, причаiвся за кущами дроку, ногами усе ще в водi. Кiнь лежав нерухомо – сердешна тварина скрутила собi в’язи. При свiтлi блискавки я побачив чорну поверхню перекинутого вiзка i колесо, яке й досi крутилося. За секунду велетенський механiзм пройшов повз мене i став пiдiйматися до Пiрфорда.
Зблизька ця штука виглядала ще дивовижнiше; очевидно, це був не звичайний собi механiзм, здатний пересуватись у визначеному напрямi, – це була машина з металевою дзвiнкою ходою, iз гнучкими, довгими i блискучими суглобами (одним вона вхопилася за молоду сосну), що гойдалися й гуркотiли, вдаряючись об сталевий тулуб. Тринога, обираючи собi дорогу, посувалася вперед; бронзовий ii ковпак, нiби людська голова, повертався то в один бiк, то в другий. Ззаду до тулуба машини було приладнано якусь клiтку iз бiлого металу, що скидалася на величезний рибальський кiш. Коли ця потвора проходила повз мене, я побачив, що з ii суглобiв виривалися струменi зеленого диму. За хвилину вона вже була далеко.
Ото й усе, що я мiг невиразно розгледiти при миготiннi блискавиць, серед слiпучих спалахiв та глухоi темряви.
Раз тринога, заглушуючи гуркiт грому, переможно заревла: «Елу! Елу!» – а за хвилину вже приедналася до iншоi, що схилилася над чимось посеред поля на пiвмилi далi. Я певен, що там був третiй цилiндр iз десяти, що iх було запущено до нас iз Марса.
Кiлька хвилин я лежав пiд дощем, у темрявi, й спостерiгав при свiтлi блискавиць, як рухалися в далечинi отi страхiтливi металевi iстоти. Сипонув дрiбний град, i силуети iхнi то крилися в iмлi, то виринали знову, освiтленi спалахами.
Згори сiк мене град, знизу – пiдмочувала калюжа, i я промок до рубчика. Минуло чимало часу, доки я оговтався, вибрався з калюжi та подумав про власну безпеку.
Близько вiд мене на картопляному полi стояла дерев’яна сторожова халупа. Я пiдвiвся i, нахилившись, якомога непомiтнiше побiг туди. На мiй стукiт нiхто не вiдповiв (може, там нiкого й не було), i тому я, криючись од тих страхiтливих машин, поплазував канавою до Мейберiйського лiсу; там уже, ховаючись у сосняку, мокрий i закляклий, став скрадатися до свого дому. Я блукав помiж деревами, неспроможний у темному лiсi натрапити на будь-яку стежку; блискавки спалахували рiдше, зате град сипав крiзь вiття, немовби з мiшка.
Якби я збагнув усе, що дiялося навколо, то вiдразу повернув би через Байфлiт i Стрiт-Кобгем до Лезергеда. Та пiд впливом цього нiчного мороку, страшенноi втоми, химерностi всiх цих подiй – я вже не мiг думати; тiло мое нило, я був наскрiзь мокрий, заслiплений i оглухлий вiд грози.
Тепер у мене залишилося едине бажання – щонайшвидше дiстатися додому. Спотикаючись мiж деревами, я впав у яму i побив колiна; нарештi таки вибрьохався на стежку, що вела до вiйськового коледжу. Я сказав «вибрьохався», бо пiщаним схилом ринув справжнiй каламутний потiк. Раптом якийсь чоловiк у темрявi налетiв на мене i мало не звалив iз нiг. Вiн скрикнув зi страху, метнувся вбiк i зник ранiше, нiж я встиг отямитись i озватися до нього.
Буря так лютувала, що я на превелику силу видряпався на горб. Я йшов iз лiвого боку дороги, тримаючись ближче до загорожi. Уже майже на вершинi горба я спiткнувся об щось м’яке i при свiтлi блискавки побачив пiд ногами купу темноi одежi й пару черевикiв. Блискавка швидко мигнула, i я не встиг розгледiти, хто це був. Я почекав нового спалаху. Тодi я побачив, що це кремезний чоловiк у простенькiй, ще не старiй одежi. Вiн лежав якось незвично, уткнувшись у штахети i навалившись власним тiлом на голову, так наче на огорожу вiн налетiв зослiпу.
Переборюючи вiдразу (це було цiлком природно, бо я нiколи в життi не торкався трупа), я поклав чоловiка горiлиць – перевiрити, чи б’еться серце. Вiн був мертвий. Певно, вiн скрутив собi в’язи. Мигнула ще раз блискавка й освiтила йому лице. Я аж здригнувся: це був господар «Мурого пса», той самий, в якого я найняв вiзок.
Обережно переступивши труп, я пiшов горбом далi. Потiм, пробираючись додому, я проминув полiцейську дiльницю i вiйськовий коледж. На схилi горба вогню не було, хоча з вигону поблискувало червоне полум’я i крiзь заслону граду пробивалися рудi стовпи диму.
Бiльшiсть будинкiв, наскiльки можна було розгледiти при свiтлi блискавки, залишилися неушкодженi. На шляху бiля вiйськового коледжу лежало якесь темне груддя. Недалеко вiд Мейберiйського мосту з дороги чулися чиiсь голоси, хтось там ходив, але менi забракло духу гукнути до них або пiдiйти ближче. Я ввiйшов у свiй будинок, замкнув дверi, а потiм iще накинув гачок i, хитаючись, тут же бiля схiдцiв звалився на пiдлогу. У мене перед очима стояли металевi страховиська й те тiло, що врiзалося в огорожу. Притулившись спиною до стiни, зiщулившись, тремтячи, – так я й сидiв.
XI. БІЛЯ ВІКНА
Я вже казав, що моi душевнi бурi швидко улягаються. Невдовзi я вiдчув, що весь мокрий i що менi холодно. На килимку бiля моiх нiг розлилася цiла баюра. Майже механiчно я пiдвiвся, зайшов до iдальнi й випив трошки вiскi, а тодi пiшов переодягнутися.
Пiсля цього я пiднявся до свого кабiнету – сам не знаю, чому саме туди. З вiкна було видно дерева й залiзничну колiю, що проходила повз горсельський вигiн. Ми з таким поспiхом вибиралися, що забули й вiкно зачинити. В коридорi було темно, а супроти свiтлого краевиду в отворi вiкна кiмната теж видавалася темною. Я зупинився на порозi.
Буря вщухла. Вежi Схiдного коледжу й сосни навколо нього зникли, а там, далеко на вигонi, в червоному сяйвi виднiвся пiщаний кар’ер. На тлi заграви заклопотано метушилися чорнi тiнi, велетенськi й химернi.
Здавалося, нiби й справдi вся околиця у вогнi. Широким схилом пагорба танцювали язики полум’я. Трiпотливi й виткi пiд поривами вiтру, вони кидали червонi вiдблиски на хмари, що мчали по небу. Дим вiд близькоi пожежi час вiд часу затягував мое вiкно i ховав марсiян. Що вони роблять, я не мiг розгледiти. Постатi iхнi окреслювались дуже невиразно, так само важко було побачити, що то за чорний предмет, бiля якого вони метушаться. Не видно менi було й пожежi, вiдблиски якоi танцювали на стiнi й на стелi кабiнету. У повiтрi стояв рiзкий запах горiлоi смоли.
Я тихенько причинив дверi й пiдкрався до вiкна. Передi мною вiдкрився ширший краевид – вiд будинкiв на станцii Вокiнг до обгорiлих Байфлiтських лiсiв. Щось палало внизу бiля залiзницi, недалеко вiд арки. По Мейберiйському шляху та на пристанцiйних вулицях догорали руiни кiлькох будинкiв. Спочатку я нiяк не мiг розiбрати, що саме скоiлося бiля залiзничноi колii; там яскраво палахкотiв огонь, лежала якась чорна брила, а праворуч вiд неi – якiсь жовтi довгастi предмети. Потiм я здогадався, що там сталася залiзнична катастрофа. Переднi вагони були розтрощенi й палали, а заднi ще стояли на рейках.
Помiж цими трьома головними джерелами свiтла – будинками, поiздом та пожежею на околицi Чобгема – слалися чорнi смуги землi, де-не-де покраянi латками охопленого вогнем i задимленого грунту. Виглядав увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простiр так, наче гончарня вночi. Людей спершу я не помiтив, хоч i дивився досить уважно. Потiм розрiзнив на станцii кiлька темних постатей, що одна за одною перетинали залiзничну колiю.
І оцей вогненний хаос – це той маленький свiт, в якому жив я безтурботно стiльки рокiв! Я не знав, що трапилося за останнi сiм годин, але починав уже пiдозрювати якийсь зв’язок мiж цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами, якi в мене на очах вивалювалися з цилiндра. З дивним почуттям стороннього глядача я пiдсунув до вiкна крiсло, сiв i почав оглядати цей почорнiлий краевид. Найбiльше цiкавили мене три велетенськi чорнi постатi, що ходили туди й сюди бiля пiщаного кар’еру.
Вони неначе були чимось заклопотанi. Я запитував себе – що вони там роблять? Невже це розумнi механiзми? Нi, це ж неймовiрно! А може, в кожнiй отiй ходячiй вежi сидить марсiянин i рухае ii, керуе нею, так само як людський мозок керуе тiлом? Я став порiвнювати iх до наших машин i вперше в життi задумався над тим, як виглядав би наш бронепоiзд чи паровоз в очах розумноi (хоч i менше, нiж людина) iстоти.
Буря зовсiм ущухла, небо знову прояснилось, i над димом пожарищ було видно, як хилиться до заходу крихiтна цяточка Марса.
Якась людина пiдходила до мого саду. Почувши шарудiння бiля огорожi, я, раптом скинувши з себе тягар думок, глянув униз i побачив солдата, що лiз через огорожу. При виглядi людськоi iстоти остовпiння мое минуло, i я миттю висунувся з вiкна.
– Цс! – прошепотiв я.
Солдат, завагавшись, сiв на огорожу. Потiм таки стрибнув у садок, пригнувся й тихенько пройшов через галявину до рогу будинку.
– Хто там? – пошепки запитав вiн, зупинившись пiд вiкном i дивлячись угору.
– Куди ви йдете? – запитав я.
– Та хто його знае.
– Шукаете, де сховатися?
– Еге ж.
– Заходьте в будинок, – запропонував я.
Я зiйшов униз, вiдчинив дверi, впустивши прибульця, знову замкнув iх. Солдатового обличчя менi не було видно. Вiн був простоволосий, унiформа на ньому – розстебнута.
– Боже-свiте! – вирвалося в нього з уст, коли вiн переступив порiг.
– Що сталося? – поцiкавився я.
– І не питайте! – Хоч було темно, я помiтив, що вiн розпачливо махнув рукою.
– Вони стерли нас, просто стерли, – повторював вiн.
Майже механiчно солдат пiшов за мною до iдальнi.
– Випийте вiскi, – запропонував я, наливаючи йому добру чарку.
Вiн випив. По тому важко сiв на стiлець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавнiй розпач, я стояв поруч i здивовано дивився на нього.
Минуло чимало часу, доки вiн заспокоiвся i змiг вiдповiдати на моi запитання. Розповiдь його була плутана й безладна. Вiн був iздовий в артилерii, став до бою тiльки десь близько сьомоi години. На цей час вигiн уже обстрiлювали. Казали, нiби перша партiя марсiян, прикрившись панцирним щитом, повiльно посуваеться до другого цилiндра.
А потiм цей щит пiднявся на триногу i став тiею першою руйнiвною машиною, котру бачив я, повертаючись iз Лезергеда.
Гармату, яку обслуговував мiй спiврозмовник, було встановлено поблизу Горсела для обстрiлу пiщаного кар’еру, ii прибуття прискорило подii. Коли вiн з передком вiд’iздив убiк, кiнь, потрапивши ногою в якусь нору, впав i скинув його у вибоiну. Тiеi ж митi гармату рознесло на шматки, почали рватися снаряди, все навколо запалало, а сам вiн опинився пiд купою обвуглених людських i кiнських трупiв.
– Я лежав тихо, – розповiдав вiн, – очманiлий зi страху, а на мене навалилася передня частина кiнського тулуба. Вони стерли нас! А запах – Господи боже! Ну чисто як припалене м’ясо! Падаючи з коня, я обiдрав спину i лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляд у нас був, як на парадi, – а тут маеш – розбитi, знищенi, розчавленi… Вони стерли нас!
Довго вiн ховався пiд кiнським трупом, крадькома поглядаючи на вигiн. Кардиганський полк пробував кинутись iз багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тодi страховисько звелося на ноги й стало спокiйно ходити туди-сюди по вигону мiж небагатьох уцiлiлих, якi стрiмголов тiкали геть. Його ковпак, що повертався навкруги, скидався на людську голову в каптурi, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котроi вихоплювалося iскристе зелене полум’я, а з невеликого патрубка бив тепловий промiнь.
За кiлька хвилин на вигонi, скiльки солдат мiг бачити, не залишилося жодноi живоi душi; вогонь жер тi дерева й кущi, що не стали ще обвугленим ломаччям. Гусари стояли на дорозi в неглибокому видолинку, i солдатовi iх було не видно; вiн лише чув, як зацокотiли кулемети, а потiм усе змовкло. Велетень довго не чiпав Вокiнзькоi станцii й кiлькох околишнiх будинкiв, але потiм вiн навiв i туди свiй тепловий промiнь, i за одну хвилину мiстечко обернулося на купу вогненних руiн. Тодi тепловий промiнь раптом погас, i велетень, повернувшись до артилериста спиною, посунув до обгорiлого лiсу, де лежав другий цилiндр.
Цiеi митi iз ями звiвся ще один металево-блискучий титан. Це страховисько пiшло слiдом за першим, i солдат почав тодi обережно повзти по гарячому вересовому попелу у напрямi Горсела. Йому пощастило втрапити в рiвчак, що тягся вздовж дороги, i таким чином вiн дiстався до Вокiнга. Тут голос оповiдача змiнився майже на суцiльнi оклики. Через Вокiнг пройти було неможливо. Тi його мешканцi, що уникли смертi, нiби зовсiм позбулися глузду, а решта попеклася або згорiла живцем. Вiн обминув пожарища, заховався помiж обгорiлих руiн i тут побачив, що один велетень повертаеться до ями. Потвора помiтила якогось утiкача, вхопила його своiм сталевим щупальцем i вдарила головою об сосновий стовбур. Коли нарештi настала нiч, артилерист побiг далi й дiстався до залiзничного насипу. Звiдси вiн крадькома пiшов на Мейберi, у бiк Лондона, сподiваючись десь там знайти порятунок.
Люди ховалися в ровах i в льохах, а багато з тих, що залишилися живi, повтiкали до Вокiнга й Сенда. Артилерист страждав од спраги, доки не побачив поблизу залiзничного мосту розбитий водогiн, з якого фонтаном струмувала вода.
Оце й усе, що я змiг вiд нього добитися. Розповiвши про своi поневiряння, артилерист нiби трохи заспокоiвся. Ще до своеi розповiдi вiн сказав менi, що вiд полудня нiчого не iв. Я знайшов у буфетi трошки баранини й хлiба i принiс йому, щоб вiн пiдкрiпився. Боячись викрити себе, ми навiть не свiтили лампи i раз за разом торкалися руками, коли намацували iжу. Доки вiн розповiдав, обриси речей навколо стали проступати в темрявi, а за вiкном уже можна було розрiзнити поламанi дерева i трояндовi кущi. Було таке враження, нiби галявиною пройшла цiла юрба людей чи зграя тварин. Тепер я вже мiг розгледiти й обличчя солдата, блiде й брудне; певно, й мое було таке саме.
Поiвши, ми тихо зiйшли нагору до мого кабiнету, i я знову виглянув iз вiкна. За одну нiч наша долина обернулася на долину попелу. Полум’я вже пригасало. Де вогонь вiдпадав, тепер тiльки димiло. Рештки розбитих i спалених будинкiв, поваленi й обвугленi дерева – все це заховане вiд ока нiчною темрявою, виразно постало у свiтлi суворого ранку. Тiльки де-не-де щось уцiлiло: там бовванiв бiлий семафор, тут стояла оранжерея, прозора й чиста серед почорнiлих недогаркiв. Нiколи ще в iсторii воен не бувало такого немилосердного суцiльного нищення!
Виблискуючи в ранковому свiтлi, три металевi велетнi стояли поблизу ями, i iхнi ковпаки поверталися на всi боки, нiби вони втiшалися спустошенням – результатом свого розбою. Менi здалося, що яма поширшала. Клуби зеленого диму раз у раз вибухали назустрiч свiтанковi, вони здiймалися вихором, розсiювалися й зникали.
Бiля Чобгема стояли вогненнi стовпи. Першi променi сонця перетворювали iх на стовпи кривавого диму.
XII. Я СТАЮ СВІДКОМ РУЙНУВАННЯ ВЕЙБРИДЖА ТА ШЕППЕРТОНА
Коли зовсiм розвиднiло, ми одступили од вiкна i тихенько зiйшли вниз.
Артилерист погодився зi мною, що тут залишатися небезпечно. Вiн мав намiр iти в напрямi Лондона i там приеднатися до своеi частини, дванадцятоi кiнноi батареi. А я вирiшив повернутися до Лезергеда. Я був такий приголомшений могутнiстю марсiян, що вирiшив перевезти дружину до Ньюгевена, а звiдти якнайшвидше виiхати за кордон. Менi було зрозумiло, що околицi Лондона неминуче стануть ареною спустошливоi вiйни ранiше, нiж пощастить знищити отих страховиськ.
Мiж нами й Лезергедом лежав третiй цилiндр, який оберiгали велетнi. Коли б я був сам, то, певне, майнув би навпростець. Та артилерист стримав мене.
– Не велика втiха буде вашiй дружинi, – сказав вiн, – коли ви зробите ii вдовою.
Врештi-решт я погодився йти разом iз ним пiд захистом лiсу на пiвнiч до Стрiт-Кобгема. Там ми мали розлучитися, i я, збiльшивши собi дорогу, уже через Епсом дiстався б до Лезергеда.
Я хотiв одразу ж i рушати, але мiй товариш був досвiдченiший, отож вiн примусив мене спорядитися на дорогу. Обшукавши весь дiм, я знайшов флягу, яку ми наповнили вiскi, а кишенi ми понабивали собi сухарями та шматочками м’яса. Вийшовши з дому, ми побiгли донизу тiею ж дорогою, якою пiдiймався я минулоi ночi. Будинки були порожнi. На шляху лежали три обвугленi трупи, скошенi тепловим променем. Усюди валялися покинутi речi – тут годинник, там капець, срiбна ложка i таке iнше. На розi бiля пошти лежав перекинутий, iз поламаним колесом вiз, вантажений меблями та якимись ящиками; коня не було. Серед руiн валялася i похапцем розбита залiзна каса.
Горiла тут тiльки сторожка сирiтського притулку, i решту будинкiв було мало пошкоджено. Тепловий промiнь змiв лише димарi й пройшов далi. А проте Мейберi-хiл спорожнiв – крiм нас, тут не було анi живоi душi. Бiльшiсть мешканцiв подалась, мабуть, на Олд-Вокiнг – тiею дорогою, що я добирався до Лезергеда, – або ж поховалася десь.
