скачать книгу бесплатно
Лицарка Корони
Ганна Гороженко
XVI столiття – часи Єлизавети I в Англii, Марii Стюарт в Шотландii, Катерини Медичi у Францii. Але й на украiнських землях вирують пристрастi не меншi, нiж у Захiднiй Європi. У центрi буремних подiй опинилась русинка-украiнка княгиня Анна Сокольська І вона, i всi iншi постатi в цiй книзi – вiд королеви Анни Ягеллонки до Северина Наливайка i князя Констянтина Острозького – реальнi люди. «Лицарка Корони» – це розповiдь про жiнку, яка стала агенткою Церкви i полюе за королiвськими грамотами. Їй протистоять численнi чоловiки: вiд впливових родичiв до шпигунiв Московii та короля Стефана Баторiя. Чи вдасться смiливiй жiнцi обiйти всi пастки та виконати волю покровительки – королеви Речi Посполитоi, останньоi з Ягелонiв? Чи вдасться украiнськiй паннi навiчно сховати свiй найбiльший секрет?
Ганна Гороженко
Лицарка Корони
Присвячую моiй мамi, Тетянi Янченко, i всiм Захисницям Украiни
© Ганна Гороженко, 2020
Частина I
Забiлiло, захурделило,
Покровом всю землю встелило.
Загуло, припорошило
Бiлим птахiв сизi крила.
І коли довкола крига
Серце збережи вiд лиха.
І без бою, i без болю
Вiдпусти пташку на волю.
Роздiл I
До чернечих келiй стрiмко наближався молодий шляхтич. Одягнений у темний жупан, вицвiлий на сонцi ярмяк iз темними шовковими шнурами, в гострiй шапцi, пiдбитiй чорним хутром i при шаблi, вiн був таким непомiтним, що його важко було побачити посеред рiзнобарвного ошатного люду, який заповнив усе подвiр’я.
Монастирськi дзвони закликали на ранкову службу. Панство рушило до церковного входу, а чоловiк у темному прямував у протилежний бiк – до низеньких кам’яниць, за якими темнiли дахи монастирськоi броварнi. Шляхтич потягнув на себе залiзне кiльце дубових дверей, тi пiддатливо рипнули. Вiдкрилась крихiтна каплиця iз щiльним ароматом сиростi i медового воску. Вiд цiеi сумiшi першоi митi сперло дихання. Крижаний темний холод обпiкали вогнi бiля олтаря. Коло образiв у натертих до блиску срiбних окладах мерехтiли свiчки – сяйво вiдбивалось свiтлими плямами на стелi. Вогники блимали – наче безголосi живi iстоти, вони то завмирали i благоговiйно довго тримались на одному мiсцi, то з шипiнням пiдстрибували i тьмянiли, а за мить знов стрiмко розгорялись.
Шляхтич повернувся до олтаря спиною. В каплицi майже нiкого не було, лише в дальньому кутку схилив голову чернець. Пан у темному наблизився i ледве чутно прошепотiв:
– Папери. Хутко…
Чернець мовчки захитав головою, замруживши очi.
– Папери! – шляхтич наблизився впритул.
– Нема iх… – прошепотiв монах зблiдлими губами i закрив лице рукою.
– Як?! – вибухнув гiсть, вхопивши спiврозмовника за барки.
– Пане, пане, змилуйтесь… Нечистий попутав… Не винен я! – чернець, ще майже хлопчисько, вiдвернув налякане обличчя. Вiн ледве дихав: здавалось, ще мить – i вiн сповзе по стiнi. Шляхтич схилився над закляклим юнаком. Очi його звузились у грiзнi риски, сiрi зiницi уважно вдивлялись у ченця, губи зловiсно побiлiли i майже сховались пiд густими рудими вусами. В напруженiй тишi трiскання свiчок видавалось небесними громовицями. Шляхтич ще раз струсонув монаха та став поволi вiдпускати чернечу рясу.
– Що сталось, бидло? – цього разу вiн вже процiдив крiзь зуби.
– Бiс поплутав… – чернець говорив рвучко. – Жiнка… Це вона… Сам не знаю, як… Лихий на мене найшов…
– Ти вiддав папери жiнцi?! – шляхтич замахнувся рукою. Монах впав на долiвку i заплакав. – Жiнка, кажеш… – чоловiк вiдступив на крок, торкнувся холодного металу шаблi. – Коли це сталось? Як виглядала ця жiнка?
– Зранку… Перестрiла мене, коли йшов сюди, спокуслива…Чорнява чортиця… Грiшна душа моя… – застогнав чернець i заплакав.
Шляхтич замислився, наблизився до пiдсвiчникiв, де восковi статури плавились пiд вогнем, вимолюючи у Всевишнього мирськi бажання. Вогнянi помаранчевi пелюстки пестили зiр, звали вдивлятися, наче втягували… Пан несамовито загарчав i звалив один з поставникiв. Десятки свiчок впали на лiжник бiля олтаря, i той спалахнув. У нестямi вiд лютi, шляхтич ногою штурхонув ще один канделябр i вогонь стрiлами посипався на дерев’яну пiдлогу. Чернець завмер вiд страху, ще бiльше забившись у кут.
Полум’я ширилось каплицею, чадiло. А шляхтич Іван Журавницький, гiрко всмiхаючись у рудi вуса, прочинив дверi i вийшов надвiр. Вiн встиг зробити кiлька крокiв по заснiженiй брукiвцi церковного майдану, коли з вiконниць келiй повалив темний дим. Незабаром церковнi дзвони почали бити на сполох – але шляхтич вже зник за муром монастиря.
* * *
Жiнка у чорнiй сукнi-фортугалi розглядала себе у венецiйському дзеркалi. Вона милувалась вiдображенням, повертаючи голову то в один бiк, то в iнший. Пласкi кришталево чистi люстра вмiли робити тiльки венецiйськi майстри, i вони надiйно зберiгали секрет iх виготовлення. Такi чистi дзеркала все ще рiдкiсть – вони е лише у заможних шляхтичiв. Іншi мають лише напiвкруглi, випуклi, якi здатнi спотворити навiть найгарнiшi личка. Тож панi роздивлялась свое обличчя, намагаючись запам’ятати його до найменшоi дрiбницi. Вона поправила на головi оксамитовий берет iз червоним пiр’ям та вишуканим мереживом, торкнулась високого гофрованого комiрця на iспанський манер i запроменiла усмiшкою.
– Панi Анно… – пролунав чоловiчий бас.
– Владико, я не почула, як ви зайшли! – жiнка розвернулась i присiла у кнiксенi.
– Бо я зайшов вже давно, i стежив за тим, як ви милуетесь своiм личком. До речi, ви про це знали.
Кутики губ панi пiдвелись, вона посмiхнулась, а потiм прикрила очi густими вiями, схиливши голову.
– Ось, – з таемноi кишенi сукнi вона витягла бiлi аркушi, перев’язанi червоною стрiчкою, та простягнула сивому чоловiковi iз пiдстриженою бородою, одягненому в шати заможного шляхтича.
– Ви читали? – серйозно спитав той, схопившись за аркушi.
– Звiсно, нi, – жiнка хижо всмiхнулась, але листи ще не вiдпускала.
– Бiсиця, – нiжно прошепотiв спiврозмовник. І панi в чорному здалась.
– Цi папери допоможуть вам стати митрополитом всiя Русi?
– Подивимось. Усьому свiй час…
Чоловiк наблизився до вiкна i розгорнув аркушi. Вiн довго вдивлявся у текст, зiтхнув i склав iх учетверо.
– Ось ваша платня, – вiн поклав на рiзьблений стiл оксамитовий мiшечок.
– Владико Онисифiре, я хочу iншого…
Сивочолий вмостився у крiслi iз високою спинкою. Вiн пiдняв чоло на жiнку та пiдвiв брову.
– Чого ж ви хочете, Анно Сокольська?
– Стати вiльною!
Чоловiк гучно зареготав. Вiн заплющив очi i кiлька хвилин здригався вiд смiху, аж поки не закрив рукою чола. Нарештi гулко видихнув. І лише потому заспокоiвся, опанував себе i змiг вести далi.
– Моя панi, ви найвiльнiша жiнка, яку я тiльки знаю. Ну й насмiшили ж ви мене.
– Я хочу розлучитись iз чоловiком, – панна не вгамовувалась. Крадькома вона наблизилась до крiсла, в якому сидiв владика. А потiм обережно поклала руку на рiзблену дерев’яну спинку.
– Анно, шлюби укладаються на небесах. Це не контракт, який можна розiрвати. Врахуйте це.
– Але ж…
– Так, i не кожному королю це вдаеться. Що ж говорити про русинську шляхтянку… – вiдрiзав сивочолий.
Жiнка похнюпилась, вiдступила вiд крiсла i глянула на грубе скло вiкна, крiзь яке нестримно проривались променi ранкового сонця. За шибкою завивав вiтер. Ошатний прискiпливо дивився на панi в чорному, яка так i застигла з високо пiднятим пiдборiддям. Нарештi вiн перервав мовчанку.
– Але я подумаю, що з тим можна вдiяти. А тепер iдiть.
Шляхтянка оживилась. Вона хутко схопила оксамитовий мiшечок, вклонилась i за якусь мить зникла.
Роздiл II
– Андрiю, тримай удар! Нi, ну що ти робиш! Ще раз! До бою!
На галявинi посеред Чорного Лiсу саме запроменiла яскрава зелень. Молода жiнка у домашньому платтi та темному довгому каптанi зi стилетом у правiй руцi навчала випаду п’ятирiчного бiлявого хлопця. Той насупився, тримаючись за пасок коротких штанцiв, з яких недбало стирчав край сiроi лляноi сорочки. Його зброя лежала в минулорiчнiй травi. Хлопчик не квапився ii пiдiймати i знову брати до рук. Натомiсть вiн розвернувся i побiг у бiк струмка, що дзюрчав за високими деревами, якi муром вишикувались здовж ручая.
– Андрiю! Стiй! – Анна засунула свiй стилет у пiхви i майнула за ним.
Вона спiймала малого вже бiля потiчка, обiйняла i почала обсипати золоту голову незлiченними цiлунками. Дзюрок весело струменiв по лiсовим камiнцям, вiд кришталевоi води вiдбивались сонячнi зайчики, стрибаючи по стовбурах столiтнiх букiв, а задоволенi верески дитини i матерi розлiтались по всiх довколишнiх стежках та луках. Щойно жiнка припинила пестощi i сiла на велику каменюку, хлопчик заскочив iй на колiна. Мати, з нiжнiстю дивлячись йому у вiчi, завела дорослу бесiду:
– Андрiю, тобi лише п’ять – але ти вже маеш вмiти себе захищати! Ти ж Сокольський!
Малюк знову набурмосився. Вiн поклав голову з розкуйовдженим волоссям, наче то снiп вигорiлих на сонцi соломинок, на груди матерi i пробурмотiв:
– Мам, я так за тобою скучив… Розкажи менi про драконiв. Ти iх бачила?
– Драконiв?
Хлопець зiтхнув. Анна дивилась на стрiмку воду, що невгамовно дзюрчала пiд ногами, i занурилась у думки, аби витягти звiдти чергову iсторiю про лицарськi битви iз дивовижними крилатими створiннями. Але тут за ii спиною, вiд галявини, почулося iржання. Малий перелякався i ще дужче припав до грудей.
– Андрiю, я покажу тобi справжнього дракона, якщо ти тут посидиш тихенько i не виходитимеш на луку. Попри що.
Хлопець клiпав блакитними очима.
– Справжнього дракона… Тiльки сиди тут i мовчи. Добре? – прошепотiла жiнка, обiйнявши малого.
Вона ледь вiдiрвала вiд себе сина i всадовила його на камiнь. Той вiд переляку перебiг i сховався за iншим, ще бiльшим валуном.
Анна приклала палець до губ – показуючи, аби малий анiчичирк – i визирнула з-за лiсових заростей. Лукою прогулювався рудовусий чолов’яга у гостроверхiй шапцi. Поруч iз деревами стояв гнiдий кiнь. Жiнка поправила спiдницю й волосся, що збилось з-пiд очiпка, i вийшла назустрiч.
– Панi Анно! Хто б знав! А я гадаю, чий це стилет стирчить у травi? – промовив шляхтич, перевiряючи пальцем, чи гостре вiстря у зброi, яка холодом блиснула в його руках.
– Вiн мiй, пане Журавницький, – жiнка привiталась традицiйним кнiксеном.
– Облиште цi шляхетнi штучки, – чоловiк хижо всмiхнувся. – Ми ж з вами не такi, як iншi. – Шляхтич простягнув стилет, повернувши його гострим кiнцем до себе. Жiнка забрала зброю, однак не сховала, а далi тримала в руках. Пан подивився на пiхви при ii поясi i встромлений в них такий самий нiж i лукаво посмiхнувся у вуса.
– Ви до нас на гостину? Не чула вiд чоловiка, що ми на когось чекаемо, – жiнка наче й не почула попереднiх слiв спiврозмовника.
– Нi, гостюю по сусiдству, у Михлинi, у ваших родичiв, – шляхтич знову зашкiрився. – А ви сама, тут, у лiсi?
– Звiсно – вiдрiзала жiнка i завела руку зi стилетом за спину. – Сама…
– Анна Сокольська… – рудовусий промовив це протяжно, наче милуючись звуком ii iменi. – Я знаю вас набагато краще, нiж ви думаете.
Пан роздивлявся, чи не сховався хтось за чагарями. Але довкола було безлюдно i спокiйно. Хiба десь у гiллi над iхнiми головами скрякнув крук.
– Гадаю, вам вже час, пане Журавницький. У Михлинi на вас зачекались, – суворо промовила жiнка, не залишаючи шляхтичу жодноi можливостi продовжити розмову.
Але той на це не зважав.
– Анно, я за вами стежу. Майте на увазi, – кутики його губ розплились знову, очi блиснули лихими бiсиками.
– Я вас не розумiю! – обурено вiдповiла жiнка, додавши металу в голос.
– Тримайтесь подалi вiд моiх справ, панi Анно. І так, згоден, в Михлинi на мене вже чекають, – рудовусий сказав це протяжно, не кваплячись наблизився до коня, скочив у сiдло, схилив голову заради удаваноi ввiчливостi i «йокнув» стежиною у лiс.
Анна ж стояла, застигши, наче заморожена. Потiм перевела погляд у бiк гiлля, яке все ще розгойдувалось услiд за небажаним гостем. Наче блискавкою, з голови до п’ят ii прошив холод вiд несподiваного вiзиту Журавницького до ii Чорного Лiсу. Цiеi митi iз хованки вибiг бiлоголовий наляканий малий i кинувся до матерi. Обiйняв i гiрко заплакав. Дрiбнi теплi дитячi сльози наче вдихнули життя у матiр, вона схилилась до сина, поцiлувала й прошепотiла:
– Не бiйся, нiколи нiчого не бiйся. А тепер ми пiдемо до драконiв…
За стiною з гострого частоколу було видно темнi дахи. Анна зi сином ще пiдходили до ворiт, як варта вже заходилась iх вiдчиняти. Посерединi Чорного Лiсу стояло обiйстя, де Сокольська вимушена була проводити сiрi днi. Якi ж немилi iй були цi дерев’янi старi оселi iз запахом цвiлi, скрипучими половицями та чоловiком-нелюбом! Вона була видана малолiтньою з примусу за князя Василя Четвертенського, який вже давно розчинився у тьмянiй варенусi.
– Анно! – загримiло зi сходiв панського будинку. – Знову водила сина у лiс, вiдьмо! – мiцний чолов’яга, вiд якого смердiло, наче з льоху, нарештi протверезiв.
У сiрiй сорочцi навипуск, похитуючись, вiн наближався до жiнки. Анна тiльки й встигла передати малого няньцi. Малий заверещав. Нянька понесла його у покоi, а над Анною схилилась мiцна статура чоловiка: розхристана сорочка, з червоноi шиi звисае плаский мiдний хрест. Той занiс руку над дружиною. Служки навкруги подружжя принишкли: не вперше хазяiн дозволяе собi таке. Але хазяйка стояла струнко, наче берiзка, лице ii зблiдло, посуворiшало i стало холодним. Чоловiк зробив крок, та несподiвано оступився, похитнувся i ледь не впав – на помiч йому пiдскочила челядь. Анна обiйшла п’яницю i впевнено рушила до дому.
Цього вечора панi сидiла сумна. Вона дивилась на вогники свiчок, що вiдбивались у товстому склi вiкна. Вже давно стемнiло, синiй вечiр перетворився на гiрку глибоку нiч. Господиня Чорного Лiсу поринала у дрiмоту – але роздягатись не поспiшала. Вона чекала, поки чоловiк звично захропе, розлiгшись просто на пiдлозi бiля печi – кожноi хвилини, поки вiн при тямi, Анна поруч iз ним вiдчувала небезпеку. Вiд сумних думок ii вiдiрвав несподiваний стукiт у шибку – наче хтось камiнцями кидався у скло.
Анна наблизилась до вiкна, та розгледiти на вулицi бодай щось було неможливо. Панi вискочила з кiмнати i стрiмголов гайнула надвiр. Тут теж нiкого не було, окрiм варти на воротах. Протяжно заухкала сова. Хазяйка подумала, що iй лише почулось i стомлено схилила голову.
На сходах вона помiтила мiшечок. «Ох, знайомий почерк!» – зрадiла Анна, схопила секретне послання.
Торбинка була з м’якого червоного оксамиту, всерединi – щось тверде. Жiнка заскочила у дiм, де чоловiк саме гарчав на хлопа, який знiмав з нього чоботи.
– Анно! – п’яниця неочiкувано промовив у бiк дружини, вiдштовхуючи ногою служку – Ходи-но сюди, жоно!
Та вiд несподiванки застигла i якийсь час стояла незрушно.
– Чи батога знов узяти?! – прорипiв господар.
Панна зiтхнула, непомiтно сховала торбинку в кишеню i наблизилась. Чоловiк, умостившись на лавi, простягнув до неi ногу у чоботi зi стертою пiдошвою. Вона схилилась i потягнула взуття. Чобiт не давався, наче справдi прирiс до чоловiчоi ноги.
– Слабка вже зовсiм?! От як тебе я випестив! Геть розслабилась! – господар вдоволено шкiрився i чадiв отрутним запахом.
