скачать книгу бесплатно
Чому навчився Онисфiр за цi роки – в колi заможного панства серед блиску королiвських дворiв? Мудростi? Аж нiяк. Лише хитростi i пiдступностi. Так, саме це його найкраща i найгострiша зброя. І нею вiн буде битись до скону, поки не захистить те, що наймилiше його серцю. Його любу вiтчизну, тисячолiтню iсторiю якоi жоден чужинець не спаплюжить.
* * *
У тяжких роздумах з кута у кут, як хитун годинникового механiзму, проходжав залою епископського палацу iнтеррекс Речi Посполитоi Якуб Уханський. Пiсля наради з королiвськими урядниками вiн нiяк не мiг заспокоiтись. Час безкоролiв’я мае завершитись. Але як, як переконати впертюхiв-шляхтичiв iз русинських та литовських земель пiдтримати кандидатуру Габсбургiв? Та й не всi польськi пани хочуть бачити суворого ревнителя католицькоi вiри на престолi – побоюючись, що змусить вiн iх говорити нiмецькою. «От, йолопи… Іуди!» – вигукнув iнтеррекс i скинув з камiну пiдсвiчник. Благо, хоч свiчка у ньому не горiла.
Бородань у лiтах пiдiйшов до вiкна. Вiн подивився на шпиль католицькоi капiтули навпроти епископського палацу. Той врiзався у захмарене небо, яке загрожувало ось-ось розридатися холодними слiзьми. Інтеррекс зiтхнув – сивочолий у темнiй рясi, вiн зрiкся свiтських благ i за те опинився на одному щаблi з королями. А все завдяки кракiвському каштеляну Енжею Тенчинському, який у дрiбному Якубi розгледiв неабиякi здiбностi i не пошкодував грошей на навчання хлоп’ятi – чужому i навiть не далекому родичевi.
Інтеррекс останнiм часом часто згадував свого покровителя. Вже й свiчку розпорядився в храмi ставити за його упокiй i молитви по монастирях читати – та не йде Тенчинський з голови. Може, це знак? Бо хто ж ще так любив матiнку Церкву i Польщу, як не Тенчинський? «Як, як же тебе посилити i збiльшити, перетворити тебе на могутню, аби пiдкорились тобi усi народи, моя рiдна земле? А головне – литвини та русини, якi не хочуть розпрощатись зi своiми вольностями, а хочуть ще новi i новi!» – Якуб молитовно склав руки i на обрii в цю ж мить блиснула громовиця.
«Тiльки Габсбурги силою та рiшучiстю зможуть побороти русинiв iз iх православ’ям! Не допомогла нам Люблiнська унiя, яка хоч i приеднала русинськi землi до Польщi, перетворивши iх на едине, та не подiяла на схiднi воеводства. Не вiдмовляються русини вiд власноi грецькоi вiри. Вважають себе окремiшним народом. Та не бути тому! Заради моеi Польщi. Заради усього, що у мене е – мого краю i народу».
Інтеррекс наблизився до столу i схопив дзвона. На його звук вийшов служка.
– Zawolaj kanceliste. Bede pisal Habsburgom. I pospiesz sie![1 - Клич писаря. Писатиму Габсбургам. І поквапся (пол.).] – прогримiв невисокий, але дужий архiепископ.
Роздiл XII
Бiля корчми у передмiстi Вiльно дормез спинився. Княгиня радiла зупинцi. Та, либонь, найбiльше тому, що нарештi, пiсля мiсяця подорожi, мандрiвка завершувалася. Дорогою молодим доводилось вiдвiдати всiх родичiв та друзiв родини. Марко Сокольський такоi довгоi поiздки не витримав i давно вже повернувся додому. Самiй ж Аннi навiть почало здаватись, що iхнiй шлях до столицi Великого князiвства Литовського i Речi Посполитоi не завершиться нiколи. Що далi вона з Василем вiддалялась вiд рiдних земель, то бiльше марнiла. Чоловiк помiчав, як молода дружина iнодi плаче на самотi. «Мабуть, тужить за батькiвщиною», – припускав Василь i, як випадала нагода, обiцяв, що мандрiвка буде недовгою. Та вiн помилявся, подорож затягувалась, як i похмурий настрiй молодоi.
Жiнка у темних шатах вийшла з карети та попрямувала до корчми. Там майнула у кiмнату на другому поверсi, аби змiнити дорожню сукню на бiльш вишукану, адже столицю слiд пiдкорювати з першоi митi. Гостьовi покоi були аскетичними: з меблiв лише лiжко i лава, на стiнi чорнiе розп’яття. Слiдом за княгинею у кiмнату занесли дорожнi скринi. Анна наблизилася до вiкна i визирнула надвiр. На вулицi конi мiсили багнюку, в калюжi спав п’яниця без чоботiв, повз нього проходили чоловiки та жiнки у довгих невиразних жупанах, поруч рохкали свинi, закритi у стiйлi. Довкола корчми стояв страшенний смрад, Анна затуляла носа хусткою, змоченою трояндовою водою. Вона перевела погляд на сiре небо, яке тяжким хмаровинням супроводжувала iхню карету вiд самого Дубна. «Такого ж кольору його очi, холоднi, наче метал», – княгиня згадала бiдного Жабокрицького, ii пересмикнуло. Вже в дорозi вона довiдалась, що той помер у дубенському пiдземеллi. І що до останньоi митi повторював ii iм’я. Тепер Сокольська була певна – шляхтич прокляв ii, холодну i жорстоку жiнку. Адже це вона занапастила його, скориставшись чоловiчою слабкiстю. А могла ж цього й не робити. Аннi стало шкода й себе – ранiше вона нiколи не дiяла так пiдступно, а останнiм часом вбивае одного за одним. Що ж буде далi?
«Нi, нi, нi! Анно, заспокойся! Ти ж знаеш, для чого i для кого це робиш. І хай твоi руки будуть по лiкоть у кровi, нехай ти занапастиш свою душу, але вiн, вiн житиме, i не побиватиметься, не стане жебраком. Його доля складеться i вiн досягне слави».
Солона крапля знов покотилась з очей. Княгиня змахнула сльозинку, i тут у кiмнату постукали. Це прийшла корчмарева донька – допомогти перевдягтись ясновельможнiй панi.
