скачать книгу бесплатно
– Ви прямуете у Вiльно? – почулось з iншого боку столу, щойно на молодят перестали дивитись звiдусiль i вони змогли вмоститись у крiсла. Улюбленець князiвськоi доньки Жабокрицький запитально дивився на княгиню.
– Так, у Дубно ми спинились ненадовго, – вiдповiв Василь Борзобагатий, протягуючи дружинi заморський апельсин.
– Шкода… – ледь прошепотiв кучерявий красень. Анна ж на це лише усмiхнулась.
– Непростi часи зараз у Вiльно, точнiше у королiвни, що единою зi свого роду лишилась у нашiй Речi Посполитiй. Анна Ягеллонка втратила чоловiка, так i не вийшовши замiж. Вкотре! – за цими словами столом поширився регiт. Та Януш Острозький не спинився: – То хто ж буде наступним нашим монархом? Неодружених королiв, здаеться, майже не лишилось.
Тепер вiн i сам засмiявся iз власного жарту. Старий князь все ще продовжував перемови з iталiйцем Монтелупi i на молоде поколiння уваги не звертав.
– Це ж треба – всi чоловiки вiд неi тiкають. Цiкаво, чому ж? Французик взагалi бiг до кордону так, що аж п’ятки свiтились, – пiдiгрував князю Янушу пан у темному кунтушi.
– Але ж це неповага до власноi королiвни та краiни – кликати в чоловiки принца, що на двадцять вiсiм рокiв молодший за неi! То ж Сейм i вельмиповажнi шляхтичi обрали того француза Генриха Валуа iй за чоловiка! А як тiльки у Францii звiльнився трон – зрозумiло, що вiн i втiк, розбивши серце нашоi Ягеллонки, – Анна обурилась недоречним жартам.
– Так, королiвнi вже треба думати про вiчне, а не про принцiв! Їй вже шостий десяток пiшов, – все ще насмiювався пан у темному.
– Невже iй треба обов’язково одружуватись?! Невже Анна Ягеллонка не може правити сама, подiбно англiйцi Єлизаветi?! – Сокольська не вгамовувалась.
– Аби жiнка нами керувала?! – обурився Януш Острозький, – В нас вже була одна керiвниця, iталiйка Бона Сфорца! Вистачить з краiни цього глуму! Бiльше такого не буде, це точно!
З iншого боку столу несподiвано грюкнув кулаком старий князь.
– Що це ви ляси точите?! Жодноi поваги до влади i вiку! – князь загарчав, всi принишкли i навiть музики перестали грати.
Та пауза була нетривкою. Костянтин Острозький майнув рукою, даючи знак музикантам продовжувати. І розмови за столом поновились.
– Але ж як тiкав той Валуа! Кажуть, що все, що встиг забрати iз собою – то лише виделку з трапезного столу! Бо саме вечеряв, як отримав звiстку, що брат його, король Францii помер.
Чоловiк у темному не вгамовувався, але жартував вже пошепки, щоб старий Острозький на iншому боцi застiлля не почув.
– Кажуть, що в Парижi ту виделку визнали чудасiею i дивом! Бо французьке панство та королi iхнi досi iли руками, а тепер нарештi набулись шляхетностi. І iдять виделками – нашими… – промовив Януш саме встромлюючи срiбний двозуб у пропечене м’ясо.
Анна вже не втручалась у розмову, а роззиралась довкола. Їi погляд знов перетнувся iз Жабокрицьким. Його очi палали. Анна пригубила вина, не вiдводячи погляду вiд красеня-шляхтича. «Як же довго я не вiдчувала себе привабливою…» – промайнула думка.
Сонце покотилось за обрiй – i почались танцi. Чоловiки та жiнки розсипались залою i по черзi вступали у сарабанду. Сокольська теж пiдвелась i несподiвано перетнулась iз Жабокрицьким – той виявився спритнiшим за новоспеченого чоловiка i вiдразу повiв ii у коло.
– Ви мене не пригадали, панно? – прошепотiв вiн, небезпечно наблизившись. Анна запитально на нього подивилась. – Ми якось, правда, давно вже, зустрiчались у будинку вашого дядька у Луцьку. Ви ще тодi вразили мое серце. Та так сильно, що щойно ви зникли – подався я свiт за очi i опинився врештi тут, на службi в князя Острозького.
Сокольська стала пригадувати. Так, так – це той самий шляхтич, який ходив за нею слiдом, коли вона п’ять рокiв тому гостювала у дядька. Вiн ii так рознервував, що довелось перервати гостину. Як же вона могла таке забути!
– Я вас згадала, пане… – княгиня лукаво посмiхнулась.
– А я вас й не забував. І цього разу вже не вiдпущу… – на цi палкi слова Сокольська лише розсмiялась. I саме в цю мить перетнулась з гнiвним поглядом високочолоi Катерини Острозькоi, яка витанцьовувала поруч.
Та щойно музика припинилась, Сокольська вискочила притьма iз зали. У сусiднiй було не так гамiрно. Вона причаiлась бiля вiкна. За якийсь час на порозi з’явилась постать у свiтлому – княгиня побачила вiдблиск у шибцi. Жабокрицький так наблизився до жiнки у переливчастому едвабi, що вона вiдчувала його гаряче дихання. Анна розхвилювалась, але стримувала себе i не поверталась.
– Чи вдовольнить вас ваш чоловiк-нелюб?
– Чого ви вирiшили, що я його не кохаю?.. – з придихом спитала княгиня. Вона виструнчилась, та до шляхтича не поверталась.
– Я це бачу… – Жабокрицький простягнув руку й обережно, наче маючи справу iз хижим звiром, поклав ii на княгинине плече.
Анна нарештi повернулась i нiжно провела рукою по сiрому оксамиту жупана красеня. Вiн iй все ж таки подобався – не жупан, звiсно. Чоловiк розпашiв, нахилився i поцiлував чужу молоду. Нестримно, палко… Так, що княгиня ледве змогла перервати жагу шляхтича.
– Моя кiмната напроти вашоi. Я чекатиму цiеi ночi, i наступноi… Я чекатиму, скiльки буде треба… – прошепотiв на вухо сiроокий.
Вiд цього жiноче серце затрiпотiло – як приемно було Аннi чути такi палкi слова! Але ж вона потай смикнула себе за спiдницю – ii свiдомiсть мала залишатися тверезою.
У трапезнiй лунали музика i смiх. А до зали, де вiд усiх сховалась Сокольська iз Жабокрицьким, наближались голоси. Княгиня несподiвано вiдштовхнула шляхтича i стрiмко рушила на гамiрнi звуки. Вона видавалась розгнiваною. У проймi дверей зiштовхнулась iз Катериною Острозькою, присiла у кнiксенi i втекла до чоловiка.
Роздiл VIII
Вже була глибока нiч, а веселощi в палацi Острозьких тривали. Музики, хоч i були надзвичайно стомленими, виду не подавали. Злагодженi мажорнi мелодii розливались усiма куточками дубенського палацу. Цим вони звеселяли панночок, що без упину крутились у танцях. За трапезним столом ще сидiли князi та шляхтичi. Поруч iз молодим Янушем Острозьким – батькiв ненажера, Богдан Сусло. Вiн мiг з’iсти цiлого вепря i залишитись голодним. Старому князю подобався такий нестримний апетит i вiн тримав вiчноголодного Богдана, аби той дивував численних гостей на застiллях. От i зараз ненажера з’iдав чергову порцiю баранини пiд схвальне улюлюкання блазня, який пiдiгрiвав iнтерес вельмишановного панства до персони кремеза, огрядного вiд постiйного переiдання.
Анна Сокольська бiля вiкна задивилась на канделябри – свiчки поволi з’iдав вогонь, такий же затятий, як i вiчноголодний князiвський ласун. Не тiшили молоду панськi веселощi. Вона все розмiрковувала, як дiстатись до князiвськоi бiблiотеки, де, найiмовiрнiше, захована королiвська грамота. Бенкет не затьмарив ii мети. Вочевидь, вигляд в Анни був стурбованим – i це змусило господаря фортецi, молодого Януша Острозького, озватись до неi, щойно вiн вiдiрвався вiд нав’язливоi панни у сiрiй сукнi.
– Щось не надто весела наша молода, – князь наблизився до Сокольськоi. Януш сам був ще неодруженим, але про його славу залицяльника знала вся Волинь. За ним просто полювали молодi шляхтянки, сподiваючись стати господинями багатств Острозьких, Януш радо користувався щедрими ласками панянок та досi жодну з них своiм вибором так i не ощасливив. – То де ж наш молодий?
Дубенський господар посмiювався. Вочевидь, шлюбний вибiр Сокольськоi i його звеселяв.
– За столом, вочевидь, вражений вашим службою, ласим до iжi, – Анна показно зiтхнула.
– То може його привезти сюди, аби молода не сумувала?! – Януш промовив голосно.
– Не варто, ваше свiтлосте, – жiнка блиснула бiсиками – Я останнiм часом не часто бувала на людях, тим бiльше серед такого шляхетного панства, i, вочевидь, забула, як важко даються такi гуляння. До них слiд бути бiльш пiдготовленою. Ясновельможний князю, а я до вас приiхала з таемною мiсiею.
На останнiх словах Сокольська примружила очi i звабливо усмiхнулась. Князь пiдвiв руку до вуст i вiдповiв найiнтригуючiшим поглядом:
– І що ж це за мiсiя, люба моя?
– Я роззираюсь довкола i запам’ятовую все до найменших дрiбниць, – Анна знов усмiхнулась. – Як ви знаете, мiй новий свекор – луцький епископ. Але його палацам та замкам не вистачае смаку, такого, який е у вас, ваша свiтлосте. Що ви порадите – чим варто дивувати гостей?
Януш Острозький наблизився на небезпечну вiдстань, вiн зазирнув в темнi очi княгинi.
– Звiсно, бiблiотекою, панi. Книгозбiрнi здатнi перетворити у вченого багатiя навiть дурня. Вiн може не прочитати жодного манускрипту, але добра слава йому гарантована, – чоловiк потягнувся до руки Сокольськоi. – Бажаете, я покажу вам свою?
Анна схвально кивнула. Янушу ii вираз обличчя нагадав вдоволену дiвчинку, якiй щойно пообiцяли привезти iз ярмарку яскравий солодкий льодяник. Вiн згадав, як малим пiд час батькових подорожей перетинався iз Сокольськими, серед них було грайливе дiвча, що ходило у короткiй сукнi i з малим кортом при боцi. Ще тодi Анна видалась йому незвичайною – адже ii, як i його, з дитинства навчали вiйськовiй науцi. Рiзниця була лише в тому, що Сокольськi навчали дiвчинку. А це було рiдкiстю. Януш рукою вказав княгинi шлях, i вони вийшли iз зали разом, чим сильно здивували сестру Острозького Катерину, яка цiлий вечiр пильно стежила за новими гостями замку.
– Ви вже не носите зброю при боцi, панi Сокольська? – пожартував Януш, ведучи Анну довгим коридором в iнший бiк палацу.
– Нi. Але, якщо вона менi потрапить до рук, я знаю, що з нею робити.
– Це дуже добре, панi Анно. Ваш батько був мудрою людиною i вiн вiрно вчинив, навчивши вас битись, – Януш Острозький вiдчинив дверi бiблiотеки в кiнцi коридору.
Княгиня помiтила, що вони незамкненi. В залi за свiчкою сидiв чернець. Вiн пiдвiвся, щойно господар увiйшов, вклонився i стрiмголов залишив кiмнату. Молодий Острозький пiднiс пiдсвiчник з писарського столу до численних канделябрiв, i за деякий час бiблiотека запроменiла свiтлом. Януш повернувся до Анни i, дивлячись iй у вiчi, задмухав свiчу, яку тримав у руцi. Потiм впритул наблизився до гостi i прошепотiв iй на вухо:
– Тож, що саме вас цiкавить, княгине?
Анна вiдступила вiд чоловiка на крок i натомiсть наблизилась до столу, за яким досi працював чернець. На ньому лежали папери, списанi грецькою.
– Це буде переклад? – поцiкавилась гостя.
– Так, Арiстотеля. Останнiм часом я цiкавлюся фiлософiею, – князь також пiдiйшов до столу i став поруч, наче переслiдуючи княгиню.
– А яких ще фiлософiв ви порадите, ваша свiтлосте? – Анна провела рукою по дрiбно списаних чорнилом паперах.
– У Овiдiя е цiкавi спостереження за жiнками. В нього е така праця, називаеться «Наука кохання»… – Януш схопив долоню гостi i пiднiс ii до своiх губ.
– Князю, ви мене спокушаете? – спiврозмовниця лукаво усмiхнулась.
– Не я вас, а ви мене, панi… – Януш Острозький поцiлував пальчики княгинi, та вмить вiдкинув ii руку, щойно дверi зали рипнули. Але так нiхто не увiйшов – вочевидь, це був палацовий протяг – i Анна розсмiялась. Молодий князь оторопiв.
– Вам не здаеться, ваша свiтлосте, що це був божественний знак?! – княгиня все ще посмiювалась. Молодий Острозький зблiд, i не вимовивши анi слова, стрiмко полишив кiмнату.
«Дивак» – промайнуло у Анни. Вона знала, що Острозькi затятi не лише у своiй православнiй вiрi, а й у численних забобонах. Подейкували, що князi неодноразово звертались до оракулiв та алхiмiкiв – i саме вiд iхнiх порад такi величезнi статки родини. А за подiбнi послуги з потойбiччя доведеться сплатити, шепотiли плiткарки на ринкових площах. Хай би як не розбудовували Острозькi численнi церкви i монастирi, як ревно б не молились у храмах за iхне здоров’я – розплата наздожене волинських королiв, розмiрковували ласi до чуток п’янички у шинках. Та, звiсно, на пересуди Острозькi не зважали. Та й хто зараз не звертаеться до провидцiв чи алхiмiкiв? Чи не кожен багатiй у старiй матiнцi Європi.
І все ж княгиня намацала слабинку молодого Острозького: той прислухався до «божественного знаку» i просто утiк, залишивши ii на самотi. Аннi ж цього тiльки й треба. Вона не втрачала анi хвилини, розшукуючи грамоту. Кинулась до полиць, там ii не знайшла. Позазирала у шухляди писарського столу, але в них були лише чорнила, пiр’я та пожовтiлi тонкi аркушi, схожi на тонкий пергамент. Княгиня схопила канделябр i наблизилась до найвiддаленiшоi скринi. Та була замкнена. І, вочевидь, найцiннiшi папери зберiгались саме в нiй. Дверi знову рипнули, Анна обернулась. Цього разу до кiмнати увiйшов чернець, вiн схилився у поклонi:
– Його свiтлiсть князь Януш Острозький наказав вiдповiдати на всi питання вашоi свiтлостi…
– Я вражена книгозбiрнею. І вашою роботою, вона у вас така цiкава. Торкатись старовинних фолiантiв, читати тисячолiтню мудрiсть. І я бачу – тут не лише церковнi книги, – Анна мило всмiхаючись, поставила канделябр на скриню i хотiла було рушити до столу.
– Так, тiльки попрошу вас прибрати вогонь з тiеi скринi. Там дуже важливi папери.
– Якi ж? – удавано невинно поцiкавилась княгиня.
– Там архiв князiв Острозьких, – перекладач рознервувався i сунув до неi, бо Анна саме схопила канделябр i нахилила так, що з нього ледь не впала свiчка. Та пiсля вiдповiдi жiнка слухняно передала йому пiдсвiчник i уважно огледiла ченця. На його паску вона помiтила зв’язку ключiв.
– Вибачте, я мабуть пiду…
Вiзитерка була задоволена. І, не вимовивши бiльше анi слова, Сокольська полишила князiвську книгозбiрню.
Княгиня прямувала темним коридором на звуки музики. Мiсячне сяйво променiло синiм i вiдбивалось на стiнах. Лише де-не-де по закутах тремтiли жовтавi вогники свiчок. Моторошна темрява крок за кроком пiдступно i непомiтно захоплювала палац князiв Острозьких. Анна вiдчувала ii шкiрою. Здавалось, темрява йде за нею. Княгиня не на жарт злякалась i зойкнула, коли ii щось схопило i потягло у бiк. Вона закричала, та рот затулили рукою. Серце шалено забилось. Жiнка намагалась пручатись. Марно – хтось надто дужий утримував Сокольську:
– Я чекатиму вас у себе цiеi ночi… Моi покоi навпроти ваших… – прошепотiв голос. Анна його впiзнала. Лють додала iй сили, i вона вдарила нападника локтем у живiт. Панич застогнав, а княгиня нарештi звiльнилась iз його пастки.
– Пане Жабокрицький, нiколи так не робiть! І не переслiдуйте мене бiльше! – кричала жiнка у срiблястому едвабi – бiла, як крейда i холодна, як снiг.
Саме такою ii побачили служби Острозьких, що вже починали розходитись iз святкування по покоях. Здалеку вони почули жiночий крик i, наблизившись, помiтили розгнiвану Сокольську та Жабокрицького, який ховав обличчя у темному кутi. Шляхтичi, якi вже були добре напiдпитку, пирхнули зi смiху, а молода у срiблястих шатах з високо пiднятим пiдборiддям рушила до трапезноi.
На входi ii погляд зустрiвся iз Марковим, який саме залицявся до бiлолицьоi Беатки. Брат занепокоiвся бентежним виглядом Анни i перервав фривольну бесiду:
– Щось сталось?
– Жабокрицький проходу не дае. П’янь! – Анна вигукнула це так, аби ii було добре чути всiм оточуючим.
– Та тут всi вже веселi. Час розходитись. Дивись-но лише на свого чоловiка, – Марка, вочевидь, звеселило, що новий родич ледь тримаеться на ногах.
Так, це була дiя пiдступноi мальвазii – солодкого лiкерного вина, яке доставляли Острозьким з iспанського королiвства. Василь Борзобагатий ледь рухався, схопивши рукою шию челядника, який тягнув того до гостьових покоiв. Там сп’янiлого молодого обережно вклали на лiжко i служки вийшли геть, низько вклоняючись княгинi, яка слiдом майнула до опочивальнi. Анна зачинила дверi, але не роздягалась. Вона чекала, поки палац зануриться у сон. Загасила свiчки i дивилась у вiкно на зорi та повний кругляк мiсяця, що свiтив цiеi ночi надзвичайно яскраво. Той променив холодним сяйвом, освiтлюючи стiни фортецi. На небi ж не було анi хмаринки. Анна любила такi осяйнi ночi – лише нещодавно вона так само дивилась на зоресхил зi свого Чорного Лiсу.
І так само, як i зараз, ii мучило сумлiння. Княгиня Сокольська затiяла небезпечну гру. Що ще вигадае для неi Онисфiр? Якi випробування на неi чекають? А якщо ii спiймають – що буде з нею, з ii родом, а головне – з Андрiйком, який лишився пiд наглядом няньок у старiй лiсовий фортецi? Але що бiльше вказiвок Онисфiра Анна виконувала i що зухвалiшими були вони, то цiкавiшою видавалась iй ця гра. Їi затягувало у вир все глибше i глибше. Анна лише зараз усвiдомила, як любить азарт i це млосне вiдчуття, яке розливалось ii тiлом перед кожною небезпечною витiвкою.
Лише коли в палацi все змовкло, вона визирнула з покоiв. Навпроти опочивальня Жабокрицького. Княгиня прошмигнула в коридор i штовхнула дверi – знала, що сiроокий шляхтич не закрие iх, очiкуючи на ii появу. Той сидiв бiля розжеврiлого комина в самiй сорочцi за накритим столом i справдi чекав. І щойно така бажана постать у переливчастому едвабi постала у проймi, кучерявий красень пiдскочив до неi.
– Я знав! Знав, що ти прийдеш! – вiн став жадiбно цiлувати бiле личко норовливоi княгинi. Анна й незчулась, як всi ii дорогоцiннi шати, розшитi срiблом i перлами, впали до нiг…
І вже за якусь годину Жабокрицький був вимучений жагою та вином. Анна все пiдливала в його утому iспанську мальвазiю, яку подавала у прозорому важкому скляному келиху разом iз солодкими цiлунками. Коханець й незчувся, як засопiв на подушках.
Княгиня ж одразу почала збирати розкиданий по кiмнатi одяг. Пiднявши сорочку, що впала на скриню бiля лiжка, вона помiтила складений у четверо аркуш. З цiкавостi Сокольська розгорнула його – то був лист польською до Жабокрицького вiд якоiсь жiнки. «Чи вiд Катерини Острозькоi? Та навряд би вона писала польською… Інша жiнка?» – княгиня гнiвно глянула на сплячого Жабокрицького i кинула папiр на пiдлогу. Натягнула сiрi шати, вдягла важкi чоботи, дiстала з пiхов шаблю, перевiрила ii лезо i застромила знову, насунула на голову хутряну шапку iз яскравим пiр’ям i вийшла з опочивальнi. Здалеку будь-який служка вирiшить – пан Жабокрицький не знаходить собi спокою i прогулюеться темними коридорами палацу. Постать у свiтлому при шаблi пiдступилась до дверей книгозбiрнi. Цього разу вони були зачиненi.
Настирний грюк мав збудити ченця, який вмостився на лавi. Та монах спершу подумав, що стукiт йому лише сниться, i ще бiльше насунув на вуха овечого кожуха. Але звук повторився – i лише зараз сновидець зрозумiв, що це грюкiт наяву. Чернець нарештi вскочив, перехрестився i сонно почалапав до дверей. Та щойно iх вiдчинив – наткнувся на шаблю. Постать у сiрому з напнутою на чоло хутряною шапкою посунулась на нього, закривши за собою дверi. Зляканий чернець позадкував, послизнувся i впав на долiвку. Нападник вказав пальцем на вуста, монах похолов, перевiв розгублений погляд на зброю i схвально захитав головою, розумiючи, що крик про допомогу марний. І навiть якщо вiн спробуе покликати варту – у ту ж мить попрощаеться з душею. Постать була мовчазною, у мiсячному сяйвi, яке падало з вiкна, та у свiтлi лише однiеi свiчки, яка догоряла у поставнику, ченцю було важко розгледiти обличчя. Але й не треба було – вiн добре знав дорогi i витонченi шати улюбленця Катерини Острозькоi. Постать штурханула його ногою i вказала на причепленi до паску ключi. Чернець все зрозумiв, i хоч руки тремтiли, в горлi пересохло i йому здавалось, що ось-ось зомлiе, вiн став вiдчеплювати зв’язку.
– Менi треба свiтло, – прошепотiв монах, – Я нiчого не бачу.
Постать повернулась до свiчника на писарському столi i чернець спритно потягнув на себе лiжник на пiдлозi. Нападник з грюкотом впав на спину, чернець вiдчув у собi сили i хоробрiсть, про яку досi не пiдозрював, i рванув до сiрих шат. Вiн накинувся на постать i схопився за шляхетську шию, здавалось, ось-ось вiн задушить свого кривдника та в цю мить тiлом розлився гострий бiль, в очах потемнiло i сили стали його полишати. З хрипом чернець впав на нападника i обтяжiв.
Постать зiштовхнула тiло на долiвку i стала закхекуватись, тримаючись за горло. Кiлька хвилин вiдлежувалась на долiвцi i нарештi пiдвелась. Блiдий чернець розпростягся на пiдлозi. Фiгура у сiрому торкнулась його вуст – той не дихав. Нападник оговтався, схопив шапку, яка досi лежала на долiвцi i вiдстiбнув з паска небiжчика зв’язку ключiв. Потiм пiдлетiв до скринi. Один, другий… Ключi не пiдходили до замка. І лише третiм – довгим, iз важкого металу «iз секретом» на кiнцiвцi – скриню вдалось вiдчинити. Провернути до клацання влiво i ще раз назад – такi замки пiддаються лише «рiдним» ключам.
Кришка вiдкинута i ось вони – скарби родини Острозьких. Скриня була вщент заповнена листами i паперами. Вочевидь, надто важливими, аби iх сховати. Постать пiднесла свiчу i швидко стала перебирати документи. Та все було не те, що вона шукала. Раптом фiгура застигла. В коридорi почулись кроки. Довелось прислухатись – кроки спершу наблизились, та потiм стали вiддалятись. То змiнювалась варта бiля покоiв князя. Щойно охоронцi пiшли геть, людина в сiрому гучно видихнула i пришвидчилась. Виймала документи i кидала iх на пiдлогу. На самому ж днi скринi лежали згорнутi грамоти. Одна з них – з червоною стрiчкою iз золотою китицею, з зображеним гербом Острозьких та королiвською печаткою – ось вона, дарча грамота на Острог! Постать загасила свiчу. Але кiмната враз осяялась свiтлом. Це мiсяць променiв крiзь вiкно i освiтив тiло ченця, який мертвим i холодним лежав у калюжi власноi кровi коло дверей. Сiрий жупан перехрестився, переступаючи його.
В палацових коридорах було тихо. Вечеря i гучне святкування, яке Острозькi влаштували своiм гостям та пiдданим, всiх вимучили. Та й до свiтанку лишалось не так багато часу – i саме зараз сни, звiсно, найсолодшi. Дверi бiблiотеки зi скрипом прочинились i в темному коридорi з’явилась людина у свiтлому, вона майнула до опочивальнi Жабокрицького i зникла в його покоях.
Кучерявий шляхтич мiцно спав. Анна подивилась на оксамитовий жупан – на ньому була величезна пляма вiд кровi, вона квапливо зняла одяг. Шаблю не встромлювала у пiхви, а лишила скривавлену бiля лiжка. Жiнка хвацько сама затягнулась у корсет, начепила фiжми, пiд якими заховала грамоту, одягла сукню. Як же влучно вигадали те вертугадо, може й недаремно вона на нього погодилась. Нiхто й не запiдозрить, що в тому кошику на стегнах можна щось сховати! Анна подивилась на сплячого безтурботного шляхтича. Їй закортiло пiдiйти до нього, аби поцiлувати у високе чоло, всипане ангельськими свiтлими кучерями, та за вiкном пiдступно протяжно заспiвали пiвнi i жiнка притьма вискочила з кiмнати. В гостьовiй опочивальнi навпроти хропiв ii чоловiк, вiн розлiгся поперек лiжка. Не роздягаючись, стомлена княгиня вмостилась у крiслi, поклала подушку пiд голову i солодко позiхнула. В неi лишилась година для сну.
Роздiл IX
Пронизливий жiночий вереск рознiсся палацом. Майже одразу в коридорах зашурхали ноги, загарчали голоси. Палац Острозьких прокинувся вiд жаху. Княгиня ж, попри бiганину за дверима, залишалась спокiйною. Вона пiдвелась iз крiсла, дiстала зi скринi нову сукню i неспiшно почала перевдягатись. Гамiр посилювався. Анна дивилась у вiкно i рахувала кожен стук свого серця – вона була здивована власним спокоем, хiба що руки нiяк не могли зiгрiтись, як би не намагалась вона iх зiгрiти бiля полум’я свiчi. Василь Борзобагатий нарештi прокинувся, застогнав вiд головного болю i розплющив одне око. Його дружина саме розправляла широку спiдницю iз синього оксамиту.
– Що сталось? – прошепотiв Борзобагатий.
– Не знаю, любий. Ти щось погано виглядаеш. Хоч так насправдi мусила б виглядати я, а не ти, – княгиня говорила це пошепки. Вона присiла на лiжко поближче до чоловiка i пiдiп’яла нижню губу. Василь, вочевидь, не розумiв, про що мовить його дружина. – Зовсiм мене вимучав уночi. Бачиш – блiда, як смерть… – на цих словах молода запнулась, зiтхнула i продовжила: – Заснули ми лише пiд ранок. Я й не знала, що та такий ласий до любощiв!
Борзобагатий був здивований, привстав, почухав бороду i замислився. Цiеi ж митi у дверi постукали. Анна трохи знервовано повернулась до вiкна, а ii чоловiк неквапливо пiдвiвся i рушив вiдчиняти.
– Князь Острозький звелiв усiм зiбратись у трапезнiй! Негайно! – прозвучав низький бас голови особистоi охорони володаря.
Брутальний тон молодика у сiрому короткому жупанi iз оголеною шаблею вiдбив бажання розпитувати – в чому ж така негайна потреба. Княгиня сховала вхололi руки у таемнi кишенi сукнi. Їi пересмикнуло вiд рiшучого тембру командира. І лише, коли дверi за ним зачинились, вона вiльно видихнула, повернулась до дзеркала на стiнi i поправила гофрований комiр, провела рукою по гаптованому срiблом лiфу сукнi. Княгиня поглянула на себе – колiр обличчя землистий, сiрий, блiдi губи i сумнi очi. «Я думала, що це буде простiше, а воно не так… Боже, пробач менi, у мене не було iншого вибору… а може був?» – жiнка знов поглянула на свое вiдображення у дзеркалi. Надто блiда… Вона мае щось зробити, iнакше своiм виглядом видасть себе. Анна стала пощипувати себе за щоки – аби з’явився хоч який рум’янець.
– Щось ж це за ранок такий?! – бiдкався ще сонний Василь, одягаючи вузькi штанi та довгий зелений жупан.
– Нам варто було б уже iхати на Вiльно. Не треба надовго затримуватись тут, що скажеш? – Анна мовила нетерпляче, хоч як намагалась говорити спокiйнiше. Розвернулась до лiжка, закрила очi i уявила темнi високi стовбури Чорного Лiсу, освiтленi вранiшнiм сонцем i усмiхненого сина, який ховаеться за деревами вiд суворого маминого погляду. Солом’яне неслухняне волосся, рiдна посмiшка… Вiд споминiв княгиня повеселiшала, наблизилась до чоловiка i нiжно поцiлувала його у вуста.
Вже за якусь годину у трапезнiй зiбрались мешканцi дубенського палацу. Всi вже знали, що цiеi ночi в книгозбiрнi сталось убивство. І, найiмовiрнiше, з архiву щось таки зникло. Старий князь зайшов у залу невдоволений, люд пiдвiвся, голова фамiлii суворо огледiв шляхту та служб. Та перед тим, як сiсти на трон, Костянтин Острозький прочитав молитву. Лише потому проголосив:
– Серед нас е суддя. Ми швидко знайдемо винного i засудимо його.
– Але ж якщо це буде шляхтич, мае бути суд за правилами! – хтось озвався з гурту молодих панiв. – Саме цього ми досягли Люблiнською унiею! Аби шляхтичi не лише мали бiльшi права, але й щоб iхнi права ще й поважались!
– Вбито мою людину у моему домi! Сталась крадiжка! Тут буду судити я, як вважатиму за потрiбне! – гримнув знервований старий.
