скачать книгу бесплатно
Анна лютувала на себе, що й досi терпить чоловiковi знущання. Але ж – як iй вдiяти? Розлучення – шалений ризик, навiть для неi, шляхтянки старовинного князiвського роду. До того ж без згоди i пiдтримки владики iх так просто не розлучать. Врештi у неi е син – i слiд перейматись тепер не лише своiм майбутнiм, а i його. Втекти? Як часто вона про це думала! Але ж життя нарiзно вiд чоловiка, i втеча у рiднi обiйстя, що перейшли до мужа разом з ii посагом, поставить пляму на всьому iхньому роду Сокольських! Залишаеться лише мешкати з нелюбом, терпiти i напувати його до безпам’ятства, а потiм ненадовго вириватись на волю, за гострий частокiл Чорного Лiсу.
Щоразу, коли чоловiк надовго зазирае у пляшку, Анна оголошуе люду в обiйстi, що iде погостювати до брата Марка, а сама рушае виконувати волю владики, ii покровителя i душпастиря. За цю непанську роботу вона отримуе чималi кошти, iх витрачае на сiмейнi справи i навiть вiдкладае для себе на майбутне. Досi нiхто не розпитував про походження ii особистих прибуткiв. Та й про часту вiдсутнiсть господарки нiхто жодних питань не ставить – бо княгиня завжди встигае повернутись до того, як чоловiк протверезiе.
Анна ще раз ривком потягнула на себе чобiт i нарештi вiн знявся. Скинула його на пiдлогу i розвернулась у бiк своеi кiмнати.
– А iнший?! Бабо!!! – несамовито закричав хазяiн. У цю ж мить до нього пiдскочив холоп, пiдняв ногу господаря i заходився знiмати другий.
Панна миттю дiсталась покою, замкнулась на засув i кинулась вiдкривати торбинку. З неi на стiл випала срiбна пляшечка i складена вдвое записка. Господиня ii розгорнула, прочитала i завмерла. На дрiбному аркушi чорнилами звивистою кирилицею, наче в релiгiйних манускриптах, було виведено: «Дерзай, чадо! Прощаються тобi грiхи твоi».
Княгиня торкнулась пляшечки i вiдняла руку, наче ошпарена. Перевела погляд на образи пiд стелею i розгублено присiла на лаву. Панну охопив страх, руки затремтiли, i вона закрила очi, аби заспокоiтись. Їi тривожнi роздуми перервав грюкiт i рев за дверима.
– Замкнулась, вiдьмо! Чи гадаеш, мене це спинить?! – раптом гримнуло так, що, здавалось, муж ось-ось розтрощить хвiртку. Скiльки разiв вiн ламав цi дверi i брав ii силою.
«Годi цього з мене!». Господиня пiдвелась, глибоко вдихнула повiтря, схопила пляшку i хижо посмiхнулась. Вiльною рукою вона пiднесла листа до полум’я свiчок. Поки дверi утримували навалу п’яного мужа, вона задоволено спалювала послання. Папiр палахкотiв, чорнiв i розлiтався довкола дрiбними iскрами. І щойно остання з них згасла, хазяйка нарештi заспокоiлась. Рiшення було прийняте. Коли дверi здались i з гуркотом впали на пiдлогу, вона вже вкладала пляшку в кишеню. Пiднявся густий пил. Посеред нього височiв розчервонiлий злющий кремез.
Та несподiвано дружина мило йому всмiхнулась i вiдчайдушно заголосила до служки:
– Просько, негайно неси варенухи! Тоi, що помiцнiше! Будемо господаря частувати!
Роздiл III
У Луцьку на площi Ринок було гамiрно. Бiля церкви Івана Хрестителя у кiлька рядiв щiльно вишикувались численнi вiзки торговцiв. Ярмарок був жвавим, гомiн ширився усiм велелюдним майданом. Бiля кам’яниць майстрiв шевського цеху чинбарi вивiсили шкiрянi пояси. Знахарки позносили розтертi у порох трави для фарбування. Бiля однiеi продавчинi – так давно вже при надii, що ось-ось мусить розродитись, яка пiдпирала долонею живiт, огорнутий довгим сiрим фартухом, – скупчився люд. Жiнка торгувала червцем, який надае одягу шляхетностi, фарбуючи його багряним. Вочевидь, вона погодилась розпродати товар за найменшу на Ринку цiну, аби лише не стояти просто неба до пiзньоi ночi.
Купцi проходжали вздовж рядiв, тримаючи у руках склянi намиста, залiзнi брошi-аграфи з рiзнокольоровими камiнцями i рiдкiсне у цих краях яскраве пiр’я. Шевцi вiдчиняли рундуки i пропонували луччанам вовну, мiсцеве сукно i завезений з чужих краiв едваб, адамашку, фалендиш i оксамит.
Бiля скринi з тканинами зупинились двi панни i шляхтич. Вони споглядали на товар i жваво розмовляли, час вiд часу заливчасто смiючись. Особливо гучно реготав чоловiк у шапцi з хутра лисицi зi срiбною брошкою, у довгому сiрому жупанi та в соболинiй шубi, критiй зеленим оксамитом. Його веселила панна у червонiй вiзерунчастiй сукнi з атласу, iз золотим мереживом та високим бiлим комiрцем-гофре, яка пускала бiсики. Волосся ii було заплетене у золоту сiтку на французький манер, а на головi променiв червоний капелюх iз яскравим екзотичним пiр’ям. Поруч iз вишуканою панною, що саме нахилилась до скринi iз тканинами, стояла жiнка у стриманiй жалобнiй сукнi i темному очiпку.
– Анно, тобi личитиме це лондонське сукно! Блакитне – ох, уявляю як тобi буде гарно в такiй сукнi! Тобi негайно треба пошити новi плаття, аби було що носити пiсля жалоби за тим нелюдом, – жiнка в червоному вихопила вiдрiз тканини з рундуку.
– Тихше, Ганнусю… – прошепотiла спiврозмовниця. – Не одежини мене зараз бентежать…
Жiнка в чорному поклала товар на мiсце i задивилась на вагiтну торговку, що вже все розторгувала i збирала клунки, аби йти додому: «Бiдна, лише б не розродилась дорогою».
– Ох, панi Сокольська, ви завжди така загадкова! Марку, зроби щось зi своею сестрою!
Чоловiк обiйняв за плече даму в темному вбраннi i всмiхнувся епископськiй доньцi, яка променiла до нього червоними вустами. Якось Ганнуся повiдала подрузi, що секрет ii яскравих губ та бiлоi шкiри лиця – походи до лiкаря-юдея. Лише iй, Борзобагатiвнi, той видае бiлила зi свинцем та оцтом i ртутну сумiш для червоних пухких вуст. Юдей розповiдав Ганнусi, що такими самими мазями користуеться в Лондонi королева Єлизавета. Вiд них колiр ii монаршого лиця – бiлiший за снiг. Але то все великий-великий секрет.
Ганна Журавницька, в дiвоцтвi Борзобагата-Красеньська, була вiдома на всю Волинь своiми чудернацькими забаганками та любов’ю до розкошiв. Любителька золотих прикрас, дорогих шат та чоловiчоi уваги, либонь, найяскравiша мешканка Луцька, Ганнуся, улюблена донечка вiйта, який до того ж нещодавно ще й став епископом – хоч сану так i не прийняв. Голова фамiлii, Йона Борзобагатий, набув епархii, але вiд цього життя родини не стало бiльш благочествим. Так само, як i ранiше, в iхнiй оселi лилося угорське вино, шумiли званi вечерi та бали на заздрiсть незаможним луччанам, навiть у час посту. Саме тi мiстяни й плiткували на вулицях та вдома, що срiбних грошiв, денарiiв i золотих дукатiв у Борзобагатих останнiм часом значно побiльшало. Бо, мовляв, тепер вони обкладають даниною не лише мiстян, а й церкви. А новоспечений владика навiть зачиняе парафii панотцiв-неплатникiв, якi не хочуть дiлитись набутками з епархiею, а, вiдтак, i з ним самим.
Анна Сокольська змалечку дружила з вибагливою Ганнусею, безродною багачкою, з якою не дуже волiли перетинатись нащадки вiдомих князiвських родiв. Сокольськi ж не гребували зв’язками iз заможнiшими, однак не надто шляхетними русинами, хай би як вони заробили своi статки. Врештi Анна помiтила в подрузi талант дипломата i перемовника. Завдяки йому, а ще червоним пухким губкам i хитрим бiсикам – вiйтiвна, а нинi ще й епископська донька могла розвiдати будь-що. Тож дружба деколи ставала княгинi ще й дуже корисною. Бути у справах усiеi Волинi – хтоб цього не волiв.
Ганна хитро примружила очi i взяла подругу пiд руку. Жiнки почимчикували вздовж рядiв. Марк Сокольський певний час йшов слiдом, допоки його увагу не привернув товар зброярiв, якi закликали ясновельможне панство спробувати на руку своi вироби.
– Аничко, дивись-но, що я вигадала… Думаю я порiднитись iз тобою, – жiнка в червоному задоволено хмикнула, щойно побачила, що з подругою вони лишились сам-на-сам.
– Ганю, ти про що? – спiврозмовниця нахилила голову, сповиту жалобним очiпком, ближче до зухвалого капелюшка.
– Ти ж тепер вiльна i можеш вийти замiж так, як захочеш?.. Ну, добре, як захочете ти i твiй брат. А вiн навряд вiдмовить тобi у тому, аби стати Борзобагатою, – Ганнуся радiсно плеснула в долонi i пiр’я на капелюшку пiдстрибнуло.
– Тобто? – Сокольська удавано здивувалась, хоча насправдi вже здогадалась, до чого хилить подруга.
– Василь, братик мiй, давно вже на тебе споглядае, – жiнка в атласi штурханула подругу у бiк.
– Але ж… ваш батько? – на вухо епископськiй донцi прошепотiла Анна.
– Породичатись iз князiвським родом! Ти що! Ха! Тепер самi Острозькi йому руку подаватимуть! Та вiн погодився б Василя i на собацi оженити, якби той був князiвною, – пирхнула Ганнуся i миттево отямилась. – Ну, про собаку, я ж пожартувала… Аничко, ти не ображаешся? – подруга пiдтягнула Сокольську до себе.
Княгиня всмiхнулась i обiйняла вiйтiвну:
– Моя ти пташко-рятiвнице…
Панни пройшли до кiнця Ринку i впритул наблизились до церкви Покрови. Перехожi зупинялись i схилялись перед митрополичою донькою.
– Аню, вони всi так схилятимуться й тобi… Всi до одного, хто бодай колись зневажав… Бо понад усе люди люблять грошi i багатство… – з гордiстю промовляла жiнка в червоному, впевнено ступаючи брукiвкою. – А ось i мiй братик… Васильчику!
На розi в тiнi храму причаiвся пан – огрядний iз густою бородою, у шубi з горностая, покритiй червоною китайкою, руку вiн тримав на рукоятi шаблi. Анна встигла помiтити, як поспiхом вiн перевiв свiй погляд iз неi на велелюдний ринок. Чоловiк робив вигляд, що не помiтив двох жiнок, якi увесь цей час неспiшно пiдходили до нього. Княгиня здогадалась, що подруга пiдлаштувала iхню зустрiч навмисно. Вочевидь, це план Борзобагатих – одружити сина епископа, Василя, на Сокольськiй i нарештi наблизитись до князiв, елiти краю.
– Василю, дивись-но, хто до Луцька прибув. Анна Сокольська! Пам’ятаеш княгиню?
Чоловiк схилив голову, так само у вiдповiдь вчинила й Анна. Василь завжди був сором’язливим, ось i зараз вiн почервонiв – не приховати цього за густою чорною бородою. Сокольська мило усмiхнулась i почала першою:
– Пане Василю, як вашi справи? Чула, вам випала честь стати королiвським секретарем, а ще земським суддею.
– Панi Анно, цi посади швидше почеснi… – чоловiк прикусив язика i потупив очi, щойно сестра наступила йому на ногу.
– Але це дуже-дуже почеснi посади i хто-зна, може Василь стане незабаром вiйтувати, як наш батько колись, – пiдхопила Ганнуся. – Я тобi казала, що брат мiй такий добрий юрист, що до нього тут, у Луцьку, всi звертаються?
Княгиня на це розплилась усмiшкою. Вона вже зрозумiла, що ii кличуть у нове замiжжя i, допоки не затягнуть у своi золотi тенета, Борзобагатi не заспокоються.
Роздiл IV
Небо затянули хмари. Повiтря було важким i тягучим. Доводилось вдихати його глибоко носом i повiльно випускати ротом. І навiть звуки довкола видавались стихлими i низькими, наче увесь свiт навмисне накрили залiзною кришкою. Усе мiсто з його околицями пiд куполом захмареного неба принишкло в очiкуваннi громовиць. На мурi Луцького замку, на Владичiй вежi, стояв чоловiк iз сивою густою бородою, в горностаевiй шубi i з золотим ланцюгом на грудях. Вiн вчепився руками у кам’янi мерлони, якi короною увiнчували стiни фортецi, i вдивлявся у небокрай.
Будинки мiстян струмiли бiлим димом. Вiконницi здебiльшого були зачиненi, на вулицях анi душi. Луччани перед негодою причаiлись або вдома, або в церквах, де в цi хвилини ревно моляться, аби лихо обiйшло iх стороною.
Йона Борзобагатий полюбляв таку задушливу i моторошну пору. Хмари нависали над ним все загрозливiше, небо, здавалось, ось-ось вишкiриться блискучою ламаною лiнiею, а вiн спокiйно вдивлявся у каламутну твердь, погладжуючи золотого ланцюга на грудях. Йона всмiхався.
– Батьку… – почувся шепiт за спиною.
Єпископ Луцько-острозький i, за сумiсництвом, Жидичинський архiмандрит повернувся на звук. Зворохоблений вiтром син Василь у шубi, вкритiй червоною китайкою, стомлено обперся плечем об стiну. Небокрай яскраво замиготiв, i тишу розрiзав грiм.
– Ходiмо, синку… Вже час, – епископ обiйняв сина за плече i обидва рушили до вежi. – Ну що, княгиня наша згодна? Гарну жону тобi пiдшукали… – Йона був, вочевидь, задоволений майбутнiм шлюбом. Василь же дивився собi пiд ноги i мовчав. – Синку, ну будь же чоловiком! Такiй бабi треба мiцного мужа! – гикнув отче у бороду.
Єпископ iз сином зайшли у замкову залу. В коминi палахкотiли дрова, жар розливався ошатною кiмнатою, миготiли свiчки, даруючи життя брюсельським гобеленам на стiнах. Стiл iз напоями оточили гостi. Вони поштиво схилили голови, щойно епископ iз масивним золотим ланцюгом на грудях ступив через порiг.
Йона поспiшив до жiнки у стриманiй жалобнiй сукнi з шовковими шнурами та непримiтному мереживному очiпку.
– Княгине! Як я радiю новинi! Ви робите честь роду Борзобагатих, а ми цю честь з радiстю приймаемо! – вигукнув епископ гучно, вiн намагався, аби його слова почули усi присутнi.
До спiврозмовникiв прудко пiдскочила яскрава Ганнуся у сукнi-кот iз тканноi iз золотом зеленоi камки. Вона свiтила бiлою шиею i декольте, змушуючi нечисленних гостей манiрно ховати очi.
– А як я радiю вашому з Василем рiшенню! – жiнка поцiлувала подругу в щiчку i грайливо торкнулась перлинки, що звисала iз маленького вушка.
Єпископ вмостився у крiслi з масивною спинкою i потягнувся до келиха.
– Прошу панство пригубити за здоров’я молодят!
Гостi з задоволенням виконали наказ душпастиря i розсiлись по рiзьблених стiльцях, даючи служкам знак розносити страви до трапези. За мiцно зачиненими вiкнами загрозливо загуркотiло. Ганнуся перехрестилась i стурбовано прошепотiла щось на вухо подрузi. Гостi дочекались, поки припиниться грiм, i пiсля цього полегшено загелготiли. Сам же епископ без жодного страху пив вино. Поставивши на стiльницю порожнiй келих, вiн причмокнув i продовжив:
– Василю, i коли ти повезеш молоду дружину у Вiльно?
– У Вiльно?! – чоловiк у розшитому срiблом темному жупанi щойно зняв горнотаеву шубу, i застиг, бо вочевидь, не зрозумiв батька.
– Навiщо нам iхати у Вiльно? – пiдхопила наречена в жалобi.
Єпископ знов пiдняв келих, який служка хутко наповнила.
– Княгинi з новим чоловiком треба з’явитись на очi королiвнi, единiй живiй з Ягеллонiв у нашiй краiнi. Бо iнакше жоднi князi вас не визнають, – душпастир випив до дна i потягнувся за виделкою, аби встромити ii у качку.
– Але ж поки ми зiграемо весiлля, мине ще багато часу. Хто зна, може тодi з’явиться новий король, а в королiвни – чоловiк, врештi вона й сама може стане королевою. Може обрати iншу столицю. Все може змiнитись. Хто зна – може й сюди, у Луцьк, навiдаеться… – розмiрковувала Сокольська.
Йона вiдiрвався вiд м’яса i тепер вже колупався виделкою у зубах. Княгиню пересмикнуло вiд огиди. Минуло ще кiлька хвилин, поки епископ завершив свою справу, вiдпив вина i зауважив:
– Нi, мое миле дитятко, вам треба одружуватись чимшвидше.
– Але ж я у жалобi!.. Мае минути рiк! – обурилась Анна.
– Але ж я епископ! Нiхто й слова не посмiе сказати всупереч моему рiшенню, – Йона гупнув рукою по столу. – Тож, молодята, готуйтесь, одружимо вас за седмицю… без пишнот, звiсно… Ганнусю, допоможи нареченiй, щоб було все, як треба.
Ганнуся штурханула подругу у бiк i пiдморгнула. Анна Сокольська знала круту вдачу майбутнього свекра. До того ж, жалобу за колишнiм чоловiком вона готова була скинути хоч сьогоднi. Тому й не пручалась рiшенню епископа.
За вiкном знов замиготiли блискавицi, загримiло i нарештi зарипотiв дощ. Владика заборонив зачиняти вiконницi, i крiзь шибки було видно, як вiтер розкуйовджуе вози iз сiном, зривае хоругви та стяги на баштах, а злива косить небесними струменями землю, перетворюючи ii на багно.
Бiля епископа сидiв Ганнусин чоловiк – Олександр Журавницький. Вiн хрумкотiв горiхами, замрiяно дивився на стелю i, в зеленому жупанi iз золотою тасьмою та перлами довкола шиi, вочевидь, одягнений пiд стать яскравiй дружинi, видавалось, подумки був далеко звiдси. Олександр, брат того самого рудовусого Журавницького. Та на вiдмiну вiд лютого одинака, який так налякав Анну у Чорному Лiсi, Олександр був м’якшоi вдачi – певно, бо не знав бiди, адже вдало одружився на Борзобагатiвнi з ii численними статками. Цей шлюб також укладений за розрахунком Йони, який давно вже був удiвцем i всi рiшення приймав сам.
Зятя вiн обрав неабиякого – батько братiв Журавницьких був людиною церковною, шанованим серед мирян колишнiм нареченим епископом Луцьким, хоч сану вiн так i не прийняв. Однак старшого Журавницького люд так шанував, що не зважав на те, що той вирiшив лишитись мирянином. Та й у православнiй церквi такi випадки були не вдивовижу. Шлюб Ганнусi i Олександра безперечно допомiг владолюбному Йонi, який пiшов стопами свата, спираючись у багатьох справах на його пiдтримку. Згодом Йона й сам став епископом Луцьким услiд за кончиною близького родича. І теж без висвячення.
Та нинiшнiй митрополит Луцький виявився хитрiшим i жадiбнiшим вiд попередника – свою церковну владу вiн перетворив собi на вигоду. І тепер грошi з кожного приходу рiкою лились в його кишенi. А Жидичинський монастир, який колишнiй король Речi Посполитоi Сигизмунд II надав йому у керування, проносив родинi просто казковi статки. Адже саме в монастирi зберiгалась чудотворна iкона святого Миколая, до якоi миряни линули з усього Великого князiвства Литовського, та що там iз князiвства, звiдусюди, де е православний люд.
І тепер за столом Йона жваво обговорював iз гостями полiтику i торгiвлю, а княгиня позирала у темне провалля вiкна, за яким бушувала злива. «Звiсно, Йона спробуе керувати мною, як усiма довкола. Та я не хочу цього. Але й жити у злиднях, менi, княгинi Сокольськiй не пристало…» – Анна подивилась на майбутнього чоловiка. Вона всмiхнулась Василю, який щоразу червонiв, щойно перетинався поглядом iз нареченою. Княгиню ж це веселило. «Який кумедний у мене буде чоловiк… Та головне, що при ньому верховодити буду я…»
Сокольська поглядала на гостей Борзобагатих i на пишно обставлену залу i з кожною миттю напувалась майбутнiми багатством та славою. Щоразу, пiдносячи срiбний келих до вуст, вона вiдчувала, що ii минуле життя залишаеться далеко позаду, у пiтьмах, а поперед вiдкриваеться новий осяяний шлях.
«Онисфiр! Вийти з гри?.. – пiд жалобним очiпком промайнула думка. – О, нi, нiколи… Я такого не вчиню. Навiть Йона не зможе менi завадити… Я вдячна Онисфiру – без нього мене тут не було б… Вiн наче мiй янгол-охоронець…»
Злива припинилась, трапеза добiгала кiнця, дверi розчинились, i у епископський палац увiрвався крижаний i солодкий аромат свiжостi. На вулицi у свiтлi смолоскипiв конi мiсили багнюку. Вiзницi на шляхетських дерев’яних дормезах очiкували на гостей церковника. Служки одягали на шляхтичiв шуби. На Анну накинули просту шубу – з чорним оксамитом, пiдбиту недорогим хутром. Поруч прибився наречений. Княгиня торкнулась пишно гаптованого рукава його жупана i звабливо всмiхнулась, кивнуши головою у бiк найтемнiшого кута. Чоловiк знiтився – але слухняно ступив за княгинею.
Гостi з епископом рушили надвiр, i коли вони всi вийшли з палацу, майбутня жона наблизила вуста до Василевого вуха i нiжно прошепотiла:
– Пану треба знати, що в мене е певнi умови. По-перше, ви маете перед весiллям менi видiлити привiнок – вдвiчi бiльший нiж мiй посаг, який я принесу у ваш рiд. Я розраховую на власнiсть двох ваших сiл. Вони залишаться менi на випадок вашоi смертi.
Василь потупив очi i стиха промовив:
– Так, я розумiю. Це в мiсцевих традицiях i батько це схвалить. Я впевнений.
– В мене е ще одне прохання…, – Анна наблизилась до чоловiка ще ближче, гаряче дихаючи йому просто у шию, – Я iздитиму на прощу завжди сама. Завжди… Без супроводу. Я не люблю спiльникiв у своiх молитвах до Бога… – жiнка замовкла, i чоловiк потягнувся до Анинних вуст. Вiн заплющив очi, очiкуючи на цiлунок, та раптом отямився вiд шурхоту спiдниць i холоду, яким повiяло знадвору. З пройми дверей у свiтлi смолоскипiв йому всмiхалась жiнка у чорному.
Роздiл V
Залою епископського палацу розливався аромат бузку. Кущi з пурпуровими китицями заглядали у розчиненi вiкна. Солодкий дурман пробирався у всi куточки кам’яницi, вiн був ладен приспати всiх палацових мешканцiв i служок, притупити iхнi розважливi думки, аби лише вони вдихали чарiвливi пахощi розбещеного травня. У залi з високим мармуровим комином вiд вiтерцю, який прошмигнув з двору Луцького замку, розгойдались кiнцi бiлоснiжноi шовковоi скатертини iз золотим гаптуванням. Ця скатертина вкривала масивний стiл посерединi кiмнати, заставлений стравами – в епископа саме був другий снiданок. Йона сидiв у крiслi з високою спинкою, оббитою червоною шкiрою, i замрiяно роздивлявся свiй золотий перстень iз печаткою. Його нiс чухався вiд дражливого бузкового аромату – але вiд того настрiй епископа лише покращувався.
Цi кущi турецькоi калини, як ii називають при вiденському дворi, Йона за величезнi грошi викупив у посла Священноi Римськоi iмперii Ож’е Гислена де Бусбека. Той вiсiм рокiв прослужив в Костянтинополi посланцем у султана Сулеймана Першого. Там Бусбек й помiтив ароматнi гiгантськi чагарники, якi мiсцевi називали просто – лiлак, i, повертаючись до Вiдня, прихопив численнi садженцi iз собою. Посол був iз лякливих i тому по дорозi додому вирiшив оминути войовничих мешканцiв Балкан та Карпат i рушив iз почтом просто через море, Кримське ханство, пiвденнi степи, а потiм Волинь, Кракiв, аби звiдти вже дiстатись Вiдня.
Йона прочув про дивовижну пiвденну рослину i, зустiчаючись iз посланцем, вiддав за саджанцi п’ять мiшечкiв срiбних солiдiв. Цього травня бузок особливо грiв душу луцькому епископу – бо нарештi вперше зацвiв. А у Вiднi, кажуть, намагання ботанiкiв примусити турецьку калину випустити бодай одну пурпурову китицю все ще безуспiшнi. Та ще бiльше Йона радiв, бо нещодавно прочув про лiкарськi властивостi того дива з Костянтинополя i про потужну отруйну силу цих ароматних квiтiв. Єпископ досi розглядав перстень на руцi i все ще розмiрковував, як Всевишньому вдаеться так вдало поеднувати неземну красу та смертельну небезпеку. Але тут його роздуми перервав тремтливий голос:
– Владико, то може ви зменшите нам нашу лепту? Тяжка вона для нас… – стиха промовив чоловiк, який увесь цей час нишком сидiв на стiльцi з iншого боку столу.
Йона вiдiрвав засмучений погляд вiд персня i перевiв його на згорблену старечу фiгуру у чорнiй рясi.
– Скiльки храмiв у вашому селi? – епископ спитав суворо, вiдчувши як його пересмикнуло.
– Три… – панотець у рясi ледь всмiхнувся та, щойно перетнувся iз крижаним зором дрiбних чорних зiниць епископа, опустив очi додолу i помарнiв.
– То, якщо ви не можете нашiй Матерi подати якусь дрiбницю – три копи срiблом… – Йона зачепився поглядом за квiти за вiкном, довкола яких лiтали невгамовнi бджоли i раптово замовк та за мить несподiвано загарчав, так, що старець у рясi пiдстрибнув на стiльцi. – То я зачиню вашi храми на рiк, поки не сплатите церквi тридцять коп! Вдесятеро бiльше! Хай вашi попи з попадями посидять голодними, а вашi селяни без Божоi розради! За тиждень я чекаю тут три копи срiбла, iнакше моi люди приiдуть до тебе i такими, як я, ласкавими, вони не будуть!
Йона вдарив кулаком по столу, прохач пiдскочив i, тримаючи боброву шапку у руцi, почав кланятись та вiдступати спиною до виходу.
Солодкий аромат знову долинув до епископського носа. Йона розвернувся до вiкна i стомлено вiдкинув голову на спинку крiсла. У кутi зали весь цей час за писарським столом Василь Борзобагатий спокiйно заповнював канцелярську книгу. Вiн не звертав увагу на суворий тон батька i переляканого прохача. Йона глибоко вдихнув дражливий аромат i нарештi гучно чхнув, витер рукою носа i розвернувся до сина.
– Ну що, Васильчику, готовий до подорожi у Вiльно? Королiвна Анна Ягеллонка хоч стара дурепа – але ти маеш затриматись при дворi якнайдовше. Хай твоя дружина зарадить тобi у тому, хай поулещуе королiвську клячу. А ще, головне, – заведи дружбу з Вишневецькими та Острозькими.
Василь саме поставив крапку у книзi, опустив перо i присипав папiр пiском, аби той всмоктав залишки чорнил.
– Анна хоче двое сiл у привiнок, – байдуже промовив молодший Борзобагатий.
– От хвойда! – випалив Йона, – Не в ii станi торгуватись!
Єпископ глянув у вiкно, ще раз принюхався i вже спокiйнiше продовжив:
– Я i з цим розберуся, синку…
* * *
Княгиня Сокольська у жалобнiй сукнi з високим гофрованим комiрцем та срiбним ланцюгом на шиi сидiла на лавi бiля ганку, очiкуючи на бричку, що саме мала повезти ii до епископського палацу. Жiнка зупинилась у кам’яницi свого дядька, князя, який прохолодно вiдреагував на намiр племiнницi вийти замiж за Василя Борзобагатого. Але й переступати епископу дорогу вiн не бажав. Тож роздратований дядько Анну уникав i свое спiлкування цими днями звiв з нею до щоденного вiтання та прощання. Сама княгиня проводила все бiльше часу iз братом Марком. От i цього разу – вiн був поруч, розташувався на мармуровiй лавi пiд кроною староi липи на ганку луцького палацику Сокольських. Марк, молодший за Анну на декiлька рокiв, змалечку зростав iз нею i був найближчим i найрiднiшим iй з усiх. Вiн саме простягнув руку до Анниного лиця i обережно поправив на ii голiвцi мереживну сiтку, пiд якою збилось волосся.
– Ти знаеш, що не мусиш цього робити? Ти ж можеш вiдмовитись, – брат провiв рукою по щоцi жiнки.
Анна вперто мовчала, вип’ячивши нижню губу. Не до вподоби iй був осуд i застреження родичiв. Але Марк вiв далi, лагiдно, наче промовляв не до дорослоi жiнки, а до нерозумного маляти.
