скачать книгу бесплатно
Натовп принишк. До князя наблизився той суворий вартовий iз князiвськоi охорони з грубим голосом, який заходив зранку у покоi. Аннине серце забилось швидше. Адже вiд цього рiшучого молодика залежатиме ii доля.
– Цей пан – мiй найближчий служба. Йому я довiряю так, як нiкому бiльше. Северин Наливайко – вiн влаштуе допит кожному, аби дiзнатись правду! – князь лютував, схопив за руку командира, пiдняв ii i проголосив так, аби це почув кожен у залi. – Северине, я тобi дозволяю усе – катуй усiх, якщо це треба, але з’ясуй, що тут сталось!
Чоловiк у сiрому жупанi припав на одне колiно i прошепотiв щось своему пану так, що це не змiг почути навiть Януш, який стояв до батька найближче. В залi зависла тривка тиша. Така запаморочлива, що вiд неi в княгинi зашумiло у вухах. Аннi здалось, що вiд страху вона ось-ось втратить свiдомiсть. Жiнка вiдступилась до стiни i сперлась на неi спиною.
– Жабокрицький! – люто гаркнув Острозький.
Катерина ахнула, ii ноги пiдкосились, та служби встигли впiймати дiвчину та всадовити у крiсло.
Шляхтича, наспiх вдягненого, виштовхали у центр.
– Твоя шабля?!
Пан мовчав.
– Твоя, питаю?! – князь заревiв.
Жабокрицький схилився на колiно i вiдповiв стиха «так».
– Навiщо ви, пане, ii намагалися сховати? – промовив, вiдбиваючи паузою кожне слово, Северин Наливайко.
Жабокрицький мовчав.
– Я повторюватиму це питання – денно i нощно, аби ви менi вiдповiли, пане, – командир пiдходив до шляхтича все ближче i ближче, наче змiй до жертви. – Я все одно дiзнаюсь, для чого ви це зробили! – Наливайко наблизився впритул i схопив шляхтича за барки. – Якщо треба, я вичавлю твоi зiницi i закатую тебе до смертi, але довiдаюсь!
Зал загув.
– Катувати шляхтича неприпустимо! – вигукнув хтось iз натовпу.
– Цей шляхтич винен! – Северин пiдняв руку у шкiрянiй перчатцi догори. – Вiн на свiтаннi чистив свою шаблю. Та робив це так поспiхом, що на нiй залишились слiди кровi. Свiжi слiди! А ще вiн намагався сховати зброю! А це ще один беззаперечний доказ! – Наливайко пiдняв догори жупан Жабокрицького iз плямою кровi. – Вiн i цього хотiв позбутися! Але йому це не вдалось.
Анна, аби не видати хвилювання, намагалась вiдсторонитись вiд усього, що вiдбувалось у залi, дивитись на усе так, немов вона й справдi не причетна до останнiх подiй у дубенському замку. Сокольська обвела поглядом усiх присутнiх i затрималась на обличчi голови князiвськоi варти, жiнка розсудила, що у своiй лютi командир привабливий. Через голови людей вона роздивлялась його молоде обличчя – рiзкi риси, гострий нiс i темнi очi з холодним поглядом. У самiй постатi вартового, в його рухах i вмiннi говорити було щось шляхетне.
– Хто тебе напоумив?! Де грамота? Для кого ти ii вкрав?! – загарчав старий князь.
– Я не крав i не вбивав! – обурився шляхтич i пiдскочив на ноги. Охоронцi його оточили i знов поставили на колiна. – Вiдпустiть! Я не винен!
– Ти вдерся у мою книгозбiрню, вбив перекладача, вкрав документ! Ти його вже комусь передав?! Зiзнавайся! – князь гримав i трусив сивою бородою.
– Я цього не робив. Я можу це пiдтвердити! – Жабокрицький здавалось ось-ось заплаче.
– Як? – здавалось князеве терпiння зараз лусне.
– Цiеi ночi я був не сам… – прошепотiв молодий шляхтич.
– Що? Не чую!
Северин Наливайко наблизився до шляхтича i потягнувся за шаблею. Натовп принишк.
– Я був не сам цiеi ночi. З жiнкою. І вона зможе пiдтвердити, що я нiкого не вбивав! – вигукнув зблiдлий Жабокрицький i вiд сорому заплющив очi, Катерина Острозька закрила лице рукою. Розлючений старий князь повернувся в ii бiк:
– Катю!!!
Командир князiвськоi охорони схопив Жабокрицького за ворот жупана.
– Нi, це не вона, ваше свiтлосте! – звинуваченому пересохло горло, i з останнiх сил вiн промовив, – це була Анна Сокольська!
Не минуло й митi, як до затриманого рванув Марко Сокольський. Вiн вже витягнув зброю iз пiхов – та його спинили iншi шляхтичi.
– Я не дам тобi ганьбити мою сестру! Це ти, свиня, вчора не давав iй проходу! Це бачили всi!
– Який грiх бере на душу цей брехун! – на цей раз вигукнула Анна обурено, розвернулась i попрямувала до виходу.
Люд розступився i зашипiв, наче сотня гадюк. Сокольська дивилась лише попереду себе i видавалась спокiйною i врiвноваженою, але, виходячи, щосили штурханула дверi руками. Вийшовши з зали, вона спинилась, подумки намагаючись переконати себе, що усе, що вiдбувалось за дверима, немае до неi жодного стосунку i варто прямувати до покоiв. Утiм, так i не змогла, а лишилась стояти i слухати все, що вiдбувалось у залi.
Щойно дружина вийшла, Василь Борзобагатий зашарiвся. Тепер всi дивились на нього. Щомитi вiн ставав все багрянiшим i нарештi вичавив iз себе:
– Це неправда, ваша свiтлосте. Моя дружина не могла так вчинити.
Тепер й чоловiк Сокольськоi разом iз ii братом полишили зiбрання. Спантеличений натовп загомонiв. Бiльше Анна не пiдслуховувала – вона нарештi пiшла геть. Хоч серце ii калатало, сумлiння гризло – i довелось докласти неабияких зусиль, аби заспокоiтись.
Тим часом старий князь лютував, вiн гупнув долонею по ручцi трону:
– Це не мiсто, а Вавилон – мати розпусти i гидоти землi. Заберiть цю потвору у пiдземелля. Там вiн швидко зiзнаеться.
– Але вiн шляхтич! Шляхтича не можна катувати! – заступився за Жабокрицького служба Януша Острозького, який ранiше вже перечив князевi, згадавши про Люблiнську унiю.
– У своему домi я – закон! – гримнув Острозький i стрiмко полишив трапезну. За ним охоронцi на чолi iз Наливайком виволокли обезсиленого i осоромленого Жабокрицького.
Анна Сокольська, на диво, зовнi видавалась надзвичайно спокiйною. Це помiтив Василь, який щойно зайшов у кiмнату. Княгиня перебирала перли на сукнi, в якiй прибула до Дубна i в якiй вчора зваблювала молодого шляхтича. Вона мовчала. Чоловiк присiв на лiжко i схопив руками голову – вона в нього болiла вiдтодi, як вiн розплющив очi. До покоiв постукали. Анна пiдiйшла до дверей i отримала послання вiд Катерини Острозькоi – прийти у музичну залу. Вона очiкувала, що закохана у сiроокого Жабокрицького княжна не заспокоiться, допоки все не з’ясуе.
Сокольська йшла впевнено, спiдницi ii жваво шурхотiли i спинились лише на мить, перед дверима музичноi зали. Анна зробила глибокий видих та рiшуче вiдчинила дверi. У кiмнатi було саме жiноцтво. Вони з осудом дивились на молоду. Мовчки. Першою звернулась рудоволоса i бiлолиця Беата:
– Це правда, що сказав Жабокрицький?
– А як ви вважаете? – вiдповiла запитанням на запитання норовлива Сокольська. Катерина Острозька, яка сидiла у центрi кiмнати пирхнула. – Не я маю виправдовуватись, а шляхтич, який звiв на мене наклеп.
– Вчора вас неодноразово бачили разом, – продовжувала свiй допит Беата.
– Пан Жабокрицький напився i не тримав себе у руках. Якщо ви вже всiх розпитали, то мали б знати, що вчора я його попередила, аби вiн залишив мене у спокоi. Цьому були свiдки, – Сокольська стояла посеред зали – струнка i гаряча.
– Кажуть, ви дуже швидко вийшли замiж пiсля смертi вашого першого чоловiка. Вас за це поза очi навiть засуджують, – Катерина Острозька нарештi вступила в розмову. Анна Сокольська подивилась iй просто у вiчi, але не вимовила анi слова.
– І вийшли ви замiж не за рiвню собi, а за безродного Борзобагатого… – пiдхопила Беата. Та Анну, здавалось, обходило це глузування заможних князiвен. Вона була незворушною.
– Беато, може не варто так засуджувати панi Сокольську. Може, вона так любить того хом’яка Борзобагатого, що просто iз жалобних шат перестрибнула у весiльнi? – Катерина Острозька засмiялась, i всi панни разом iз нею. На це княгиня Сокольська присiла у кнiксенi i розвернулась до дверей.
– Анно Борзобагата, я вас не вiдпускала! – гримнула високочола Катерина.
Та Сокольська ii наче й не чула. Вiд ii руки дверi з грюкотом розчинились i княгиня попрямувала коридором до своiх гостьових покоiв. Вiдтодi жiнку у палацових залах нiхто не бачив.
Цього дня не було анi обiду, анi вечерi у замку Острозьких. В палацi все принишкло i лише гайвороння з-надвору розрiзало карканням цю напружену тишу.
Роздiл X
– Хто тобе напоумив? Хто заплатив i скiльки? Хто?! Северин Наливайко був червоним вiд лютi. Вiн гримав на скривавленого Жабокрицького, якого розтягували на дибi у пiдземеллi князiв Острозьких. Жодним казематам не зрiвнятись iз катiвнею Дубенського замку. Цi три поверхи пiд землею, в яких ховались мiстяни пiд час татарських набiгiв, в разi необхiдностi швидко перетворювались на найлютiшу буцегарню. Втекти з дубенського пiдземелля жодному арештанту досi не вдавалось. Це знав Жабокрицький, однак i провину свою визнавати не хотiв. Опирався допитам командира князiвськоi варти пiд прискiпливом поглядом колишнього друга та патрона – Януша Острозького.
Та до справи долучився кат, бiля якого стояв провославний священник та лiкар-юдей iз кремезним помiчником, який мав вправляти кiстки ув’язненому в разi потреби.
Жабокрицький стогнав i просив припинити тортури. Та все одно зiзнаватись не бажав – постiйно повторював, що цiеi ночi був iз княгинею Сокольською i що нi на кого не нападав. Священник закликав його покаятись i розповiсти правду. Януш увесь час мiряв кроками припилюжену катiвню.
– Годi! Як ти смiеш! Ця панна щойно вийшла замiж! Як ти смiеш чорнити ii iм’я. Сокольськi – князi! На вiдмiну вiд тебе, голоти! – вибухнув Януш Острозький, – Кате, до роботи!
Шляхтич знову ридма заридав:
– Нi! Не треба! Я не винен!
Але кат вже заходився прив’язувати гирi до нiг Жабокрицького. Священник лише перехрестився. Януш вийшов iз катiвнi i рушив до сусiдньоi зали, де стояв накритий стiл. Там мовчки сидiли побратими Жабокрицького, якi, проте, друга свого поспiшно зреклись i тепер доводили свою вiдданiсть молодому князю. Щойно Януш сiв у крiсло – йому налили вина просто з дiжки, якими було заставлене пiдземелля Острозьких. Це найнадiйнiша хованка князiв – тут зберiгались незлiченнi iхнi скарби та провiант, який мiг стати у нагодi в разi облоги.
– Жабокрицькi хоч i бiднi, але шляхтичi. Вони спробують налаштувати iнших проти вас, якщо довiдаються, що одного з них катували, – промовив, потупивши очi, один з князiвських служб у синьому жупанi.
– Хай тiльки спробують. Його провину вже доведено. Залишилось лише з’ясувати, кому вiн служив, – промовив Януш, вiдiрвавшись вiд срiбного келиха.
– Вiн цiлий вечiр ходив за Сокольською. Може справдi був iз нею, а вона з чоловiком бреше… – розмiрковував синiй жупан.
– Жабокрицький хитрий пес. Вiн навмисне це робив, аби так всi подумали, – пiдхопив iнший, що сидiв поруч. – Навряд би панна у чужому домi, та ще в такому величному, як палац Острозьких, щось би таке втнула.
Януш слухав своiх служб i нарештi втрутився:
– Я Сокольську знаю. Вона жiнка норовлива, але прямолiнiйна. Їi батько загартовував ще змалечку, вчив, наче хлопця. До всiх цих жiночих витрибеньок вона нездатна. І швидше за все вiдшила Жабокрицького – то це така його помста! – Януш пригадав свою вчорашню розмову iз княгинею i знову хильнув чарку.
– Пес… – пiдхопив один iз радникiв.
– Видно, йому добре заплатили, раз мовчить i не каже, хто це. В його опочивальнi грамоти нема. Вiн устиг ii комусь передати… – продовжив сусiд.
У залу пiдземелля заскочив стурбований кат, вiн розвiв руками. Януш iз службами напружився i пiдвiвся.
– Здох… Не винен я… Наче нiчого такого й не робив…
Князь iз шляхтою увiравались у катiвню – на пiдлозi лежало скривавлене тiло, над яким чаклував юдей. Та марно. Лiкар пiдняв голову:
– Слабке серце. Слабкий розум. Не витримав хлопець.
Вiд розпачу Януш Острозький зi всiеi сили вдарив кулаком об стiну.
На ранок задощило, але молодi Борзобагатi планiв не змiнили. Вони сiдали у закритий дормез. Сокольська натягнула шубу, вкриту темно-синiм шовком. Анна вже дiйшла до карети i обернулась лицем до двоповерхового палацу. В одному з вiкон застигла темна жiноча фiгура – Анна знала, то за нею стежить розбита горем Катерина Острозька. Княгиня зрадiла, що нарештi полишае Дубно. Вона пiдняла своi численнi спiдницi, пiд якими причаiвся ii найбiльший секрет.
– Стiйте, стiйте! – по калюжах до ридвану бiг чоловiк. Анна напружилась. – Князь запрошуе вас погостювати в його палацi у Вiльно.
Князiвськiй служба передав Борзобагатому листа, скрiпленою червоною князiвською печаткою. Княгиня всмiхнулась i задоволено вмостилась у каретi. Слiдом за нею у дормез пiднявся Василь. Вiн дочекався, поки дверцята закриють i нарештi поставив питання, що вже цiлi день i нiч його муляло:
– Аню, ти ж правду казала, що тодi… ти була… не з ним, – Василь дивився на дружину змученим поглядом.
«Хом’як» – пригадались княгинi слова суперницi i вона всмiхнулась:
– Васильчику, припини. Не будь дитям.
Марко, який гарцював на конi, зазирнув у вiкно дормеза, кивнув схвально головою i голосно гукнув до надвiрних козакiв:
– На Вiльно, руш!
Роздiл XI
У тяжких роздумах Йона Борзобагатий сидiв за столом зi стосом паперiв. За вiкном лив дощ, барабанив у зачиненi вiконницi, у коминi палахкотiв вогонь, а бiля епископських нiг грiвся дворовий кiт Хведька.
«Сокольська i Онисфiр… Онисфiр i Сокольська… Темна конячка, що прагне стати не менше, нiж Митрополитом Киiвським i всiя Русi… i моя невiстка… Як розiрвати цей зв’язок?».
Йона розумiв, що силою на Анну Сокольську не подiеш. Треба було дiяти хiба наглою хитрiстю. Борзобагатий подивився на свою епископську золоту каблучку – Онисфiр був його прямим суперником у боротьбi за митрополичий престол. Так-так, то була найзаповiтнiша мета Йони – стати душпастирем усiх русинiв. Заради такого вiн погодився б просто зараз прийняти сан. Та що там сан! Навiть побути трохи ченцем i зректись усього мирського. Щоправда, зректись ненадовго, аби вiн – нащадок дрiбного шляхетського роду – отримав владу, бiльшу за королiвську. Не над тiлами, а над душами людей.
Мрii, мрii – такi солодкi мрii… Йона облизнувся. Йому захотiлось iспанського вина, якого купцi доставляли до Луцькоi епархii разом iз посилками Костянтину Острозькому.
«Може, Онисфiра та Анну порiднюе якась таемниця? Дивно, що княгиня обрала собi за духiвника отця, який довго не був церковною особою i сан священницький отримав лише нещодавно. Ох-ох, щось тут не так все просто, вiдчувае моя селезiнка…»
Йона пригадав, що Онисфiр, так само, як i вiн, отримав в управлiння вiд попереднього короля православний Лаврашевський монастир. Луцький епископ вiдзначив – щось надто багато спiльного мiж ним та духiвником Сокольськоi.
«Онисфiра i княгиню щось поеднуе, i це щось – бiльше за ii грiхи… таемниця, яку варто розгадати…».
Йому стало невтерпець, вiн схопив мiдного дзвоника, i з першим ударом у дверях з’явилась служка.
– Принеси мальвазii з цими… як в бiса iх називають… помаранчами! Руш!
* * *
У тяжких роздумах бiля вiкна стояв худорлявий сивий чоловiк у темному вбраннi. Оснисфiр замислився. Вiн бачив, як бiлi храми i золотi куполи накривае чорна хмара. У вузьких вiконних проймах соборiв палахкотiли свiчки. Православнi кияни поспiшали на службу Божу. Їх, iмовiрно, не лякало, що вертатись додому вони будуть пiд зливою, бо першi дощинки вже змочили брукiвку киiвського Подолу. На розi сусiднiх вулиць матроси чужоземних торгових суден затягували своi вульгарнi пiснi – i хоч мiсцевi iхньоi мови не розумiли, про змiст веселих куплетiв можна було легко здогадатись. Вони були вже добре напiдпитку, поруч iз ними реготали босоногi хвойди з найближчоi корчми, сподiваючись за свою компанiю заробити мiднi грошi. Крамницi та портовi склади поруч iз храмами зачинялись до завтра. Дружина пекаря щойно винесла надвiр свiжу вечiрню випiчку. На жiнку у чистому бiлому фартуху та з великим розносом, повним кругленьких хлiбин, заздрiсно дивилось бiлобрисе маля у вимащенiй багном сiрiй сорочцi – воно стояло бiля своеi матерi-злидарки, яка заснула просто на мокрiй брукiвцi.
Онисфiр потягнувся до дзвоника. На його звук з’явився писар.
– Тримай два гроша. За один купиш у тiеi продавчинi хлiб i вiддаси дитинi – на розi стоiть бiля нероби. Другий – даси злидарцi, хай вiзьме його i забираеться iз малим геть. Зрозумiв?
Писар схвально кивнув. Онисфiр витягнув iз гаманця, прикрiпленого до срiбного паска, монети.
– Йди вже.
«Маля бiлобрисе… гарненьке, а в злиднях… Хто ж тебе захистить, хлопче? Вiн такий беззахисний, як i ми усi. Це мiсто, твердиня православних вiрян, русин. Чи можу, я, раб твiй, Господи, це осилити? Гiрка, а не солодка, ця Люблiнська унiя. Шляхта iй радiе, не думаючи про майбутне своiх земель. Так-так, тепер за русинськими шляхтянами закрiпленi небувалi права, прирiвнянi вони до полякiв та литвинiв, перетворенi на третiй стан у Речi Посполитiй. Та гiрко, як гiрко, що не тямили вони, погоджуючись на Унiю, що разом iз нею прийде навала католикiв i заполячення на нашi землi. Як протистояти цьому, Боже? Чи вiддаси ти вiрних своiх грецькоi православноi вiри на поталу? А чи збережеш? Чи даси менi цю честь – з молитвою i талантами своiми вiдстоювати нашу праведну вiру на рiднiй землi?»
Тяжкi роздуми в Онисфiра Дiвочки. В цей непростий час вiдчувае вiн потребу втрутитись у перебiг iсторii. Та, може, це i е його доля?
Онисфiр подивився услiд злидарцi, яка зрадiла несподiванiй пожертвi, схопила дитину i попрямувала босонiж пiд дощем у бiк корчми. Чоловiк всмiхнувся, побачивши задоволенi очi маляти, яке на руках у матерi не вiдривалось вiд м’якоi i духмяноi здоби. Вiн i сам у дитинствi був таким занедбаним. З родини дрiбних киiвських шляхтичiв-зем’ян – його долею могло стати служiння бiльш заможним панам або ж тяжка робота на себе чи взагалi на землi, на полi. В дитинствi батьки на Онисфiра не зважали, у них голодних ротiв був повний дiм i iм ледь вдавалось зводити кiнцi з кiнцями. Тому й вiддали свого сина у служiння при монастирi. А вже звiдти, навчившись грамотi, малий Дiвочка пiшов у свiт широкий. Його, наче корабель у штормовому морi, поносило по свiтах, та врештi вiн повернувся додому, на коханi киiвськi пагорби, у тiнь вiковiчних лип, помiж якими виблискують золотавi куполи.
