скачать книгу бесплатно
Коли молот зустрiчаеться з ковадлом
Галина Миколаiвна Цикiна
Студентка Оля випадково знаходить у коморi будинку покiйноi бабусi Ярини ii щоденник i розумiе, що старенька знала шлях до загубленого скарбу. Якi небезпечнi таемницi приховувала бабця? Чому Олю та ii сестру переслiдують i намагаються вбити? Бiльше запитань, нiж вiдповiдей… Але зв’язок минулого iз теперiшнiм значно потужнiший, нiж може здатися на перший погляд: вiн завжди незримо iснуе у нашому життi й повсякчас допомагае у скрутному становищi. У якийсь момент доля Ярини та доля ii онукинесподiваним чином сплетуться в одну, i кожна у свiй час намагатиметься не зламатися, опинившись у горнилi боротьби, в якому молот зустрiчаеться з ковадлом…
Галина Цикiна
Коли молот зустрiчаеться з ковадлом
© Г. М. Цикiна, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
* * *
Моему коханому чоловiковi Максиму, який завжди вiрив у мене, дорогому братовi Богдану, що змушував усмiхатися у найстрашнiшi часи i сонячному синочковi, Дмитрику, завдяки якому життя мае сенс.
Присвячуеться свiтлiй пам’ятi Вiри Сироти
«Волинь моя! Колиско нiжнобарвна!
До тебе серцем лину я завжди.
У всяку пору ти, мов квiтка, гарна,
Як Мавка лiсова, чарiвна ти…»
Вiра Мужилко. «Волинь моя»
Пролог
Старi дверi пiддалися зусиллям Олi i скреготливо прочинилися. Дiвчина обережно ступила через порiг. Зараз вона бiльше скидалася на злодiйку, яка крадеться до чужого дому, анiж на його власницю. Вечiрнi сутiнки розсипалися на подвiр’i, i в домi панував морок. Проте не такий, що жахае, а навпаки: вiн надавав обрисам кiмнат м’якостi й таемничостi. Запахи, картини, iкони, старе лiжко бiля печi – все було давно знайоме i майже нiчого не змiнилося з того часу, як вона востанне тут була. Хоча нi… змiнилося. Раптом емоцii накрили дiвчину новою хвилею…
Набравши повiтря в легенi, Оля на хвильку заплющила очi. Це вже вкотре допомогло трiшки заспокоiти нерви, тож дiвчина вирiшила почати з деталей, перш нiж звертати увагу на глобальнi проблеми.
«Треба перевдягнутися», – подумала вона, поглянувши на заляпанi грязюкою кросiвки, та сукню, яка з небесно-блакитноi перетворилася на брудно-блакитну. Дiвчина затягла дорожню сумку (теж усю в багнюцi) в дiм i почала копирсатися в одязi. Пiжамних штанiв Оля не знайшла, тому прийняла iнше важливе рiшення – увiмкнути свiтло.
Пiд ii рукою роздратовано клацнув умикач, але вiдповiдноi реакцii не сталося. Ольга кiлька разiв повторила спробу, але марно.
– Чудово, – услiд вмикачевi роздратовано мовила Оля.
Тим часом сутiнки все мiцнiше посилювали свою владу над довкiллям, а в дiм крiзь шпаринки непомiтно сипалася темрява.
Ольга згадала, що в домi колись була гасова лампа, яка в дитинствi здавалася iй витвором мистецтва i чарiв. Присвiчуючи собi смартфоном, дiвчина попрямувала крiзь невеликий коридорчик (тут його називали «сiни») до староi комори.
Оля смикнула за дверi й про себе вiдзначила, що комора зачинена. Дiвчина вiд подиву навiть на секунду вiдсахнулася вiд дверей. Ну що ж… Повернувшись знову до кухнi-вiтальнi, як часто робили в таких будинках, вона попорпалася в сумочцi, намагаючись знайти в’язку ключiв, якi дiсталися iй разом iз цим домом. Але Ольжина сумочка навiть при свiтлi дня не розкривала всiх своiх таемниць, а в напiвтемрявi й поготiв. Так Ольга прогаяла купу часу, доки краем ока не помiтила тьмяний вiдблиск залiзячок, якi спокiйно лежали на столi. Утомлено взявши ключi, дiвчина знову попрямувала через сiни до комiрчини, яка (о диво!) i досi була замкненою.
Ще хвилин десять дiвчина прововтузилася, обираючи пiдходящий до замка ключик. Поклавши мобiльний телефон, який одночасно слугував лiхтариком, на щабель драбини, що вела на горище, вона перевiряла ключ за ключем, а коли залишився лише один, промовила:
– Ну, ти вже точно пiдiйдеш, – i встромила його в замкову щiлину. Зусилля… Поворот… Знову поворот… Нiчого. Абсолютно нiчого! Замок не пiддався, а ключ не виправдав Ольжиних сподiвань.
Дiвчина фиркнула, ще раз смикнула за дверi (наче це могло допомогти) i повернулася в дiм.
Притримуючи телефон зубами, Оля спробувала присвiтити собi, щоб знайти у валiзi якийсь зручний одяг, i неймовiрно зрадiла, коли бавовняна тканина пiжамних штанiв визирнула з-помiж решти речей.
Дiвчина переодягнулася в м’якi штани, одягла картату сорочку чоловiчого покрою i вирiшила спробувати пошукати свiтла ще в старому сервантi. Наче зосереджений на своiй справi археолог, вона оглянула старий посуд, потiм стримано одну за одною повiдчиняла шухлядки, наткнувшись навiть на одну замкнену. «У цьому домi, певно, традицiя така», – подумала роздратовано. Урештi-решт, як це завжди бувае, в останнiй шухлядцi дiвчина знайшла декiлька старих воскових свiчок, а поруч – коробку сiрникiв. Дуже доречно, позаяк через декiлька хвилин ii лiхтарик заморгав, а смартфон сповiстив, що батарея розряджена.
Оля поставила свiчку на тумбочку бiля лiжка, i врештi-решт заховалася пiд стару ковдру. Утома поступово долала дiвчину, але страх не пускав сон до зiниць. Кожен маленький звук, вiд стукоту гiлки об вiкно до вигукiв сови, вiдганяв сторожкий сон. Та все ж далека дорога разом з минулою майже безсонною нiччю дiяли краще всякого снодiйного. Дiвчина повiльно засинала, а в головi купчилися образи останнiх двох-трьох днiв.
Роздiл 1
За два днi до того
Оля якраз сидiла в затишнiй кав’ярнi на Саксаганського, сесiя була позаду, дозрiвало гаряче лiто i вона нарештi вiдчувала себе майже вiльною. Майже… Їi подружка Леська весело повiдомляла про своi останнi походеньки, швидко переключаючись з iсторiй про чергового хлопця на моду цього лiта. Усмiхаючись та киваючи подрузi, дiвчина помiтила при входi знайомий силует. Злiсть, страх та зневага зiм’яли нутрощi дiвчини в одну грудку i так яскраво вiдобразилися на ii обличчi, що навiть Леська припинила свое цвiрiнчання.
– Що таке? Хто там? – Леся не приховувала надмiрноi цiкавостi й повернула свою свiтлу голiвку туди, куди спрямовувався погляд подруги. До кав’ярнi заходив юнак худорлявоi статури з модною стрижкою, а подружка Олi лише беззвучно ахнула, побачивши його за ручку з довгоногою дiвулею.
– От козел, уже з новою коровою походжае, – не стрималася вiд коментаря Леська.
– Ходiмо звiдси, – Оля швидко махнула офiцiантцi, дiстаючи гаманець iз сумочки.
– Та чого ти так боiшся? – вiдверто кажучи, Лесi подобалася ця кав’ярня, i iй не дуже хотiлося йти.
– Я боюся лише одного: що виповiм цьому придурковi все, що про нього думаю, коли зустрiну його, – зашипiла на подругу Оля.
– Так це давно пора було зробити! Ще й пiсля того, як цей, вибач на словi, козел, iз тобою повiвся. Вiн же зрадив тобi з твоею ж сестрою!
– По-перше, дякую, що ти мене так заспокоюеш i знову про це нагадуеш, – кинула в’iдливий комплiмент Оля, поглядаючи на чек, який принiс офiцiант, – а, по-друге, я не збираюся опускатися до рiвня сварливоi бабцi.
– Вiн тобi хоч грошi, якi брав на свiй драний проект, повернув? – Ольга була вражена тим, як подрузi вдаеться одночасно дiставати ii i гаманець iз сумочки.
– Слухай, давай не зараз?
– Тобто не повернув?
– Ти йдеш чи нi? – Оля квапливо пiдвелася, щоб припинити невгамовний мовленневий потiк подруги.
Промчавши повз об’ект антипатii непомiченими, подруги швидко попрямували вздовж вулицi.
Леся шумно набрала в рот повiтря, збираючись змiшати його з iще однiею жменею слiв, але Ольга встигла перехопити естафету.
– Я не хочу зараз про це говорити!
Повiтря так само шумно вилетiло з Лесиних губ, але без слiв, на самотi. Отак вони i пройшли кiлька кварталiв, але всi спроби говiркоi подруги завести цiкаву розмову розбивалися об Ольжину мовчанку й задумливiсть, i врештi-решт Леся здалася.
– Я вже майже вдома, – спитала призупинившись, – може зайдеш?
– Та нi, дякую, хочу вiдпочити вiд сьогоднiшнього iспиту.
– Що будеш робити?
– Пiду додому, завалюся на диван i, напевно, заново передивлюся «Шерлока».
– Я сподiваюсь, у тебе не почнеться новий напад депресii? – Леся приклала руку до голови подруги, як пiд час гарячки. – О, нi! Схоже, вже почався!
– Припини! – Оля поглянула на спiврозмовницю, – все окей!
– Ну, тодi я побiгла! Бувай! І не пiдiгравай тим психологам i журналюгам-старперам, якi пишуть, що наше поколiння дуже легко зламати!
– Добре-добре… До завтра!
Оля спершу хотiла викликати таксi, й поiхати додому, але вирiшила пройтися по шумному мiсту. Вона копирсалася в своiх спогадах, без перешкод розмiрковувала й аналiзувала… Леська все-таки мала рацiю: процес був запущений. Одна зустрiч у кав’ярнi – i от вона, перша стадiя депресii – апатiя, тут як тут.
Дiвчина змучено зупинилася i присiла на лавку бiля супермаркету. Люди снували туди-сюди, водii сварилися мiж собою на особливiй мовi автомобiльних гудкiв, i Олi здавалося, що нема спасiння… нема спасiння вiд людей… i….
Їi роздуми i монолог внутрiшнього обурення перервав американський хард-рок-гурт «Aerosmith» зi своею знаменитою пiснею «I Don’t want to miss a thin». Нi, це не Брюс Вiллiс черговий раз рятував землю вiд загрози, це Ольжин мобiльний таким чином вимагав уваги до себе.
«Знову Леська чогось хоче», – дiвчина не очiкувала, що ii так швидко змусять покинути улюблений свiт, де можна без кiнця жалiти себе, тому демонстративно (демонструвала, звичайно ж, сама собi, оскiльки перехожим було абсолютно однаково, чого це вона не звертае уваги на свiй мобiльний) вiдсунула сумку вбiк. Але телефон не здавався, i от «Aerosmith» уже почав свiй приспiв. Мелодiя була напрочуд красивою, Оля дуже любила ii. Саме ця пiсня грала в барi, коли вони познайомилися з Артуром. Леська аж волосся на собi рвала, переконуючи подругу змiнити мелодiю дзвiнка, але Ольга нiяк не могла розлучитися з улюбленою i такою важливою для неi пiснею.
Урештi-решт дiвчина здалася i потяглася за слухавкою, а неперевершений «Aerosmith» уже доспiвував другий куплет, коли смартфон нарештi опинився в ii руцi.
«Викликае Анна», – свiтилося на екранi.
Уже вдруге за сьогоднiшнiй день в Олi все стиснулося всерединi. Усi почуття, пережитi в кав’ярнi, повторилися в точнiсiнько до останнього нервового iмпульсу. І чому саме сьогоднi? І Анька, i Артур в один день?
Вдихаючи повiтря, дiвчина подумала: може, Леська таки мае рацiю, i врештi-решт варто вилити усi наболiлi думки i сестрi, i колишньому? Пальчик дiвчини завмер бiля зображення зеленого телефончика, але буквально за секунду до того, як вона натиснула на екран, «Aerosmith» раптово стих i мобiльний замовк.
Оля нiби й засмутилася, бо саме зараз перший раз за пiв року вона була готова вiдповiсти Аннi за ii вчинок, але не встигла. Хоча глибоко в душi маленька беззахисна дiвчинка в нiй радiла, що не доведеться одягати боксерськi рукавицi, для того, щоб нанести удари молодшiй сестрi. Отака частинка ii душi, ця маленька дiвчинка всерединi Олi, нiяк не хотiла дорослiшати, вступати у конфлiкти i дуже любила поступатися.
Вона заплющила очi i почала глибоко дихати. Так радили робити в однiй iз книжок з психологii, якi дiвчина любила брати у студентськiй бiблiотецi. Намагаючись прислухатися до свого дихання, вона аж здригнулася, коли «Aerosmith» знову заспiвав свою мелодiю. Оля розплющила очi, вирiшивши, що цього разу вона вже не буде вiдкладати розмову: «Раз Анька так надзвонюе, то нехай тодi на себе й нарiкае».
Але ii здивуванню не було меж, коли на екранi вiдобразився незнайомий номер. Подумалося: невже сестра дзвонить iз чужого мобiльного? Уже не вагаючись, Оля нарештi вiдповiла.
– Слухаю, – в повнiй бойовiй готовностi мовила дiвчина.
– Короленко Ольга Володимирiвна? – почувся досить м’який чоловiчий голос.
– Так? – хоч голос чоловiка був приемним, але офiцiйний тон змусив дiвчину насторожитися.
– Мене звати Олег Петрович Середа, я нотарiус. Дзвоню вам з приводу вашоi родички, Ярини Іванiвни Левицькоi. Ви знаете таку?
– Так!
– Декiлька днiв тому Ярина Іванiвна померла.
– Що? – (Хiба можна так офiцiйно, без жодного вступу i пiдготовки?)
– Приймiть моi спiвчуття!
Дiвчина не могла вичавити з себе анi слова. Хоч iз бабцею Яриною вона вже давно не бачилася, але ця новина змусила серце стиснутися вiд смутку, бо щойно у неi безжально вiдiбрали не найяскравiший, але все-таки шматочок дитинства.
– Алло? Ольго Володимирiвно, ви мене чуете? – судячи iз оклику нотарiуса, дiвчина зрозумiла, що мовчить уже досить довго.
– Так… – (І чому в горлi пересохло?)
– Ярина Іванiвна перед смертю склала заповiт, в якому своiми спадкоемцями вказала вас та вашу сестру Короленко Анну Володимирiвну. Анна Володимирiвна вже про все знае. Будь ласка, коли приiдете на Волинь, передзвонiть менi. Вам i вашiй сестрi необхiдно ще пiдписати вiдповiднi документи. Добре?
Оля мовчала, думки й емоцii блискавично змiнювали одна одну i змiшувалися в ретельно заплутаний клубок.
– Ольго Володимирiвно?
– Так… – дiвчина прокашлялася, бо лещата, якi здавили горло, досi не вiдпускали, – я зрозумiла.
– Приймiть iще раз моi спiвчуття.
– Дякую, – мовила Ольга i скинула дзвiнок.
На екранi знову засвiтилася картинка двох кошенят, якi безтурботно гралися один з одним. Фотокамера зловила iх у момент, коли один руденький тягнув за хвоста iншого, який скидався на мiнiверсiю бенгальського тигра.
Оля обперлася об лавку. Бабуся Ярина була тiсно пов’язана з дитинством, а тепер складалося враження, що цю частину ii життя просто вiдiбрали. Наче вона замало втратила цього року: сестру, коханого, а тепер ще й дитинство. Дiвчина схилилася над смартфоном. Вона намагалася замовити собi квиток, а сльози все капали й капали. Оля плакала. І, на свiй сором, вона не знала чи то вiд втрати рiдноi людини, чи то вiд жалю до самоi себе.
Роздiл 2
Негода за вiкном потягу торжествувала. Вiтер в iгровому запалi не щадив сили i щодуху жбурляв дощовi краплi, розбиваючи iх на друзки. Блискавка золотим ножем витончено шаткувала темне небо, що було застелене тяжкими хмарами, в яких десь загубився свiтанок.
«Це ж треба було вибратися саме в таку негоду?» – думала дiвчина, хоча, як не дивно, в душi вона була абсолютно спокiйною.
Уперше за довгий час у неi не було думок про Артура, Аню, Леську, навчання чи навiть бабцю Ярину. Був лише цей свiтанок за хмарами, неймовiрна сила природи та потяг, який мчав за розкладом, гуркiтливо минаючи шелестiння дерев та шалений танець дощу i вiтру.
– Боже-боже, ох i погодка вже ж, – бiдкалася Ольжина сусiдка по купе. – Ти хоч светра з собою якогось взяла, доню?
Панi Марiя, досить огрядна жiночка з подвiйним пiдборiддям i живими усмiхненими очима, подорожувала разом iз двома маленькими хлопчаками. Їх речi вмiщалися у двi не менш огряднi за iх власницю сумки
«Доню?», – усмiхнулася подумки Оля. – «Це, певне, тiльки в потязi люди за декiлька годин стають настiльки близькими», – проте водночас те слово вiдбилося свiтлим спогадом з дитинства, i дiвчина аж стрепенулася.
– Анi светра, анi дощовика, анi парасольки… Коли я збиралася вчора ввечерi, то й подумати не могла, що натраплю на таку грозу.
– У мене десь був запасний дощовичок, – жiнка почала ритися в однiй iз сумок, вивертаючи майже весь ii змiст.
– Дякую, але це зайве, – дiвчина здивувалася такiй турботi малознайомоi жiночки.
– Та годi тобi, – панi Марiя вже витягла поношений полiетиленовий плащ-накидку, i, очевидно, не збиралася здаватися, – вiн, правда, трiшки потрьопаний, але хоч буде чим прикритися в таку негоду.
До купе тихо зазирнула провiдниця.
«Через 20 хвилин прибуваемо до Луцька», – повiдомила вона.
– 20 хвилин?! – стрепенулася панi Марiя. – Ой, Боже, а ще ж зiбратися треба, – жiнка заходилася будити синiв, якi неохоче прокидалися i ледве розплющували оче- нята.
Антон i Андрiй, чи Андрiй i Антон (Оля весь час плутала iх iмена) вередували i не поспiшали прокидатися, поки мама, незважаючи на свою вагу, переодягала iх у теплий одяг зi швидкiстю, не меншою за швидкiсть вiтру за вiкном.
Потяг трохи збавив темп руху, тож дiвчина мимоволi замилувалася скромним, проте ошатним мiстом. Їi сусiдка, квапливо попрощавшись, намагалася протиснутися разом iз хлоп’ятами й сумками в тонесенькому коридорi й одночасно напучувала синiв на якiсь високi iстини. Спостерiгаючи за ними на перонi, Оля знову всмiхнулася, нiжно торкнувшись рукою подарованого дощовика.
