скачать книгу бесплатно
Так от пiсля того, як вони з моею мамцею Катериною повiнчалися, через рiк з’явився мiй старший братик Омелько, а за два роки ще й Тарасик, зараз обидва вони на фронтi служать. Нiколи не забуду, як плакали мама, коли проводжали моiх братикiв на вiйну. Тарасик завжди був добрим та нiжним, то й вiн сльозу навiть пропустив, обiйняв матiр та й каже: «Не плач, скоро повернемося».
А батько мiй тодi теж засумували, але з iншоi причии: бо його не беруть до армii через ногу. «Ех, синочки», – каже, – «якби мiг, то замiсть вас би пiшов-полетiв, аби то ви того не бачили, що то я бачив три десятка лiт тому».
Пiшли вони, отак i залишилося тепер нас четверо у батькiв: сестра моя старша, Наталка, iй уже 17 лiт скоро буде, я, та двое молодшеньких, Христина та маленький Василько. Були ще двiйко, братик та сестричка, але померли вони дуже швидко, не дожили до нашого страшного часу. Може, й краще, бо зара вони, певно, там, де й Даринка моя, десь з янголятами. А нас, мабуть, янголи забули… І Бог забув… Хоча, певно, то кара, бо ж ми першi його зреклися.
Коли прийшли совети, то заборонили Бога… «Нема його», – сказали. То я той час добре пам’ятаю, хоч i малесенька ще була. Та ми все одно ходили до церкви… Багато хто з односельчан нас пiдтримували, та були й такi, що одцуралися всього…
Пам’ятаю, iду я до школи, а тiтка Одарка так хотiла в якусь iхню партiю, що привселюдно викидала iкони в рiчку. Пригадую, як пливли вони, тi образки, а разом з ними – i совiсть людська, i вiра. От Боженька нас i покинув.
«А чи зосталися б ви там, де вас виганяють, i цураються як прокаженого?», – не раз питали мамця. Але все одно, iконку при собi носять i, щоб нiхто не бачив, моляться. І мене вчать. Видно, вiрять мамця, що у нашому домi Бог ще лишився, бо ми ж його не виганяемо, хоч i нiкому про то не говоримо.
Ти вже вибач, будь ласка, що то я так з помилками пишу… Я ж не сильно грамотна. Школу так i не закiнчила, бо вiйна почалася. Хоча, хто зна, мо’ все буде добре, i мамця казала, що як вiйна скiнчиться, то вiддасть мене далi до школи. А я так хочу! Бо вчитися цiкаво. Скiльки всього книжки можуть розказати. Аж дух захоплюе!
Навчителька наша, Людмила Іванiвна, багацько розказувала… Ех, шкода ii… Чи жива ще, чи вже нема. Така гарна вона була: коса руса, довга, очi зеленi, сама малесенька, тонесенька, та така жвава. А розумна яка! Така, як то говорять…iнтелiгентна.
Вона до нас зi самого Львова приiхала, у село наше. Дуже багато розказувала про iншi землi цiкавi. Та найбiльше про те, що там, в тому краi де тече рiчка з чудною назвою Днiпро, теж живуть украiнцi. І нам з ними треба об’една- тися.
Вона навчила нас всьому-всьому, а менi подарувала навiть невеличку книжечку, називаеться «Кобзар». Але дуже попросила нiкому того не показувати. Я навiть мамцi про то не говорила. Правда, тато таки колись побачили випадково. Думала, заберуть ту книжечку, насварять, а вони менi вiддали, i сказали, щоб я ii берегла.
Багато вони бачили, мiй тато, i теж говорили, що ми – украiнцi. Що як була Велика вiйна, так добре було помiж тих австрiяк, поляк та чехiв зустрiти того, хто тою ж мовою розмовляе, того, хто живе як ти, i традицii схожi мае, i усвiдомити нарештi, що то ми – единий нарiд.
Про це i навчителька наша трохи розказувала, але бiльше не говорила, видно, все ж боялася властi. І так чекала, чекала, що то украiнцi об’еднаються. А коли в 39-му роцi прийшли совети, вона радiла неймовiрно. Пам’ятаю, що плакатiв було багато рiзних, i вони показували, що нас прийшли визволяти iз польського гнiту… І вона повiрила…
А коли прийшли совети, то бiльшiсть iз нашого села пiшли зустрiчати iх хлiбом-сiллю. У нас така красива статуя Божоi Матерi була на краю села. Ото туди й пiшли iх зустрiчати. А Людмила Іванiвна ще й прапорець невеличкий взяла, жовто-блакитний, i де то вона тiлько його ховала? Так i зустрiчали iх… Бо то ж тепер украiнцi об’еднаються.
А я тодi, хоч i барзо мала була, але теж хотiла з ними пiти. Та батько мене не пустили. І нiкого з наших не пустили. Тiлько сказали, що треба спершу подивитися, що то за нова власть така прийшла. Я так плакала, мабуть, були сльози з горошину, бо ж з улюбленою навчителькою хотiла пiти. Тепер то вже розумiю, як мiй тато були правi.
Через два днi пiсля того вивезли нашу статую Божоi Матерi, а ще десь бiльше нiж за пiв року забрали i Людмилу Іванiвну. Казали сусiди, шо прийшли вночi партiйнi працiвники, вiйськовi. Взутi зайшли до хати, наказали зiбратися, а через пiв години погрузили на фiру i повезли. І так з десяток людей ще по селу…».
Дiвчата перезирнулися.
– Ого… – перевела подих Аня. Вона взяла щоденника i стала гортати сторiнки.
– Який жах, – Оля ледь стримувала сльози, – так, вiйна нiкого не щадила, особливо свiтова i…
– Я тебе прошу, давай без лекцii з iсторii? – Аня поклала лiхтаря i взяла щоденника з рук сестри.
– Знаеш, тобi б не завадило цiкавитися ще чим-небудь, окрiм карате i кiкбоксингу.
Анна розгорнула записника майже посерединi.
– Хм… послухай що ось написано: «Якщо чесно, я б заради нашоi свободи i весь той скарб вiддала, але Бог знае в чому нас ще можуть звинуватити.
Я спершу нагребла купу золотих монет, але потiм подумала, що складно буде пояснити, звiдки вони в мене взялися. Тодi менi в око впав цей перстень, великий i красивий…».
– Де це ти таке знайшла?
– У щоденнику, прикинь, – зiронiзувала Аня. – Ти хоч шариш, що означають цi слова?
– Ти серйозно вiриш, що бабця сховала десь тут на горищi скарб? – Оля потягла щоденника на себе.
– А чому й нi, – Анна вперто не вiдпускала записника. – Я думаю, що тут е пiдказки, треба просто уважно вчитатися, що ж там було далi.
– Вибач, дорогенька, – Ольга таки вирвала записника з рук сестри, – але навряд чи ти встигнеш за нiч.
– За яку таку нiч?
– За сьогоднiшню. Бо завтра зранку я iду додому i записник забираю з собою.
– З якоi це ще радостi?! Ти ж казала, що сховати його хочеш. Плюс бабця Ярина…
– Я знаю, що ти хочеш сказати. І не думаю, що бабця Ярина заповiдала комусь свiй особистий щоденник. Тому логiчно буде, що вiн належатиме тому, хто його знайшов. До того ж, пробач, що повторююся, але читати чужi записники таки неетично. Хоча звiдки тобi знати про етику?
– Ну все! – тепер скипiла Аня. – З мене досить твоiх психiв. «Подивiться на мене, я така бiдна нещасна Олiчка, мiй бойфренд i моя сестра цiлувалися…бу-бу-бу! Тепер я ображена на весь свiт i буду дрiб’язково мститися!»
– Я нiкому не мщуся! Хоч таке розбещене i неконтрольоване дiвчисько, як ти, заслуговуе хоч iнодi отримувати по заслугах.
– «Дiвчисько»… Тобi що, сiмдесят?! Не дивно, що Артур вибрав мене!
Олi забило дух, це явно був удар нижче пояса. Тим часом Аня впала на подушку i стягла на себе майже всю ковдру. Ольга теж лягла, ii спроба накрити собi хоч плечi була марною. Жодна з них не могла заснути. Отак вони й пролежали майже до свiтанку.
Роздiл 7
Наступний день не порадував теплою погодою. За вiкном дрiботiв дощик. Вiтер шурхотiв деревами, наче шукав пiд листям сонячного промiння.
Оля розплющила очi й потягнулася. Дiвчина повернула голову. Сестра зайняла майже всю постiль i мирно сопiла. Ковдра лежала мiж ними.
«І сам не гам, i нiкому не дам», – дiвчина позiхнула, поглянула на годинник i не повiрила своiм очам. Вона швидко схопила смартфона до рук.
– Чорт забирай! – сподiвання, що старий годинник нарештi зламався не справдилися, на екранi висвiчувалося п’ятнадцять хвилин по полудню. – Проспала! – Оля скочила на ноги.
– А ти можеш просипатися тихiше? – Аня намацала ковдру i вкрилася майже з головою.
Оля хаотично пакувала речi.
– Потяг через двi години. Блiн, я ж не встигну!
Аня натягла ковдру ще вище i промуркотiла:
– Не блiн, а млинець. Ти ж наче в нас така вся правильна!
Оля фиркнула i знову взяла до рук телефон. Трохи повагавшись, вона набрала абонента, який нещодавно з’явився в ii списку контактiв.
* * *
Назар вийшов на ганок i вдихнув повiтря на повнi груди. Надворi дощило, тож юнак натягнув комiр светра вище i швидко перебiг вiд дому до лiтньоi кухнi. Баба Мотря чаклувала бiля плити. Запах, що поселився в кухнi, обiцяв смачний обiд.
Хлопець ввiчливо запитав, чим може допомогти, сподiваючись, що його допомога таки не знадобиться, але бабуся змусила його накривати на стiл.
– Лiто цього року листопадове, – бабця налила в миску зеленого борщу.
– Ага… А на пiвднi Украiни, кажуть, люди вiд спеки не знають, де дiтися.
– Цiкаво, як там дiвчата переночували? – баба поставила на стiл борщ i тицьнула пальцем на старий облуплений сервант обабiч столу. – Подай менi пiдставочку для пательнi.
Назар слухняно виконав бабусину команду. Скоро на столi запарувала гаряча смажена свинина, а в тарiлках зеленiв борщ, щедро присмачений сметаною.
– Мг… – хлопець iз задоволенням приступив до обiду.
– Чекай-но, то Оля сьогоднi iде?
– Ммм… – всi думки юнака зараз крутилися навколо великого апетитного шматка м’яса.
– А я думала, що вона довше погостюе, – вперлась очима в онука баба Мотря.
– Бабцю, я не хочу, але вiдчуваю, що мушу в тебе запитати… що за загадковий погляд?
– Назарчику, скажи-но менi… Тiльки чесно… А ви з Ольою тее…?
– Бабцю, нiяких тее! – Назар ледь не похлинувся борщем.
«От вона, знаменита жiноча цiкавiсть!»
– А в дитинствi вона тобi подобалася, навiть у коханнi iй зiзнавався.
– Ага, а ще хотiв одружитися з Анжелiною Джолi.
– Добре, добре… Нi, то й нi. Хоча, мушу тобi сказати, що якщо б у вас були амури-лямури, я була дуже б не проти такоi невiсточки.
– От i добре, значить ii згода не потрiбна?
– Ет, все тобi жарти Назаре! Був би трохи розумнiшим, уже б багатiем став!
– А це ти зара до чого, ба?
– Я так собi думаю… Навiть нi, я впевнена, – бабуся перейшла на шепiт, наче iх могли пiдслухати, – що Ярина ще щось лишила дiвчатам, окрiм будинку.
– І що ж це? – теж шепотом запитав Назар.
– Скарб! – слово вилетiло з губ баби Мотрi, наче чарiвне, осiло на полицi з посудом i стало споглядати на бабцю й онука.
Назар вибухнув гучним реготом.
– Ну, бабцю, ти даеш, – не переставав смiятися юнак.
– От дурний ти Назаре, – фиркнула вона, – слухай, що тобi старi люде кажуть. Пiд домом Ярини-небiжчицi сховано скарб!
– Звiдки вiдомостi? – усмiшка не сходила з обличчя хлопця.
– Давно по селу чутки ходять…А недавно менi цьоця Уля розказувала, що вона колись чула, як батько Яринин, Йван, заховав скарб i все тее дочцi розказав. А цьоця не може брехати, вона в церковному хорi спiва.
