скачать книгу бесплатно
– Та нi, – Оля продовжувала мружитися вiд слiпучого сонця, тому ii «та нi» виглядало дуже неправдоподiбно.
– Пам’ятаеш мене? Я – баба Мотря, живу тут недалечко, через кiлька хат.
– А, звiсно, – вичавила з себе посмiшку дiвчина, – ви бабуся Назара?
– Так, так, – закивала старенька.
– То, може, зайдете? – Оля не дуже хотiла когось бачити i з кимось спiлкуватися, та все ж вирiшила, що то буде занадто нечемно залишити стару на порозi.
Бабця моторно проскочила до веранди i присiла на кушетку, а перед тим тицьнула дiвчинi в руки тарiль, прикритий красивим чистим рушником.
– На, спробуеш бабиних пирiжечкiв, щойно напекла.
Дiвчина подякувала, розумiючи, що вiдмовлятися марно. До того ж аромат, що долинав iз мисчини, був просто божественним.
– Ну, як ти тут? Облаштовуешся?
– Та я ненадовго, завтра вже iду додому.
– Завтра? Так скоро? А що ж з домом буде?
Оля знизала плечима. Що вiдповiсти старiй, вона не знала. Цей будинок навiяв на неi спогади, але не бiльше того. Довго залишатися вона не збиралася.
– А ви як поживаете? – перевела розмову в iнше русло дiвчина.
– А що я, дитинко… Старiсть е старiсть… Човгаю ще, бач потрохи. Все менше i менше нас стае. Село вже пусте стало. Шоб до дохтура поiхати, тре’ машину наймать. Нiчьо i нiкого вже тут не лишилося. То хоч до Ярини бува заскочу та погомонимо, а тепер от… – баба Мотря витерла краем хустки сльозинки, що заблищали в ii очах. – Все-таки довiв ii iрод проклятий, прости Господи, що такее скажеш.
Оля вже майже не слухала причитання староi, але раптом наче хтось увiмкнув свiтло в темнiй кiмнатi.
– Який iрод? – поцiкавилася дiвчина.
– Та Борюсiк же… Племiнничок Яринин.
– Дядько Борис?
– А хто ж?! Алкоголiк проклятущий, все ходив тут та казав, шо то його хата…
– Щось я нiчого не розумiю.
– Та що тут розумiти? Хотiв, щоб Ярина йому хату переписала, бо вiн, бач, найближчий родич. А Ярина ж iз характером була. Поiхала та й переписала все на вас iз Анiчкою. Так вiн тут таке творив, таке творив! Ходив навколо хати, репетував: «Я тебе спалю. І хату спалю». Зi свiтлом, я пiдозрюю, вiн теж тут щось заподiяв. Ото видно в Ярини бiдолашноi серце i не витримало.
А як похорони були. У бабцi вашоi ще могила свiжа була, а вiн уже пробував у дiм пробратися. Та добре тутешнi чоловiки йому чуба трохи надрали, то вiн десь зник, не являвся останнi тижнi.
«Ось тобi й ще одна причина не лишатися тут надовго!»
– Ой, я зовсiм забула! – голосно зойкнула баба Мотря.
– Що? Щось на плитi?
– Та нi… От я стара шкапа!
Оля лише мовчки спостерiгала, як старенька активно нишпорить по своiм кишеням.
– Ось, тримай! – бабця тицьнула дiвчинi в’язку ключiв. – Я пiсля смертi Ярини забрала, а то Бог його вiдае, що у Борюсiка того на думцi.
– Дарма ви так переймалися, в мене е ключi. Але, дякую, будуть запаснi.
– Ти лiпше передивися, мо’ в цiй в’язцi якi новi ключики е.
«Невже вiд комори?»
– Дякую, – видихнула Оля, думками перебуваючи бiля зачинених дверей.
– Та нема за що, доцю. Я ж тебе ще отакiсiнькою пам’ятаю, – бабця зробила рукою жест, i дiвчинi здалося, що старенька окреслила розмiри мультяшного фiксика, а не живоi людини.
– А бабцю Ярину, до речi, де поховали?
– У Жменьках. У нас тут у Любомирiвцi ж могилок нема.
– А чим можна туди доiхати так, щоб сьогоднi й повернутися?
– О доцю, то ти довго спала. Маршрутка в той бiк iде о п’ятiй ранку i о третiй дня. Але та, що пополуднi, тобi не пiдходить, бо не вертае звiдти. Та це ж ота, якою ти вчора сюди iхала.
«Ага… Мала iхати. Та не iхала!»
– Ну, а таксi замовити? Я б дуже хотiла прийти на могилу бабцi Ярини до вiд’iзду.
– Та нащо тобi тее таксi! В таку глухомань тобi воно так дорого обiйдеться! Я скажу Назаровi, вiн тебе вiдвезе.
«О тiльки не це!»
– Та нi! Навiщо ще Назара турбувати!
– А шо там турбувати, це ж не сiно грести! Пiду скажу йому, щоб пополудню по тебе заiхав, а зара побiжу я, дитинко, скоро ялiвки прийдуть на обiд. Треба додому.
І так само раптово, як i з’явилася, баба Мотря побiгла у своiх справах.
Щойно стара вийшла з двору, Оля шмигнула до комори. Їй так нарештi хотiлося вiдчинити цi проклятущi дверi, що у неi тремтiли руки, а ключi голосно бряжчали.
Вiкон у сiнях не було, тому сонячне свiтло сюди не дiставало. Дiвчина ненадовго покинула штурм комори, пiшла на кухню i повернулася уже зi свiчкою.
Ольгова допитливiсть торжественно салютувала, коли один iз ключiв нарештi пiдiйшов, замковий механiзм спрацював, i дверi прочинилися. Обережно потягнувши ручку до себе i намагаючись не загасити свiчку, дiвчина увiйшла до кiмнати.
Повiтря в коморi було тяжким i вологим. Стара дерев’яна пiдлога невдоволено поскрипувала. Кiмната була невеликою i тiсною. Дерев’янi стелажi, заповненi банками з повидлом, спецiями, сушеними грибами, травами та iншою всячиною, ще сильнiше зменшували простiр.
Не знайшовши для себе нiчого цiкавого i навiть трохи образившись на бабусю за те, що вона створила таку таемницю з нiчого, Оля вже збиралася йти геть, як раптом ii погляд упав на стару скриню, що стояла в кутку кiмнати. Велика, дубова, тяжка на вигляд, i з кованим залiзом, але гарно розмальована – ця рiч наче виринула з дитячих спогадiв дiвчини. Вона провела рукою по запиленiй кришцi. Згадала, як бабуся цiнувала i берегла скриню. Як вечорами вона розповiдала про своi минулi роки, якi маленькiй Олi вчувалися осiннiм курликанням журавлiв, тихенькими дощовими краплями на шибцi старого вiкна та iнодi вибухами та розривами снарядiв у давньому лiсi.
Бабця Ярина розказувала, що ту скриню змайстрував iй батько, вiдомий на все село тесля. Для бабусi то був не просто ящик – то був символ домашнього затишку та добробуту!
Олi неймовiрно захотiлося попорпатися в тiй скринi. Так, наче стара червона бабцева хустина чи вишитi рушники могли пов’язати минулi днi з теперiшнiми. Здавалося, тi речi самим своiм iснуванням доведуть, що минуле – то не вигадка мозку, а чиясь реальнiсть, що залишилася в пам’ятi.
Замислившись над своiми фiлософськими теорiями, дiвчина ледь не прогавила, що полум’я свiчки майже перескочило на одну iз вишитих бабусиних сорочок. Оля злякалася i вiдсмикнула руку, але не розрахувала вiдстань i боляче ударилася лiктем об якусь нерiвнiсть у бiчнiй стiнцi скринi.
Подумки перебираючи лайливi слова, дiвчина провела по внутрiшнiй стiнцi. На свiй подив, вона знайшла ще одну шухлядку, вбудовану в скриню.
«Дивно, бабуся стiльки разiв розказувала про скриню i показувала ii, а про те, що тут е прискринок, нiколи не згадувала», – здивувалась Оля.
Дiвчина завжди цiкавилася iсторiею та етнологiею, тому вона знала, що прискринок – це невелика таемна шухляда всерединi скринi, в якiй зазвичай зберiгали грошi, прикраси та iншi цiннi речi.
Звичайно, дiвчина вирiшила туди зазирнути. Нi, вона не хотiла вiдiбрати скарби покiйноi бабусi, та й взагалi сумнiвалася, що там буде щось важливе, але ii допитливiсть не давала спокою: якщо вже прискринок, вважай, сам знайшовся, то грiх цим не скористатися.
Прискринок безцеремонно вiдхилив усi спроби вiдчинити його, i Оля вже навiть не здивувалася, просто дiстала з кишенi пiжамних штанiв ключика, якого знайшла в годиннику, а коли замочок клацнув, дiвчину охопило задоволення переможця.
Шухляда вiдкривалася з великими потугами, так нiби iй щось заважало. Лишивши свiчку на одному зi стелажiв, дiвчина вже двома руками потягла кришку прискринку до себе i врештi-решт здобула перемогу.
У шухлядцi лежала книжка невеликого розмiру в пошарпанiй i пожовклiй вiд часу м’якiй обкладинцi. Дiвчина розгорнула книжечку з самого початку. Свiчка догорала, тому видно було дуже погано. Оля краще придивилася до потертих сторiнок i зрозумiла, що вона в ii руках зовсiм не книга, а старий щоденник. Ще раз приглянувшись до нерiвного та розмашистого почерку, вона переконалася, що щоденник належав бабусi Яринi. Дiвчина пригорнула записника до себе. В ii душi здiйснилася неймовiрна боротьба мiж бажанням прочитати його вмiст i совiстю, яка забороняла вдиратися до чужого особистого простору.
Свiчка тим часом догорiла, i дiвчина зайшла до кiмнати. Врештi-решт вона сховала записника у сумочку i пiшла перевдягатися.
* * *
За пiв години Назар пiд’iхав до ворiт, як i обiцяла баба Мотря. За той час дiвчина зiбралася i нарвала у саду конвалiй, якi щедро дiлилися своiм ароматом у салонi авто. Опинившись на кладовищi, Оля залишила невеличкий букетик на свiжiй могилi. Довго дiвчина там не затрималася, лише подумки подякувала бабцi Яринi й побажала iй хоч на тому свiтi здобути спокiй.
Усю дорогу назад хлопець i дiвчина iхали мовчки, вслухаючись лише в шум автомобiля та черговий хiт гурту «Океан Ельзи».
– Баба Мотря казала, що ти завтра вже iдеш… – Назар наважився порушити тишу вже тодi, коли дорога повертала на Любомирiвку.
– Угу… А що менi тут робити?
– А чого так скоро? Вiдпочила б тут трохи. Сходила би в лiс за грибами, на Свiтязь з’iздила, а в крайньому випадку на лiсове озеро, там дуже класно.
– Мiсцева природа вражае, але менi, мабуть, легше в нетрях мiста.
– Атож, ти ж мiщанка-киiвлянка, в селi тобi, певно, не комфортно, – всмiхнувся Назар.
– Не правда! – дiвчину чомусь образили слова Назара. – Якщо не пам’ятаеш, то в дитинствi ми майже кожне лiто тут були!
– Почекай, ти ж сама щойно сказала щось там про нетрi мiста.
– То я сказала, а то ти! – Назар зареготав, паркуючи автомобiль бiля двору.
Дiвчина сама вiдчула, як по-дитячому пролунала ця фраза i, пирснувши зо смiху, витягла телефон iз USB-отвору автомобiля.
– Дякую, що зарядив телефон!
– Нема за що, – Назар визирнув iз вiкна. – Коли буде час, кидай своi нетрi та приiжджай сюди.
– А нагадай-но менi, ти хiба сам тепер не у мiстi живеш? – кинула Оля, вiдчиняючи хвiртку.
– А ти молодець, – знову засмiявся юнак, – ну бувай, мiщанка-киiвлянка, – машина гаркнула i помчала геть, здiйнявши за собою стовп куряви.
«Теж менi кавалер-залицяльник», – роздратовано думала Оля, крокуючи стежиною до порогу, – «причепа якийсь i задирака, от вiн хто».
Дiвчина дiстала ключi, але помiтила, що дверi не замкненi. Перше, що iй спало на думку, що вона просто забула замкнути будинок, коли збиралася на кладовище, але ця теорiя не пiдтвердилася. Оля помiтила дерев’янi щiпки на порозi.
«Хтось удерся у дiм!» – ця думка пронизала ii, мов електричний струмiнь. Дiвчина вагалася: «Кликати на допомогу? Кого? Найближчi сусiди аж через кiлька хат!»
Оля спробувала вчинити найбiльш логiчно: дiстала з сумочки телефон, набрала сто два, але кнопку виклику натиснути не встигла – на порозi ii дому тяжко i незграбно обпершися об одвiрок, стояв невисокий, худющий чолов’яга, з двотижневою щетино та шлейфом зi смороду з перегаром.
– Ти хто? – вичавивши цю фразу, чоловiк протяжно вiдригнув i навiть не вибачився.
– Я… – Оля була шокована, та i не дуже iй хотiлося на- вiть спiлкуватися з людиною напiдпитку, не те що спере- чатися.
– Ти що, язик проковтнула? Я тебе питаю, хто ти? І що робиш бiля мого дому?
– Вашого дому? – хоч ноги дiвчини пiдкошувалися, вона не змогла стримати обурення. – Це будинок бабусi Ярини!
– «Бабусi Ярини», – перекривив чоловiк, – бабусi Ярини вже нема, i дiм мiй!
Оля завмерла: «Що ж це за дiм такий?! Жити в ньому не буду, а проблем – хоч вiдбавляй!»
Чоловiк знову голосно вiдригнув, замутнiлi вiд алкоголю зiницi розширилися, вiн обперся руками об колiна (такий жест роблять, коли кличуть миле цуценятко) i писнув зовсiм не чоловiчим голосом:
– Олька? Племiнничка? Це ти? – вiн широко розкинув руки.
«Вiн що, збираеться обiйматися?!» – Оля завбачливо зробила кiлька крокiв назад.
Чоловiк спохмурнiв i знов обперся об одвiрок:
– Не хочеш обiйняти дядька? Ну й бiс iз тобою!
– Дядько Борис… – видихнула Оля.
– Що? Що ти там собi пiд носа бурмочеш? Хотiла сама тут жити? Я бачу речi розпакувала…
– Я взагалi завтра вже iду.
«І чому я перед ним виправдовуюся?»
– От i добре, – Борис почухав собi живота, – нiчого тобi тут стирчати в чужому домi. Я тут останнi п’ять рокiв гарував не для того, щоб тут поселилися двi засранi малявки.
– Слухайте, я не збираюся з вами нi про що сперечатися, але якщо ви не пiдете геть, – викличу полiцiю, – а на пiдтвердження своiх слiв дiвчина потрясла телефоном, але вже за мить пошкодувала про те, що зробила.
Борис, хоч i хитаючись, але в два стрибка подолав порiг i схопив Олю за руку. Дiвчина лише безпорадно спостерiгала, як телефон падае на землю.
– Ти, я бачу, у скринi староi копирсалася. Проворна дiвка! – чоловiк потягнув Олю до себе.
– Вiдчепiться! – дiвчина намагалася вирватися. – Ви робите менi боляче!
