скачать книгу бесплатно
«Цiкаво, де ж моя мати?» – промайнуло в ii головi. – «Чому ця жiнка за двi години подiлилася бiльшою кiлькiстю тепла, анiж мама за останнi десять рокiв?»
Потяг рушив, шумний вокзал-мурашник залишився позаду. Оля вiдчула, що знову впадае у прiрву вiдчаю, тож заплющила очi й зробила глибокий вдих. Раптом ii погляд упав на журнал «Cosmopolitan», який увiпхнула iй у валiзку Леська, мовляв, буде що почитати в потязi. Сама ж Оля перегляд журналiв нiколи не називала читанням, бо для дiвчини читання було майже святим заняттям. Вона скромно зараховувала себе до тiеi невеликоi кiлькостi своiх однолiткiв, якi умiють читати, а не просто гортають журнали та ковтають любовнi романи. У своi неповнi двадцять один рiк дiвчина захоплювалася пригодами, детективами та класикою, що, на думку ii подруги, було даремною тратою дорогоцiнного часу. «Краще б хлопця собi завела», – весь час торочила.
«А хлопцi, що, кошенята, щоб iх заводити?» – ранiше могла обрiзати на пiвсловi Оля. Хоча тепер ii вiдмовкою стало: «Завела, i що з того вийшло?»
Нi на чому особливо не зосереджуючись, дiвчина швидко прогорнула журнал, думками перебуваючи в улюбленому мiсцi – своiх спогадах. Через деякий час, так i не повернувши думки з минулого, Оля механiчно замiнила короткi джинсовi шорти i футболку на легеньке ситцеве плаття блакитного кольору, взула босонiжки на каблуку й розпустила довге темно-русяве волосся. Дiвчина поглянула на себе в дзеркало. Вираз обличчя показово свiдчив, що даремно було влаштовувати цю поiздку саме зараз, коли до недавнiх ран додалися ще й старi, глибокi. Вона б, напевне, i не поiхала, якби Леська не напосiдала: розвiеться нарештi, проведе деякий час у тихому мiсцi з чистим повiтрям i незнайомими хлопцями. Оля не здавалася, але вирiшальною стала фраза, яку подруга вимовила з сумним i надмiру серйозним, як для Леськи, обличчям: «Невже ти не хочеш попрощатися з бабцею Іриною?» «Яриною», – виправила ii Оля, мимоволi переконуючись, що в цьому подруга мала рацiю: бабця Ярина заслуговувала на пам’ять.
– Прибуваемо до Ковеля, – повiдомила провiдниця на повний голос, – кiнцева зупинка.
Роздiл 3
Дощ та вiтер привiтали гостей Ковлея з приiздом прохолодними поцiлунками, якi були настiльки щедрими, що Оля й досi не могла зiгрiтися, iдучи у задушливому старенькому автобусi.
«Автобус-пенсiонер», – як його подумки обiзвала дiвчина, скакав по бездорiжжю, наче м’ячик для пiнг-понгу, постiйно скаржачись на водiя голосним димовим кашлем. Проте водiй сприймав скарги свого «коня» спокiйно, та й пасажири, очевидно, звикли. А от намочена дощем дiвчина на пiдборах i з валiзкою дивувала iх значно бiльше.
Оля вiдчувала себе експонатом у музеi, з кожним новим поглядом ii роздратування все бiльше зростало. «І куди ви всi пхаетеся? Чого дома не сидиться?» – подумки сварилася з пасажирами дiвчина.
– Скоро пiд’iжджаемо до села Грудки, – попередив досить колоритний дядечко-водiй з великими пишними вусами.
– Моя зупинка, – схопилася за валiзку Оля.
– Куди тобi спiшити! – реготнув водiй, – зачекай-но. Виiдемо за село, я тебе там висаджу i покажу, куди iти. Усе ж менше ноги бити.
Оля знову сiла на свое мiсце i пропустила двох тiток, якi, ще раз ковзнувши по нiй поглядом, зiйшли на зупинцi. В цей час автобус, очевидно, вирiшив, що на сьогоднi робота завершена i демонстративно затих.
– Ну, чого ти красуне? Чого стала? Давай заводься, – почав благати водiй.
– Здаеться, ваша красуня, вже ласти склеiла, – пожартував невисокий кругленький чолов’яга з корзиною грибiв у руках.
– Жартiвники зараз побiжать слiдом за автобусом, – роздратувався вусань.
– І опиняться на кiнцевiй швидше, нiж ваш транспорт, – знов озвався чолов’яга. Пасажири весело зареготали, водiй насупився i вже мовчки знову i знову терпляче пробував завести автобус. Нарештi, транспортний засiб, дещо вiдпочивши, знов закашляв, наче курiй зi стажем, i пострибав далi.
Проiхавши село, автобус зупинився на перехрестi бiля староi обдертоi зупинки з написом «Грудки» на iржавiй табличцi.
– Дiвчино, тобi сюди!
Оля хутко схопила валiзку i почала проштовхувати ii до виходу.
– Значить, тут усе просто, – звернувся водiй до Олi, покручуючи вуса, наче старий козак, – я зараз повертаю направо, а тобi треба йти он по тiй кам’янiй дорозi прямо, нiкуди не звертаючи. Отак пройдеш десь кiлометрiв зо п’ять i дiйдеш до села….
– Любомирiвка?
– Ой не гарячкуй, – засмiявся водiй.
Оля мовчки чекала, доки вусань трохи заспокоiться i припинить свiй регiт, хоча всерединi готова була просто вибухнути вiд роздратування.
– Та не сердься, – продовжив водiй, уловивши недвозначний Олин погляд. – Так от, пiсля села Жменьки десь кiлометри за два буде вже Любомирiвка.
– Чудово, – процiдила крiзь зуби дiвчина вже на виходi з автобуса, – всього-на-всього…
– Бувай здорова! – вигукнув iй у спину водiй, i автобус заторохкотiв своею дорогою.
Сховавшись пiд навiсом зупинки вiд дощу, який вперто продовжував накрапати, Оля дiстала з валiзи темно-синiй светр. Саме через нього дiвчина не встигла на едину маршрутку, яка довозила пасажирiв до самоi Любомирiвки. Холодний вiтер, вiд якого не допомагав полiетиленовий плащ-накидка, змусив дiвчину шукати в Ковелi якоiсь крамницi з одягом. Оля навiть уявити не могла, що поки вона прикупляе собi светр та джинси, единий автобус, який мiг довезти ii до мiсця призначення, вже зник iз горизонту.
– Це все Леська, – розлючено бубонiла Оля, кривляючи подругу, – поiдь та поiдь, свiже повiтря… Їi б сюди, хай би померзла.
Одягаючи светр поверх сукенки i згадуючи подругу, дiвчина i не помiтила, як до зупинки пiдiйшов старий з палицею.
– Добрий день! – знiяковiло мовила Оля, усвiдомивши, що дiдок, не клiпаючи очима, витрiщився на неi, а вона у вiдповiдь не зводить погляд зi старого.
– І тобi доброго здоров’ячка, дiвчино! Чого така сердита? – Ольжину увагу найбiльше прикували синi зацiкавленi очi старого та трiшки гачкуватий нiс.
«Ти глянь який цiкавий!» – подумала вона.
– Та е причина!
– От вона, здешня молодь, хех, – заговорив дiд чи то до Олi, чи то сам до себе.
«Зараз почнеться…»
– Ми у свiй час стiльки лiсом виходили, стiльки витерпiли, не дай Боже кому ще тее пережити… І не було коли та й кому скаржитися, треба було встигнути жити. А ви зара, що перший камiнець, перша подряпина, i здаетеся вже.
«У чомусь вiн мае рацiю», – заговорив далекий голос Ольжиноi пiдсвiдомостi, проте вона досить швидко його заглушила.
– Ви вже пробачте, – (Скiльки можна його слухати?), – але менi пора йти. Треба ще сiм кiлометрiв пиляти по лiсу, – вже не стримувала роздратування дiвчина.
– Гм… Далеко йти, – замислився дiдок, оглядаючи Ольжинi босонiжки, – тяжко, певне, тобi буде на таких сандалях-ходулях.
Дiвчина спочатку вирiшила не звертати увагу на закиди старого, але, крадькома зиркнувши на свое взуття, теж зрозумiла, що босонiжки на пiдборах – не найкращий вибiр для довгоi прогулянки. Оля згадала, що в ii валiзцi мирно лежать кросiвки «Nike». Проте вона вирiшила перевзутися подалi, щоб не дати дiдовi шансу видати чергову порцiю свого бубонiння щодо сучасноi молодi.
– Я вже якось розберуся, – кинула вона старому, – до побачення!
– Бувай здорова, – прохрипiв дiд, пiдкурюючи сигарету.
Оля ледь устигла перевести подих вiд спiлкування зi старим i не вiдiйшла вiд зупинки навiть на двадцять крокiв, як почула мотору автомобiля, що невпинно наближався. Чорний позашляховик проминув дiдка, який махав йому обома руками, та ще й паличкою, i, ледь не оббризкавши ii водою з калюжi, зупинився бiля Олi.
– Привiт, кицюню! – з салону визирнуло двое голомозих чоловiкiв мiцноi статури. – Мости свою гарненьку дупку до нас в авто, пiдвеземо!
– Та нi, дякую, – (Вважають мене за iдiотку?) – Менi тут недалечко йти.
– Та чого ти, кралю? Не бiйся!
У Олинiй головi вже крутився план захисту. Вона намацала в сумочцi газовий балончик, але аналiз ситуацii приводив до висновку, що в неi проти цих чоловiкiв шансiв мало.
– Агов, синки! – дiдусь знову непомiтно пiдiбрався до Олi. – Мене пiдвезiть.
– Та ми взагалi-то… – для чоловiкiв поява дiдка була такою ж несподiванкою.
– От спасибi, – не очiкуючи вiдповiдi, дiдусь вiдчинив заднi дверцята й сiв у автомобiль.
– Ей-ей, дiду, ти куди пхнешся? Ми тебе зара виволочимо, – заволав чоловiк, що сидiв на пасажирському крiслi. – Забирайся геть!
– Не варто зi мною сваритися, – заскреготав старий, i, не церемонячись, знову пiдпалив цигарку. – Генка, нумо рушати.
– Ти що, його знаеш? – здивовано звернувся чоловiк до водiя.
– Знае, знае, – знову буркнув дiд, – Ну, чого стали, бачте дiвчина до вас не хоче, а менi додому вже пора. Вперед! Вйо!
Водiй позашляховика слухняно завiв авто, по дорозi щось пояснюючи своему напарнику.
Оля вiдчула, як вiдвисла ii щелепа, коли вона спостерiгала за цими трьома. Дiвчина вирiшила не роздумувати над тим, що ж за дiдок iй такий зустрiвся, замiсть цього вона повернулася на зупинку, щоб перевзутися у своi улюбленi кросiвки.
Оля згадала одну з методик, яку, знову ж таки, вичитала в книжцi з психологii: для того, щоб налаштувати себе на позитивний лад, необхiдно закцентувати увагу на чомусь хорошому. Тож вона заплющила на мить очi, зробила глибокий вдих i просто попрямувала своею дорогою.
Дощ нарештi минув. Село уже було позаду. Шлях огортала неймовiрна тиша хвойного лiсу iз украпленням спiву солов’я та кування зозулi.
Дiвчина навiть подумки подякувала Лесi, що та випхала ii в подорож. Та не встигла вона глибше задуматися над значенням подруги у ii життi, як колiщатка валiзи, видавши прощальний стогiн, одночасно вiдвалилися. Свiтлий беж ii дорожньоi валiзки протягнувся по мокрiй глинi, безповоротно забруднюючи свою чисту репутацiю.
– Прекрасно, – видихнула Оля.
(Варто було тiльки згадати Леську!)
Дiвчина поглянула на годинник. Стрiлка циферблату вказувала на майже шосту годину вечора. Вона подумки пiдрахувала, що подорожуе пiшки десь годину, отже, мае вже пройти три-чотири кiлометри.
«Так, – дiвчина схопила валiзку за бiчну ручку, – скоро мають бути цi бiсовi Жменьки».
Оля прочимчикувала ще приблизно кiлометр. Тепер вона рухалася значно повiльнiше, бо змушена була нести валiзу. Дiвчина зупинилася, щоб перевести подих. Коли вона знову глибоко вдихнула, по ii шкiрi побiгли мурашки. Серед стiни дерев промайнула темна фiгура.
Оля насторожилася, дiстала свого газового балончика i спробувала пильно розгледiти лiс. Вона почула ледь уловимий трiск. Дiвчину накрив напад страху, i вона вiдчула, як затремтiли колiна. Щось чи хтось наближався iз-за дерев. Оля хотiла тiкати, але ноги занiмiли. Ще секунда, i ворог опиниться на дорозi. Вона затамувала подих i пiдняла балончик у бойовiй готовностi. Кущi навпроти зашелестiли, а звiдти вигулькнули роги.
Оля вiдсахнулася, але не встигла викрикнути. На неi дивився величавий, красивий лось.
Дiвчина перевела подих.
– Ну й налякав ти мене, – тремтячим голосом звернулася вона до тварини. Лось, звiсно, iй не вiдповiв, лише декiлька секунд постояв, нiби оцiнюючи дiвчину, зробив кiлька крокiв уперед, а через хвильку розвернувся i щодуху помчав до лiсу.
Оля навiть розгубилася, невже вона так його сполохала, але потiм зрозумiла, що саме налякало тварину – наближався автомобiль.
«Не може бути! – здивувалася дiвчина. – Перше авто за останнi пiвтори години!»
Хоч Оля добре пам’ятала охочих допомогти iй минулого разу, але бiльше не могла тягти своi речi, тому почала активно жестикулювати, аби авто зупинилося.
Водiй срiблястого «Lanos»’а, спершу проiхав повз дiвчину, але таки загальмував i здав назад.
– Привiт! – iз салону визирнув приемноi зовнiшностi юнак. – Це що, реклама дезодорантiв? – звернув вiн увагу на газовий балончик, який так i залишався напоготовi в руцi дiвчини.
Оля уявила, як вона зараз виглядае: забрьоханi кросiвки, светр, який не пасував до цiеi сукнi, волосся, нашвидкуруч зiбране в хвiст, перелякане обличчя та ще й ця «пшикалка» в руцi.
– Привiт, – мовила дiвчина i завмерла. Десь вона бачила цього юнака, тiльки не могла згадати, де.
«Може, вiн манiяк, якого показували по телебаченню? І в усьому винна Леська», – Оля вже уявила, як показують у вечiрнiх новинах ii фото, i ведуча iз серйозним обличчям говорить, що зникла молода красива дiвчина, а Леська хапаеться за голову i голосить, що то ж вона ii сюди виштовхала.
«Хоча, в принципi, певне, однiй Лесьцi буде не байдуже».
– Ну що, сiдаеш? – запитав водiй.
– Та нi, дякую, я передумала. Пiду пiшки. Прогуляюся ще лiсом.
– І будеш iще години зо двi тарабанити свою торбу до Любомирiвки?
«Який грубiян!»
– Не хизуйся тим, що ти типу крутий екстрасенс. Тут i так зрозумiло, що, окрiм Любомирiвки, по курсу бiльше нiякого села немае, бо ще через 50 кiлометрiв кордон.
«І де ж я його бачила?»
– Слухай, Лiно, хочеш – можеш йти пiшки, менi все одно, – хлопець увiмкнув першу передачу.
«Тiльки бабця Ярина називала мене Лiною та ще…»
– Назаре? Це що, ти?
– Нi, це Дiд Мороз на санчатах. Давай сiдай уже, – хлопець вийшов з авто i допомiг Олi примостити валiзу в багажник.
– А ти як був грубiяном, так i залишився, – Оля просто не могла залишити йому останню реплiку.
– Та ти, знаеш, теж iз дитинства не дуже змiнилася, – не залишився в боргу Назар.
Автiвка загуркотiла столiтньою дорогою, покiрно перевозячи двох пасажирiв i маленьку забруднену валiзку кольору свiтлий беж.
* * *
– Так ти тепер юрист? – iхня розмова не дуже клеiлася, а до села було iхати ще хвилин iз п’ятнадцять, тож Оля вирiшила порушити незручну мовчанку.
– Угу… – кивнув юнак, – закiнчив юрфак кiлька рокiв тому, а нещодавно вдалося стати спiвробiтником Служби безпеки Украiни.
– Це щось по типу таемного агента?
(Боже, я говорю зовсiм як моя сестра!)
– Не зовсiм, – засмiявся Назар. – В будь-якому разi поки. Менi як новачковi доручають лише завдання типу «хто не дописав ста гривень у декларацiю» i тому подiбне.
Оля теж усмiхнулася.
– А ти? Як твое життя склалося? – запитав вiн.
– Менi ще рiк в унiверi вчитися.
