скачать книгу бесплатно
Оля неочiкувано для себе звiльнилася з лабет дядька. Вона хотiла вiдштовхнути чоловiка, але сили виявилося замало. Борис схопив дiвчину за плечi.
– Що ти там знайшла, мале стерво? Грошi? Я знаю, стара долари десь вiдкладала, – чоловiк трусив дiвчину, наче грушку.
– Нiчого не знайшла, тiльки старий щоденник! – вiдчаю Олi не було меж, вона марно намагалася вирватися.
– Забери вiд неi своi руки! – пролунав третiй голос, але дiвчина не одразу зрозумiла, що трапилося далi.
Дужа рука висмикнула ii з дядечкових обiймiв. Почувся удар, Борис скрикнув i, наче мiшок iз зерном, завалився на землю. Оля все нiяк не могла прийти до тями i зрозумiти, чому ii знову тримають за плечi.
– Лiно, з тобою все гаразд? – вона була неймовiрно рада бачити Назара.
«У нього такi красивi блакитнi очi!»
– Що вiн тобi зробив? – юнак пильно вдивлявся в обличчя дiвчини.
«Нi, ну справдi, очi просто, як небо»!
– Нiчого, все добре, – нарештi видавила з себе дiвчина, – постраждала лише моя самоповага.
Назар усмiхнувся, та вже за мить його обличчя змiнилося люттю. Як для людини напiдпитку, дядько Борис досить швидко здiйнявся на ноги i тепер щедро обсипав пару лайками та прокльонами.
З розвороту хлопець завдав чоловiковi ще одного удару, його кулак саме пройшовся по щелепi Бориса. Чоловiк заточився, але цього разу не упав, i скористався цим моментом для реваншу. Вiн пiдскочив до Назара i гепнув хлопця колiном. З того, як зiгнувся юнак, Оля зрозумiла, куди саме вiн влучив.
Доки Назар розсипав по околицi мiцну лайку, хапаючи ротом повiтря, дядько Борис кинувся навтьоки. Оля заходилася шукати в травi свiй телефон, надто вже iй кортiло таки здiйснити свiй план i викликати полiцiю.
– Ну, ти зара в мене отримаеш! – ще раз глибоко вдихнувши, нiби тамуючи бiль, хлопець кинувся за Борисом.
– Стривай! – дiвчина раптом злякалася, що Назар просто вб’е дядька.
«Прикiнчить того нещасного алкоголiка, сяде до в’язницi, i все через мене».
Уже прокручуючи в головi, як вона носить в камеру Назара передачки, Оля вискочила до хвiртки i ледь не збила з нiг дiвчину. Остання зацiкавлено спостерiгала, як дядько Борис, перестрибуючи через кущi, мчав до лiсу, а Назар напiвпокульгуючи-напiвпострибуючи пробував його наздогнати.
– Вибач, – Оля завмерла на мiсцi. Мить – i вона вже забула i про Назара, i про дядька Бориса. – А ти що тут робиш? – вихопилося в дiвчини.
– Я бачу, у вас тут веселуха, а мене чого не кличете? – Аня дiстала з рота льодяника i обдарувала сестру променистою усмiшкою.
Роздiл 6
Назаровi так i не вдалося наздогнати Бориса, хлопець повернувся з лiсу ще лютiший, нiж був. Юнак деякий час вартував дiвчат у дворi, а потiм довго i настирливо пропонував переночувати у баби Мотрi. Урештi, отримавши ввiчливу i переконливу вiдмову, здався i пiшов додому.
Оля радiла, що всi залишилися живими. Шок пiсля зустрiчi з дядьком минув. Тепер вона насторожено спостерiгала, як Аня розпаковуе своi речi з рюкзака i перевдягаеться в футболку та пiжамнi штани. Дiвчина змушена була вiдзначити, що сестра краще пiдготувалася до поiздки на Волинь, анiж вона. Темно-синi джинси, високi кросiвки вiд «Adidas» та толстовка «Gap» добре захищали Аню вiд лiтнього захiдноукраiнського холоду, а рюкзак не треба було волочити по землi.
Також Оля вiдзначила, що сестра в гарнiй формi. Дiвчата були майже однакового зросту i статури, але Аня мала бiльш спортивнi ноги та пiдкачанi руки. («Слiди вiд захоплення легкою атлетикою та бойовими мистецтвами», – подумалося Олi).
Мати завжди говорила, що сестри як двi краплi схожi одна на одну. Оля знехотя, але мусила з нею погодитися. Навiть тепер, коли Аня коротко пiдстриглася та перефарбувала волосся у яскраво-рудий колiр, очi зеленуватого вiдтiнку та пухкенькi губи видавали iхню спорiдненiсть.
– О, смаколики! – Аня пiдiйшла до миски i взяла один пирiжок до рук. – Сама пекла?
– Дуже смiшно, – огризнулася дiвчина.
– Та годi тобi!
– Чого ти приiхала? – Оля сама здивувалася своему запитанню, видно, тут щось трапилося з ii вмiнням приховувати емоцii.
– Ну, якфо не помиляюся, – вiдкусивши пирiжок, Аня завалилася на лiжко, – бабуся Ярина цей будинок заповiла нам обом.
– І ти, очевидно, приiхала, бо хочеш тут жити?
– А якого ти менi взагалi допит улаштовуеш, захотiла й приiхала!
– Дай здогадаюся, ти приiхала налагодити свое особисте життя, заодно зруйнувавши мое?
– Наша пiсня гарна й нова, наче Оля Полякова, – присвиснула Аня.
– Що?
– Нiчого! Я так i знала, що розмова повернеться до Артура, – Анна закинула руки за голову i зручно вмостилася на подушцi. – А може, поговоримо про це завтра, а то сьогоднi щось я трохи втомилася.
Оля вiдчула, як образа i злiсть обпекли iй груди i клубком пiдкотилися до горла.
– Провини за собою не вiдчуваеш? – дiвчина вклала в це запитання всю зневагу, яка накопичилася. – Ну що ж, розкажи менi. як то воно тобi було розважатися з моiм хлопцем?! Нiчого на душi не муляло?! Розкажи менi, сестричко! Ну ж бо!
– І тут Панаса понесло!
– Досить уже твоiх дурнуватих висловiв!
– Твiй колишнiй – повний довбень, – Аня повернулася до стiни, голос ii був рiвний, але напружений. – А вашi стосунки – то взагалi був повний треш. Одна ти цього не розумiла. І досi не розумiеш. Подивись на себе, пiв року вже минуло, а ти ще й досi називаеш його «своiм хлопцем»…
– О, так вибач, а що, варто назвати його твоiм хлопцем?
– Я тобi вже говорила, коли ти нас застала за тим поцiлунком, не я його цiлувала, а вiн мене. Плюс мене п’яну, я б тодi i з ослом поцiлувалася…
– О так, ви з дядьком Борюсiком явно родичi!
Аня пiдвелася. Оля бачила, що зачепила сестру за живе i тепер очiкувала удару у вiдповiдь.
Аня взяла з миски ще один пирiжок, нахилилася до гасовоi лампи, а потiм стала вивчати вмiст серванту. Вона мовчки переглянула бабцеве начиння.
– О, цiкаво, а це для чого? – дiвчина взяла з полицi червону пляшечку, вiдкрутила ii, понюхала i вiдразу вiдсахнулася. – Фу, що ще за гидота?
Оля вiдiбрала пляшку в сестри i обережно поставила назад у сервант.
– Ти що, читати не вмiеш? Написано ж «Перцева на- стоянка»!
– Ех, сестричко, – Аня знову завалилася на постiль, – можеш психувати скiльки хочеш, але прикол у тому, що лiжко в домi одне.
– Що?! – тiльки молодша сестра могла настiльки вивести ii з себе. – До чого тут взагалi лiжко?
– Наш дядечко, коли в хату залiз, видно грошей шукав…
– До чого тут це взагалi? – зашипiла Оля.
– По ходу той п’яний чувак вирiшив, що бабця Ярина грошi ховае в матрацах та подушках. Доки ви там з Назаром сперечалися, я тут роззирнулася…
– А можна без драматичних пауз? – лютувала Ольга.
– Коротше, едина вцiлiла постiль – ця, – Аня знову вляглася у лiжко, – i тобi доведеться спати або зi мною, або на дошках. Оце, я розумiю, поворот долi. Як це там по старперському? А, дилема! Тобi доведеться робити серйозний вибiр, сестричко.
«Ще й знущаеться. Вона хоче, щоб я спала в залi без матрацу? Не дочекаеться!»
Ольга загасила лампу i демонстративно вмостилася на подушку поруч iз сестрою. У домi снували сутiнки, запанувала тиша, i лише старий годинник суворо цокотiв на стiнi.
«Годинник!», – Оля згадала минулу нiч, свою знахiдку i те, що трапилося потiм, i роздратування ледь не розiрвало ii на шматки.
Пiсля пригоди з дядьком Борисом Оля зайшла в дiм i дiстала щоденника. Вона подумала, що сумочка – ненадiйна схованка, i вирiшила десь краще сховати записника. Але втiлити свiй план не встигла, бо до будинку заскочила Аня, а потiм ще й Назар з його «пiшли ночувати до баби Мотрi». Ольга швидко закинула записника пiд подушку, саме на якiй тепер спала Аня!
Дiвчинi не хотiлося, щоб сестра дiзналася про щоденник. Вона полежала нерухомо деякий час, доки нарештi дочекалася Анькиного сопiння. Повiльно повернувшись на iнший бiк, Оля спробувала намацати пiд подушкою таку бажану рiч.
Нарештi ii рука наткнулася на краечок старого записника, але вiн знаходився коло самоi щоки Анi. Ольга обережно потягла щоденника. У вiдповiдь сестра сонно заворушилася. Оля завмерла, а через вiдмiряну старим годинником хвилину знову приступила до своеi справи. Та все марно – записник рухався так повiльно!
«Треба висмикнути швидко, наче скатертину з-пiд склянки!»
Ця iдея виявилася не дуже гарною. Щоденника Оля таки отримала, але сонна голова Анi, яка не очiкувала рiзких манiпуляцiй, скотилася з подушки i гепнулася лобом прямо об стiну.
– Ти геть здурiла?! – Аня ошелешено пiдвелася i стисла руки в кулаки. – Хочеш мене вбити через свого iдiотського бойфренда?
– Пробач, я випадково!
– І що це таке? Що за книжечка? – нiч була мiсячна, Анна одразу ж розгледiла записник у руках у сестри.
– Нiчого, – Ольга притисла щоденник бабцi Ярини до грудей.
– Покажи, – Аню це не зупинило, i вона потяглася до записника, – менi ж цiкаво, через що я отримала по головi.
– Це стара рiч, iз нею треба дуже обережно, – Оля досi не випускала щоденника iз рук.
– А я що, гатитиму ним об стiну, як ти моею головою?! – Аня таки вирвала записник iз рук сестри i зацiкавлено оглядала його вмiст. Оля побачила, що сестра не розумiе, наскiльки цiкаву рiч вона тримае у руках.
– Це щоденник бабцi Ярини!
– І звiдки вiн у тебе?
– Довга iсторiя.
– Нумо читати, – Оля побачила знайомий блиск в очах сестри, i не встигла ще нiчого вiдповiсти, як та потяглася до свого рюкзака й дiстала звiдти потужного лiхтарика.
– Нi, ми не будемо його читати! – Ольга спробувала повернути собi записника, але Аня перехопила його з однiеi руки в iншу i сховала за спиною.
«Дражниться, як у дитинствi!»
– Тобто ти його пiд подушкою сховала просто так? І жодного рядочка не прочитала?
– Я ж не ти! Я знаю, що це неетично.
– Ясно, – цмокнула язиком Анна. – Ну окей, якщо не хочеш, я сама почитаю.
Аня розгорнула записника на першiй сторiнцi.
– Дай сюди! – Ользi нарештi вдалося дотягнутися до щоденника. – Ти все одно без мене нiчого тут не второпаеш.
– Атож, – посмiхнулася Аня.
– І прибери цей самовдоволений вираз обличчя, нiби кiт, який об’iвся сметани.
– Не сметани наiвся, а обдовбався валерiанкою.
– Фуууух… – роздратовано видихнула Оля i почала читати.
«Осiнь 1942
Здрастуй, щоденнику! Мабуть, дивно, що я почала тебе вести в такий складний час. Якби хто довiдався (ой лихо, якщо мамця), що то я таким займаюся по ночах, при свiтлi каганця, то, мабуть, засмiяли б… або ще гiрше, певне б насварили. Хоча, може, й нi. Нинi смiх – то е рiдкiсне явище, кругом тiльки страх. Люди призвичаiлися жити в страху. Вiн раптом став звичним жителем мiж нас. Нахабно селиться в кожнiм домi, не питаючи дозволу, а в людей нема сили, щоб виперти його геть.
Тож я й подумала, що лiпше, певне, вилити комусь душу, бо менi теж весь час страшно, а подiлитися нема з ким. Ранiше в мене була Даринка, та ii не стало трохи менше нiж рiк тому. І досi не можу стримати слiв, коли згадую ii.
Вiйна ще тiльки починалася, нiмцi зайшли село громити. Ми з Даринкою в лiс помчали. Заховалися пiд ялицею. Вiдчувала, як ото в тiй казцi, наче надi мною лiтають злi-презлющi гуси-лебедi, забрати хочуть та вiднести свiт за очi. Кружляли люто над селом, i скрiзь були плач та крики. Я хотiла була вернутися додому, бо ж не знала, де мамця та сестри, але Даринка не дозволила.
А гуси-лебедi вiдкружляли-вiдгудiли над селом та й полетiли, в наш бiк смерть несучи. Вона оселилася тут i була поруч. Їi подих був гарячим, наче розпечена пательня, ii кроки озивалися розривами гранат, а поруч iз нею, як вiрний пес, бiг страх. Вiн приблудився до наших осель, але замiсть того, щоб дарувати тепло i ласку, постiйно гарчав i шкiрив своi iкла.
Я сильнiше притулилася до дерева, шепочучи мов молитву «Ялице-сестрице, порятуй». І тодi здавалося, що не було рiднiшоi iстоти, нiж та деревинка, яка сама в очiкуваннi смертi рятувала нас.
Та Даринка поглянула на мене, очi ii були великi-великi, чорне волосся вибилося з-пiд хустки.
– Треба заховатися, пiд тим он дубом, – вона тицьнула пальцем на дерево неподалiк, – вибухи скоро дiстануться сюди.
– Я не пiду, – тiльки й вичавила з себе, – якщо вмирати, то тiльки разом з цiею ялицею, я ii не покину!
– Та чи ти здурiла? – почула я, мов крiзь пелену. – Помреш же! Пiшли! – Даринка схопила мене за руку, але я висмикнула свою i знов прилипла до ялицi.
– Ну як хоч, – Дарка обережно виглянула з-пiд гiлочок-рученят i, видно, вирiшила, що той залiзний птах трохи вiдлетiв. Тодi вона швидко-швидко перебiжками сховалася пiд дубом.
Моя подружка, моя сестричка обперлася об широкий стовбур, всмiхнулася i махнула менi рукою. А далi – яскравий спалах, дим, непереборний дзвiн у вухах i чорна яма на мiсцi дуба… на мiсцi, де всмiхалася моя Дариночка.
Тяжко… тяжко згадувати… От пишу от цi слова, а пелена очi знов закрива. Та я не буду плакати. Дарка там, певне, на небесах з янголятами, а нас тут янголи покинули. Таке от життя…
Приходив тут один староста, дядько Спиридон, казав, що вже все, фашисти перемогли, а тато iм не вiрять. Я сама чула, як казали батько матерi, що то Спиридон продався, коли йому пообiцяли нiмцi, що його дочок-красунь нiкуди не заберуть.
А ще тато завжди кажуть, що треба жити, i не здаватися. Розумнi вони, тато мiй, скiльки побачили в свiтi, скiльки знають. Вони ще на минулiй вiйнi воювали. Їi, здаеться, називали Великою. Там тато ногу втратили, прийшли додому калiкою, пiсля того з мамцею обвiнчалися. Не любить тато про ту вiйну розповiдать, каже, що то – лиш кров i сльози, i бiльше нiчого. Зате завжди розказував про те, яких рiзних людей там зустрiчав.
