скачать книгу бесплатно
Володимир Сосюра
Сергiй А. Гальченко
Митцi на прицiлi
У цьому виданнi маловiдомоi i невiдомоi спадщини видатного украiнського поета-лiрика i полум’яного борця за незалежнiсть Украiни – козака петлюрiвськоi армii у 1918–1919 роках – Володимира Сосюри вмiщено високопатрiотичнi вiршi перiоду визвольних змагань i лiричнi шедеври 1920-х рокiв, частина яких була покалiчена радянською цензурою. Тут представлено твори, якi не друкувалися за життя поета (поема «Мазепа» та деякi вiршi), що зберiгалися в недоступних для читачiв сховищах спецхранiв або поширювалися в копiях як найпопулярнiшi зразки дисидентськоi лiтератури.
У книзi вперше друкуються документи iз архiвно-слiдчоi справи дружини поета Марii Гаврилiвни Сосюри, репресованоi у листопадi 1949 року, яку було згодом реабiлiтовано за вiдсутнiстю складу злочину.
У науковiй розвiдцi Сергiя Гальченка розкриваються невiдомi сторiнки життя i творчостi неординарноi особистостi – украiнського поета Володимира Сосюри.
Володимир Сосюра
«Захалявна творчiсть» Володимира Сосюри
Бiографiчна довiдка
Сосюра Володимир Миколайович (06.01.1898 (25.12.1897) – 08.01.1965) – поет, перекладач. Народився у селищi станцii Дебальцеве (нинi м. Дебальцеве Донецькоi обл.). Трудову дiяльнiсть розпочав у с. Верхне (нинi у складi м. Лисичанська) на Донецькому содовому заводi (1909–1911); у 1914–1918 рр. навчався в трикласному нижчому сiльськогосподарському училищi на станцii Яма (нинi м. Сiверськ Бахмутського району Донецькоi обл.); 1918-й – член повстанськоi робiтничоi дружини Донецького содового заводу; 1918–1919 рр. – козак 3-го Гайдамацького полку армii Украiнськоi Народноi Республiки; восени 1919 – взимку 1920-го – вiйськовополонений денiкiнськоi армii; у лютому – квiтнi 1920 р. – червоноармiець, курсант вiйськових полiтичних курсiв, полiтпрацiвник; навеснi – восени 1921-го – iнструктор преси при ЦК КП(б)У; в 1922–1923 рр. навчався в Комунiстичному унiверситетi iменi Артема, а в 1923–1925 рр. – на робiтничому факультетi Харкiвського iнституту народноi освiти; 1923–1941 рр. – займався виключно лiтературною роботою; 1941–1944 рр. – пропагандист при ЦК КП(б)У, старший науковий спiвробiтник Інституту мови i лiтератури АН УРСР, лiтературний працiвник партизанського штабу, вiйськовий кореспондент фронтових газет; вiйськове звання – пiдполковник. Із 1944-го – на лiтературнiй роботi.
Писати вiршi почав росiйською мовою пiд впливом поезii О. Апухтiна, С. Надсона, К. Бальмонта. Першi публiкацii росiйською та украiнською мовами з’явилися в повiтовiй бахмутськiй «Народной газете» (1917, березень) та в лисичанськiй газетi «Голос рабочего». Першу поетичну збiрку «Пiснi крови» пiд прiзвищем «Сюсюра В.» було видано на грошi командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха (Проскурiв, 1918; збiрку досi не вiднайдено). Перебуваючи у вiйську С. Петлюри, писав i друкував своi вiршi в газетi «Украiнський козак». Спогади про свою участь у визвольних змаганнях «З минулого» опублiкував у журналi «Червоний шлях» (1926, № 10), вони згодом увiйшли до автобiографiчного роману «Третя Рота», над яким Сосюра працював iз перервами 1926–1930, 1942 i 1959–1960 рр. (у первiсному варiантi, що не зберiгся, роман-трилогiя складався iз трьох частин: 1) «Володька»; 2) «Крiзь вогонь»; 3) «Поет»). Публiкацiю скороченого варiанта роману було розпочато навеснi 1960-го в газетi «Молодь Украiни», але призупинено вольовим рiшенням тодiшньоi партiйноi номенклатури.
За життя поета вийшло понад 80 видань його творiв. Перша книжка «Поезii» (1921), в якiй було передруковано поему «Червона зима» за збiрником «На сполох» (1921), та збiрка «Червона зима» (1922) принесли Сосюрi велику популярнiсть як спiвцевi недавнiх революцiйних подiй в Украiнi, якi вiн намагався показати у свiтлi новоi соцiалiстичноi iдеологii. Але щирiсть i винятковий лiризм його поезii засвiдчили те, що навiть у художнiй лiтературi не можна оминути правдивого вiдображення iсторичних подiй, свiдком яких вiн був.
Найталановитiшим твором 1920-х рр., на думку сучасникiв, була поема «Махно» (1924), про яку е згадка в романi «Третя Рота»: «Я написав поему «Махно», за яку стiльки випив горя, що й нащадкам стане», – писав Сосюра. Поема викликала гостру критику, про що йдеться в книзi Ю. Смолича «Розповiдi про неспокiй немае кiнця»: «Повнiстю вона [поема] надрукована не була, не дописана й до кiнця, з’явилися, либонь, лише окремi з неi уривки. […] Поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним iз найдужчих Сосюриних творiв», – зазначав Ю. Смолич. За спогадами дружини поета Марii Сосюри, один iз варiантiв рукопису поеми «Махно», боячись за життя свого чоловiка, вона вiднесла 1931 р. в Державне полiтичне управлiння УСРР, про що е згадка на початку поеми «Розстрiляне безсмертя» (1960) («…поему написать нову, // бо першая давно пропала // в сумних архiвах ДПУ»), задумом створення якоi було поновлення втраченоi поеми «Махно». Повний текст цього твору не зберiгся. У збiрках «Осiннi зорi» (1924), «Мiсто» (1924), «Снiги» (1925), «Сьогоднi» (1925) i «Золотi шулiки» (1927) поруч iз шедеврами поетичноi лiрики друкувалися твори, в яких були картини недавнього трагiчного минулого перiоду громадянськоi вiйни в Украiнi 1917–1921 рр. (лiробалада «Перстень») та реалiстичнi образи iз новоi соцiалiстичноi дiйсностi, в якiй розчаровувався поет (поеми «Нальотчиця», «Робфакiвка»). Збiрку «Серце» (1931) було конфiсковано пiсля критичних звинувачень у роздвоеностi таланту поета i нерозумiннi ним тогочасноi соцiалiстичноi дiйсностi.
Великоi популярностi, а водночас, вульгарних критичних зауважень здобули iсторичнi поеми «Тарас Трясило» (1925) i «Мазепа» (1928). 1929 р. в журналi «Життя й Революцiя» (№ 1) було надруковано першi чотири роздiли поеми «Мазепа», а над рештою роздiлiв (V–XXVI), прологом i епiлогом поет працював у 1959–1960 рр. Сосюра, на вiдмiну вiд деяких своiх попередникiв (Вольтер, Дж.-Н. Байрон, Ю. Словацький, К. Рилеев, О. Пушкiн та iн.), по-своему трактував образ І. Мазепи. Не iдеалiзуючи його як неординарну особистiсть, поет творив насамперед художнiй образ, а не полiтичний портрет гетьмана. Автору не можна дорiкнути в незнаннi iсторичних чи лiтературних джерел, що, очевидно, й дало йому змогу уникнути тенденцiйностi у вирiшеннi цiеi складноi проблеми. Сосюра намагався розкрити психологiю особистостi І. Мазепи, щоб з’ясувати для себе i для читача не лише мотиви розриву iз царем Петром I, але й показати справжнього борця за суверенну Украiну.
У 1920 – 1960-х рр. деякi твори Сосюри поширювалися серед читачiв у рукописних копiях (списках): поеми «Махно», «Мазепа», «Слово» (1930-тi рр.), «Розстрiляне безсмертя» (1960), окремi вiршi та гострi епiграми переважно на сучасникiв-можновладцiв i деяких письменникiв.
Творча спадщина Сосюри зазнавала постiйного ревiзування як iз боку офiцiйноi влади, так i вимушеного самоцензурування опублiкованих творiв, що вже стали хрестоматiйними. Із них вилучалися нацiональна символiка i проблематика, нiвелювалися гострi проблеми переслiдування украiнськоi мови тощо. Навiть у поемi «Червона зима» (1921) були замiненi такi поетичнi образи, як «блакитний бiй сердець» – на «гарячий бiй сердець», а «золотосинiй сон» – на «золотобарвний сон». Написаний i опублiкований вiрш «Любiть Украiну» (1944) теж зазнав пiзнiших редагувань у збiрцi «Щоб сади шумiли» (1947). 2 липня 1951 р. в газетi «Правда» з’явилася стаття «Об идеологических извращениях в литературе», в якiй пiддано жорстокiй критицi цей вiрш.
Газета «The New York Times» 3 липня 1951 р. опублiкувала статтю «“Правда” б’е по червоних», у якiй давалася критична оцiнка виступу офiцiйного органу КПРС: «“Правда” пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему любовi до соцiалiзму i батькiвщини, яка збуджуе в наших серцях великi патрiотичнi почування». Навпаки, писала газета, його вiрш «викликае настроi розчарування i протесту». І. Багряний у передмовi до украiнсько-англiйського видання вiрша Сосюри «Любiть Украiну – Love Ukraine» (вид-во «Украiна», 1952 [США]) писав: «Вiдколи я знав Сосюру особисто, вiн все був у конфлiктi з окупацiйною владою через свою полум’яну любов до свого народу».
Сосюра – автор поем на бiблiйну тематику («Каiн», 1948; «Мойсей», 1948; «Христос», 1949; «Ваал», без вказiвки на дату написання але, ймовiрно, 1948–1949), якi теж не друкувалися за життя поета.
Серед невиданих книжок Сосюри опинилася i збiрка «Колос викинув ячмiнь», яка готувалася до друку 1950 р., коли дружину поета Марiю Сосюру було репресовано. Рецензент рукопису збiрки засумнiвався в доцiльностi назви збiрки: «Вiдомо з народноi мудростi, що, коли ячмiнь викидае колос, то соловей губить голос» (А. Трипiльський).
Лауреат Сталiнськоi премii (1948, за збiрку поезiй «Щоб сади шумiли»; 1947), Державноi премii УРСР iм. Т. Шевченка (1963, за книги лiрики «Ластiвки на сонцi» (1960) i «Щастя сiм’i трудовоi»; 1962).
Помер у санаторii пiд Киевом, похований на Байковому цвинтарi.
Основнi масиви архiву Сосюри зберiгаються в Центральному державному архiвi-музеi лiтератури i мистецтва Украiни (далi ЦДАМЛМУ) (фонд № 44) та у вiддiлi рукописних фондiв i текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Шевченка НАН Украiни (фонд № 139). Зошит iз рукописами поезiй за квiтень 1918 – лютий 1919 зберiгаеться в архiвi украiнського письменника А. Любченка в Торонтському унiверситетi в Канадi.
Працi:
1. Твори, т. 1 – 10. – К., 1970 – 71.
2. Вибранi твори, т. 1–2. – К., 2000.
3. Всiм серцем любiть Украiну: вибранi твори. – К., 2003.
Лiтература:
1. Бурляй Ю. Володимир Сосюра. – К., 1959.
2. Радченко Є. Володимир Сосюра. – К., 1967.
3. Голос нiжностi i правди: Спогади про Володимира Сосюру. – К., 1968.
4. Моренець В. Володимир Сосюра. – К., 1990.
5. Костюченко В. Бiль аж до краю дороги…: есе. – К., 2004.
«Путь моя у камiння закута…»
Зацитований у заголовку рядок Володимира Сосюри iз його чи не найпопулярнiшоi лiричноi перлини «Коли потяг у даль загуркоче…», вперше опублiкованоi у журналi «Всесвiт» (1926. – № 17. – С. 17) i включеноi до збiрки «Золотi шулiки» (1927), був вилучений разом iз передостанньою строфою у виданнi «Вибранi поезii» (1936. – С. 74–76. Вiдтодi вiрш друкувався i виконувався спiваками як романс без цiеi строфи:
Вже до серця доходить отрута…
Як старому колишнього жаль…
Путь моя у камiння закута,
i на кожному розi печаль…
Очевидно, редактору чи цензору не сподобався не лише присутнiй у перших двох рядках мiнорний настрiй, але й насторожив змiст двох останнiх – вiдомий «вкраiнський поет» натякае на те, що вiн перебувае, немовби «у кам’янiм мiшку», тобто в ув’язненнi. Згадаймо для прикладу вiрш Михайла Драй-Хмари, написаний у травнi 1937 р. в концентрацiйному таборi на Колимi:
І знов обвугленими сiрниками
на сiрих мурах сiрi днi значу,
i без кiнця топчу тюремний камiнь,
i туги напиваюсь досхочу.
І клаптик неба, розп’ятий на гратах,
i недрiманне око у «вовчку»…
Нi, нi, на вороних уже не грати.
Я – в кам’янiм, у кам’янiм мiшку.
Умови для творчостi (не побутовi, звичайно) для радянських поетiв були однаковими i на волi, i в ув’язненнi – всюди «кам’яний мiшок», з якого могли виходити у свiт лише хвалебнi оди, пiснi, пеани, гiмни, тобто лише те, що оспiвуе i звеличуе тоталiтарну систему, ii вождя та керiвну й спрямовуючу силу – КПРС. Але i це не рятувало вiд репресiй – навiть найголоснiшi оспiвувачi не уникнули всеперемелюючих жорен. Життя одних обiрвала куля в застiнках НКВС, другим судилося страждати i не повернутися з Колими, Соловкiв, Караганди, а третiм – залишатися на волi, але в «кам’янiм мiшку». «Кам’яним мiшком» могла бути навiть i власна квартира, де цiлодобово очiкували дзвiнка чи стукоту у дверi, або й психiатрична лiкарня, як це не раз траплялося iз В. Сосюрою.
Із автобiографiчного роману «Третя Рота» та iз спогадiв сучасникiв вiдомо, що В. Сосюра не раз перебував на лiкуваннi у психушках. Як правило, туди не потрапляють iз власноi волi…
Пiсля нещадноi критики публiкацii перших чотирьох роздiлiв поеми «Мазепа» (Життя й Революцiя. – 1929. – № 1) В. Сосюра випустив збiрку «Серце», в якiй, за власними спогадами, «гiперболiзував образ поета, що приходив щоночi п’яний i бив свою бiляву дружину, словом, розкладався, забувши про свое заводське оточення, з якого вийшов» (Третя Рота. – К.: Укр. письменник. – 1997. – С. 273). У газетi «Комунiст» з’явилася критична стаття «Жовта муть», яка стала сигналом для повторного «побиття» поета, а найголовнiше – за розкриття роздвоеноi сутi його творчоi i людськоi особистостi:
Рвали душу мою
два Володьки в бою;
i обидва, як я, кароокi,
i в обох ще незнаний, невиданий хист, —
рвали душу мою
комунар
i червоний фашист.
Збiрку було конфiсковано, а далi – цькування «лiтературною сараною», голод 1933-го, позбавлення можливостi друкуватися, а значить, i заробляти на хлiб насущний. Все це вивело поета зi стану рiвноваги. Лiтературнi i партiйнi бонзи вважали це за божевiлля. А ближчi лiтературнi «побратими» обзивали В. Сосюру «лiтературним паразитом», який, на жаль, «не сошел с ума большевистски, а сошел с ума националистически» (Я. Городськой), а його поема «Червона зима» – «махновская поэма» (І. Фефер). У 1934 р. особистою машиною В. Затонського, який ще в 1926 р. говорив на засiданнi Полiтбюро ЦК КП(б)У, що з В. Сосюрою необхiдно «расправиться ножом», пiд охороною переодягненого мiлiцiонера поета завезли в будинок божевiльних на Сабурову дачу у Харковi. Незважаючи на тi фiзичнi муки, що довелося витерпiти вiд уколiв, яких не витримувало серце, – це був свого роду порятунок вiд неминучих репресiй.
Перечитуючи i роман «Третя Рота», i спогади сучасникiв, закрадаеться думка: чи справдi мав В. Сосюра дiагноз психiчно хвороi людини? Якщо й були симптоми якоiсь хвороби, то наскiльки вони порушили нервову систему? Адже, як вiдомо, навiть у психiатричному «кам’яному мiшку» вiн написав твори, якi не назвеш витвором фантазii божевiльного автора.
Дiзнавшись на Сабуровiй дачi, що деяким хворим роблять рентгенознiмки мозку, В. Сосюра попросив професора Юдiна зробити i йому такий знiмок, на що той, показавши собi пальцем на лоба, вiдповiв:
– У вас здесь все в порядке.
Я:
– Зачем же вы меня здесь держите?
Вiн:
– Инструкции.
Менi все стало ясно.
(«Третя Рота», с. 280)
Олександр Муратов згадуе, як йому довелося вiдвiдати у пiслявоенний час iз своiм батьком Ігорем Муратовим хворого поета у Киiвськiй психiатричнiй лiкарнi:
«Зайти туди було дуже не просто. Довго довiдувалися, хто ми, чого йдемо. Кудись телефонували, просили зачекати. Ми терпляче чекали. Врештi-решт нас впустили. Лiкарня, як лiкарня, вiддiлення, як вiддiлення. Та не зовсiм. У коридорi бiля палати Сосюри чергують мордатi санiтари, у яких з-пiд халатiв видно галiфе i чоботи…
Хоча нас нiбито нiхто не пiдслуховував, все ж таки Володимир Миколайович притиснув пальця до губiв, показуючи, що нiчого зайвого не слiд говорити. Балакали про якихось спiльних знайомих, згадували iхнi вiршi. Сосюра попросив батька прочитати щось свое, останне. Потiм прочитав свого вiрша. Тепер не пам’ятаю, якого саме.
Перед тим, як побачення закiнчилося, Володимир Миколайович тихесенько витягнув з-пiд матраца папiрцi, що були складенi вчетверо, i передав iх батьковi. Той зробив менi пальцем, щоб я пiдiйшов до нього, i засунув папiрцi менi за сорочку. І не спереду, а ззаду, за спиною. Батько був досвiдченим конспiратором, бо пройшов концтабори. І був правий: при виходi його безсоромно обшукали. Мене нi. Але якби i обшукали, то, безсумнiвно, обмацали б тiльки спереду.
Що можу сказати? Не справив на мене Володимир Миколайович враження психiчно хвороi людини. Бачив я людей, що несповна розуму, i до цього, i пiсля. Це була зовсiм iнша картина. Те, що Сосюра тодi сказав, могла сказати тiльки цiлком здорова i дуже розумна людина. Але, як i бiльшiсть генiальних поетiв, вiн не поводився як звичайнi люди. Про нього у цьому сенсi розповiдали багато байок» (Муратов О. Як тебе не любити // Киiв. – 2001. – № 5–6. – С. 134).
Іще один цiкавий факт перебування В. Сосюри в Павлiвськiй психiатричнiй лiкарнi, де, як вiдомо, вiн потайки писав своi твори. Пiклуючись про iх збереження, вiн намагався передати своi рукописи на волю, що не завжди вдавалося.
У киянина Олександра Сакуна зберiгаеться неопублiкований досi вiрш росiйською мовою «Сибирячке», написаний 21 сiчня 1949 року iз присвятою Олександрi Авдiiвнi Юр’евiй, яка працювала тодi в лiкарнi кастеляншею. Цей вiрш був, очевидно, виявом вдячностi поета цiй жiнцi за те, що вона згодилася винести з лiкарнi i зберегти зошит iз його вiршами. Але не встигла вона у своiй киiвськiй квартирi по вул. Жданова на Подолi розкрити цього «крамольного зошита», як з’явився спiвробiтник НКВС i буквально вирвав iз рук цей нiким ще не читаний манускрипт. Можливо, й досi цей унiкальний рукопис лежить поруч iз iншими «захалявними» творами В. Сосюри «в сумних архiвах ГПУ»-МДБ-КДБ.
Згадаймо початок поеми «Розстрiляне безсмертя», яку В. Сосюра хотiв поновити наприкiнцi 1950-х рр., як i втрачену поему «Махно» (1924):
Безумство бурi свiтовоi
одгуркотiло вже давно…
Ти знов стоiш передi мною
й в поему просишся, Махно!..
Ти просиш (зiр твiй наче жало…)
поему написать нову,
бо першая давно пропала
в сумних архiвах ГПУ.
Про iснування у творчостi В. Сосюри так званих «захалявних» творiв було публiчно сказано О. Шумським ще на червневому (1926) пленумi ЦК КП(б)У: «А може, висновки треба зробити тому, що т. Сосюра мае в захалявнiй лiтературi контрреволюцiйнi вiршi». Якi саме твори мав на увазi О. Шумський – сьогоднi здогадатися неважко. Це насамперед поема «Махно», яку вiн як тодiшнiй нарком освiти вже заборонив не лише друкувати, але й читати авторовi пiд час своiх виступiв. Напевно, i О. Шумський, i В. Затонський, i А. Хвиля не могли не знати i про раннi твори, написанi й опублiкованi В. Сосюрою пiд час служби у вiйську С. Петлюри, i про першу поетичну збiрку «Пiснi крови», видану на кошти командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха. До речi, саме О. Волох вiдрядив юного поета до Кам’янця на навчання в старшинську школу, очевидно, не стiльки для того, щоб потiм отримати молодого командира, а швидше всього, щоб зберегти життя В. Сосюрi, адже знаходитися весь час майже поруч iз головним отаманом С. Петлюрою – це вже означало мати якусь безпеку.
Сучасники В. Сосюри читали напам’ять його навiть хрестоматiйнi твори, вiдомi в публiкацiях у зовсiм iнших текстових варiантах. Поет Олесь Жолдак розповiдав, посилаючись на В. Сосюру, що первiсний варiант балади «Комсомолець» був таким:
* * *
…Бiй одлунав… І червонi знамена
затрiпотiли на станцii знов…
І до юрби полонених
сам комiсар пiдiйшов…
Аж до кiсток пропiкае очима…
Хлопцi стоять перед ним, як мерцi…
П’яно хитаеться смерть перед ними,
холодно блима наган у руцi… —
Є гайдамаки мiж вами!.. Я знаю!..
Кожного кулi чекае печать! —
…Стиснуто губи в останнiм одчаi,
всi полоненi мовчать…
– Всi ж ви такi, як i я, чорнобривi!..
Жалко розстрiлювать всiх!..
Гляньте навколо… i сонце, i ниви… —
Вiдповiдь – смiх…
—
Ну, так пощади не буде нiкому!
Вас не згадае замучений край!.. —
Вийшов один… i сказав комiсару:
Я – гайдамака… Стрiляй!..
1927
Іншi оповiдачi стверджували, що в первiсному варiантi балади не могло бути слова комсомолець, а було украiнець.
У В. Сосюри, як, очевидно, нi в кого з украiнських письменникiв, було чимало неопублiкованих творiв, якi не творилися лише для шухляди, оскiльки автор не утримувався вiд iхнього оприлюднення – читав друзям i навiть випадковим знайомим, дарував декому своi рукописи або дозволяв переписувати твори, ще не санкцiонованi до друку Головлiтом. Таким чином, у 1920 – 1960-х рр. значна кiлькiсть сосюринських творiв поширювалася серед читачiв у рукописних копiях, починаючи вiд поем «Махно» i «Мазепа» i кiнчаючи гострими епiграмами на М. Шамоту, Л. Новиченка, І. Стебуна та iнших. Саме твори В. Сосюри були в тi роки чи не найпопулярнiшою самвидавiвською лiтературою.
У романi «Третя Рота» В. Сосюра згадуе, як вiн у вiршi «Любiть Украiну!» (1944) у третiй строфi першi два рядки
Без неi – нiщо ми, як порох i дим,
Розвiяний в полi вiтрами…
змiнив на
Мiж братнiх народiв, мов садом рясним,
Сiяе вона над вiками…
У такому переробленому виглядi вiрш було включено до збiрки «Щоб сади шумiли» (1947), за яку автора удостоiли Сталiнськоi премii 1-го ступеня у 1948 р. Але в 1951-му центральна компартiйна газета «Правда» вибухнула знищувальною статтею «Об идеологических извращениях в литературе», яка була, по сутi, iдеологiчним ордером на арешт поета: «Що ж до вiрша «Любiть Украiну!», то пiд ним пiдпишеться будь-який недруг украiнського народу з нацiоналiстичного табору, скажiмо Петлюра, Бандера i т. iн.». Через вiсiм днiв та ж «Правда» надрукувала покаянного листа В. Сосюри, але «побиття» поета вже розпочалося у всеукраiнському масштабi, а в кожнiй республiцi шукали свого Сосюру, якого можна було б звинуватити в любовi (!) до своеi краiни. Олександр Ковiнька розповiдав, що навiть у концтаборi, де вiн тодi перебував, начальство, яке нiколи не читало цього вiрша, змушувало таврувати його автора. Стався навiть курйозний випадок, коли начальник табору, порадившись iз письменником Ковiнькою, замiсть осуду закликав зекiв любити Украiну.
Але найдошкульнiше били в Украiнi, згадуючи поетовi i його давнi грiхи – службу в петлюрiвськiй армii, адже вiн щиро зiзнався в цьому у спогадах «З минулого», опублiкованих в журналi «Червоний шлях» ще в 1926 роцi.
О. Корнiйчук на письменницькому пленумi «кричав», що В. Сосюра продався за нацiоналiстичний грiш», А. Малишко вмiстив у газетi «Радянська Украiна» статтю («цiлий пiдвал»), в якiй «доводив», що такому поетовi, який «був у петлюрiвських бандах», «не можна вiрити», бо вiн «на кожному вирiшальному етапi становлення Радянськоi влади на Украiнi «був не з нами» (стаття, як тодi практикувалося, очевидно ж, «замовна», iнспiрована iдеологiчним вiддiлом ЦК КП(б)У). Заради справедливостi треба вiдзначити, що промова А. Малишка на похоронi В. Сосюри була зовсiм протилежного змiсту.
У «Третiй Ротi» В. Сосюра згадуе кiлька випадкiв, якi спричинилися до написання у травнi 1944 р. вiрша «Любiть Украiну!». Обурення поета викликала поведiнка не лише звичайних людей, в яких було вiдсутне почуття украiнського патрiотизму, але й вiдомих державних дiячiв, якi зневажали рiдну мову.
У груднi 1942 р. В. Сосюра, перебуваючи в Москвi, був на прийомi в урядовця високого рангу (голови Президii Верховноi Ради УРСР та члена Полiтбюро ЦК КП(б)У) Михайла Гречухи, який говорив iз поетом лише росiйською мовою. 4 грудня цього ж року В. Сосюра написав М. Гречусi листа з обуренням за зневагу рiдноi мови:
«Ви по-украiнськи не говорите. Ви вважаете це нижчим свого високого державного достоiнства, хоча прiзвище у Вас украiнське: «Гречуха», а по сутi – «гречка». […] Коли я був у Вас на прийомi i почав говорити нашою рiдною мовою, то Ви немовби облили мене цебром крижаноi води, вiдповiвши менi по-росiйськи. Я перейшов теж на росiйську мову, зрозумiвши, з ким маю справу.
