скачать книгу бесплатно
Я не малорос, а украiнець!
У мене е нацiональна гордiсть, а у Вас ii немае.
У Вас у номерi рояль, розкiшна обстановка, а я «манiяк». Так, можна i без лапок. Я манiакально люблю Украiну!
А Ви? Чи любите Ви ii? Нi, Ви не любите Украiни!
Своiми сумнiвами в художнiй вартостi написаноi мною за завданням ЦК КП(б)У поеми «Украiна» Ви ударили в серце не мене. Менi на це наплювати!
Ви просто не розумiете, не хочете розумiти, не цiкавитесь украiнською поезiею. А художнiй смак – це велика справа.
Пiсля розмови з Вами, до i пiд час ii, я побачив, що у Вас художнього смаку немае. Я переконаний, що i музики Ви не розумiете, i рояль у Вас тiльки для меблiв. Ви не розумiете краси, не цiнуете ii, а значить, не розумiете людей.
Я не люблю тих, хто державне мислення розумiе, як якусь загальну кабiнетно-телефонну абстракцiю з реально-гардинним флер-д’оранжем.
Це не люди, а футляри. […]
Менi боляче не за себе, менi боляче, що нами керують люди такого типу, як Ви».
Перебуваючи тодi в Москвi, В. Сосюра спiлкувався iз М. Хрущовим, Д. Коротченком, Старченком i при цьому не забував зауважити, якою мовою (украiнською чи росiйською) говорили цi державнi мужi. Очевидно, й тi подii стали теж однiею з причин написання вiрша «Любiть Украiну!».
Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкраща частина якоi десятилiттями лежала захованою (заарештованою!) в спецiальних архiвосховищах i була практично недоступною навiть фахiвцям – дослiдникам його творчостi, ще раз переконуемося в тому, яким великим талантом володiв поет: i неперевершений лiрик, i прозаiк (роман «Третя Рота»), i безкомпромiсний полiтик, коли йшлося про Украiну, ii iсторiю, мову i культуру взагалi, а ще – безпощадний сатирик, який у своiх байках та епiграмах не шкодував нi тодiшнього голови Верховноi Ради (байка «Магнат»), нi мiнiстра культури, нi чиновника-пiгмея, який своею нiкчемною рукою «рiзав» тиражi украiнських видань:
Небезпека нашiй мовi
знов загрожуе… Ножi!
Рiжуть, рiжуть воробйови
украiнськi тиражi.
Або:
Ще е, ще е щенята зiнськi
на зло культурi украiнськiй…
Живуть, як тля, на цiй землi
i воробйови, й ковалi.
Такого увiчнення заслужили комвидавiвськi чиновники, якi на початку шiстдесятих рокiв доклали рук до скорочення тиражiв украiномовних видань. Не менше дiсталося тодi небезталанним вченим М. Шамотi, Л. Новиченку, І. Бiлодiду за iхню вiрну службу тоталiтарнiй системi. В чернетках поеми «Розстрiляне безсмертя» знаходимо такi рядки:
Про вас писати неохота,
гер Новиченко i Шамота,
та треба. Ти, довготелесий,
як штрикать мiг критичним лезом
поета серце, повне ран,
критичних шавок отаман.
Ти вже не раз терзав поета
за те, що любить рiдний край.
В життi ти просто – спiрохета,
в лiтературi – полiцай.
В. Сосюра, очевидно, найбiльше з-помiж украiнських письменникiв переймався (i головне – не мовчав!) найнагальнiшими проблемами свого народу – здобуттям незалежностi i збереженням рiдноi мови. У вiдомому тiльки тепер поетичному посланнi «До брата» (31.V.1960) поет в останнiй строфi проголошував:
Нi, наша мова не загине,
Їi не знищать сили злi!
Ти власним свiтлом, Украiно,
Сiяти будеш на землi.
Цей вiрш В. Сосюра теж пустив ще недрукованим помiж людей i навiть записав у книзi вiдгукiв для вiдвiдувачiв одного з музеiв Украiни. І лояльна дирекцiя давала переписувати цей вiрш деяким екскурсантам. Майже тридцять рокiв цей твiр робив свою справу – не дозволяв приспати нацiональну свiдомiсть.
Невже народ мiй мову гудить?!
Не вiрю я! Це не народ!
Окремi люди. Їм не знати
Сяйливих творчостi висот.
І хоч людей таких багато,
Але нас бiльше! Ми – народ!
Я вiрю в тебе, моя мати.
Мiй Бог, що дивиться з висот.
В народiв iнших старцювати
Повiк не буде мiй народ!
Нiхто й нiколи не змiг примусити В. Сосюру мовчати.
О нацiе моя, роздерта i розбита
На табори ворожi i чужi.
У кров твою вмочив жидiвський[1 - Пiзнiше В. Сосюра це слово замiнив на «ворожий». – Тут i далi прим. упорядника.] кiнь копита
І настромив на леза, на ножi.
Цi рядки кiнця двадцятих рокiв (вони збереглися лише в пам’ятi незабутньоi дружини поета – Марii Гаврилiвни), коли для багатьох стало зрозумiлим, що подальший поступ у бездержавнiй краiнi Украiнi – це намагання летiти з поламаними крилами до зiрок:
Навколо радости так мало!
Який у чорта днiв бадьор,
коли ми крила поламали
у летi марному до зор.
Історiя цього вiрша – «Навколо радости так мало» – вельми цiкава i характерна для епохи, в якiй жив поет (про це буде сказано нижче). Вiрш (пiзнiше його визнано як вступ до поеми «Мазепа») написано влiтку 1927 р. в Одесi. Оригiнал автографа (можливо, авторську копiю) було подаровано бiлоруському поетовi i критику Алесю Дударю, якого вперше репресували в 1927 p., вилучивши в нього в Мiнську i рукопис В. Сосюри. Пiсля третього арешту 1937 р. Дударя розстрiляли, а вiрш украiнського поета пролежав в архiвах КДБ Бiлорусi до 1996 p., коли напередоднi 5-i рiчницi проголошення Незалежностi Украiни керiвник спецслужби Бiлорусi передав його Надзвичайному i Повноважному Пословi Украiни. Аж восени 1996 p. MЗC Украiни передало цей раритет до Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, де вже зiбрано у вiддiлi рукописiв найцiннiшi архiвнi матерiали В. Сосюри.
Драматичною була доля багатьох наших нацiональних скарбiв, шляхи до пошукiв яких часто перекривалися чавунними дверима сховищ колишнiх спецхранiв, якi ще й досi залишаються за сiмома печатками. Ми докладаемо багато зусиль, щоб повернути на Батькiвщину нашi культурнi цiнностi, але не маемо можливостей витягти на свiт божий того, що лежить у наших сховищах. Можливо, колись-таки повнiстю розкриються i «сумнi архiви ГПУ», де за свiдченнями i самого В. Сосюри, i його сучасникiв опинилося те, чого не могла сприйняти тодiшня тоталiтарна система.
Перша збiрка «Пiснi крови» (1918). Реальнiсть чи авторська легенда?
До 90-х роковин вiд дня народження Володимира Сосюри у 1988 р. нами було розпочато публiкацiю невiдомоi спадщини поета. Саме ця ii частина (поеми «Мазепа», «Розстрiляне безсмертя», автобiографiчний роман «Третя Рота» та iншi твори) зберiгалася у спецфондi Центрального державного архiву-музею лiтератури i мистецтва Украiни i була практично недоступна для дослiдникiв, не кажучи вже про ii оприлюднення. Опинилася вона там iще в 1973 р. пiсля передачi до державного сховища родиною поета всього архiву, де його ретельно «проревiзували» спецiальнi служби. Пiсля такоi «ревiзii» з’явилися два описи особового фонду В. Сосюри: один (№ 44) – загальнодоступний для всiх дослiдникiв, i другий – iз лiтерою «С», тобто секретний, що означало на практицi – вiдкритий лише для тих, хто мае допуск, наданий спецiальними службами для роботи з таемними матерiалами. Здаеться, такi допуски мали одиницi з-помiж особливо довiрених лiтературознавцiв, критикiв. Як спiвробiтник архiву-музею, допуск найнижчоi категорii для роботи з таемними документами мав i я, але жодного разу як дослiдник ним так i не скористався: кожну зроблену мною виписку iз «секретних матерiалiв» переглядав працiвник спецчастини i давав чи не давав дозвiл на ii «винос», тобто на використання у своiй працi.
1973 р. у процесi передачi архiву В. Сосюри родиною поета – дружиною Марiею Гаврилiвною i сином Володимиром Володимировичем – до державного архiвосховища менi пощастило, ще до його ревiзii спецслужбами, переглянути цей унiкальний комплекс творчих матерiалiв i прочитати, а дещо навiть переписати з того, що майже на двадцять рокiв буде заховане в недоступному мiсцi. Що ж крамольного iз творчоi спадщини В. Сосюри зберiгалося за масивними чавунними дверима «спецхрану» архiву-музею? Там опинилися рукописи переважно недрукованих творiв – уже згадуванi поеми «Мазепа», «Розстрiляне безсмертя», роман «Третя Рота» та чимало поем («Каiн», «Христос», «Мойсей») i вiршiв, листiв поета i листiв до нього, про якi можна сказати таке: у них В. Сосюра порушував забороненi на той час нацiональнi проблеми, що офiцiйна влада трактувала як прояви нацiоналiзму.
Про публiкацiю таких творiв до початку так званоi перебудови й гласностi годi було i мрiяти, але й з iх настанням це зробити було нелегко, адже «спецхрани» не випускали зi своiх сховищ накопичених матерiалiв. У 1985–1987 рр. вже можна було дещо друкувати iз шухляд приватних, але доступ до державних «спецхранiв» залишався обмеженим.
Упродовж багатьох рокiв я пiдтримував дружнi стосунки iз родиною В. Сосюри, це, очевидно, i стало причиною того, що в 1987 р. Марiя Гаврилiвна вирiшила передати для публiкацii саме менi три рукописи («Третя Рота», «Мазепа» i «Розстрiляне безсмертя»), якi вона ще з 1973 р. (з часу повноi, здавалось би, передачi архiву поета до архiву-музею лiтератури i мистецтва Украiни) переховувала у своiй квартирi.
– Де ж ви зберiгали цi небезпечнi рукописи? – вражено спитав я.
– Та он там, зашитими в матрацi, – показала Марiя Гаврилiвна, – у своiй кiмнатi.
Колишня ув’язнена сталiнських концтаборiв не була наiвною людиною i, очевидно, знала, що сховати такi товстi рукописи у власнiй квартирi вкрай важко. Напевно, вона покладалася на те, що акт передачi в 1973 р. архiву поета до державного спецсховища приспав недремне око КДБ…
Передача до Інституту лiтератури рукописiв згаданих трьох творiв В. Сосюри уможливила iх публiкацiю, що й було зроблено нами з нагоди 90-рiччя поета, яке вiдзначалося у сiчнi 1988 р. У перших двох номерах журналу «Киiв» з’явився роман «Третя Рота», надрукований того ж року видавництвом «Радянський письменник». Журнал «Вiтчизна» опублiкував уривки з поеми «Розстрiляне безсмертя». Тривалою й незрозумiлою донинi була боротьба редакцii журналу «Киiв» за публiкацiю поеми «Мазепа» (1988. – № 12), доки московський критик Юрiй Барабаш не написав грунтовноi статтi «Ще одна лiтературна версiя “Мазепи”».
Вихiд у свiт неопублiкованих творiв В. Сосюри спричинив поповнення фондiв вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури. Варiанти поем «Мазепа» i «Вiтчизна» передали І. М. Дзюба i П. П. Ребро, а найуважнiший читач моiх сосюринських публiкацiй М. Є. Сиваченко подарував ось таку заяву:
До Бюро парткому СРПУ члена ВКП(б)
Володимира Сосюри
З А Я В А
В зв’язку не тiльки з перевiркою партдокументiв, але з морально-полiтичних мiркувань я хочу, щоб Ви мене звiльнили вiд гнiту, що душить мене вже багато-багато рокiв.
Я приховав вiд партii кiлька фактiв з моеi бiографii.
Я це робив з моральних мiркувань, але я вже бiльше не можу i прошу Вас покарати мене за мiй злочин. Я вважаю, що я не достоiн бути в святих комунiстичних лавах.
Я приховав:
1. Що одного мого вiрша «Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаi…» – було надруковано в однiй з Харкiвських газет в 1918 р. за нiмецькоi окупацii.
2. Деякi моi вiршi друкувалися в вiйськових газетах петлюрiвськоi армii i однiй з газет громадських (здаеться, в лiвоесерiвськiй) в Кам’янцi на Подiллi.
3. Що в 1918 р. <…> на грошi Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збiрку моiх поезiй «Пiснi крови», де на обкладинцi було мое справжне прiзвище – Сюсюра.
Правда, прiзвище мое Сосюра, бо так пiдписувався мiй батько, а дiд – навiть «Соссюр». Отже, теперiшне мое прiзвище «Сосюра» не е маскування.
Ще до вiйни в будинку творчостi, в Одесi, один молодий болгарський поет спитав мене, чи то моя збiрка «Пiснi крови». Я спочатку сказав, що нi. А потiм довго мучився, пiдiйшов до нього i сказав: «Пiснi крови» – моя збiрка. Вiн менi нiчого не сказав. <…>
3.1 – 49.
Спинимося на третьому цитованому пунктi заяви (два iншi не беремо до уваги), де мовиться про збiрку «Пiснi крови», тривалi пошуки якоi поки що не увiнчалися успiхом. Цiеi книжки досi не виявлено нi в бiблiотеках Украiни, нi в зарубiжних книгосховищах. Немае ii i в Книжковiй палатi Украiни. Отже, що це – авторський мiф, витворений у хвилини розпачу чи в станi депресii, що iнодi бувало саме тодi, коли над головою поета згущувалися хмари? Вивченням iсторiй хвороб В. Сосюри годилося б зайнятися медикам, але, як з’ясували фiлологи, у жоднiй iз психiатричних лiкарень, де перебував поет (здебiльшого на примусових лiкуваннях), не знайдено жодних записiв про перебiг захворювань та лiкування. У нашому розпорядженнi лише iсторiя хвороби i смертi В. Сосюри, що сталася 8 сiчня 1965 р. у санаторii в Кончi-Заспi пiд Киевом. Цю фатальну iсторiю зберiг, а точнiше – приховав вiд «архiву» вiдомий терапевт i лiтератор М. Д. Фененко, про що мовитиметься нижче.
Чи ж iснувала збiрка, що передувала першим двом книжкам В. Сосюри («Поезii» i «Червона зима»)? Чи могла вона зникнути безслiдно, не потрапивши навiть до бiблiографiчного покажчика Яшека i Лейтеса «Десять рокiв украiнськоi лiтератури» (X., 1928) та iнших бiблiографiчних видань?
У «Ваплiтянському збiрнику», виданому Канадським iнститутом украiнських студiй (Торонто: Мозаiка, 1977), було надруковано два вiршi В. Сосюри («Там чорний лотос…» i «Ми любим на словах буть сильними душею…») iз архiву украiнського письменника А. П. Любченка (1899–1945). Публiкуючи цi два вiршi у збiрнику, професор Ю. Луцький подав таку примiтку:
«Рукопис збiрки вiршiв В. Сосюри переховуеться в архiвi Любченка. На титульнiй сторiнцi зошиту е напис: «Хай жеве (!) вильна Украiна», а дальше:
Вiршi
В. Сосюри
На добрий вспомин борцю за волю залитоi сльозами i кров’ю Неньки О. Шаркому вiд В. Сосюри».
У блокнотi е 15 коротких поезiй, написаних Сосюрою в перiод вiд квiтня 1918 р. (Верхне) до 15 лютого 1919 р. (Проскурiв) пiд час перебування автора в армii УНР.
Розвiдка упорядника про цю збiрку появилася англiйською мовою (Luckyj George S.N. A Luricist’s Record of the Revolution: A Note on an Unpublished Collectionof Versesby Volodymyr Sosyura// Canadian Slavonik Papers. – № 3. – Р. 103–108) i в украiнському перекладi в журналi «Молода Украiна» (березень 1960 р.). (Див. також: Бурляй Ю. Заокеанськi фальсифiкатори // Лiтературна Украiна. – 1962. – 27 лют.). Тут i друкуються лише двi поезii зi збiрки, яка мае в собi бiльше iсторичноi, нiж лiтературноi вартостi («Ваплiтянський збiрник»).
У 1999 р. я звернувся iз проханням до професора Ю. Луцького, який перед тим надiслав менi опис архiву А. Любченка, виготовити для архiву В. Сосюри, що зберiгаеться як окремий особовий фонд у вiддiлi рукописних фондiв i текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, хоча б копiю того зошита. Вiдповiдь не забарилася: професор повiдомив, що пiвроку тому (у 1999 р.) цю копiю вiн уже надiслав професору В. Моренцю, який, до речi, вперше опублiкував надану йому нами заяву В. Сосюри до бюро парткому СРПУ. В. Моренець надав i нам копiю рукописного зошита В. Сосюри, оригiнал якого зберiгаеться разом iз архiвом А. Любченка в Торонтському унiверситетi в Канадi.
Подаемо опис копii рукопису зошита В. Сосюри, оригiнал якого поки що нам недоступний.
[1] На спомин («Збулось уже все те, що слухав я до бою…»). Вiрш переписано рукою А. Шаркого, але е правка В. Сосюри у 8-му рядку. Пiдпис А. Шаркого пiд вiршем перекреслено. Без дати.
[2] Нi, Нi!.. («Чи сонце встало, чи нiч настала…»). Автограф калiграфiчним почерком В. Сосюри помiж рядками рукопису початку п’еси невстановленого автора (Дiя 1-ша, ява 1). Останнього рядка вiрша немае. Без дати.
[3] Зiрницi («Зiрницi нас кличуть, зiрницi нас звуть…»). Травень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри помiж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора.
[4] Пiсня («Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаю…»). Червень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри помiж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора; впоперек аркуша наявнi записи невстановленоi особи господарського характеру.
[5] «Я бачив, блiдий брат з журливими очами…». Грудень 1918 р., м. Сватово. Автограф В. Сосюри.
[6] Сок кохання («Чого це так нiжно… задумливi сни…»). Сiчень 1919 р. Автограф Сосюри. Бракуе 3-го рядка вiрша.
[7] Послiднiй бiй («Горять, горять вогнi. Новi палають зорi…»). Сiчень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[8] «Там чорний лотос, там чорний лотос…». Сiчень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[9] На вартi («Стою на вартi. Червоний мiсяць…»). 13 сiчня 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[10] Що вам?… («Темна нiч нас б’е крилами…»). м. Вапнярка, 8 лютого 1919 р. Автограф В. Сосюри.
[11] «Лiг на лани вже морок ночi…». 29 сiчня, ст. Павлиш. Автограф В. Сосюри.
[12] «Ми любим на словах буть сильними душею…». Лютий 1919 р., ст. Знам’янка. Автограф В. Сосюри.
[13] «Сум червоний… Ранок нiжний…». Лютий 1919 р., м. Проскурiв. Автограф В. Сосюри.
[14] Для… («Не сяють спiви цi натхненою красою…»). 24/II/19 р., м. Проскурiв. Автограф В. Сосюри.
[15] «До зброi! Як один, хто в грудях серце мае!» 14–15 лютого 1919 р., м. Проскурiв. Текст вiрша пiдписано О. Шарким, про що свiдчить напис В. Сосюри: «Рукою Шаркого».
Усi вiршi, крiм першого («На спомин»), було надруковано: Сосюра В. Вибранi твори: у 2 т. – К.: Наук. думка, 2000. – (Серiя «Бiблiотека украiнськоi лiтератури»). Там само надрукованi вiршi «Я знаю: буде час, i сонце ясне стане…» i «То не вiтер вiе iз тьми-домовини…», опублiкованi автором свого часу в газетi «Украiнський козак» 27 червня i 1 липня 1919 р., розшуканi в газетних архiвах Вiнницькоi державноi обласноi унiверсальноi науковоi бiблiотеки iм. К. А. Тимiрязева краезнавцем iз мiста Бара М. Й. Йолтуховським.
У кiлькох лiтературних газетах з’явилися повiдомлення про сенсацiйну знахiдку директора Хмельницького лiтературного музею В. Горбатюка у «книгосховищах» Кам’янець-Подiльського унiверситету. Зокрема, газета «Лiтературна Украiна» у святковому номерi, присвяченому Дню незалежностi Украiни (23 серпня 2007 р., № 32/5220), у рубрицi «Публiкацii ЛУ» надрукувала статтю В. Горбатюка «Грiзна зброя “козака Сосюри”», де опублiковано тексти двох вiднайдених вiршiв – «Останнiй бiй» (3 строфи, а не 8, як повiдомлялося в ЗМІ) i «То не вiтер вiе iз тьми-домовини…». В. Горбатюк згадуе там i про збiрку «Пiснi крови», видану у Проскуровi – теперiшньому Хмельницькому, де вiн очолюе лiтературний музей.
Багатьох шанувальникiв творчостi В. Сосюри не полишае надiя, що, можливо, саме в Хмельницькому – у мiстi, де видавалася ця збiрка, можна ii вiдшукати. Звичайно, мiсцем ii зберiгання можуть бути рiзнi населенi пункти Украiни чи закордону, адже молодий болгарський поет ще в довоенний час засвiдчив те, що вiн знав (очевидно, й мав) цю збiрку.
А поки що можемо будувати лише версii щодо змiсту збiрки «Пiснi крови». Очевидно, до неi могли увiйти в першу чергу опублiкованi в перiодицi вiршi: «Я знаю: буде час, i сонце ясне встане…» (Украiнський козак. – 1919. – 27 черв.), «То не вiтер вiе iз тьми-домовини…» (Украiнський козак. – 1919. – 1 лип.), «Останнiй бiй» (Селянська громада. – 1919. – 3 серп.). А далi – тi, що записанi переважно самим В. Сосюрою до зошита, який опинився в архiвi А. Любченка. Можливо, не все з цього зошита увiйшло до збiрки, але iнших творiв поки що не знайдено. Хочеться вiрити, що перша збiрка «Пiснi крови» врятувалася вiд нищiвних лабет занадто пильних органiв – борцiв з так званим украiнським буржуазним нацiоналiзмом i десь лежить у колишньому чи й нинiшньому сховищi «спецхрану». «Не може ж так буть!» – як писав великий поет,[2 - П. Тичина, вiрш «І Белий, i Блок, i Єсенiн, i Клюев…» (1919).] – щоб лишилися тiльки слiди в згадках автора та його сучасникiв…
Архiв В. М. Сосюри
Творча спадщина Володимира Сосюри набагато об’емнiша, нiж ii досi знав наш читач. Про це свiдчать публiкацii, що почали з’являтися з 1988 р. у перiодицi, та окремi видання творiв поета, поява яких стала можливою завдяки вивченню його архiву.
