скачать книгу бесплатно
Пiсля смертi В. М. Сосюри його лiтературна спадщина зберiгалася в родинi поета. Але в 1973 р. за наполяганням вiдповiдних органiв, занепокоених поширенням спискiв деяких поезiй, епiграм, поеми «Мазепа» та iнших творiв, що не друкувалися у виданнях, архiв було передано дружиною поета М. Г. Сосюрою i його сином В. В. Сосюрою на зберiгання до Центрального державного архiву-музею лiтератури i мистецтва УРСР, про що уже згадувалося вище. Передача творчоi спадщини здiйснювалася з одночасним укладанням здавального опису, який був дуже загальним.
Автору цих рядкiв, як тодiшньому спiвробiтниковi архiву-музею, доручили пiдготувати iнформацiю про таке цiкаве надходження до науково-iнформацiйного бюлетеня «Архiви Украiни», що зумовило необхiднiсть ознайомлення зi ще не описаним доробком В. Сосюри.
Навiть при побiжному ознайомленнi з великим масивом матерiалiв виявили ряд недрукованих вiршiв, епiграм, поем. З архiвних матерiалiв було сформовано особистий фонд № 44, який пройшов науково-технiчну обробку i став доступним для дослiдникiв.
За кордоном зберiгаеться, наскiльки нам вiдомо, дуже мало рукописiв поета, вивезених ще в роки вiйни письменником Аркадiем Любченком (1899–1945), колишнiм президентом та вiдповiдальним секретарем лiтературноi органiзацii ВАПЛІТЕ.
А. Любченко на початку вiйни не виiхав разом iз евакуйованими письменниками i залишився в Украiнi. Вiдомо, що йому в 1943–1944 рр. не пощастило уникнути застiнкiв гестапо, весною сорок четвертого його було звiльнено. Будучи важко хворим, вiн виiхав за кордон, забравши iз собою весь ваплiтянський архiв, але невдовзi (25 лютого 1945 р.) помер у Нiмеччинi пiд час складноi операцii шлунка.
У ваплiтянському архiвi були рукописи не лише В. Сосюри, а й П. Тичини, М. Хвильового, М. Кулiша, Ю. Яновського та багатьох iнших членiв цiеi органiзацii. Їх цiннiсть як джерел iсторii нашоi лiтератури винятково висока, адже то були переважно единi примiрники-автографи. Зокрема, там зберiгаеться збiрка раннiх творiв В. Сосюри, написаних ним у перiод iз квiтня 1918 р. по 15 лютого 1919 р., про що вже мовилось вище. Розвiдки Юрiя Луцького про тi твори з’явилися в закордоннiй пресi англiйською та украiнською мовами, а деякi поезii було надруковано у впорядкованому ним виданнi «Ваплiтянський збiрник», що вдруге вийшов у Канадi 1977 р. (видання Канадського iнституту украiнських студiй). Там само було надруковано цiннi матерiали М. Хвильового, Ю. Яновського, Остапа Вишнi, І. Сенченка, М. Ялового, О. Лейтеса, І. Днiпровського, а також деякi папери до iсторii ВАПЛІТЕ (протоколи, резолюцii, постанови, листування i навiть «Лiтературний щоденник», у який письменники занотовували своi враження).
У цьому ж збiрнику вмiщено й вiрш В. Сосюри «Час» iз присвятою М. Хвильовому, написаний в Одесi на дачi Гадзинського 13 червня 1926 р. Поезiю було подано до альманаху «Ваплiте», але, як свiдчить примiтка А. Любченка, ii заборонив Головлiт у липнi 1926 р.
Отже, найповнiше зiбрання рукописiв В. Сосюри зберiгаеться в Центральному державному архiвi-музеi лiтератури i мистецтва Украiни, де ще чимало творiв i листiв поета чекають на своiх дослiдникiв.
Тексти вiршiв i поем В. Сосюри, як i твори багатьох украiнських письменникiв (П. Тичини, Ю. Яновського, А. Головка, Ю. Смолича та iн.), при перевиданнях зазнали редагування чи й вимушених авторських переробок, а деякi залишилися поза найповнiшими виданнями (так, поза десятитомником 1970–1972 рр.). Унаслiдок таких «доопрацювань», а точнiше – пристосувань до вiдповiдних iдеологiчних вимог часу, – пiд багатьма творами з’явилися двi дати написання. Наприклад, такi вiршi мають подвiйнi дати, якi нiбито вказують на час написання:
«Роздули ми горно, ще нерухоме вчора…» (1921–1957), «Снiг» (1921–1957), «На Захiд, на Захiд, на Захiд!..» (1921–1957), «Як сонце до iстоми грiе…» (1923–1957), «У плащi» (1923–1957), «Вулицi» (1923–1957), «Сон» (16.12.1924–1957), «Вiдплата» (1920–1957) та багато-багато iнших. Є й такi твори, в яких зроблено iстотнi правки, але дату доопрацювання не зазначено. У вiршi «І пiшов я тодi до Петлюри…» (1924) у першiй строфi друкувалося спочатку так:
Скiльки нас, отаких, попiд мури
од червоноi кулi лягло!
Проте згодом з’явився iнший варiант:
Скiльки нас, отаких, через журу
покидали востанне село!
Зрозумiло, що у виданнях 1930 – 1980-х рокiв не могли друкувати перший варiант, оскiльки в ньому йшла мова про розстрiли червоноармiйцями бiйцiв повстанських загонiв чи УНР.
Подвiйнi дати пiд творами В. Сосюри – це нiби пряма вказiвка на те, що iх пiддавали повторному редагуванню. Якщо в поемi «Червона зима» (дата залишилася 1921 р.) зникли первiснi образи, то з деяких творiв «випали» строфи. У вiршi «Минай, проклята нiч, минай…» вилучено четверту строфу:
Кривавi коси хмар, мов згадки про минуле.
Обличчя татарви… далекий стяг… Сiрко…
Ах… не пiду тепер я по садках Стамбулу,
на скелях Хортицi не розкладу огонь…
До речi, навiть хрестоматiйний вiрш «Любiть Украiну!» i досi iнодi подаеться не за першопублiкацiею 1944 р., за яку В. Сосюру було пiддано нищiвнiй i безпiдставнiй критицi в статтi «Об идеологических извращениях в литературе», а за пiзнiшою, «причесаною» редакцiею. В останньому рядку третьоi строфи: «Без неi – нiщо ми, як порох i дим, // Розвiяний в полi вiтрами…» замiнено на: «Мiж братнiх народiв, мов садом рясним, // Сiяе вона над вiками…».
Суттевi смисловi правки внесено й до четвертоi, п’ятоi, сьомоi i десятоi строф твору, якi приглушували його високий патрiотичний пафос, применшували любов В. Сосюри до Украiни. Проте до 2000 р. жодне з видань не подавало первiсного тексту, i твiр друкувався здебiльшого за «кагановичiвською» редакцiею, нiби й не було знято прокляття, проголошене у згадуванiй горезвiснiй статтi газети «Правда».
До повоенних найповнiших видань творiв поета не вносилися вiршi й поеми, де було правдиво змальовано подii громадянськоi вiйни в Украiнi (найкраще це описано у призабутих споминах «З минулого», опублiкованих у журналi «Червоний шлях» 1926 р., а згодом частково внесених до автобiографiчного роману «Третя Рота»), де мовилося про нацiональнi питання чи про репресованих дiячiв науки i культури.
У романi В. Сосюри «Третя Рота» згадуеться його поема «Махно», текст якоi в архiвi автора не зберiгся. У першому варiантi рукопису поеми «Розстрiляне безсмертя» (1960) твiр мав назву «Махно». Очевидно, В. Сосюра мав намiр поновити з пам’ятi твiр, над яким працював ще в 1924 р., а точнiше – написати «нову» поему про Махна.
У третiй книзi спогадiв Ю. Смолича «Розповiдi про неспокiй немае кiнця» е найширша згадка про поему «Махно», а також пояснення, чому саме поет «стiльки випив горя» за неi:
«Рiк пiзнiше Володя написав поему «Махно». То була «бомба» в лiтературному середовищi – i Блакитний знову люто картав Володю, я при тому присутнiй не був. Але на «збiговиську» «гартованцiв» у редакцii «Вiстей», в тому ж кабiнетi Блакитного, вибухла запальна дискусiя: Володя якраз прийшов вiд тодiшнього комiсара освiти Шумського, який дав Сосюрi доброго прочухана. […] <…> Не забути рядкiв, якими пiсля вступу зачиналася поема:
Шумлять i клени, i тополi,
Лиш не шумить один перон:
Лежить зарубаний за волю,
Лежить зарубаний за трон…
<…>
Першi рядки поеми «Махно» були, здаеться, такi:
Тебе не бачив i не знаю,
Ну, як в архiвах ГПУ
Тебе знайти?…
Текст цiеi недокiнченоi – у машинопису – поеми Володька подарував був i менi, як, очевидно, ще багатьом товаришам. На превеликий жаль, у подальших життьових перипетiях цього рукопису не стало»
(Смолич Ю. Розповiдi про неспокiй немае кiнця. – К.: Рад. письменник, 1972. – С. 79–81).
У 1988 р. у домашньому архiвi Ю. Смолича ми виявили конверт, у якому зберiгалося кiлька аркушiв, списаних калiграфiчним почерком В. Сосюри червоним атраментом. Заголовок «З поеми “Махно”», далi шiстнадцять чотирирядкових строф, а пiсля останньоi пiдпис, дарчий напис i дата: «В. Сосюра. З великою пошаною й дякою за пораду т. П. Панчевi. В. С. 25.11.24. Харкiв». На конвертi, в якому зберiгалися автографи В. Сосюри, е напис рукою П. Панча: «Із поеми «Махно» В. Сосюри (оригiнал)». Очевидно, цей оригiнал подарував Ю. Смоличу П. Панч пiсля ознайомлення iз третьою книгою спогадiв, що вийшла 1972 р., де в споминах про В. Сосюру мовилося найбiльше про цю поему. У бiблiографiчному покажчику Яшека i Лейтеса «Десять рокiв украiнськоi радянськоi лiтератури» (Харкiв, 1928) е двi позицii, на пiдставi яких можна судити про публiкацiю фрагментiв поеми (чи, можливо, задумуваного роману): «Махно» (уривок iз поеми). – 1924. – Жовтневий збiрник. – С. 7 – 14; «Махно»: Над морем сидiв i хитався од болю (з роману «Махно»). – 1924. – Червонi квiти. – № 6. – С. 12–13». Розшукати першу публiкацiю досi не вдалося.
Публiкацii в перiодицi кiнця 1980 – початку 1990-х рокiв доти не вiдомоi спадщини В. Сосюри, а також згадки автора цих рядкiв у пресi та у виступах по радiо про втрачену поему «Махно» привернули увагу учителя-пенсiонера О. Т. Лебедя з мiстечка Прилуки на Чернiгiвщинi, який скопiював текст цього твору, за винятком епiлогу, ще в 1928 р. у селi Дмухайлiвцi на Днiпропетровщинi за текстом Карпа Гупала. Останнiй навчався у 1923–1925 рр. у Харкiвському iнститутi народноi освiти й приятелював iз В. Сосюрою. Проте свiй список О. Лебедь подарував В. Сосюрi 1937 р. в Одесi i змiг частково вiдтворити текст поеми лише в 1990 р. Оскiльки цього тексту немае в автографi В. Сосюри, подаемо його за поновленим списком О. Лебедя:
Тебе не бачив i не знаю,
Ну як в архiвах ГПУ
Тебе знайти?
Берiзка мае
Так сиротливо на снiгу.
А там на волi i на тронi,
Сьогоднi з нами, завтра – нi,
Скажи, чому ти не червоний,
Кому, кому твоi огнi?
Це ким розкидано патрони?
Слiди чиiх чобiт, колiн?
Однi рубаються за трони,
А другим волi i землi?…
А вiтер в вiдповiдь: «Нi-ко-о-о-му…»
А вiтер в вiдповiдь: «За всi-i-iх…»
Немае для людей зако-о-о-нiв…
Немае для людей межi-i-i…
А другим – нiч у драну хату,
Зола з засмажених долонь. Ага!
Таким едина плата —
Через плече кленка вогонь…
Гуляе вiтер в Гуляй-Полi,
Там сонця золоте вино —
Усiм одрiзав хлiба й волi
Веселий батько наш Махно.
Шумлять i клени, i тополi,
Лиш не шумить один перон.
Лежить зарубаний за волю,
Лежить зарубаний за трон.
Тут iде повторення тексту, що е в автографi В. Сосюри з архiву Ю. Смолича («Сьогоднi свайба у Степана…»), а далi цiлком невiдомi фрагменти:
Уже не лускають насiння
Баби на призьбi, на дубках,
Тiльки вгорi спокiйно й синьо,
Тiльки вгорi незнаний жах…
Уже i Керенський, i Троцький —
Один погас, другий зiйшов.
І голосний гудок заводський
Побiдно далi розколов.
Був у Махна смуглявий хлопець
Його найвiрний ад’ютант.
Чудний якийсь, а дiло робить
Веселий синьоокий Ян.
Ян iз Познанi, та вiйною
Його закинуло в Донбас…
Ну й Ян з усмiшкою ясною,
Ну й Ян – пропаща голова.
Уже в душi не пекло Данте,
Уже в душi не чорний шал.
Замiсть Кропоткiна i Канта
На етажерцi «Капiтал».
У Примакова чорнi брови,
У Примакова губи-квiт.
Але од нього слiв любовi
Не дочекатися тобi.
І знов в душi те пекло Данте.
І знов в душi той чорний шал…
Тобi Кропоткiна i Канта
Хiба замiнить «Капiтал»?
(Махно впiзнае Ганну. З новою силою «любов ударила Махна»).
Ну, хлопцi, в нас весiлля два —
Одружим Яна i Тетяну —
Оце такi моi слова.
Прийшов до хлопцiв невiдомий,
А вмiе, як вона, рубать.
Лице знайоме й незнайоме.
В лице – одрубанi слова.
А хлопцi – блиск, а хлопцi – буря: —
Живе хай батько наш Махно!
Веселий синьоокий джура
Махновi подае вино.
Коли його нагнали бiлi,
Вiн зачепився за кущi.
Тугi жiночi перса бiлi
На сонцi блиснули на мить.
– Так заливайся ж балалайко
Нехай копiйкою життя…
Хай день, а вiльний буду я!
Пропуски в текстi, фрагменти якого не мiг згадати О. Т. Лебедь, було позначено ним рядком крапок, а в дужках ним самим передано змiст того, що не збереглося в пам’ятi.
Першi чотири роздiли поеми В. Сосюри «Мазепа» було надруковано в журналi «Життя й Революцiя» (1929. – № 1. – С. 3 – 15). Пiсля вiршованого роману «Тарас Трясило» цьому другому твору на iсторичну тему, на жаль, не судилося бути повнiстю опублiкованим за життя автора, а його творча iсторiя розтяглася бiльш нiж на три десятилiття. У названому журналi друкувався лише початок твору iз присвятою І. Микитенку, написаний у Харковi влiтку 1928 р., а над рештою роздiлiв (V – ХХVI), прологом i епiлогом поет працював у 1959–1960 рр. Причини такоi тривалоi перерви В. Сосюра пояснюе сам в автобiографiчному романi «Третя Рота»: «Я почав писати поему «Мазепа». Уривок з неi, власне, початок, я послав у журнал «Життя й Революцiя», а там «Мазепу» надрукували, тiльки було зазначено, що то не уривок, а поема!
Образ був ще тiльки ембрiоном, а мене навiть за ембрiон почали бити. І очолювали це биття Микитенко i Кулик».
Щодо цього «биття» робив пояснення й уточнення син І. К. Микитенка Олег Микитенко у статтi «Друзi чи супротивники?» (Киiв. – 1990. – № 2. – С. 138–149). Вiн згадуе, що в архiвi його батька е «рукописний зошит з текстом поеми «Мазепа» i двома вiршами». «Текст (фрагменти поеми «Мазепа». – С. Г.), як пише О. Микитенко, – займае 43 сторiнки, всього на них мiститься 491 рядок поеми, а також понад 60 закреслених автором. Це, без сумнiву, первiсний авторський текст твору. На таку думку наводить i те, що окремi рядки (близько 30) в публiкацii журналу «Життя й Революцiя» постають iнакше, нiж у рукопису, i те, що деяких фрагментiв, якi е в журнальному текстi, в зошитi немае».
О. Микитенко вперше опублiкував за автографом 111 рядкiв окремоi частини поеми «Мазепа» з пiдзаголовком «Провал». Стосовно iсторii тексту твору цей фрагмент мае дуже важливе значення, оскiльки з 1920-х рр. нiяких автографiв цiеi поеми досi не виявлено.
Із раннього варiанта поеми зберiгся лише ii «ембрiон» – початок iз чотирьох роздiлiв, який В. Сосюра внiс до редакцii, завершеноi в 1959–1960 рр. Усi наявнi в архiвi поета тексти поеми – це переважно машинописи з авторськими правками i вставками. У бiльшостi авторизованих примiрникiв тексту зафiксовано мiсце й дату написання твору: «Святi Гори – Харкiв (лiто 1928 – лiто 1930). Киiв (осiнь – зима 1959, зима – весна 1960 р.)» (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 6, арк. 136). Можливо, автор згодом помилково зазначив, що й далi працював над поемою навiть у 1929–1930 рр., оскiльки в його архiвi не збереглося жодних слiдiв цiеi роботи.
Остання редакцiя поеми мае авторську присвяту дружинi М. Г. Сосюрi, синовi та онукам:
Марii – дум блакитнi висi,
моi дерзання золотi…
Й Володi, Льодi та Орисi
що нас продовжують в життi.
ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 1, арк. 2.
Не всi авторськi спроби подати в поемi «Мазепа» об’ективну картину реалiй початку XVIII ст. з позицiй сьогодення можна вважати вдалими, цьому завадили, ймовiрно, умови тоталiтарноi держави i багатолiтня перерва мiж написанням окремих частин твору. Але щирiсть, вiдвертiсть i громадянська мужнiсть у розмовi з читачем про найскладнiшi перiоди iсторii Украiни – це головнi ознаки твору.
Поема В. Сосюри «Мазепа» ще до повноi публiкацii поширювалася серед читачiв як за авторськими примiрниками, так i в списках. Зокрема, в одному з таких примiрникiв, що згадуеться у статтi В. Яременка «Малий штрих до великоi проблеми, або Материк його душi», е присвята письменниковi В. Минку:
Дарую Вам свого «Мазепу»,
Що впав офiрою Москви.
Бо лицарiв чубатих степу
Менi нагадуете Ви.
«Киiв», 1990, № 8, с. 67.
В. Яременко публiкуе там само i текст вступу до поеми «Мазепа», скопiйований у 1960-х роках за примiрником, що зберiгався у професора А. О. Іщука. Тексту цього вступу немае в архiвi В. Сосюри.
Уперше повний текст поеми опублiковано в журналi «Киiв» (1988. – № 12. – С. 77 – 107) iз супровiдною статтею-дослiдженням Ю. Барабаша «Іван Мазепа – ще одна лiтературна версiя. Про поему Володимира Сосюри “Мазепа”» (С. 140–149).
У складний повоенний час, коли вже розкритиковано було в 1947 р. М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, В. Сосюра звертаеться до бiблiйноi тематики, пишучи в 1948–1949 рр. поеми «Каiн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (1948–1949 рр.), знаючи, напевно, що iх не надрукують «в роки золотого, кривавого Тамерлана» (так вiн згодом назве епоху сталiнського терору в листi до свого грузинського друга Георгiя Наморадзе). Цi поеми за життя В. Сосюри опублiкованi не були.
Усi названi твори надруковано в журналi «Киiв» у 1990–1997 рр. На нашу думку, iх (за винятком поеми «Каiн») варто друкувати не лише в академiчному зiбраннi творiв поета, хоча художня невикiнченiсть цих поем е очевидною.
Поему «Розстрiляне безсмертя», як зазначено в рукописних i зведеному машинописному варiантах (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 14–16), було написано навеснi 1960 р. Зберiгся загальний зошит iз автографом початку поеми (22 аркушi), де е первiснi варiанти перекресленоi назви твору («Махно», «Примаков») i визначено остаточний («Розстрiляне безсмертя»). З приводу другого заголовка е й авторське пояснення у текстi цього чорнового незавершеного варiанта поеми:
Такий то я, моi братове,
хотiв писати про Махна,
а написав про Примакова…
ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 15, арк. 12 зв.
Утiм, авторський задум розширювався у процесi роботи над твором. Згадавши про репресованих письменникiв, державних i партiйних дiячiв, В. Сосюра намагався в поетичнiй формi увiчнити десятки iмен, якi на той час поверталися iз небуття. Не обминув вiн i тих, про кого «забули» в часи хрущовськоi вiдлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), i перейшов навiть до своiх живих сучасникiв. У поемi е чимало цiкавих сторiнок, гiдних високого поетичного таланту В. Сосюри, але, на жаль, там е i слабкi мiсця, де мовиться про О. Гончара, М. Руденка, А. Хижняка, М. Равлюка та iнших. Згадки про них е доволi суб’ективними.
У журналах «Украiна» (1988. – № 1. – С. 8–9) та «Вiтчизна» (1988. – № 1. – С. 93 – 107) було надруковано фрагменти цiеi поеми. Журнальна публiкацiя у «Вiтчизнi» – це лише третина повного тексту твору, але навiть таке оприлюднення викликало невдоволення в одного з «героiв», про що треба сказати ширше.
