скачать книгу бесплатно
Серце украiнського поета шикуе нас в однi ряди, щоб ми не були безбатченками i людьми, не помнящими родства. Щоб з наших сердець i наших дум виростали Шевченки i Франки, щоб ми не збивали квiти на молодих гiлках нашоi украiнськоi поезii, якi ти так по-батькiвському опiкав. Журиться сьогоднi вся Донеччина за своiм великим сином. Чорнiють вiд смутку копри i далi, плаче Донецький степ вiд великоi туги за своiм спiвцем. Ти був душею робiтничого класу, в столiття внiс цю душу своею поезiю, величчям, безсмертям.
«І знов Донеччина, i вiтер верби хилить».
Тепер ти не зможеш там бувати, але мiж Донецьких степiв буде ходити твое нiжне i полум’яне слово, яке великий поет мiг написати.
«Так нiхто не кохав…
Через тисячi лiт
Лиш приходить подiбне кохання».
Яке безмежне повинно бути почуття людини, що могла так сказати, i як жаль, що i велику любов свою[7 - Так у документi.] хотiли вирвати з твого серця i заслати в далеку Сибiр. Скiльки передчасних сивин пало тодi на твою голову i, мабуть, тепер доречнi були б слова Шекспiра:
«Ах, как жестока жизнь и сколько злодеяний!»
Хай прокляття впаде на голови тих, що це робили, вкоротивши цим тобi вiку. Ми, осиротiлi, лишаемось з своею великою любов’ю до людей, до слова, до поезii, до великоi нашоi матерi – Украiни. Камiнь розпадеться i дерево тисячолiття розцвiте i опаде, а твоя поезiя залишиться, i хай не ждуть сноби, що наше слово, наша рiдна Украiна зникне, бо Украiна безсмертна, як безсмертний ти в нiй. Холодно тобi зараз, поете, i снiг над тобою йде дуже холодний. Над твоею труною в цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свiй кароокий народ, своi звичаi так, як ти заповiв у своему вiршi «Любiть Украiну»:
«Любiть Украiну вi снi й наяву,
Вишневу свою Украiну!
Красу ii вiчну, живу i нову,
І мову ii солов’iну».
І хай тупiсть кретинiв i невiгласiв, прелатiв i езуiтiв, якi вкоротили твое життя пiсля написання цього вiрша… (2 сл.[8 - Так у документi.])…iх згадае над могилою великого украiнського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю i не поклали на твое серце червону калину. Ти так те любив. Та червона калина твоеi Украiни червонiтиме в твоему серцi i в твоему словi. Ми б хотiли поховати тебе так, як годиться великому спiвцевi i пронести тебе на своiх плечах по всьому Хрещатику, по всiй нашiй рiднiй землi. Що ж, кажуть «не можна!». А як жаль, що i в цiм ми схиляемось до циркулярiв, а не до вiкових традицiй нашого народу.
Ну що ж, тодi ми, невдячнi сини твоi, понесемо тебе на своiх раменах у вiчнiсть i хай майбутне зацвiтае твоiм вишневим украiнським словом, словом революцiйного поета. Прощай, наш сизокрилий орле революцii! Прощай, наш украiнський Бояне! Навiки прощай!
ВЕРНО: (Пiдпис)
ГДА СБ Украiни, ф. 16, оп. 3 (1968 р.), спр. 2, арк. 57–60.
Засвiдчена копiя. Машинопис.
Сергiй Гальченко
Поетичнi твори
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ!
Любiть Украiну, як сонце, любiть,
Як вiтер, i трави, i води,
В годину щасливу i в радостi мить,
Любiть у годину негоди.
Любiть Украiну у снi й наяву,
Вишневу свою Украiну,
Красу ii, вiчно живу i нову,
І мову ii солов’iну.
Без неi – нiщо ми, як порох i дим,
Розвiяний в полi вiтрами…
Любiть Украiну всiм серцем своiм
І всiми своiми дiлами.
Для нас вона в свiтi едина, одна,
Як очi ii нiжно-карi…
Вона – у зiрках, i у вербах вона,
І в кожному серця ударi,
У квiтцi й пташинi, в кривеньких тинах,
У пiснi у кожнiй, у думi,
В дитячiй усмiшцi, в дiвочих очах,
І в стягiв багряному шумi…
Як та купина, що горить – не згора,
Живе у стежках, у дiбровах,
У зойках гудкiв, i у хвилях Днiпра,
У хмарах отих пурпурових,
В огнi канонад, що на захiд женуть
Чужинцiв в зелених мундирах,
В багнетах, що в тьмi пробивають нам путь
До весен i свiтлих, i щирих…
Юначе! Хай буде для неi твiй смiх,
І сльози, i все до загину…
Не можна любити народiв других,
Коли ти не любиш Вкраiну.
Дiвчино! Як небо ii голубе,
Люби ii кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
Коли ти не любиш Вкраiну.
Любiть у трудi, у коханнi, в бою,
В цей час, як гудуть батареi…
Всiм серцем любiть Украiну свою, —
І вiчнi ми будемо з нею.
Травень 1944 р.,
м. Киiв
Із книжки «Поезii» (1950)
О МОВА МОЯ!
О мiсячне сяйво i спiв солов’я,
Пiвонii, мальви, жоржини!
Моря брилiантiв, це – мова моя,
Це – мова моеi Вкраiни.
Яка у нiй сила i кличе, й сiя,
Яка в нiй мелодiя лине
В натхнення хвилини! О мова моя,
Душа голосна Украiни!
Ти – сурми на сонцi, ти – стягiв гаi,
Ти – вибухiв огненних повна,
В той час, коли кличе народи в боi
Вiтчизна моя многомовна…
Ти – мрii фiалок i сон конвалiй,
Й гострiша за крицю багнета…
Ти душу бiйця пориваеш на бiй
В натхненнiм пеанi поета…
Тобою звучать i мiста золотi,
Й заквiтчанi селами гони…
Ти – зброя iдеi. У битвi й трудi
Єднаеш сердець мiлiони…
Мов райдуги – арки над морем колон,
Що в небо музикою лине,
Де славить життя золоте жайворон…
Це – мова моеi Вкраiни.
Це – матерi мова. Я звуки твоi
Люблю, наче очi дитини…
О мова вкраiнська!.. Хто любить ii,
Той любить мою Украiну.
1949
Із книжки «Поезii» (1921)
* * *
Безладно торохтить по бруку день бездумний,
де порох голубий та цокоти копит…
Змарнiлий небосхил роздерли нагло труби,
де ластiвки кричать про сонце i степи…
О липне золотий!.. Твоi байдужi очi
нагадують менi холодний блиск озер
І ранок голубий, де спiв тремтить дiвочий,
мов листя золоте розхристаних берез…
Де море шарудить, над срiбним пляжем трави,
i шелестiння слiв коханих i простих…
О теплий ночi блиск i блиск очей лукавий,
де у колисцi вiй гойдався молодик!..
1921
* * *
Миколi Хвильовому[9 - Микола Хвильовий (Фiтiльов Микола Григорович; 1893–1933) – украiнський письменник.]
Ми на драбинах зор за днем золотодзвонним…
Волошковим вiнком годин тривожний бiй…
І ранок з нами йде веселий та червоний
спiвати про завод i села голубi.
Зустрiлись в квiтнi ми. На сонячнi галяви
вже вечiр голубий задумливо звисав…
i рядом з ним зоря, нервова i смуглява,
ховалась за доми, як золота коса…
Й нам путь тепер одна. Внизу старе захляле…
дим iншого життя нам вiтер з гiр несе,
i теплим молоком душа моя проллялась
на жито золоте твоiх дзвiнких пiсень…
1921
Із збiрки «Червона зима» (1922)
* * *
Рипнула дверима осiнь,
з пилом закрутився жовтий лист,
а за ним простягся по дорозi
передсмертний листопаду блиск.
І тремтяче перекотиполе
притуляеться до нiг благанно,
мов шепоче:
«Як же рано… як же умирати рано!..»
І котиться геть, таке безпорадне i голе…
Неба прозорi очi
затулило вiями-хмаринами.
Вiтер щоки цiлуе, лоскоче,
поросям верещить мiж колiнами…
І навколо так холодно, холодно,
наче в жилах вся кров замерзла!
Серце мое, пiснею проколоте,
вже не буде нам тепло й весело.
Розстилае вечiр рядна,
глек зорi червоноточить…
Моя пiсня – неоглядна,
а душа – печерний хлопчик.
1921
* * *
На Захiд, на Захiд, на Захiд!..
Заломила руки зоря.
Виють собаки
не зря…
Електричним поривом, подихом гроз
до бою, до бою на Захiд…
