скачать книгу бесплатно
Жанна батальйонерка
Гео (Георгiй) Данилович Шкурупiй
Рiдне
Подii роману вiдбуваються в Киевi, Петербурзi, на фронтах Першоi свiтовоi вiйни. Героi Шкурупiя – Жанна, дочка професора, Стефан Бойко – колишнiй студент, Муславський – фiлолог й iсторик, поручник Голуб’ятнiков – тiльки один раз зiбралися всi разом у квартирi Жанни. Ця зустрiч поклала початок ворожнечi мiж ними, бо всi були закоханi в неi.
Живучи очiкуванням надзвичайного кохання, Жанна жодному з них не вiддавала переваги. Вiдтак дороги молодих людей розiйшлися: Жанна переiхала до Петербурга, а зрада Голуб’ятнiкова як помста своiм суперникам приводить iх усiх на фронт.
Жанна Барк обрала для себе шлях батальйонерки й зазнала з жiночим батальйоном чимало випробувань.
Гео Шкурупiй
Жанна батальйонерка
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
I
Полювання на вулицях Мiста
Людина в чорному студентському пальтi й у чорнiй смушковiй шапцi вийшла з-за рогу вулицi й несподiвано наткнулась на другу людину в чорних чоботах, в короткому пiдбитому бавовною пальтi й кашкетi з козирком. Людина в студентському пальтi ступила один крок убiк, щоб розминутись, але людина в чорних чоботах знову загородила дорогу.
– Ви Стефан Бойко?
– Я!
– Ідiть зi мною!.. Ви арештованi!
– Чому?.. Яке ви маете пра…
Але, оглянувшись, людина в студентському пальтi, вона ж Стефан Бойко, не договоривши, вiдразу рушила за фiлером у чорних чоботах i в кашкетi.
– Краще без скандалу!.. – промовив фiлер.
На розi вулицi стояв кремезний городовик з бляшкою-нумерком на теплiй круглiй шапцi, з величезними чорними вусами й запитливо поглядав на них.
Стефан Бойко, одразу оцiнивши становище, не перечучи, пiшов за фiлером. Коли б це було на люднiй вулицi й поблизу не було городовика, вiн скандалом мiг би зiбрати натовп i в натовпi втекти. Але це була невеличка вулиця з поодинокими перехожими, i якраз на розi стояв кремезний городовик.
«Найкращi яничари й городовики з украiнського походження, – подумав Бойко, – борись тепер iз ними… Ну й попався!.. Так несподiвано й одразу».
– Звiдки ви мене знаете?.. Я вас i разу не бачив! – запитав Бойко, пройшовши кiлька крокiв.
– Ми то вас знаемо!.. – самовпевнено вiдповiв фiлер.
Розмова вичерпалась, далi можна було розмовляти лише в жандарському управлiннi, куди тепер вони, очевидно, йшли.
Бойко допiру вийшов з дому й цей арешт був для нього, як помиi на голову. Вiн навiть не уявляв, що його могли так швидко вислiдити. Правда, вiн уже кiлька днiв помiчав, що за ним стежать якiсь невiдомi особи, але щоб так швидко наступила розв’язка, вiн не сподiвався.
Лише кiлька тижнiв, як його виключили, як непевний елемент, з Полiтехнiчного iнституту й передали його справу до вiйськового вiддiлу.
На фронт, на фронт, як добре консервоване м’ясо! Пiд нiмецькi гармати, як лагоминку для шанцевих паразитiв!.. Шинелю на плечi, рушницю в руки, раз-два, вперед, вперед, хоробрий вояче, оборонче великоi батькiвщини!
Але з ким вiн буде воювати? З такими ж украiнцями, як i вiн, з галичанами, що iх, як бидло, погнала на фронти австрiйська офiцерня, або з нiмцями, такими ж студентами, селянами, iнтелiгентами, як i вiн, до яких вiн не мав нiяких поганих намiрiв?.. Кого вiн буде обороняти?.. Велику батькiвщину Росiю? Цього городовика?.. Цього фiлера?.. Своiх професорiв, що виставили його з Інституту?.. Увесь цей росiйський i продажний зброд, що вiд нього вiн мрiяв звiльнити Украiну?..
Нi, вiн краще переховаеться десь у сховищах мiста i, як непомiтна миша, допоможе руйнувати цю прогнилу Росiйську iмперiю, це глиняне опудало, що його пiдтримують городовики й жандармерiя.
У першу чергу треба було перекинути вусатого яничара, що пiдтримував росiйськi колонiзаторськi тенденцii, що скрiзь за всяку цiну, за наймiзернiше тепленьке мiсцечко готовий був вiрою i правдою служити Росii, пiдтримувати кабалу, а тодi вже можна було б розрахуватись i з iншими.
Пiсля викидки з Інституту Бойко сховався й вирiшив на фронт не йти. Хай його папери б’ються за нього на фронтi або мандрують по канцелярiях вiйськових вiддiлiв та жандармських управлiнь.
Переховуватися Бойковi пощастило кiлька тижнiв, поки скрипуча гарба бюрократизму не знайшла десь його паперiв i не почала дошукуватись власника iх.
«От тепер i маеш, – подумав Бойко, крокуючи за фiлером. – Сховався. Не треба було замислюватись, погана звичка. Коли б вiн не замислився, то напевне помiтив би цього добродiя в кашкетi…»
Бойковi стало соромно i злiсно, що вiн так безглуздо попався. Треба було бути ще кiлька тижнiв надто обережним, поки вiн сам i його папери не загубились би в цiй вiйськовiй кашi, в цiй колотнечi й спекуляцii в тилу. Тодi б вiн вийшов зi свого сховища й почав би пiдкоп, щоб потiм набити його динамiтом.
Фiлер, що йшов трохи позаду Бойка, спинився i став скручувати з тютюну цигарку. Поки той проробляв цю нескладну манiпуляцiю, Бойко дiстав цигарку й запалив. Тiльки тепер вiн помiтив, що робиться навколо нього. Несподiваний арешт так приголомшив його, що вiн увесь час iшов за фiлером пiд враженням свiжоi неприемности й не помiчав, куди вони йдуть.
Тепер Бойко побачив, що вони стоять край тротуару в снiгу на знайомiй йому вулицi.
Зима. Замети снiгу вкрили брук i тротуари великими кучугурами й заморозили вiкна будинкiв, вкривши шибки шаром бiлого смальцю. Мороз. Тiльки тепер Бойко вiдчув, що в нього змерзли ноги. Вiн трохи зiщулився й сховав руки в кишенi.
Вулицею пройшов з пiснями загiн пiхоти, навантажений амунiцiею до безглуздя. Люди, як iшаки, згиналися пiд тягарем зброi й вiйськових ранцiв.
От тепер вiн, Стефан Бойко, студент Полiтехнiкуму й революцiонер, стане таким же безсловесним iшаком, м’ясом, що його поведуть на гарматну рiзанину.
Ця огидна, нестерпуча думка, як ножем, рiзонула по ньому. Одчайна блискавична думка про втечу спалахнула в ньому, i вiн навiть похитнувся вiд неi.
– Ходiм!.. – сказав фiлер i вийшов трохи наперед.
Бойко пiшов за ним. Вони йшли знайомою вулицею й тепер Бойко думав напружено, до болю в головi, про рiзнi способи втечi.
«Що коли просто кинутись бiгти?» Але ця думка вiдпала, коли Бойко оглянув фiлера. Це був здоровенний молодець, що пiймав би його, як курча. Вiн, мабуть, i не таких ловив. Йому, мабуть, доводилось частенько допомагати полiцii.
«Цiкаво, чи е в нього револьвер i чи стане вiн стрiляти, коли я його пережену? – знову подумав Бойко. – Навряд, щоб вiн став стрiляти, я ж не терорист i не вiдомий злочинець. У всякому разi варто спробувати. Будь що буде!.. Убити не вб’е, а поранить, то тим краще, не так спiшно попаду на фронт. А там все одно вб’ють… Варто ризикнути!»
Бойко став дратувати фiлера. Вiн навмисне перегнав його на кiлька крокiв i, коли фiлер наздогнав Бойка, вiн тепер навмисне вiдстав на кiлька крокiв.
Ця гра тривала деякий час, поки увага фiлера трохи не послабшала. Потiм Бойко пiшов поруч фiлера.
Цю вулицю, що нею вони йшли, Бойко знав досить добре. Вони незабаром проходитимуть повз будинок, що в ньому жив його товариш, один зi студентiв Інституту. Бойко пригадав, що цей будинок мае прохiдний двiр, що веде на iншу вулицю. Вони часто проходили двором, щоб скоротити шлях.
«Будиночок двоповерховий, – пригадував Бойко, – щiльно притискаеться до iнших будинкiв, не мае парадного входу, його пiд’iзд мае мiцну дерев’яну браму з хвiрткою, коли брама зачинена, то можна буде спробувати».
Поволi вечорiло. Сутiнок упав на снiг i снiг посинiв, як слива. Перехожих на вулицi було небагато.
А ось подалi й будинок. Бойко навмисне пiшов ближче до будинкiв у другий бiк тротуару. Фiлер пiдозрiло поглянув на нього, але Бойко щiльнiше загорнувся в пальто, удаючи, що шукае затишок од вiтру, що рiзав обличчя. Фiлер заспокоено пiшов за ним.
«Тiльки була б зачинена брама!.. Тiльки була б зачинена…», настирливо думав Бойко, i йому в грудях лихоманково починало стукотiти серце.
Бойко кинув цигарку, що давно вже погасла та лише пожмакалась у ротi, й подивився на будинок. Брама будинку була зачинена.
Тепер один смiливий рух, i вiн буде вiльний.
– Почекайте! – сказав фiлер i схилився, щоб поправити калошу на чоботi, що до неi набився снiг.
Бойко спинився. Це могло зруйнувати його плян. Вiн стояв i страшенно нервувався.
«Проклятi калошi! Проклятий фiлер!.. Треба було б пройти ще кiлька десяткiв крокiв i хай би тодi хоч обидва чоботи впали з нiг цього молодця. Це було б тiльки йому на допомогу».
Фiлер випростався, й вони знов пiшли далi. Бойко помiтив, що хвiртка в брамi трохи прочинена. Це було зовсiм добре.
Бойко знову випередив фiлера на кiлька крокiв, але той не звернув на це жодноi уваги, поволi човгаючи калошею на правiй нозi.
Перед самим будинком Бойко, не витримавши, кинувся бiгти.
– Стiй-й!..
Почув вiн позаду себе крик фiлера. Але Бойко вже добiг до брами i, не оглядаючись, вiтром шугнув у хвiртку. Потiм вiн повернувся i з хряском зачинив ii за собою, засунувши великий залiзний засув. Вiн спинився в напiвтемному кам’яному пiд’iздi з мiцною зачиненою брамою, як у фортецi.
Бойко кинувся бiгти у двiр. Вiн чув, як до брами пiдбiг фiлер i почав садити в неi кулаками, вигукуючи бруднi лайки. Гучнi вдари кулакiв фiлера в браму переслiдували його ввесь час, поки вiн бiг двором. На його щастя на дворi нiкого не було.
Помiж будинки й повiтки, через вузький прохiд Бойко кинувся на другу вулицю. Повагом перейшовши вулицю, Бойко кинувся бiгти сусiднiм провулком, помiтивши, що звечорiло й що нiкого з перехожих у провулковi не було. Лише кiлька дiтей з’iжджали на санчатах з гiрки на тротуар. Захопленi цiею розвагою, вони не звернули нiякоi уваги на дядька в студентському пальтi й у смушковiй шапцi, що швидко бiг провулком.
Стефан Бойко, пробiгши не зупиняючись, ввесь провулок, нарештi, вибiг на людну вулицю. Зупинившись i вiддихавшись, вiн побачив, що вулиця була частиною базарноi площi, тут йому легше було остаточно уникнути переслiдування фiлера.
На мiсто насунув вечiр, i на вулицях, i у вiтринах крамниць засяяла електрика. Хоч за пiзнiм часом базар уже розiйшовся, але на тротуарах коло крамниць ще сунули натовпи людей, що серед них Бойковi було безпечнiше. Бойко, щоб вiдпочинути вiд бiгу, повагом пiшов тротуаром. Вiн увесь спiтнiв од швидкого бiгу, й сорочка неприемно липла йому до тiла. Морозний вiтер забрався йому пiд пальто, й вiн поволi остиг.
Вiн iшов тротуаром, не знаючи, що йому робити й куди йти. З найбiльшою охотою вiн пiшов би тепер до себе додому, але вiн не був певний, що фiлери не викрили його примiщення. Можливо, що там у нього вдома на Гоголiвськiй вулицi спокiйно в кутку кiмнати сидить який-небудь фiлер i старанно чекае на нього. Прийти додому й потрапити знову в лабети жандарського управлiння була не дуже блискуча перспектива. Краще вже ходити по вулицях i чекати якоiсь нагоди, що врятуе його вiд блукання.
Незабаром Бойко вiдчув, що бiг i мороз завдали йому ще одноi неприемности. Холодний вiтер забирався пiд пальто i старанно прохолоджував його спiтнiлу сорочку, i коли вона приставала до тiла, Бойко починав тремтiти, як в лихоманцi. Так дуже легко можна було застудитись i схопити запалення легенiв, йому обов’язково треба було б куди-небудь зайти в тепле примiщення, заспокоiтись i просохнути.
На розi Бiбiковського бульвару й Базарноi площi вiн побачив велику чайну з красномовною назвою «Бiлий Медвiдь». Ось тут вiн мiг зогрiтись. Але перед тим як зайти до «Бiлого Медведя», вiн старанно обслiдував мiсцевiсть. Чайна виходила на двi вулицi й мала два входи. При нагодi можна було вибирати один з них. Поблизу було перехрестя вулиць i трамвайна зупинка, що з неi розходились трамваi в чотири кiнцi й п’ята лiнiя йшла вбiк праворуч до вокзалу. Таке розплянування мiсцевости сподобалося Бойковi, й вiн вирiшив зайти до чайноi.
У «Бiлому Медведi» було парно й накурено. Залiзна грубка, що стояла посерединi залi, була розпечена до жару. В чайнiй було багато вiдвiдувачiв. За столиками сидiли сп’янiлi вiзники, крамарi, дiвчата в брудних хустках i подертих черевиках, що випивали з компанiею забруднених вапном мулярiв. Було галасливо й задушно. Тут, крiм чаю, продавали й горiлку, але все це подавалося пiд виглядом безалькогольних настоiв, у бiлих чайниках з вiзерунками на бiлих бочках.
Стефан Бойко сiв за вiльний столик, що стояв ближче до виходу, i замовив собi закуску й чайничок цього питва. Вiн знав, що питво його трохи пiдбадьорить i зогрiе.
Поруч за другим столиком коло нього галасувала якась зовсiм п’яна компанiя.
– Ти менi скажи, нiмецька твоя морда, хiба я не бороню нашого царя!.. Двох синiв на фронт послав!.. – стукав об стiл кулаком п’яний, кремезний, уже сивий дядько. – Сукиних синiв! Моiх синiв… Менi медалю за це!..
– Гик!.. – вiдповiдав його сусiда…
– Золоту медалю… Та я сам можу ще битися з ким завгодно… Франца-Йосипа i вас усiх!..
– Гик!.. – меланхолiйно хитав головою його сусiда.
– Кинь, папашо!.. На, краще сьорбни… І чого це ти розходився?
– Гик!..
Просто, навпроти Бойка самотньо за столиком сидiв якийсь дядько з довгастим обличчям i, пiдперши руками голову, безнадiйно-сумно i п’яно дивився в простiр понад голови вiдвiдувачiв чайноi.
– Геть!.. – кричав папаша. – Я за царра й очество… Фердинанда й Пашу… гробову дошку… в мутний глаз!..
Бойко сьорбнув мiцне, гiрке питво й весела теплiнь розлилася по його тiлу. Потiм вiн закусив шматком ковбаси й випив ще трохи. Поволi в нього з’явився спокiйний i iронiчний настрiй.
«Здорово я обдурив цього молодця в чоботах i кашкетi, – весело думав Бойко. – В такiм становищi дуже варто ризикувати. Ну й бiг же ж… i не будь цього будинку, сидiв би тепер в каталашцi. От так пощастило…»
Галас i крик одiрвали його вiд думок. Компанiя мулярiв, що випивала з дiвчатами, зовсiм розгулялась. Один з мулярiв витяг з кошика пляшку з денатуратом i вони пили його, мiшаючи з якоюсь бурдою.
Заборона горiлки лише дужче спонукала до пияцтва. Заборонена рiч тепер ставала непереможною принадою й люди пили всяку гидоту. От i вiйна. Їi криве потворне обличчя проглядало у всiх дрiбницях побуту. Вона зруйнувала сiм’ю, зруйнувала мораль i виховане жандарями й полiцаями боягузство. Що втрачати тепер цьому пристойному на вигляд, кремезному папашi, що послав на фронт синiв? Шепни йому кiлька слiв, переконай i це буде динамiт для майбутнiх революцiй. Скажи цим мулярам, що вони бидло, м’ясо. Що вони лише угноення для цiеi вiйни, i скажи iм, що вони, убивши кiлькох жандарiв, стануть вiльнi, вони кинуть пити денатурат i суворо замисляться над цим. Пiти на заводи, на фабрики, переконати робiтникiв, улаштувати страйк, великий загальний страйк, i вiйна здохне. Вона помре з голоду, у неi не буде гармат, рушниць i набоiв.
Стефан Бойко був щирий ворог вiйни. За свою противоенну пропаганду, власне за своi переконання, за кiлька необережно сказаних слiв, вiн зазнав тепер такого переслiдування. Бойко працював в украiнському соцiялiстичному гуртку, що в ньому складали пляни, щоб поширити украiнський рух, переховували й розповсюджували украiнську лiтературу, заборонену росiйським урядом. У цьому гуртку, як i в багатьох таких гуртках, молодi члени його плекали мрii про звiльнення вiд росiйськоi кабали, про зрушення забитоi народньоi думки, про украiнське нацiональне вiдродження. Тут говорили украiнською мовою, культивували ii, щоб утиски русифiкаторiв хоч трохи нiвелювались, спiвали украiнських пiсень, читали книжки небагатьох украiнських письменникiв. Стефан Бойко був один з перших, що висунув гасло проти вiйни. Кожний свiдомий украiнець мусить бути проти вiйни. Йому нi за кого й нi за що воювати. Вiн мусить пам’ятати, що, потрапляючи на фронт, йому доведеться воювати зi своiми братами-украiнцями, що були пiд владою Австрii.
Цю думку вiн необережно висловив серед кiлькох студентiв Інституту, що не належали до гуртка. Цього було досить, щоб на нього негайно донесли й викинули з Інституту.
Бойко розплатився з кельнером, що своею зовнiшнiстю сильно нагадував молодця, який переслiдував його, i збирався вже йти, коли з другого входу зайшов якийсь тип i сiв за столик, так, щоб йому з того кiнця було видно всю чайну. Тип був у сiрому пальтi й у чорному капелюсi, вiн чомусь одразу звернув увагу на Бойка, i Бойко помiтив, що цей новий вiдвiдувач силкуеться непомiтно стежити за ним, позираючи в його бiк байдуже й нiби випадково.
«Невже знову починаеться? – подумав Бойко. – Допiру вiдкараскався вiд одного, а тут тобi новий. Але можливо, що це не фiлер. Це може в менi просто попереднiй переляк ще говорить. Можливо, що це простий собi вiдвiдувач, а я вже розхвилювався».
Але вийти з чайноi Бойко не вiдважився. Коли це справдi фiлер, то вiн цим одразу звернув би на себе його увагу. Бойко знов став переживати неприемнi хвилини.
– Ми переб’емо всiх нiмцiв… до одного… – збоку вiд Бойка дбайливо викрикував папаша. – Я на фронт!.. Я сам… Що ти менi говориш?.. Я кричу?.. Я маю право кричати!.. Моi сини б’ються за отчество… Моi сини!..
І папаша полiз цiлувати своiх сусiдiв. Потiм вiн несподiвано повернувся до Бойка й, побачивши його, закричав ще дужче.
– А, студент!.. Крамольник!.. Скажи, дорогий, ти за нiмцiв чи проти?.. Битимем iх… га?..
І папаша вже обняв Бойка. Бойко зиркнув убiк фiлера й побачив, що той старанно щось iсть, не звертаючи на цю сценку нiякоi уваги. Це чомусь переконало Бойка, що вiн не помилився.
– Синок!.. – вигукував папаша, обiймаючи Бойка. – Ти за, чи проти?.. Вчишся? Вчись… А Франца-Йосипа битимеш?..
– Слухай, папашо! – тихо заговорив Бойко до п’яного, сильно стиснувши йому руку. – Отой капелюх бачиш?..
– Гу?.. – промурмотiв п’яний, вдивляючись у чайну.
– Бачиш капелюх?..
– Бачу… гик… ба…ччу…
– Ну, так вiн менi казав, що ти все брешеш про своiх синiв!..
– Хто? Я!.. – заревiв п’яний.
– Вiн нiмецький шпигун! – тихо додав Бойко.
