скачать книгу бесплатно
П’яний став на ноги й, перекинувши стiлець, зробив крок наперед.
– Я брехун! – ревiв вiн. – Хто? Я! Я старий брехун?..
Бойковi спала на думку весела витiвка. Щоб вiдкараскатись вiд папашi, вiн нацькував його на фiлера, добре знаючи образливу вдачу п’яних. Що з цього вийде, Бойко не знав, але вiн спробував. В ньому ще iронiчно говорив мiцний чай, що його вiн допiру випив.
П’яний папаша, спотикаючись мiж столиками i щось белькочучи, пiшов до фiлера. Поки вiн дiйшов, його войовничий запал стих i вiн важко всiм тiлом несподiвано обiйняв фiлера. Фiлер спробував одiрвати його вiд себе, але папаша послизнувся й зовсiм лiг на нього, стiлець пiд ним убiк i вони обидва з грюком упали на пiдлогу.
Не чекаючи дальшого розгортання подiй, Бойко встав од столика й вийшов на вулицю. Потiм вiн пробiг кiлька крокiв до трамвайноi зупинки i вскочив у трамвай, що йшов у напрямку до Хрещатика. Перейшовши на другий бiк площадки, Бойко подивився на чайну й побачив, як од «Бiлого Медведя» бiг фiлер до трамвайноi зупинки, потiм фiлер спинився й подивився вслiд трамваевi, що збiльшив швидкiсть.
Бойко доiхав до самого Хрещатика, i тiльки трамвай спинився, одразу вискочив з нього i втерся в натовп.
Вечiр розкинувся вiялом блискучих лiхтарiв та вiтрин. Публiка товпилась коло кiнотеатрiв та йшла тлумом тротуарами.
«Куди ж тепер?»
І вiн пригадав, що його приятель студент Юрiй Муславський, що його вiн поволi затягав до свого гуртка, пропонував йому прийти сьогоднi ввечерi до дочки професора Барка в гостi. Бойко не знав нi цього професора, нi його дочки, але там буде Муславський, i це значило, що Бойко мiг спокiйно, не турбуючись за можливе незадоволення хазяiв, завiтати до них.
Бойко кiлька разiв оглянувся, чи не стежить хто за ним, i, не помiтивши нiчого пiдозрiлого, пiшов убiк Печерська, де був будинок професора.
II
«Священний лотос»
Снiг бiлим пiр’ям закидав Киiв. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрiвлi будинкiв, димарi. Гiрлянди зi снiгу звисли на дротах мiського телефону та електрики, вiти дерев почали потрiскувати пiд тягарем вогкоi, слiпучо-чистоi прикраси. Чудове мiсто Киiв одяглось у свiй зимовий одяг з блискучого бiлого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Европi рафiнований цукор, що мав смак звичайноi води.
Киiв мав урочистий вигляд. На його вулицях, вкритих снiгом, було святково i приемно. Старовинне мiсто, зогрiте поколiннями, i тепер пiд снiгом було затишне i тепле.
Далеко, на суворих фронтах мерзли i вмирали його сини, а воно байдуже провадило свое безтурботне життя. Глибокий, пухнатий снiг був для нього бiльшою подiею за звiти оперативних штабiв армiй, за черговi поразки або перемоги. Люди в тилу вже звикли до вiйни, iх бiльше турбував власний добробут, нiж повiдомлення, що енська армiя вiдiйшла на попереднi позицii, щоб вирiвняти та змiцнити фронт, або, що сьогоднi взято в полон шiсть тисяч нiмцiв, пiвтори гавбицi та двадцять з чвертю кулеметiв i силу рiзноi амунiцii.
Прихильники Бахуса пропахли одеколоною найрiзноманiтнiших пахощiв або слiпли вiд денатурату-ханджi, що ii дозволяв ще вживати заклопотаний уряд.
Киiв одiслав подарунки на фронт героям-оборонцям батькiвщини, вiдсвяткував Рiздво й Новий рiк i тепер, сумлiнно виконавши своi громадськi обов’язки, вiддався особистому життю. Його величнiсть обиватель грав у карти, ходив до театрiв, пив денатурат та розв’язував свiтовi та теософiчнi проблеми, вiдсидiвши маруднi години в установах.
Сьогоднi о 8 годинi в садибi професора Барка у Липках мала вiдбутися чергова вечiрка теософiчного товариства, що мало аристократично-теософську назву «Священний Лотос».
Товариство «Священний Лотос» мало розв’язати багато нових, пекучих проблем божественного характера. Його члени та адепти теософiчноi науки мали виховати в собi вiру в фатум та стiйкiсть у цi часи штурму та руiни для iхньоi батькiвщини. Витривалiсть iндiйських йогiв була для них за недосяжний зразок божественного надхнення, а зносини з духами потойбiчного свiту, що iх десятками тисяч продукувала iмперiялiстична вiйна, була для них найвишуканiша духовна розвага. Викликати астральне тiло духа й мати з ним довгу авдiенцiю, що з неi можна довiдатися, коли буде побито нiмцiв, хiба це не найбiльша втiха, хiба це не може збiльшити певнiсть, що велика Росiя переможе нахабного ворога.
Душа, розмовляючи з духами убiених солдат, очищаеться вiд земних турбот i загартовуеться вiд усiх можливостей потойбiчного життя. Православна церква – це зборище некультурних ченцiв та попiв, це для маси. Аристократичний атеiзм не може миритися з казками християн, вiн вивчае вищу духовну науку – теософiю. Мудрiсть Бога мусить бути й мудрiстю культурноi людини. Вище кохання людських iстот тодi можливе, коли на ньому е фабрична марка небесноi канцелярii. Французькi методи вже не дратують нерви, i нерви напруджено тремтять лише тодi, коли при любовних пестощах вiдчуваеться присутнiсть будь-якого потойбiчного мешканця.
Жриця «Священного Лотосу» – Євгенiя Михайлiвна Барк, донька професора, влаштувала сьогоднi чергову вечiрку членiв товариства – учнiв та адептiв.
В розкiшних кiмнатах професорського примiщення електричне свiтло було старанно заабажурено i скрiзь по кутках були напiвмiстичнi сутiнки.
Духи не переносять яскравого свiтла, вiд нього в них болять очi й крiм того, при свiтлi iм, мабуть, важко втiкати в цi розкiшнi кiмнати вiд небесноi варти. М’якi фотелi, килими, дивани, з пахтючими подушками професорового примiщення були найкраще пристосованi для таких тендiтних гостей, як астральнi тiла – духiв.
Тиха розмова кiлькох гiмназистiв, iнституток та консерваторок, що вже зiбралися тут, лише зайвий раз пiдкреслювала урочистiсть моменту. В сутiнках затишних куточкiв, у м’яких фотелях зручно розташувалися адепти та жрицi теософськоi мудрости й провадили тиху розмову про вищi прояви духа, про захованi таемнi сили, що рухають життям iстоти та iсторiею. Інодi з куткiв заходив легенький смiшок або шарудiння, коли вiдважний адепт надто вже смiливо притискався до будь-якоi жрицi «Священного Лотоса», або коли його духовнi прагнення починали виявлятися в матерiяльних рухах, випускаючи магнетичний струмiнь iз рук на плечi жрицi, зодягненоi в унiформу гiмназистки чи iнститутки.
Лише господарка дому Євгенiя Михайлiвна, або для всiх цих присутнiх просто Жанна, метушилася, бiгаючи нечутними кроками по кiмнатах, влаштовуючи все для великоi мiстерii, що незабаром мала вiдбутися тут. Їi кучеряве руде волосся поблискувало червоною мiддю в тьмяному свiтлi абажурiв. Легка сукня ii чiпляла за унiформи розгублених гiмназистiв, заливаючи iх окультними пахощами iндiйських квiтiв, i тодi iхнi обличчя червонiли вiд крови, що приливала до iхнього теософського, але молодого мозку. Жанна готувала за допомогою покоiвок круглий столик на трьох нiжках, що за ними мало вiдбуватися засiдання «Священного Лотоса».
В передпокоi стояв на вартi один з гiмназистiв i приймав гостей. Щоб була цiлковита романтика мiстики й таемничости, як у справжнiх масонiв, вартовий гiмназист питав пароль i тодi вже допомагав роздягнутися новому гостевi. Смiх i весела розмова, що тривала в передпокоi, коли приходив новий гiсть, змiнялася на тиху розмову в кiмнатах i тодi вартовий гiмназист-сьомиклясник першоi iмператорськоi гiмназii роздратовано гриз нiгтi й проклинав долю, що обрала його на це почесне мiсце вартового.
Ще не всi були в зборi. Товариство чекало ще кiлькох гостей, що чомусь запiзнювались.
Збиваючи грудками снiг, баский кiнь швидко пiдкотив до професорового будинку сани, вкритi медвежою шкурою. З саней вилiзла поважна бородата постать в шубi й пiшла до будинку. Вартовий гiмназист чув важкi кроки по сходах, а потiм в передпокоi задеренчав дзвоник. Гiмназист скочив зi стiльця, на якому сидiв, швиденько пригладив на головi волосся, обсмикнув унiформу й вiдчинив дверi.
Перед ним стояла кремезна поважна постать у теплiй шубi, в окулярах, з бородою, що в нiй шматочками льоду заморозився подих. Гiмназист трохи розчаровано вiдступив на крок i суворо промовив:
– Змiя!..
Людина в шубi очманiло подивилась на нього, потiм, не заходячи до передпокою, зняла окуляри, протерла iх i знову одягла.
Гiмназист загородив своiм тiлом прохiд i ще суворiше промовив:
– Змiя!
– Глупость! Глупость ви говорите, молодий чоловiк! – промовила басом постать у шубi й зробила рух, щоб пройти до передпокою.
– Ви мусите сказати пароль! – стурбовано заговорив гiмназист, все ще не пускаючи гостя до передпокою.
Людина в шубi безпорадно розвела руками, не знаючи, що iй робити. В цей час до передпокою забiгла Жанна, зацiкавлена новим гостем.
– В чому справа, Льоню? – запитала Жанна, дивлячись на безпораднi постатi гiмназиста й гостя.
– Цей добродiй не хоче назвати пароля! – ображено промовив гiмназист
– Ха-ха-ха! Який ви чудак, Льоню! – розсмiялась Жанна. – Це ж мiй тато! Пропустiть його. Це мiй хороший тато!.. – Почала вона ластитись до людини в шубi, що тепер вже зайшла до передпокою.
Жанна смiялась i щебетала, поки професор роздягав шубу, а гiмназист з винуватим виглядом розгублено ламав пальцi.
– У нас сьогоднi збори, татусю! – пояснювала Жанна. – Льоня Криницький сьогоднi вартуе. Ха-ха! Правда вiн дбайливо охороняе товариство «Священного Лотоса». Вiн навiть не хтiв пропустити тебе… Як це прекрасно! Познайомтесь, це мiй тато професор Барк, а це Льоня Криницький… Ти, мабуть, iв цукерки Криницьких, у них своя цукеркова фабрика.
Професор щось задоволено промимрив i сунув два пальцi розгубленому вкрай гiмназистовi. Потiм вiн з дочкою пройшов в протилежний бiк примiщення до свого кабiнету.
За хвилину Жанна з веселим смiхом вибiгла назад, вона, заспокоюючи, попестила рукою зашарiле обличчя гiмназиста й побiгла до гостей.
– Ви лише уявiть собi! – весело кричала вона до гостей. – Льоня Криницький так дбайливо виконуе своi обов’язки, що навiть не хтiв пропустити мого батька. Ха-ха-ха! Його треба пiдвищити на один духовний ступiнь. Вiн заслуговуе на це. Панове, почекайте ще кiлька хвилин i ми почнемо!..
В передпокоi знову задеренчав дзвоник. Вартовий гiмназист одчинив дверi й побачив перед собою трохи притрушену снiгом постать студента.
– Змiя! – сердито промовив гiмназист.
– Мудрiсть! – трошки насмiшкувато вiдповiв студент. – Мудрiсть, мiй любий. Вона iнодi нiкому не заважае, ii легше iнодi носити за значок вашоi гiмназii. Так то, шановний колего!
Студент роздягнув свое чорне пальтечко й студентського кашкета.
– Юрiй Муславський! Будьмо знайомi! – промовив вiн до гiмназиста.
– Леонид Криницький! – важно вiдповiв той.
Студент трохи потер руку об руку, щоб зогрiти iх, вийняв хусточку, висякав носа й пiшов до кiмнат.
– Це ви, пане Муславський! – першою привiтала його Жанна. – Що ж ви так спiзняетесь? Це не гаразд! А ми вас чекаемо!
Гостi на хвилинку вiдiрвались од своiх затишних розмов i подивилися вбiк Муславського й Жанни, вони то напевне не чекали цього студентика. Чого ж це Жанна розписуеться за них. Ну, мабуть, тут щось та е.
– Знайомтесь! – промовила Жанна. – Це Юрiй Муславський. Фiлолог та iсторик.
Студент спокiйно вклонився присутнiм, потiм пройшов до дивана i зручно сiв на нього, випадково розлучивши якусь парочку, що провадила тиху теософську розмову.
– Вибачте, я, здаеться, перешкодив вашiй розмовi, – сказав студент, помiтивши це, – але на дворi такий мороз, що виморожуе всяку ввiчливiсть. Не знаю, чи вийде щось з нашоi вечiрки й чи з’явиться сьогоднi будь-який дух. Ручусь, що будь-який дух замерзне при сьогоднiшньому морозi! Принаймнi мiй дух остiльки замерз, що не помiтив навiть вашоi присутности!
– Ми розмовляли про народнi прикмети! – заговорила до нього панночка, помiтивши, що в Муславського гарне обличчя. – Правда, що коли зимою багато снiгу, то лiто буде тепле?..
Новий рiзкий дзвоник стурбував гiмназиста Криницького, вiн одчинив дверi й побачив перед собою струнку й енергiйну постать офiцера… Офiцер, не гаючи часу, зайшов до передпокою й зачинив дверi.
– Змiя, – розгублено промовив Криницький.
– Голуб’ятнiков! – вiдповiв офiцер. – Сергiй Григорович Голуб’ятнiков!..
– Цього мало, ви скажiть пароль!..
– Мое прiзвище Голуб’ятнiков, я поручник Голуб’ятнiков! Цього цiлком досить. Це краще за всякий пароль! – сказав офiцер, даючи Криницькому свого кашкета, а потiм неохайно кинувши йому на руки свою шубу.
– Можете доповiсти, що прибув поручник Голуб’ятнiков!
– Ви помиляетесь, – ображено вiдповiв гiмназист, – я не льокай, я вартовий «Священного Лотосу» – Леонид Криницький!
– Це новий титул, – сказав поручник, – але не ображайтесь – усi ми льокаi, тiльки маемо рiзнi ранги. Коли б ви були в армii, то напевне були б прапорщиком, а значить i моiм льокаем!
Поручник дзенькнув острогами й пiшов до кiмнат. Роздратований Криницький кинув шубу та кашкета поручника на стiлець i пiшов за ним, залишивши свою почесну варту i вирiшивши, що це вже не така приемна справа, i що багато приемнiше розмовляти десь у куточку кiмнати з гарненькою гiмназисточкою. Вiн уже не хтiв i посвяти у вищий духовний ступiнь товариства «Священний Лотос».
Пiсля поручника Голуб’ятнiкова прийшов ще один гiсть, але це був гiсть самого професора Барка, який нiчого спiльного з товариством «Священного Лотоса» не мав. Але тепер гостi Жанни поводилися трохи шумнiше. Поручник Голуб’ятнiков порушив мiстичне шепотiння по куточках дзеньканням своiх острогiв та несподiваними викриками, а Муславський своiми дотепами викликав смiх, що остаточно розвiяв окультну атмосферу. Великий портрет Анни Безант – теософського теоретика i просто гладкоi бабулi, що замотала себе хмарою бiлого серпанку, докiрливо поглядав на це товариство. Воно не могло серйозно поставитись навiть до такоi дитячоi розваги, як спiритичний сеанс.
– Жанно, з сьогоднiшнього дня, як вам вiдомо, я вже став справжнiм захисником вас од самого кайзера! Незабаром iду до Петрограда i звiдти вже на фронт. Сподiваюсь, що ви не забудете мене, коли я своiми грудьми буду захищати нашу Росiю, а разом з нею й вас, Жанно! В шанцях пiд гуркiт нiмецьких гармат я згадуватиму ваше обличчя, Жанно, ваше чудесне бронзове волосся!.. І з яким захопленням я читатиму листа вiд вас, Жанно! – лiрично наспiвував Голуб’ятнiков Жаннi.
Жанна задумливо дивилась у глиб кiмнати, а Муславський поглядав на постать поручника, не знаючи, чим би припинити несподiвану зливу його лiрики.
– Ви тiльки уявiть собi весь жах вiйни. Кров!.. Смерть!.. При атаках я буду кричати ваше iм’я, Жанно, воно буде моiм бойовим гаслом!
– Не жартуйте, Сергiю Григоровичу, – поволi вiдповiла на це Жанна, – вашим гаслом мусить бути наша велика Росiя.
– Поручник носитиме ваше iм’я, як амулет проти нiмецьких куль, – втрутився в розмову Муславський. – Е… Ви знаете… Я читав в одному з журнальчикiв, що рiзнi амулети, а особливо Георгiевськi хрести дуже захищають од нiмецьких розривних куль «дум-дум». За думкою автора статтi куля обов’язково силкуеться влучити в такий амулет або хрест… В цьому журналi, до речi, оголошено великий розпродаж амулетiв та iконок. Я на вашому мiсцi, Євгенiе Михайлiвно, обов’язково подарував би нашому шановному оборонцевi цiлу серiю отаких iконок!..
– Ви дуже добродiйнi, пане студенте, але залишiть своi поради при собi! Вони вам згодяться в ваших лекцiях з фiлологii! – обурено промовив Голуб’ятнiков.
Жанна схилилася до Голуб’ятнiкова i, заспокоюючи, попестила його руку.
– Фi!.. Сергiю Григоровичу, не сварiться! Амулети безперечно мають силу, коли лише вiрити в них. Ви, мабуть, читали книгу Пап’юса «Окультизм», от в нiй дуже багато говориться про рiзнi такi речi, що мають чудодiйну силу. Це автор, якому безперечно можна вiрити! Цей професор користуеться з великоi уваги навiть при iмператорському дворi.
– Я вже казав, що найкращий амулет для мене – це буде ваше iм’я! Воно спонукатиме мене на геройськi вчинки.
– О, пресвята Євгенiе, захиснице наших душ! – зiдхнув Муславський.
– Я дiйсно хтiла би бути святою Євгенiею, щоб iти спереду солдат, коли вони йдуть в атаку!.. Чому жiнки не б’ються на вiйнi, як чоловiки? Колись були вiдважнi амазонки, що билися не гiрше найкращих воякiв. Я вiдчуваю в собi силу, як будь-яка з цих амазонок. Ви думаете, що жiнка не може бути така ж хоробра, як i чоловiк?..
– Вона може бути вiдважнiша за славнозвiсного героя Кузьму Крючкова. Той може нанизати на списа одразу трьох прусакiв, а гарна жiнка може одним своiм поглядом вбити принаймнi десятьох… Я перший вiддався б до вас у полон, Жанно, коли б ви пiшли вiйною проти мене! – зауважив Муславський.
– Це справдi може статися, Юрiю Семеновичу, коли ви не залишите своiх дотепiв. В чому справа Льоню? – звернулася вона до Криницького, що допiру пiдiйшов до них i не наважувався щось сказати.
– Там прийшов ще один адепт! – насмiшкувато промовив Криницький, не зважуючись говорити далi.
– Так запросiть його сюди?..
– Це вiзник… i..
– Вiзник?..
– Вiн принiс якогось паршивого кота й питае пана поручника!..
Всi запитливо подивилися на Голуб’ятнiкова, поглядами вимагаючи вiд нього пояснень.
– А… о… це цiла iсторiя… заберiть у нього кота й дайте йому по шиi. Е… дайте йому оце!.. – офiцер витяг гаманця й дав Криницькому три карбованцi.
Жанна й Муславський мовчки дивились на Голуб’ятнiкова, поки знову не з’явився Криницький з величезним бiлим котом у руках. Кiт був здоровенний, але брудний i худий неймовiрно. З нього з усiх бокiв випиналися кiстки й вiн сильно нагадував славнозвiсну Росинанту – кобилу хороброго лицаря Дон-Кiхота. Голуб’ятнiков обережно забрав кота в Криницького i став його пестити, кiт довiрливо потерся об його унiформу й замуркотiв.
– Це кiт чи кiшка? – запитав у Голуб’ятнiкова Муславський. – Вона виявляе до вас найщирiшу симпатiю.
– Я дуже люблю тварин, – почав Голуб’ятнiков, – цю нещасну iстоту ми трохи не роздушили, коли я iхав до вас. Уявiть собi, сидить цей кiт серед дороги на снiгу й жалiбно нявкае… Навколо цiлi замети снiгу, мороз, а вiн один серед дороги… Я спинив вiзника й покликав кота до себе. Вiн напрочуд не побоявся i пiдiйшов, тодi я взяв його до себе в сани i ми разом приiхали до вас. Я хтiв… а… але я його лишив у вiзника i сказав йому, що коли цей кiт пропаде, то я з нього здеру шкуру й викину на мороз, щоб вiн пам’ятав, як слiд поводитися з котами.
– Як його звати? – запитала Жанна.
– Вiн поки що безiменний, але ми можемо його охрестити… О… – цебто дати йому назву!
– Оголошую конкурс на краще iм’я цьому котовi! – заявив Муславський. – Пропоную дати йому назву Лотос, в честь нашого товариства. Хоч вiн i брудний тепер, але вiн, здаеться, мусить бути бiлий.
– Що ви, – сказала одна з гiмназисток, – ви назвiть його Муркою! У нас теж е кiт i його звуть Гастоном, менi страшенно не подобаеться це iм’я, але на iнше вiн не йде.
– Дуже гарне iм’я Васька! – сказав хтось iз присутнiх.
Кiт блиснув очима й подивився на Жанну, нiби розумiючи, що про нього мова.
– Дивiться, дивiться! – скрикнула гiмназистка, – як у нього демонiчно поблискують очi! Це не простий кiт!
– Може, це демон? – сказав Криницький. – Тепер вечiр… Така погода…
Цi слова Криницького справили на присутнiх гнiтюче вражiння. Вони всi раптом згадали, чого вони сюди зiбрались i притихли. Мовчання на хвилину звисло в кiмнатi.
– Його iм’я буде – Агасфер! – сказала Жанна. – Я дуже люблю демонiчнi назви.
