скачать книгу бесплатно
Вiн помiтив, що ii очi були темно-сiрi, але з першого погляду вони здавалися чорними, як туш. Це порiвняння йому одразу спало на думку, але потiм вiн одкинув його. Чорнiсть i блискучiсть очей були остiльки своерiднi, що iх нi з чим не можна було порiвняти. Бойко побачив в очах Жанни запитання й разом з ним симпатiю до себе.
– Розкажiть! – попросила Жанна, помiтивши вагання Бойка. – Сподiваюсь, що це не секрет?..
– Це не секрет! Не секрет навiть од полiцii. Але я не сказав одразу тому, щоб не пiдвести Муславського. Вiн дозволяе собi запрошувати до вас гостей, що можливо дуже небажанi.
– Навпаки! – перебила його Жанна. – Я дуже сердита на Муславського, що вiн не познайомив нас ранiш.
– Ви зараз побачите, що вiн добре робив, коли не знайомив нас, i зробив дуже погано, коли без вашого вiдома, тим бiльше, не поiнформувавши вас про мене, запросив мене сюди. Мене викинули з Інституту, як непевний, революцiйний елемент. Буду навiть одвертiшим, мене допiру переслiдували фiлери! Один з них навiть заарештував мене, але я втiк. До вас я не мав намiру йти i потрапив цiлком випадково, щоб просто на якусь годину переховатися вiд них.
Жанна уважно вислухала Бойка i iй в очах промайнув огник зацiкавлення. Вона ще ранiш вiдчувала, що в цiй людинi криеться схована енергiя й вiдповiднi вчинки. В ii очах Бойко виростав у героя й вона несамохiть вiдчула дивну приемнiсть од того, що сидiла коло нього.
Бойко на хвильку змовк, бачучи, що Жанна мовчить i так уважно дивиться на нього. Цю уважнiсть вiн розшифрував неправильно, гадаючи, що Жаннi стала неприемна його присутнiсть. Присутнiсть вигнанця з порядного кола людей, що до них Бойко завжди ставився призирливо.
– Тепер, коли вам неприемна моя присутнiсть, я можу пiти! Можливо, що шпики вже остаточно втратили мiй слiд. Вибачте, дуже прошу за цю неприемнiсть!
В цих словах Бойко хтiв висловити свое ставлення до цього кола й щиро вибачитись перед господаркою, що ii симпатiя вплинула на нього. Жанна деякий час мовчала й на ii обличчi промайнула тiнь легкоi образи.
– Ви мене образили! – тихо вiдповiла Жанна. – Але не тим… Ви мене образили своiми останнiми словами. Коли вам у мене нецiкаво… Коли ви не цiкавитесь… Нi! – зворухнулась Жанна. – Ображатись не слiд! Ображатися смiшно! Залишайтесь у нас, коли вам навiть нецiкаво, бо вас знову можуть заарештувати.
Бойковi стало неприемно за свою останню нетактовнiсть. Вiн зрозумiв, що в цiеi симпатичноi дiвчини е якийсь у головi заскок. На думку Бойка, вона мусила ввiчливо попросити його забратися геть, це цiлком личило б iй та ii оточенню, але ця дiвчина, очевидно, мала якусь оригiнальну iдею, що ii Бойко в думках назвав «заскоком». Вона цим одразу висувалася з свого оточення й Бойко несамохiть став iй симпатизувати. Вiн пiддався зовнiшнiм чарам цiеi дiвчини, забувши, що вона може бути просто дуже лiберальною. Отже, гострота Бойкових висновкiв була притуплена об красу Жанни.
– Ви дуже добрi! – сказав вiн Жаннi. – Я не заслужив такого ставлення до себе. Я допiру сказав дуже нетактовну рiч. Вибачте менi, я помилявся. Ви дуже славна, дiвчина, Євгенiе Михайлiвно!..
– Ви надто швидко змiнили свiй погляд!..
– Нi, ви менi одразу сподобались! У вас дуже гарне й оригiнальне обличчя…
– Ви зовсiм не вмiете говорити комплiментiв, пане Бойко! Вони звучать у вас, як остаточний, суворий присуд.
Бойко поглянув на Жанну й ii кучеряве, бронзове волосся зовсiм полонило його. Це був дивний колiр, що сам собою мiг викликати захоплення. Додаючи до нього напрочуд симпатичне трошечки кирпате обличчя Жанни з ii посмiшкою, що зогрiвала й непереможньо вабила до себе, i Бойко мiг, не соромлячись, визнати, що будь-який комплiмент звучав би тут, як присуд.
– Євгенiе Михайлiвно, я дуже боюся, що справдi пiдведу вас! Менi краще вже пiти до iншого мiсця. Можливо, що мене вислiдили i до вас може завiтати полiцiя. Це буде для вас велика неприемнiсть.
– Не турбуйтесь, Стефане Борисовичу, ми вас визволимо, поручник Голуб’ятнiков мае там якiсь зв’язки. А для мене в цьому нiчого небезпечного нема, лише… – не договорила Жанна.
– Лише що? – спитав Бойко.
– Лише, – Жанна рiшуче хитнула головою, – шкода вас!.. Слухайте, Муславський! Юрiе Семеновичу! – звернулася вона вiдразу до Муславського й двiчi покликала його, бо вiн захопився розмовою з якоюсь панночкою. – Що в оперi в недiлю?..
– У недiлю?.. Зараз пригадаю. Треба витрусити нафталiн з голови! – вiдгукнувся цiлою тирадою Муславський. – Здаеться, «Князь Ігор».
– У недiлю в оперi «Винова краля»! – вiдповiла за нього панночка.
– Ну звичайно «Винова краля», я ж казав, коли не Ігор, то краля! Менi, мiж iншим, теж в карти не везе, завжди заважають кралi!..
– Це я випадково згадала про оперу. Дуже люблю «Винову кралю»! – заговорила Жанна до Бойка. – Чайковський такий меланхолiйний!
– В цiй речi вiн бiльше божевiльний! – вiдповiв Бойко. – Його Герман енергiйний до божевiлля. Такий тип дуже подобаеться менi. Вiн упертий i непохитно йде до мети. Це сильний герой, майже авантурник. Але вiн до того ще й романтик.
Вони говорили тепер про оперу, висловлюючи своi погляди, погоджуючись один з одним. Наче бажаючи зробити цим один одному приемнiсть, наче викриваючи цим спiльнi риси й спiльнi симпатii, що можуть зблизити iх.
Поручник Голуб’ятнiков сидiв проти них у фотелi пiд другою стiною й уперто дивився на Жанну. Вiн роздратовано смикав своi бiлявi вусики й нi з ким не розмовляв. Його з’iдали ревнощi, як iржа роз’iдае залiзо. Вiн бачив, що Жанна захопилася Бойком, i вiдчував, що це не менший суперник за Муславського. Голуб’ятнiков уже кiлька рокiв був закоханий в Жанну, але не знаходив у неi вiдгуку. Вiн при кожнiй нагодi настирливо говорив iй про це, але одержував лише на вiдповiдь звичайне жiноче кокетство й часом неприховане знущання. Це лише розпалювало його почуття й вiн задля Жанни зробив би все, що мiг. Кожний чоловiк, що користувався в Жаннi хоч крихтою симпатii, або дiставав од неi посмiшку, негайно ставав лютим особистим ворогом Голуб’ятнiкова. Тепер Голуб’ятнiков з ненавистю поглядав на Бойка й дивувався, що могла, мовляв, знайти Жанна цiкавого в цьому студентi.
Голуб’ятнiкова дратували сумнiви. Вiн мав iхати на фронт i лишав Жанну тут, серед цих студентiв. Вони заговорять ii й вона забуде про нього. Коли б вiн мiг, вiн забрав би Жанну з собою або iзолював би ii вiд усiх чоловiкiв, або раз назавжди розправився б з цими студентами. Але нiчого зробити вiн не може й ревнощi гризуть його, раптова злiсть душить i пече, кохання, як мiцний спирт, затуманюе мозок i вiн, поручник Голуб’ятнiков, офiцер, що може для своеi чести зробити все, безпорадний i безсильний тут коло цiеi примхливоi дiвчини.
– Менi з усiх опер найбiльше подобаеться «Винова краля»! – говорить Жанна. – А вам, Сергiю Григоровичу? – втягуе вона в розмову Голуб’ятнiкова, помiтивши, що той сидить зовсiм самотньо й, не чекаючи вiд нього вiдповiдi, продовжуе. – В цiй оперi дуже добре сполучилися дiя, цiкавий сюжет i прекрасна музика. В iнших операх здебiльшого з клясичною музикою зв’язаний дуже скучний, млявий сюжет i це засушуе iх. Там нема на що дивитись, там можна лише слухати!
– Менi дуже подобаеться сцена у староi графинi! – говорить Бойко. – Мабуть, я вже старiю, але вони менi такi зрозумiлi! Я починаю думати тодi про трагедiю людини, що так рано вмирае i не може прожити хоча б до трьохсот лiт!
– Чого захотiв! – смiеться Жанна. – Нi, ця сценка скучна, менi подобаеться бiльше сценка коло Зимовоi канавки. Знаете? Коло Ермiтажу. Там справжня трагедiя. Ваш улюблений герой божеволiе й задля химерних карт кидае прекрасну дiвчину. На мою думку, Герман трохи необачний, – смiеться знову Жанна, – вiн би мiг це сполучити, але вiн менi до вподоби.
– Герман не офiцер! – втручаеться в розмову Голуб’ятнiков. – Вiн пройдисвiт. Офiцер не дозволить собi кинути дiвчину на вулицi вночi. Е… Це офiцер, який втратив свою честь!
– Ви б цього не зробили, Сергiю Григоровичу, правда? – питае Жанна,
– Нiколи!..
– Значить, ви не герой!.. Героi завжди все роблять iнакше, нiж усi iншi люди, через це вони й героi!
– Це невiрно! Кожна людина герой. Вона завжди робить геройськi вчинки. Покохати вас i не мати взаемности – це теж геройство! – жартуючи, вiдповiдае Бойко, помiтивши i зрозумiвши взаемини мiж Голуб’ятнiковим та Жанною.
– Хоч ви iнодi й спостережливi, – вiдповiдае на це Жанна, – але це невiрно. Закохатися – це шабльон, а не геройство. Інодi важче не закохатися.
– Ця опера «Винова краля» – дуже хороша, – говорить Голуб’ятнiков. – Вона завжди викликае в мене жаль за минулим. Якi були тодi цiкавi люди! Просто шкода до чого все змiнилось! Нема тiеi гордовитоi аристократii, нема тих правил чести. Дуже небагато теперiшнiх офiцерiв можуть похвастати, що вони додержуються старих славних традицiй. Ранiше слово «офiцер» звучало гордо, а тепер воно звучить, як службовий ранг.
– Ви говорите, як стара графиня, Голуб’ятнiков! – заперечила Жанна. – Хiба офiцерська унiформа мае тепер мало прихильниць серед дiвчат? – i Жанна показала рукою на своiх гостей. – І взагалi, хiба в нас не хоробрi офiцери й не славнi солдати? Ви тут закисли в тилу, Голуб’ятнiков, от попадете на передовi позицii, ви одразу помолодiете!
– Так, я незабаром вiд’iжджаю на фронт. Але в мене настрiй поганий! Коли знаеш, що тил так мало спiвчувае фронтовi, нема нiякоi охоти воювати. Колись жiнки, що залишалися в тилу, нестерпуче чекали своiх чоловiкiв i знайомих, а тепер вони знаходять собi розвагу… – Голуб’ятнiков зневажливо подивився на Бойка. – Та й багато чоловiкiв уникають фронту.
Останнi слова Голуб’ятнiкова зачепили Бойка. Голуб’ятнiков зовсiм несвiдомо зачепив у нього його болюче мiсце i Бойко спалахнув, але зараз же стримав себе. Слова ж цього офiцерчика не стосуються до нього, вони лише виявляють не здiйсненi сподiвання цього кола людей. Але Бойко все ж таки не стримався, щоб не шпигнути цього представника ненависноi йому армii.
– Мабуть, на це е дуже важливi причини! – сказав Бойко. – Я, наприклад, розглядаю це не як боягузство, а як незадоволення в потребах певного шару суспiльства, а також виправдую тим, що цi люди не бачуть в цьому нiякоi корисноi мети й нiяких корисних наслiдкiв у цьому не знаходять для себе. Чого ж iм iти на фронт?.. Тiльки в одному ви правi. Це те, що на фронтi б’ються люди, якi справдi не хтять вiйни i не хтiли б туди йти, а в тилу здебiльшого переховуються люди, що кричать за неi, але ховають власну шкуру всiлякими способами!..
– Що ви, Стефане Борисовичу! – несподiвано для Бойка заступилася Жанна. – Кожний свiдомий громадянин мусить любити свою батькiвщину й захищати ii вiд ворога. Коли б усi краще з’ясували це, то було б бiльше прихильникiв нашоi перемоги! Була б велика ганьба, коли б нас перемогли нiмцi!.. Я особисто дуже задоволена, що Сергiй Григорович iде на фронт. Це збiльшуе моi симпатii до нього.
– Я зовсiм не заперечую, – вiдповiв Бойко, – що певнiй частинi нашого суспiльства вiйна потрiбна. Для вас слово батькiвщина щось говорить, а для багатьох це слово нiчого не говорить, або говорить щось протилежне. Ви ж знаете, що Росiя складаеться з багатьох нацiй, як i Австрiя. Отже, що до вподоби однiй нацii, не може бути iнтересом другоi. Крiм того, в суспiльствi е рiзнi прошарування. Селянство, наприклад, дуже страждае вiд вiйни. Руйнуеться його господарство, родина. Воно в кепських матерiяльних умовах. З якоi речi йому бути за вiйну?..
– Так може говорити лише будь-який нiмецький… Е… агiтатор, а не студент! – вiдповiв трохи розлютований Голуб’ятнiков. – Але я помiтив, що багато студентiв завжди висловлюють рiзнi надто вiльнi думки, i це вважаеться за оригiнальне. Нiчого в цьому оригiнального нема, е лише шкiдливе!
Жанна здивовано дивилася на Бойка. Ця людина, що так iй сподобалась, була проти вiйни. Хоч вiн одверто не говорив про це, але це вiдчувалося в тонi його голосу. Жанна вже мала намiр розчаруватись, але збагнула, що Бойко надто серйозний, щоб ним керували легковажнi причини.
– Ви, Бойко, теж мусите йти на вiйну, i Муславський. Хiба можна спокiйно вчитися в такi часи? Ви мусили б пiти добровольцями! – говорила Жанна, трохи незадоволена з його посмiшки. – Голуб’ятнiков правий, ви б мусили бути прикладом для iнших.
– Дякую за таку честь! – iронiчно подякував Бойко. – Але ж гадаю, що нам краще не йти!
– Ах, залишiмо цi неприемнi розмови! – сказала Жанна. – Давайте краще органiзуемо будь-яку гру! Сергiю Григоровичу доведеться ще про це багато говорити й думати на фронтi. Я бачу, що ви сперечаетесь навмисне, Стефане Борисовичу, i, мабуть, насправдi iншоi думки! Муславський! – звернулася вона до нього. – Органiзуйте будь-яку веселу гру для всiх, ви ж умiете, бо я бачу, що всi скучають!
– З охотою, люба Євгенiе Михайлiвно! Мене недавно навчили одноi цiкавоi гри. Кажуть, що цю гру привезли з Китаю i там у неi грають усi мандарини i сам син неба.
– Це яканебудь екзотична гра? – спитав Льоня Криницький.
– Я думаю, що вона бiльше еротична, нiж екзотична! – вiдповiв Муславський.
– О, це дуже цiкаво! – заговорили заiнтригованi панночки.
– Для цiеi гри потрiбний папiр i олiвцi! – продовжував Муславський. – Євгенiе Михайлiвно, потурбуйтесь, будь ласка. Так! Кожний бере по шматочку паперу i вiдповiдае на кiлька загальних для всiх запитань, але не читаючи, що написав попереднiй учасник у грi. Отже, прошу панове!
Муславський дав кiлька загальних для всiх запитань i гостi, смiючись, стали вiдповiдати на цi запитання. Бойко, вiдповiвши на перше запитання, написав Жаннi цидульку й непомiтно передав iй.
«Жанно! Дозвольте й менi тепер так називати Вас. Я бачу, що Вам подобаються вiйськовi, а я вiйськовим нiколи, нiзащо не буду. Яка прикрiсть!»
Жанна на це вiдповiла теж цидулькою.
«Будь ласка. Менi дуже приемно. А коли б я Вас попросила, Ви пiшли б? Голуб’ятнiков дуже марудний!»
Бойко на це вiдповiв.
«Знаючи моi переконання, Ви б нiколи не попросили мене про це. І хоч Ви прекраснi, Жанно, але я вiдмовив би Вам».
«Стефане Борисовичу, я дуже рада, що познайомилась з Вами, але Вам не вистачае вiдваги… І Ви зовсiм не вмiете говорити комплiментiв. Ви б мусили сказати: – Так. Задля Вас я зроблю все на свiтi, i т. д.»
Бойко написав ще одну цидульку.
«Коли б я Вас зустрiв в iншому мiсцi й Ви вимагали б у мене щось iнше… Я заплутався б, як гребiнець у Вашому волоссi, i розтанув би пiд Вашим поглядом, як тане мiсяць у синявi часу».
Але ця цидулька лишилась без вiдповiдi.
Тим часом гостi виготували цiлу серiю анкет, що були приблизно такi, як ця, але кожна мала своi варiяцii.
Зап. Як звуть ii?..
Вiд. Жанна.
Зап. Як звуть його?
Вiд. Муславський, Юрiй Семенович
Зап. Де вони зустрiлись?
Вiд. На горищi.
Зап. Чому?
Вiд. Так собi. А мiж iншим, вiн негайно вiд’iжджае на фронт.
Зап. Що вони робили?
Вiд. Кусались.
Зап. Що сказав вiн?..
Вiд. Ах, як приемно!..
Зап. Що сказала вона?..
Вiд. Не пустуй!..
Зап. Що було потiм?..
Вiд. Вiн купив iй шовковi панчохи.
Зап. Що сказав двiрник?
Вiд. Ну й публiка!..
Кожний гiсть прочитував таку анкету, складену колективно, i маснi смiшки по кутках зустрiчали найбiльш несподiванi та незугарнi вiдповiдi.
Пiд час цього, коли гостi були захопленi грою, до Жанни пiдiйшла покоiвка й тихо шепнула iй:
– Там прийшов пристав!
Жанна зблiдла i подивилась на Бойка. Вiн, нiчого не гадаючи, спокiйно щось писав на шматочку паперу.
– Хай почекае! – сказала Жанна.
Вона пiдiйшла до Голуб’ятнiкова й вiдкликала його вiд гостей.
– Сергiю Григоровичу. У мене велика неприемнiсть, – почала вона, – прийшов якийсь пристав i хоче заарештувати одного з моiх гостей. Це таке хамство! Жахливе хамство!.. Зробiть щонебудь. Ви ж вiйськовий! – i вона нагородила Голуб’ятнiкова таким привабливим поглядом, що вiн утонув у ньому, як може втонути пес в ополонцi.
– Я зараз усе влаштую! – вiдповiв Голуб’ятнiков. – Не турбуйтесь, будь ласка! – i вiн вийшов до передпокою.
Жанна повернулася до гостей i знову сiла коло Бойка. Бойко помiтив, що вона схвильована й допiру вирядила кудись Голуб’ятнiкова. Це спочатку здалось йому дивним, а потiм хвилювання Жанни непомiтно передалось до нього. Раптом вiн здогадався, що це могли прийти по його душу, але гостi Жанни спокiйно грали в цю безглузду гру, що лише дозволяла прогаяти час без усяких наслiдкiв. У повiтрi не вiдчувалося нiякого скандалу й нiякого занепокоення, що бувають у таких випадках, як завiтання полiцii.
Це вплинуло на Бойка i трохи заспокоiло його, але настирлива думка про полiцiю глибоко копирсалась йому пiд серцем.
– Це прийшли по мене? – тихо запитав Бойко.
І вiн бачив, як Жанна сильно зблiдла. Їi очi поширшали, як у циркового актора, що зробив карколомний стрибок, а в поглядi майнув переляк… Жанна наче злякалася цього питання. Вона прихилилась до Бойка i взяла його за руку.
– Нi! Нi!.. Не турбуйтесь!.. Сидiть спокiйно, Стефане Борисовичу!.. Вам нiчого не загрожуе.
Вiдчувши справжню небезпеку в цих словах Жанни, Бойко разом з цим вiдчув у своiх руках ii теплу долоню й ця долоня так вплинула на нього, що йому байдуже стало до всякоi небезпеки, аби теплiнь цiеi долонi зогрiвала й надалi його напруженi почуття.
Пристав був розчарований, коли до нього в коритар вийшов Голуб’ятнiков. Пристав його знав, бо Голуб’ятнiков мав справи з жандарським управлiнням i полiцiею. Пристав увiчливо привiтався, але Голуб’ятнiков не звернув на це уваги.
– Що таке? – запитав вiн одразу, насунувшись на пристава одними словами свого запитання.
– Ми маемо заарештувати тут одного студента, вiн…
