скачать книгу бесплатно
Вiдрубнiсть Галичини
Іван Якович Франко
Юрий Павлович Винничук
До вибраноi публiцистики та есеiстики І вана Франка увiйшли як добре вiдомi, так i забороненi в радянський час твори, а також тi, що були спотворенi цензурою. Есеi були вибранi за iхньою актуальнiстю у наш час та за сьогоднiшнiми запитами читачiв.
Нiкого не залишать байдужими статтi Каменяра про проблемнi стосунки украiнцiв з поляками i росiянами, бо цi теми е пекучими й зараз. Стаття «І ми в Європi» показуе нам, як грубо i тотально мадяризували угорцi закарпатське населення, як замикали школи, переiначували географiчнi назви, затираючи будь-який слiд по украiнцях.
З цiкавiстю читач довiдаеться про всi пiдступи москвофiльства, фiнансованого Москвою. Адже це теж сьогоднi, в час вiйни, е актуальною проблемою. Поруч з цими архiважливими статтями помiщено й роздiл, присвячений народним вiруванням.
Іван Франко
Вiдрубнiсть Галичини
ЗНАЧІННЯ ІВАНА ФРАНКА
Коли перед нашими духовими очима уявимо собi загальний образ дiяльностi Івана Франка, побачимо, що вона була незвичайно велика, рiжнородна та всестороння. Автор поезiй, повiстей, оповiдань, драматичних творiв, творiв для дiтей i молодi, перекладач чужих лiтератур, дослiдник народньоi словесностi, iсторик лiтератури, критик, публiцист з великим знанням полiтичних i суспiльних наук, популяризатор майже в усiх областях науки, редактор, громадський дiяч, бесiдник i агiтатор – отсе Іван Франко в освiтленню своеi дiяльностi. Сам вiн сказав про неi на обходi його 25-лiтнього ювiлею ось що: «В усiй своiй дiяльностi бажав я бути не поетом, не вченим, не публiцистом, а поперед усього чоловiком. Менi закидували, що я розстрiлюю свою дiяльнiсть, перескакую вiд одного зайняття до iншого. Се було саме випливом мого бажання – бути чоловiком, освiченим чоловiком, не лишитися чужим у жаднiм такiм питанню, що складаеться на змiст людського життя. А пiзнавши що-небудь, я бажав i всiх сил докладав довести й iнших до того, щоб зацiкавилися тим i розумiли се. Дехто звиняв мене тим, що важкi обставини життя, конечнiсть заробiтку спонукувала мене кидатися на рiжнi поля. Але менi здаеться, що тут бiльше причинилася моя вдача, те гаряче бажання – обняти цiлий круг людських iнтересiв. Може бути, що сей брак концентрацii зашкодив менi як письменниковi, але в нас довго ще будуть потрiбнi такi, як я, щоб розбуджували iнтереси до духового життя i громадили матерiал, обтесаний бодай з грубшого. Фундаменти все так будуються; а тiльки на таких фундаментах, на таких стiнах може здвигнутися пишне, смiле склепiння».
Франко зовсiм не сказав про себе забагато, коли назвав себе одним з тих, що «розбуджують iнтерес громадянства до духового життя». Вiн справдi весь час своеi дiяльностi старався зацiкавити громадянство всiма сторонами людського життя, всiма проявами людського духа, виявляючи безприкладну всестороннiсть своiх духових iнтересiв, свого знання i свого таланту. Але сказав вiн про себе рiшуче замало, зачисляючи себе до тих, що «громадять матерiал, обтесаний бодай з грубшого». Се правда, що в своiй дiяльностi брався вiн за всяку потрiбну працю, не цурався «громадити матерiал, обтесаний бодай з грубшого», також тодi, коли до сього не примушували його обставини заробiтку. Одначе побiч такого матерiалу зоставив вiн у своiй письменськiй спадщинi багато-пребагато рiчей, якi мають вiчну вартiсть для культури, якi на все зостануться перлинами творчостi людського духа.
Яко поет дав Франко украiнськiй лiтературi цiлi скарби поетичноi творчостi, яка в поемi «Мойсей», написанiй тодi, коли його талант у своiм розвитку осягнув ступiнь найвищоi зрiлостi, пiднеслася на вершини генiяльностi. Лiрика й епiка, теми любовнi, iсторичнi, полiтичнi, суспiльнi, фiльософiчнi – мають в нiм однакового мистця. До нього украiнська поетична творчiсть розвивалася майже виключно пiд впливом народньоi поезii, а проби йти за европейськими взiрцями не переходили середньоi мiри. Вiн перший великий поетичний талант, який присвоюе украiнськiй поезii европейськi взiрцi, як щодо форми, так i щодо змiсту. В iсторii украiнськоi поезii побiч генiя Шевченка стоiть талант Франка яко символ нового, вищого ступеня розвитку украiнськоi поетичноi творчостi.
В оповiданнях i повiстях дав Франко безлiч чудових малюнкiв з життя нашого народу: селян, робiтникiв, iнтелiгенцii. Переважають в них i скiлькiстю i красою образки з життя робочого народу. Йдучи за тогочасною европейською школою реалiзму в лiтературi, осяяний чоловiколюбними iдеями 19-го вiку, малюе вiн не тiльки iх гiрке життя, але також показуе, що в тих простих, бiдних i темних людей, прибитих темнотою, важкою працею i нуждою, е гарна, чиста людська душа, якiй тiльки не дають проявитися суспiльнi порядки.
Як у поезiях, так i в оповiданнях дав Франко повний, незнаний досi в украiнськiй лiтературi тип – тип жида, який виступае перед читачем в авреолi всiх гарних прикмет людськоi душi.
В областi драми Франко тiльки пробував своiх сил, неначе почуваючи iх надмiр. Та хоч драма не була його спецiальнiстю, одначе й нашу драматичну лiтературу збагатив вiн творами з лiтературною вартiстю.
У своiй лiтературнiй творчостi обдарував Франко також малих читачiв дитячого та хлоп’ячого вiку творами, якi треба поставити на перше мiсце в нашiй лiтературi для дiтей i молодi.
У науковiй областi спецiальнiстю Франка були дослiди над украiнською народньою словеснiстю й украiнським письменством. Тут вiн заяснiв яко першорядний фолькльорист, iсторик i критик. І тiльки жалiти треба, що вiн не осягнув у свiй час унiверситетськоi катедри, де мiг би був свобiдно розвивати сю свою наукову дiяльнiсть. Та все-таки вспiв вiн дати поважне число цiнних студiй, якi здобули йому славу першорядного украiнського вченого.
Побiч власних творiв присвоiв Франко украiнськiй лiтературi чимало скарбiв чужих лiтератур, перекладаючи iх на нашу мову. Як сам творив, так i перекладав вiн найрiжнороднiшi рiчi: поезii, оповiдання, повiсти, науковi статтi i т. iн. Найцiннiшими е переклади поетичних творiв, якi перекласти може тiльки поет. Та для духового розвитку громадянства чимале значiння мають також переклади повiстевоi й науковоi прози.
Що як письменник поклав Франко великi заслуги для вироблення й розвитку украiнськоi лiтературноi мови, се розумiеться само собою. В сiй областi важна була також його редакторська дiяльнiсть.
До вище вичислених родiв письменства долучаеться незвичайно багата й всестороння публiцистична дiяльнiсть Франка, яка щодо скiлькостi творить величезну бiльшiсть його письменськоi працi. Стоiть вона в тiснiм зв’язку з цiлiстю його творчостi, е тiльки одною з ii форм i почасти ii синтезою. В поезii, оповiданню, повiсти, драмi, науковiм дослiдi творив Франко вартостi тривкi, постiйнi, вiчнi; в публiцистицi поет, белетрист, учений давав синтезу своеi творчостi для щоденного ужитку. Зокрема належить зазначити, що яко публiцист заслужив Франко, стараючися писати про нашi справи в чужомовнiй пресi – польськiй, росiйськiй, нiмецькiй. Його статтi у вiденськiм тижневику «Die Zeit» були перлами публiцистики й про них вдячно згадала вiденська преса з приводу його смертi.
З iндивiдуального становища, зi становища лiтературноi слави публiцистична дiяльнiсть Франка була безперечно дробленням його таланту. Але з суспiльного становища була вона великою громадською службою, яка свiдчить, що великий письменник i вчений був також великим громадянином. Для нього мало було творити вiчнi вартостi, – вiн кидався у вир щоденного життя, де публiцистика була в нього оружжям щоденноi боротьби за iдею.
Коли Франко схарактеризував рiжнороднiсть i всестороннiсть своеi дiяльностi яко змагання бути людиною, ми на основi його дiяльностi можемо назвати його великим громадянином. У нiй присвiчувала йому одна iдея, рiжнi роди ii були тiльки способами до одноi цiлi: вести украiнський народ шляхом всесвiтнього, загальнолюдського поступу.
Став Франко до сеi громадянськоi працi як один з творцiв i провiдникiв напряму, який в iсторii нашого нацiонального розвитку одержав назву радикалiзму. Сей наш радикалiзм, пiд яким розумiемо рух, що розпочався пропагандою Драгоманова й викликав серед украiнського громадянства в Галичинi глибокi перемiни поглядiв i способiв громадянськоi дiяльностi в усiх областях громадянського життя, – се неначе друге украiнське нацiональне вiдродження. Як Котляревський i Шашкевич творцi украiнського вiдродження тим, що ввели в лiтературу народню мову, так радикалiзм вiдродив наше нацiональне життя тим, що ввiв у нашу лiтературу, в нашу полiтичну думку, в наше розумiння суспiльних вiдносин, в нашi культурнi змагання новий iдейний змiст, новi поняття, якi осягнула в своiм розвитку Европа, поняття, в основу яких лягло змагання до всестороннього розвитку народньоi маси як основи суспiльного життя.
Пiд полiтично-суспiльним оглядом став наш радикалiзм в особах своiх найвизначнiших представникiв пiд прапором соцiалiзму, який увiйшов також до програми радикальноi партii. Одначе пропаганда соцiалiзму се тiльки один з проявiв дiяльностi украiнського радикалiзму. Притiм соцiалiзм украiнських радикалiв не був зовсiм одноцiльною доктриною. Драгоманiв уважав себе анархiстом Прудонiвськоi школи, Франко в своiм соцiалiзмi був еклектиком, з молодших однi були марксистами й заложили соцiально-демократичну партiю, iншi, тi, що помагали творити нацiонально-демократичну партiю, перестали вiрити в правдивiсть соцiалiстичних доктрин, вкiнцi тi, що досi творять радикальну партiю, хоч мають в своiй програмi соцiалiзм, i теоретично i в практицi вiдстали вiд соцiалiзму.
Заслуга украiнського радикалiзму в справi соцiалiзму лежить в тiм, що творцi i провiдники радикалiзму першi ввели в нашу полiтичну лiтературу поняття соцiалiзму, привчили громадянство ставитися до соцiалiзму не як до «злочинноi утопii», тiльки як до поважноi суспiльноi проблеми. А те, що зостало з тоi соцiалiстичноi пропаганди украiнських радикалiв яко цiнний набуток украiнськоi полiтики, се переконання про потребу глибоких демократичних полiтичносуспiльних реформ.
Та сим далеко не вичерпуеться дiяльнiсть i заслуги радикалiзму. Адже Драгоманiв розпочав свою пропаганду в Галичинi вiд критики нашоi тодiшньоi лiтератури, вiд вказiвок, як треба збирати й науково використовувати етнографiчний матерiал, що треба читати з европейських лiтератур, аби знайти вiрний шлях для розвитку украiнськоi лiтератури, вiд боротьби з церковним авторитетом у лiтературних, наукових i полiтичних справах i навiть – з огляду на москвофiльство – вiд доказування потреби вживання народньоi мови в лiтературi. А в полiтично-суспiльних питаннях Драгоманiв – хоч сам був соцiалiстом – не переставав вказувати, що мiж захiдноевропейським соцiалiзмом i обломками консервативно-клерикального свiтогляду тодiшньоi нашоi iнтелiгенцii в Галичинi е ще просторе поле демократизму з його змаганнями до полiтичних i суспiльних реформ, на якiм можуть працювати для народу всi тi, кому соцiалiзм видасться занадто крайнiм або утопiйним напрямком.
Сi уваги вистануть, щоб показати, що украiнський радикалiзм обiймав усi явища духового життя народу. А дослiд над нашим розвитком показуе, що скрiзь викликав вiн глибокi перемiни, так, що тепер в усiх областях нашого життя можна знайти елементи, якi в наше життя внiс радикалiзм.
Як один з творцiв i провiдникiв украiнського радикалiзму Франко своiм великим талантом найбiльше причинився до тих перемiн, якi радикалiзм викликав у життю нашоi суспiльностi.
Виступаючи з своею пропагандою в Галичинi, Драгоманiв хотiв був поставити своею девiзою «destruam et aedi?cabo» (зруйную i збудую), одначе признав ii занадто смiлою i тому змiнив ii на: «destruam et aedi?cabitis» (зруйную, а ви збудуете). Тою первiсною девiзою Драгоманова можемо найлiпше схарактеризувати дiяльнiсть Франка: се було справдi руйнування й будування, руйнування старого й будування нового, яке означае новий, вищий ступiнь в нашiм нацiональнiм розвитку. Завдяки свому великому талантовi будував Франко те нове в усiх областях духового життя народу, зоставляючи скрiзь печать свого духа.
Ведений реформаторським запалом, почасти також заставлений обставинами, Франко не обмежував своеi дiяльностi на украiнський народ. Вiн вiрив у побiду своеi iдеi, вiрив, що вона принесе нове життя його народовi й, щоб прискорити прихiд тоi хвилi, не жалiв працi також для польського громадянства, думаючи, що коли його iдея там затрiумфуе, тодi поляк перестане бачити свiй нацiональний обов’язок в оборонi польського панування над украiнським народом. Ведений сею вiрою, Франко поклав чималi заслуги для розвитку соцiалiзму серед полякiв, не щадив працi, щоб покликати до життя й поставити на нiй польську людову партiю, працював не тiльки як чорнороб, але також в iм’я iдеi в польськiй пресi. І не була се фраза, тiльки дiйсне признання заслуг, яким закiнчив посмертну згадку про Франка «Kurjer Lwowski», пишучи: «Честь пам’ятi письменника, який також польське письменство збагатив своiм пером!»
Ми бачили, як ся часть дiяльностi Франка покiнчилася, i чули його власнi слова про той кiнець. Яко лiтературний критик Мiцкевича мiг Франко пiд вражiнням хвилi бути несправедливий. Але чи вiн сам не був зраджений? Чи не зрадила його вiра його в те, що працюючи для польського громадянства, працюе для свого власного народу, чи не зрадили його польськi товаришi працi, польське громадянство, для якого вiн працював? Тi польськi гурти, яких вiн уважав своiми товаришами по iдеi, зростали – також завдяки його працi – в силу та значiння. Але рiвночасно з сим займали вони щораз бiльше вороже, непримирливе становище супроти змагань украiнського народу до самостiйного життя. І коли польський соцiально-демократичний публiцист Гекер у кракiвськiм «Naprzod-i» в посмертнiй статтi про Франка пiдносить, що Франко в соцiалiстичнiм катехизмi з 1878 р. «став на становищi незалежности Польщi», – то дух Франка мiг би йому вiдповiсти з-за могили: «Так, я був за вiльною Польщею, але ви, польськi соцiалiсти, моi товаришi по iдеi й працi, зрадили мене й хочете, щоб Украiна була невiльницею вашоi вiльноi Польщi!»
Про полiтично-суспiльнi погляди Франка вже сказано, що вiн у своiм соцiалiзмi був еклектиком. Не належав вiн до нiякоi соцiалiстичноi школи, анi не витворив своеi власноi доктрини, тiльки робив вибiр з рiжних соцiалiстичних доктрин. Ще найбiльше пiдходив би вiн до тих напрямкiв у соцiалiзмi, якi пiд окликом протесту проти односторонностi марксизму виявилися як «ревiзiонiзм» у Нiмеччинi, «реформiзм» в Англii i т. iн. Пiд кiнець своеi полiтичноi дiяльностi своею участю в заснуванню нацiонально-демократичноi партii зазначив вiн, що не стiльки прикладае ваги до форми суспiльного устрою в будучностi, скiльки до змагань до полiтично-суспiльних реформ у межах сучасноi можливостi.
В iсторii украiнськоi культури в Галичинi Франкови належиться перше мiсце яко борцевi за волю думки проти церковного авторитету в духовiм розвитку нацii.
У процесi витворювання свiдомостi едностi украiнськоi нацii Франко займае визначне мiсце не тiльки яко великий талант, творчiсть якого стала духовим добром цiлоi Украiни, але також яко свiдомий пропагатор едностi окремих частей Украiни для спiльноi працi. Вплив Драгоманова на його галицьких однодумцiв зазначився i тут корисно. Вже сама особа Драгоманова була неначе символом едностi росiйськоi й австрiйськоi Украiни; Драгоманiв старався також, щоб дiйснi зв’язки мiж його однодумцями по обидва боки кордону вдержувалися й мiцнiли. Ми бачили, як Франко особисто iздить до Киева, щоб зорганiзувати видавництво журнала, як за грошi киiвських Украiнцiв видае в Галичинi рiчи, якi не могли б тодi знайти мiсця в iнших украiнських видавництвах у Галичинi, як «Народ» також користуеться помiччю росiйських Украiнцiв. Почуття едностi украiнськоi нацii знаходить вислiв i в поетичнiй творчостi Франка. Мiж його патрiотичними вiршами знаходимо вiрш «Розвивайся, ти високий дубе», написаний 17 марта 1883 р., якого початковi строфи звучать:
«Розвивайся, ти високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута вiковii,
Прокинуться люде.
Розпадуться пута вiковii,
Тяжкii кайдани,
Непобiджена злими ворогами
Украiна встане.
Встане славна мати Украiна
Щаслива i вiльна —
Вiд Кубанi аж до Сяну рiчки
Одна, нероздiльна».
«Вiльна, вiд Кубанi аж до Сяну-рiчки одна, нероздiльна Украiна» – се не тiльки поезiя, се вже ясне означення полiтичних границь й iдеалу полiтичноi незалежностi украiнського народу.
Інший патрiотичний вiрш Франка: «Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхови служить» став одною з украiнських нацiональних пiсень.
Громадянськi заслуги Франка не вичерпуються його безпосередньою громадянською дiяльнiстю; вiн в усiх областях своеi дiяльностi був громадянином, стараючися красою й силою свого слова збудити громадянськi почування, запалити до громадянськоi працi. Не в тiм тiльки його великiсть яко громадянина, що вiн проповiдував означенi громадянськi iдеали, – се роблять також iншi, – але в тiм, що вiн вiддав для сеi проповiдi свiй великий письменницький талант, ту велику силу й красу слова, яка чаруе серця й уми. В сiм саме лежить велике громадянське значiння красного письменства та його великих мистцiв – таких, яким був також Франко.
Коли б дiяльнiсть Франка розложити на складовi части й оцiнювати кожду часть зокрема, – то кожда з них вистала б, щоб ii творця признати великою людиною. Уявiм собi Франка тiльки яко поета, або як автора оповiдань i повiстей, або яко дослiдника украiнськоi народньоi словесностi й украiнського письменства, або яко громадянського дiяча й публiциста, – в кождiй з сих областей перейшов би вiн до iсторii як найвизначнiший або один з найвизначнiших людей свого часу.
Коли ж вiзьмемо на увагу, що все те творить образ дiяльностi одноi людини, то смiло можемо назвати Франка найбiльшим з сучасних синiв Украiни, виiмковим явищем всесторонньоi сили людського духа, постаттю, що навiки яснiтиме в iсторii нашого розвитку величчю й безсмертнiстю своiх дiл, якi будуть невичерпаним джерелом духових вартостей для грядущих i грядущих поколiнь украiнського народу.
Михайло Лозинський[1 - Народився 30.06.1880 р. у с. Бабине на Станiславiвщинi. Закiнчив Вiденський унiверситет (1912), працював юристом, був активним дiячем Русько-украiнськоi радикальноi партii. Тривалий час спiвпрацював з часописами «Дiло», «Гасло», «Громадська думка», «Рада», «ЛНВ», де опублiкував багато статей на полiтичнi та лiтературнi теми, а також перекладiв. Поезii публiкував у альманахах «Багаття» й «Нова Рада». Окремо вийшла збiрка «Любовтуга» (1901).У 1918—1919 М. Лозинський був секретарем закордонних справ уряду ЗУНР. З 1921-го до 1927 р. обiймав посаду професора мiжнародного права Украiнського вiльного унiверситету у Празi. У 1927 р. переiхав до Харкова, завiдував кафедрою права Інституту народного господарства.Написав пiдручник «Мiжнародне право», опублiкував кiлька брошур i статей, присвячених становищу в Захiднiй Украiнi та мiжнародним проблемам. Друкував публiцистику у «Червоному шляху». У 1930—1933 рр. працював професором Інституту радянського будiвництва та права.21.03.1933 р. його арештували, звинувативши в участi в «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii». 23.09. М. Лозинського засудили на 10 рокiв таборiв. Покарання вiдбував на Соловках. 9.10.1937 р. його засудили до страти. 3.11.1937 р. вiн був страчений в урочищi Сандармох у Карелii. Також були страченi усi його три сини.Стаття публiкувалася у «Вiстнику Союза визволення Украiни» (01.07.1917).]
АВСТРІЙСЬКИЙ СПАДОК
ЗАДУШНІ ДНІ У ЛЬВОВІ 1848 р
Саме сьогоднi (1 падолиста 1888) минае 40 лiт вiд пам’ятного бомбардування Львова. Не давнiй час, а все-таки тодiшнi подii так неподiбнi до того, що бачимо тепер, що, справдi, iнодi вiрити не хочеться. Не забуваймо, що задушнi днi у Львовi 1848 р. важна та фатальна дата в iсторii Галичини. Бомбардування Львова i спричинена ним побiда реакцii були першою й остатньою рiшучою побiдою нiвеляторського централiзму над самостiйним розвоем Галичини. Система Меттернiха, що перед тим, до марта 1848 р. налягла була на Галичину та цiлу Австрiю, мов густа мряка, по грiзних бурях наполеонiвських вiйн, була подекуди елементарним нещастям, а не побiдою. Те, що настало по остатнiм днi жовтня та першiм падолиста 1848 р., мало зовсiм iнший характер. Користаючи хоч би з позорiв опору, централiзм нагрянув i з окликом «Vae victis!» систематично ламав вiдразу виднi паростi, що розвинулися були в часi пам’ятноi «весни народiв», а дедалi йшов усе глибше, добирався до корiння, до серць i умiв. Те, що сьогоднi в нас шириться пiд сумними назвами сервiлiзму, браку цивiльноi вiдваги, трусливостi, благородноi денунцiацii i т. п., все те в значнiй частi плоди та наслiдки побiди, вiднесеноi 1 падолиста 1848 р. генералом Гаммерштайном над Львовом.
Мають те до себе побiди брутальноi сили, що зразу родять обурення та завзяття, потiм сум i зневiру, а пiзнiше, як iржа, перегризають слабшi уми до шпiку костей, перетравлюють iх кров i нерви, перемiняють iх людську сутнiсть. Що спочатку не одному видавалося актом сумноi та осоружноi конечностi, хвилевим схиленням карку перед хуртовиною, з якою годi боротися, з часом робиться привичкою, принципом, точкою виходу цiлоi приватноi та публiчноi полiтики. Сим способом ми дожили до таких явищ, що люди, якi перед 40 роками в’iздили до Львова в трiумфi, тягненi або несенi через молодiж, зi свiжими знаками ланцюгiв Шпiльберга та Куфштайна на руках i ногах, – тi самi люди тепер числяться до провiдникiв «пожарноi сторожi», що своею головною метою ставить гасити дух свободи; що люди, якi перед 40 роками стояли на чолi самостiйного руху та пiдписували своi iмена пiд прокламацiями, що починалися вiд слiв: «Wolnosc! Rоwnosc! Braterstwo!» – сьогоднi, мов тi похиленi воли в ярмi, ступають скромно пiд окликом: «Przy tobie, Panie, stoimy i stac chcemy!», розбиваються за конфесiйними школами i признають корчму нацiональними святощами, на якi шарпатися можуть тiльки безбожники, гайдамаки та тромтадрати.
Тому думаю, що трохи докладнiше представлення тоi сумноi подii, крiм чисто iсторичного iнтересу, не позбавлене буде також iнтересу сучасного, як причинок до характеристики людей та полiтичних течiй, яких вплив у теперiшнiй хвилi не лише не належить до минувшини, але навпаки, здаеться чимраз дужчае.
Аби зрозумiти причини та значення кривавоi катастрофи в задушний день 1848 р., треба хоч побiжно кинути оком на всю iсторiю того року, особливо на тi ii хвилi, що шумiли та ломалися в нашiм краю.
Страшна катастрофа 1846 р. порушила до глибини галицьку суспiльнiсть, та не пригнобила ii духу. Не було спокою в Галичинi анi в р. 1846, пiсля рiзнi, анi в р. 1847, коли день страчення Вiсньовського та Капусцiнського у Львовi мало що не стався днем кривавоi демонстрацii та розливу кровi на львiвському бруку. Незадоволення та якесь глухе дожидання кипiло в умах i не давало iм завмирати.
Тому не диво, що «мартова буря» 1848 р., скоро тiльки зiрвалася у Вiднi, зараз майже зi скорiстю електричного току перебiгла до Галичини i викликала вуличнi демонстрацii 19, 20 i 21 марта, повнi нечуваного в iсторii Львова запалу. Здавалося наразi, що вся Галичина в тiй хвилi розпалася на два противнi собi та ворожi табори; в однiм таборi був увесь народ без рiзницi станiв та вiросповiдань, скуплений пiд гаслом: свобода, рiвнiсть i братерство, а в другiм були креатури Меттернiха, або, як тодi говорено: реакцiя, бюрократiя та камарилья. Здавалося також у першiй хвилi, що той другий табiр на всiх точках поражений i погромлений впливом революцii i незабаром мусить розпастися та щезнути безслiдно.
Тим часом тi погляди вже по перших днях упоення показалися злудними. Народний табiр зовсiм не був такий одностайний та однодушний, як се здавалося в першiй хвилi. Поперед усього саме мiщанство львiвське, що в тих рухах на позiр брало дуже живу участь, далеке було вiд того розумiння справи, яке мали проводирi руху, а особливо вiд охоти боротися за свободу або хоч би тiльки смiло та мужньо боронити того, що вибороли вже iншi. Добру iлюстрацiю поглядiв того мiщанства, а особливо заможноi, «реальностевоi» його частi, тобто властителiв домiв та грунтiв, дають безiменнi записки одного мiщанина, списанi на великiм аркушi паперу i перехованi в бiблiотецi iм. Оссолiнських (рукоп., ч. 2439), iз якого подаю тут важнiшi уступи в перекладi.
«У вiвторок 21 марта 1848. Вiд самого ранку студенти та голота зiбралися в числi коло 500 осiб i по шiсть у рядi парами ходили по вулицях, викрикуючи: «Wiwat, niech zyje Polska!» Коло 10 год. зiбралися всi у губернатора i станули перед палатою, голосно домагаючися оружжя, аби видано його академiкам та технiкам. Коло 4 год. збiглися студенти та голота перед магiстрат i кричали перед одвахом (будинком головноi мiсцевоi вiйськовоi коменди, «Hauptwache»), аби вiйсько носило бiлi кокарди, так як ми всi, i аби вiйсько присягло iм на вiрнiсть, або нехай зложать оружжя i вiддадуть iм. У тiй хвилi вiйсько обступило середмiстя вiд дерев’яноi торговицi коло Валiв, перед домiнiканську дзвiницю, коло арсеналу, просто коло другого обiк жидiвськоi школи, коло Стадiона (губернаторськоi палати) просто як фаерпiкета (будинок огневоi сторожi) аж до плацкоменди, вниз коло Бернардинiв аж до площi Фердiнанда (тепер Марiяцькоi), а потiм аж до театру Скарбка, де був кiнець. Перед одвахом станули гусари (на конях) i пiхота фронтом, а та голота з оружжям до 200 карабiнiв у порядку ходили по ринку. Нарештi тi студенти, коли побачили вiйсько, зупинилися, а канонiри поздiймали дашки з гармат при одваху, i намiрили до вулицi. Тодi в ринку зробився великий перестрах, так що всi склепи позамикано i серед народу зробилося велике замiшання. Комiсар полiцii Гiршберг потиху в унiформi ходив тайком по мiстi i пошепки просив людей, аби замикали склепи та не випускали домашнiх. Так воно й сталося, i аж до 8 год. вечором доми та каменицi були позамиканi. Якийсь Бiлiнський приступив до гармати i лiг на нiй, але iншi взяли його, i вiн пiшов iз ними. На другий день о 7 год. рано його взяли до полiцii».
«Дня 22 марта. Добжанський одурiв i його взяли з дороги. Того дня була варта, академiки стояли з оружжям при школi (унiверситетi), i прилiплювали картки по мiстi, аби господарi, майстри та родичi не випускали нiкого з домiв, аби не було збiговища».
Як бачимо, з тих записок можна вичитати, що хто хоче, тiльки не симпатiю до вуличних розрухiв, анi розумiння iх значення. Цiкаве тут також те, що вiйськова тактика вже в мартi була така сама, як пiзнiше в жовтнi, а становище вiйська, що облягало середмiстя в часi бомбардування, було таке саме, яке в своiй записцi подав «славетний» львiвський мiщанин.
Та се був тiльки початок. Кождий день приносив новi роздвоення в таборi «народовiм»; кожде нове питання, що виринало в тiй повенi змiн, родило рiзнi погляди, зачiпало суперечнi iнтереси. Перша кiсть незгоди, се було питання знесення панщини та увiльнення мужикiв, питання, агiтоване в Галичинi ще вiд р. 1833, а на перший план висунене в початку нещасливого р. 1846. Демократи-теоретики, свiтлiше мiщанство та часть земельних властителiв були за негайне увiльнення люду та за дарування панщини. В тiм дусi розпочала агiтацiю свiжо зав’язана Rada Narodowa. Та значна часть шляхти нерадо дивилася на сей «вибрик доктринерства», або була йому зовсiм противна. Обiжники Rady Narodowej, де-не-де виконуванi, паралiзували органи губернiальнi, а тим часом сам уряд постарався перебiгти полякiв i знiс панщину, а через те позискав для себе селянство, та зате розбудив величезний галас не лише серед шляхти, але також серед мiських елементiв демократичних. Шляхта обурилася на те, як смiв хтось шарпнутися на приватну власнiсть, якою, на ii погляд, була панщина, а демократи в тiм актi вiрним iнстинктом вiдчули перший сигнал реакцii. Спосiб знесення панщини через уряд треба вважати фактом дуже важним у iсторii нашого краю, що мав рiшучий вплив на всю дальшу iсторiю того року, а в дальшiй лiнii на весь розвiй галицьких вiдносин аж до нашого часу. Пiд впливом того факту шляхта, поквасившися трохи, в значнiй частi хилилася на сторону уряду в своiй органiзацii «Ziemianstwo», вiд сильного уряду ждучи охорони перед мужиками, якi декуди (в Цуциловi, Гусаковi й iнших мiсцях) допускалися вибрикiв проти панiв, а далi надiючися сплати за панщину та корисного полагодження справ сервiтутових, пропiнацiйних i т. п., а не раз покликаючи помiч того уряду проти елементiв демократичних та революцiйних, що на погляд шляхти грозили пiдкопанням усякого суспiльного порядку та викликанням великоi вiйни.
Пiд впливом того факту демократи та прихильники живiшого руху (емiгранти, що громадами прибували до Галичини з Францii, Італii та Бельгii) почали посуватися чимраз далi налiво та будувати всякi можливi шанцi проти погроз реакцii. Такими шанцями були органiзацii Rad Narodowych у Львовi та по iнших мiстах, були гвардii народовi, для яких домагалися оружжя i для яких при опорi уряду поляки старалися дiстати оружжя аж iз Францii, було, нарештi, явне нав’язання зносин iз збунтованими уграми, якi мусили допровадити дiло до крайностi i викликати неминучий вибух повстання.
У додатку до тих змагань виринула справа руська. Виринула з джерел природних правом iсторичноi конечностi, але коли в тiй завiрюсi натрапила на опiр iз боку полякiв, навiть таких свiтлих, як Август Бельовський (гл. його статтi в «Dzienniku Narodowym»), i коли притiм огорнула головно людовi маси та духовенство, тiсно зв’язане з ними, то не диво, що природним ходом подiй оперлася також о уряд проти полякiв, так само проти шляхти (з суспiльно-полiтичних причин), як i проти демократiв та доктринерiв (головно з нацiональних причин). Особливо руськi гвардii народнi, що почали творитися в серпнi за почином Івана Борисикевича[2 - Знаю се з розмови з ним самим. У т. СХІ Записок Наукового товариства iм. Шевченка (р. 1913, кн. 1) подав І. Кревецький основну працю «Проби органiзування руських нацiональних гвардiй у Галичинi 1848—1849». Наведу там статтю «Зорi Галицькоi» пiд заголовком «Про народну гвардiю або сторожу» (ч. 20, iз дня 26 вересня), а також надруковану у ч. 21 вiдозву про ту саму справу треба признати писанням Борисикевича.], а далi з’iзд руських учених, що вiдбувся у Львовi в жовтнi та в очах полякiв був грiзною та небезпечною демонстрацiею проти iх змагань, рiшуче вплинули на доведення вiдносин крайових до крайнього напруження та на приспiшення катастрофи.
Киньмо оком на стан партiй та напрямiв у переддень катастрофи, бо се поможе нам зрозумiти ii. Центральний уряд був у значнiй мiрi здезорганiзований та безвладний, маючи проти себе майже всю iнтелiгентну суспiльнiсть. Одинокою його пiдпорою було вiйсько та селянство, яке скрiзь, у Схiднiй та Захiднiй Галичинi, явно виступало проти сторонникiв руху та само добровiльно ставило варти по дорогах, вiдбувало наради та висилало петицii до вiденського сойму за подiлом Галичини та в справах сервiтутових. Вiйсько було до крайностi роздразнене ненастанним поготов’ям; те роздразнення збiльшав раз у раз неможливий тон преси та щоденний вид рухiв гвардiй народових. Не минав майже анi один день, у якiм би десь не прийшло до стичок та бiйки наслiдком провокацiй чи то з одного, чи з другого боку. У Львовi тим часом у таборi народовiм кипiла боротьба партiй. Rada Narodowa, що вiдiграла таку важну роль в мартових днях, у вереснi та жовтнi вже втратила свiй переважний вплив, i мала його тим менше, чим завзятiше хотiла грати роль диктатора або якогось конвенту нацiонального в краю. Вона хотiла бути головним органом «полiтики польсько-угорськоi», се значить змагання, що йшло до повстання проти Австрii в злуцi з уграми. Один iз президентiв тоi ради Дзержковський та ii член адвокат Дунецький були висланi на чолi численноi депутацii на Угорщину, аби оглянути терен i заключити умови. На жаль, одначе, дiяльнiсть у самiм нутрi ради народовоi не дописувала. Дня 18 жовтня розв’язався комiтет, вибраний нею для запомагання емiгрантiв, що вертали з заграницi. Сей комiтет, зложений iз 26 членiв та такого ж числа заступникiв, не вважаючи на щедро напливаючi складки та майже силою збиранi по провiнцii податки, лишив 1000 ринських довгу. Се був великий скандал. Не меншим скандалом було те, що Rada Narodowa погребла важну та жизненну думку домашнього конгресу, в якiм мали взяти участь усi стани, всi корпорацii, всi редакцii, товариства i т. iн. Проект того з’iзду вийшов був вiд людей умiркованих, хоч i не сервiлiстiв, якi бажали не революцii quand meme[3 - Все ще (фр.).], але тiльки суспiльноi реформи.
Бачачи неможнiсть спiльного дiлання з Радою Народовою, тi елементи, «прихильники iдеi про всевладнiсть люду, демократи, радикали та всякого роду соцiалiсти», як самi вони називали себе, згуртувалися коло «Gazety Powszechnej», перемiненоi пiзнiше на «Postep», якоi видавцями були Кароль Вiдман, Євгенiй Хшонстовський, Ян Захарiясевич i Генрик Сухецький[4 - Перший i останнiй iз них були урядниками львiвського магiстрату. Євг. Хшонстовський був дiдичем у Захiднiй Галичинi i потерпiв довголiтне ув’язнення в Куфштайнi за участь у демократично-революцiйних конспiрацiях 1830-х рр. Сухецький погиб у львiвськiм ратушi в часi його пожежi наслiдком бомбардування.]. Той часопис, який треба зачислити до найлiпше редагованих галицьких видавництв, зробився незабаром органом видiлу мiського, що зав’язався дня 9 жовтня, далi органом головноi коменди гвардii народовоi. Вiн був противний союзовi з уграми, гаряче промовляв за розумне i справедливе трактування справи руськоi, за скликанням домового конгресу, для якого виставлено ось яку програму, досi не позбавлену життевого iнтересу. Конгрес мав обдумати способи до заспокоення ось яких крайових потреб: 1) устрою громад на основах чисто народних, свобiдних та демократичних; 2) регуляцii вiдносин колишнiх пiдданих, служебностей церковних та домiнiкальних на основах, прийнятих соймом державним i при помочi мiсцевих комiсiй; 3) нацiонального виховання; 4) розширення прав гвардii народовоi; 5) реорганiзацii всiх нижчих i вищих урядiв; 6) гарантii за торгiвлю крайовими виробами; 7) заведення нових судiв; 8) розширення статуту товариства кредитового земельного на всi селянськi грунтовi гiпотеки, отже, також на грунти рустикальнi; 9) вiддiлення адмiнiстрацii полiтичноi та фiнансовоi Галичини вiд цiлостi держави, аби наш край не був визискуваний для iнтересiв, що лежать поза його iнтересами та добром, i був метою сам для себе; 10) поеднання релiгiйних обрядiв, реформи iнституцiй духовних та церковних, вiдлучення церкви вiд держави, надання всiх прав громадянства священикам та по знесенню десятин, месового[5 - Податок за вiдправу меси.] i т. iн. забезпечення iм удержання з iнших джерел, i нарештi 11) скликання сойму крайового на якнайширшiй основi виборчiй, а власне такiй, аби на кождих 25 тисяч громадян припадав один посол».
Я навiв дослiвно сю програму раз тому, аби показати, що й посеред загальноi гарячки тодi дехто думав тверезо та глядiв ясно й далеко в будучину, а по-друге, тому, аби тим виразнiше вiдтiнити той, справдi трагiчний, бiк тодiшнiх подiй, що реакцiя, поборюючи революцiйнi змагання, в самiй речi нанесла також смертельний удар умiркованим елементам, знищила зав’язки легальноi, конституцiйноi працi.
Тим часом i в лонi мiського видiлу почали звiльна перемагати елементи революцiйнi, може, пiд впливом чимраз незноснiших вiдносин у краю та чимраз гарячiших вiдомостей iз Вiдня.
Дня 25 жовтня видiл мiський шле адрес «збунтованому» Вiдневi, а рiвночасно Rada Narodowa ухвалюе адрес до вiденського сойму, аби видержав на своiм становищi австрiйськоi конституанти.
Дня 27 жовтня приiхав новоiменований губернатор Галичини Вацлав Залеський i привiз командантовi львiвськоi гвардii народовоi Вибрановському цiсарський патент, яким iменовано його генерал-майором i начальним командантом гвардii народовоi в цiлiм краю. Була, отже, хоч би лиш de titulo формальна крайова армiя з центральною одностайною командою.
Дня 28 жовтня читаемо в «Gazecie Powszechnej» вiдозву: «Органiзуймося вiдповiдно до остатнiх теперiшнiх революцiйних здобуткiв, а в хвилi забурень суспiльних нехай усе буде нам провiдна одна спiльна думка – демократична Польща! «Ex ungue leonem!»[6 - Видно птаха за польотом (лат.).] – iз сього уступу хто ж не пiзнае авторiв повстання 1846 р., членiв «демократичноi централiзацii» в Версалi та Парижi, або «централiв», як iх iдко називае Вибрановський? Очевидно, й видiл мiський не мiг опертися iх впливовi, так як не оперлися iм поодинокi легii гвардii народовоi, а особливо найiнтелiгентнiша та найрухливiша легiя академiчна.
Нарештi дня 30 жовтня в остатнiм числi «Gazety Powszechnej» читаемо ось що: «Повiдомлення. Головний видiл мiста Львова визначив iз-помiж себе комiсiю безпеки та публiчного порядку, що мае пiд собою гвардiю народову. Задача сеi комiсii дбати про безпеку та порядок публiчний i вживати для сього всiх вiдповiдних способiв. Члени сеi комiсii для вiдрiзнення в разi потреби будуть носити як зверхню вiдзнаку бiлу стяжку з кокардою на накриттi голови, та карту легiтимацiйну. Кождий мешканець Львова, постiйний чи часовий, мае бути послушний тiй комiсii або ii поодиноким членам i поступати вiдповiдно до ii постанов». Як бачимо, се було уставлення свого роду диктатури, революцiйного «comite du salut public» – на жаль, остання постанова мiського видiлу.
Аби не розводитися занадто довго, не входжу тут у подробицi катастрофи, вiдомi зрештою досить докладно зi споминiв Вибрановського, з iсторii Гельферта та з численних споминiв, помiщуваних вiд часу до часу в рiзних галицьких часописах. Пригадаю тут тiльки головнi факти.
Дня 1 падолиста о год. 6 вечером два артилеристи порубали на площi Фердiнанда, а тепер Марiяцькiй, гвардисту народового кравця Навроцького так сильно, що той iще тоi самоi ночi вмер. Постала сильна тривога мiж люднiстю на вiсть, що вояки мордують гвардистiв. По вулицях заторохтiли барабани, взиваючи гвардiю до зброi. Се дало привiд ген. Гаммерштайновi до припущення, що давно ожидане повстання вибухло. Вiд касарнi артилерii залунали три гарматнi вистрiли, алярмуючи рiвночасно вiйсько й люднiсть. Купи народу спiшать до ринку, вiйсько обступае середмiстя, гренадери виходять iз головного одваху в ратушi.
По площах заточують гармати, намiренi на устя головних вулиць. Кiлька iх уставлено перед каменицею генеральноi команди бiля рогу бернардинськоi дзвiницi, iншi – на площi, перед готелем Жоржа, гирлами зверненi в вулицю Театральну, при якiй стояли: унiверситет, де тепер руський Народний Дiм, зал редутовий старого театру, де тепер площа Castrum, у якiй вiдбувалися засiдання Rady Narodowej i т. iн. Зайнята вiйськом военна позицiя мусила довести до вибуху, не вважаючи на всi мировi зусилля ген. Вибрановського та представникiв мiщанства. Якийсь ремiсницький хлопець, iдучи з дрючком на плечах поперед одвахом, спровокував вiйськову сторожу i стався причиною перших вистрiлiв iз ручного оружжя. Першi вистрiли впали вiд воякiв i були гаслом, по якiм народ кинувся будувати барикади. Протягом ночi iх збудовано кiлька. Одна замикала доступ до ринку вiд вул. Галицькоi, друга перетинала вул. Театральну коло костьолу езуiтiв, третя була в вул. Домiнiканськiй, iншi в вул. Кракiвськiй, Вiрменськiй, Собеського й iн. Барикади, крiм одноi при костьолi езуiтiв, були нужденнi та крухi.
Цiлу нiч тяглися переговори мiж Гаммерштайном i Вибрановським. Гаммерштайн не хотiв вiдкликати вiйська з зайнятих становищ. Вибрановський доказував, що становище вiйська супроти розбурхання люду грозить найбiльшою небезпекою. Нарештi стануло на тiм, що барикади мала люднiсть розiбрати, а вiйсько, не покидаючи своiх становищ, мало отворити люки i пропустити гвардiю, аби розiйшлася з ринку. Що такий вiдворот не мiг вiдбутися без випадку, се було бiльше нiж правдоподiбне. Чи гвардисти вiдгрожувалися вiйську, чи вояки першi зневажили гвардистiв, досить, що в рiзних мiсцях прийшло до галасiв, поки нарештi пiд час одноi такоi авантури хтось не вистрiлив до воякiв. На той вистрiл вiйсько вiдповiло цiлою сальвою. Тодi народ i гвардiя кинулися знов будувати барикади. Ще хвилю здужали репрезентанти мiщанства вiдтягти вибух, аж коли коло год. 10 рано з вiкон домiнiканського монастиря впали два вистрiли на артилерiю, вiйсько сипнуло на мiсто градом куль, а уставлена на Високiм Замку батарея почала валити ракетами та гранатами в ратуш, театр i унiверситет. Аж о год. 12 Гаммерштайн на просьбу самого губернатора велiв заперестати бомбардування i подиктував мiсту вiдому капiтуляцiю, якоi головнi точки були: очищення гвардii з пiдозрених елементiв, зложення оружжя, взятого з арсеналу в мартi, i видалення всiх емiгрантiв.
Бомбардування було страшним нещастям для Львова. Згорiли ратуш разом iз судовою регiстратурою та частю бухгалтерii, далi театр iз редутовим залом, будинок головноi школи, технiка з музеями та збiрками науковими, унiверситет зi збiркою моделiв, кабiнетами зоологiчним, анатомiчним, ботанiчним та бiблiотекою з 40 000 томiв книжок i рукописiв, мiж якими була збiрка старих документiв iз монастиря Тинця та цiнна бiблiотека Гареллi, а надто 15 приватних домiв. Страту оцiнено на мiльйон ринських. Страту в людях обчислила секцiя санiтарна Львiвського магiстрату на 55 осiб убитих або таких, що померли вiд ран, i 75 ранених. Вiйсько числило 3 вбитих i 13 ранених, утiм числi також один офiцер нiмецького полку (Deutschmeister). Цiкава рiч, що Вiдень i Галичина помiнялися своiми дiтьми при кривавiм дiлi нищення свободи: у Вiднi визначився галицький полк Парма, зложений майже з самих русинiв, а у Львовi полк Дойчмайстер, зложений майже з самих вiденських нiмцiв.
ЛУК’ЯН КОБИЛИЦЯ
Епiзод iз iсторii Гуцульщини в першiй половинi XIX в., написав д-р Іван Франко
І
«Весна народiв», як називають iнодi 1848 рiк, була досить бурлива та неспокiйна. В нiй не лише сходило те, що посiяно в попереднiх часах важкого гнiту, але й сiяно з гарячковим поспiхом багато таких зерен, що мали посходити аж геть пiзнiше. В Австрii, щодо марта 1848 р. дрiмала, мов замерзлий ставок, пiд корою бюрократичного германiзму, нараз розбурхалися хвилi нацiональних i соцiальних суперечностей; де досi чути було лише муркотання доносiв, розпоряджень та патентiв або острi поклики про «beschr?nken Unterthanenverstand»[7 - Обмеження пiдлеглого стану (нiм.).], а що найбiльше скромнi запитання лiбералiв «Darf ich so frei sein, frei zu sein?»[8 - Чи смiю я бути таким вiльним, щоб бути вiльним? (Нiм.)], тепер залунали гучнi окрики: конституцiя, вiльнiсть друку, народна гвардiя, iсторичнi права народностей, а за ними пiшли й iншi: проч з панщиною, проч з езуiтами, проч з привiлеями верстов i нацiональностей, автономiя, федералiзм i соцiалiзм. Усе те мiшалося та переплiталося, перескакувало вiд окликiв всесвiтньоi любовi та братерства моментально до проявiв дикоi расовоi та класовоi ненавистi, вiд шумних заяв про свободу й рiвноправнiсть до чинних нападiв на тих, хто думав iнакше, до тихих доносiв та прилюдного обкидування болотом. Імпортованi з заходу лiберальнi та радикальнi iдеi дивовижно ламалися та карикатурувалися на нашiм нерiвнiм грунтi, мiшалися з домашнiми традицiями панщизняноi доби, викликали появи незвичайнi, часто комiчнi, частiше трагiчнi, в усякiм разi iнтереснi, як усi появи розховстаноi людськоi природи, що, вирвавшися з тiсних рамок перестарiлого ладу, шукае нового русла, новоi рiвноваги суспiльних елементiв.
Серед тоi хуртовини незвичайних появ заслугуе на пильну увагу епiзод, якого видовищем був благословенний закуток нашого краю, заселений гуцулами, околиця над рiками Черемошем та Путилiвкою, в колишнiм Русько-Кимполунзькiм околi, в теперiшнiм Вижницькiм повiтi на Буковинi. Героем того епiзоду був гуцул Лук’ян Кобилиця, простий, неписьменний селянин, що завдяки незвичайним обставинам бурливих рокiв зайняв деяке мiсце в iсторii того часу i звернув на себе увагу нiмецьких i слов’янських iсторикiв. У 1848—1849 рр. звiстки про нього друкуються в польських, руських та нiмецьких газетах; в новiших часах йому присвятили бiльш або менше докладнi студii Вурцбах у своiм «Бiографiчнiм лексиконi», Гельферт у своiй «Історii Австрii», Кайндль у своiх студiях про Буковину, проф. Смаль-Стоцький у своiй «Буковинськiй Русi» та проф. О. Колесса. Та не досить сього: сам гуцульський народ звеличав його пам’ять у пiснях i не забув його iменi й досi, нав’язавши до нього рiзнi легенди, а талановитий буковинський поет Федькович звеличав його пам’ять у поемцi, яка у часi ii написання видалася так смiлою й революцiйною, що ii бiльше як 20 лiт не смiли не то друкувати, але навiть переписувати, так що вона дiйшла до нас лиш у однiй, припадково захованiй копii.
Отся Федьковичева поема, якоi одиноку копiю я вiднайшов 1878 р., уперве звернула мою увагу на особу Кобилицi. В рр. 1882—1883, пробуваючи у Вiкнi в домi д. В. Федоровича й збираючи матерiали для життепису його батька Івана Федоровича, я знайшов у тамошнiм архiвi деякi причинки, а з уст д. В. Федоровича й його матерi Каролiни Федоровичевоi я чув те, що оповiдав про Кобилицю покiйний Іван Федорович. Пiзнiше я почав через знайомих добиватися докладнiших i повнiших звiсток i, дякуючи ласкавiй увазi д-ра Теофiла Окуневського, одержав у р. 1885 iнтереснi спомини про Кобилицю, списанi священиком села Ферескулi над Черемошем, покiйним о. Бiлинкевичем, на основi оповiдань старих гуцулiв, священикiв, урядникiв i т. iн., що знали добре тi подii. Пiзнiше, бувши 1898 р. у Довгополi над Черемошем, я чув також дещо про Кобилицю вiд тамошнього 72-лiтнього гуцула Осьвiцинського. Матерiали з усноi людовоi традицii зiбрали надто Купчанко, д-р Ол. Колесса та проф. Кайндль; в бiжучiм роцi зiбрав деякi новi матерiали д. Р. Заклинський, та сими новими матерiалами я не мiг покористуватися.
На основi тих друкованих i рукописних матерiалiв я й беруся змалювати той епiзод «бурливих лiт»; що мае в своiм осередку Лук’яна Кобилицю.
II
Лук’ян Кобилиця родився в перших роках XIX в. У р. 1848 йому було не бiльше 45 лiт. Вiн був родом iз села Плоскоi на Буковинi, в так званому Русько-Кимполунзькiм окрузi, недалеко мiсточка Путилова-Сторонця. Се був гуцул не зовсiм звичайний. Високий ростом, стрункий, вiн був бiлий на лицi, мав свiтле волосся, що густими кучерями спадало йому на плечi, i типове подовгасте лице з меланхолiйним виразом. Те лице, добродушне, та при тiм поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як його звичайно малюють на iконах. Ся подiбнiсть впадала в очi рiзним людям, що знали Кобилицю; про неi в своiх оповiданнях завсiди згадував Ів. Федорович; незвичайний вираз його лиця пiдтвердив менi недавно також радник Т. Ревакович, який вiд свого тестя, бувшого мандатора Пiрожка, чув ось яке оповiдання: «Коли по утихомиренню гуцульського розруху 1843 р. арештували Кобилицю i привели до Путилова, пани домагалися вiд комiсарiв доконче, щоб Кобилицю прилюдно перед зiбраним народом покарати киями, надiючися, що се осоромлення пiдкопле його популярнiсть серед народу. Комiсари не були тому противнi й велiли привести Кобилицю. Але коли вiн вiйшов до канцелярii, то хоч i був зв’язаний, але вираз його лиця, його постава i його спокiйнi та розумнi вiдповiдi зробили таке враження, що комiсари не важилися диктувати йому таку соромну кару».
Федорович характеризував його так: «Усе задуманий i не скорий до розмови, Кобилиця в течiю загального розговору рiдко вкидав своi два-три слова, але тi слова все свiдчили про його розум, енергiю та скуплену думку. І загалом уся постава Кобилицi свiдчила про щось незвичайне: вiн подобав iнодi на якогось пророка, говорив уривано та загадково, а iнодi на чоловiка, що привик розказувати». При тiм, як подае о. Бiлинкевич, вiн був перший багатир на всi гори, мав багато худоби, коней, овець, молока, бджiл, меду, воску, убрань i всякого достатку. Його жiнка була гуцулка, замолоду перша красуня, та й пiзнiше, в бурливих роках, не стратила ще своеi принадностi, хоч трошки погрубшала. Вона походила iз славного та впливового серед гуцулiв роду Єрошок. Дiтей, наскiльки можна догадуватися, у них зовсiм не було, а бодай у нiяких писаних анi усних звiстках про них не знаходимо згадки.
Аби зрозумiти появу й дiяльнiсть Кобилицi, треба доконче кинути оком на тi соцiально-економiчнi вiдносини, серед яких вiн жив i яких розвiй винiс його на iсторичну арену. Село Плоска за панщизняних часiв належало до так званого Русько-Кимполунзького околу, до якого, крiм того, належали села Сергii, Сторонець-Путилiв, Тораки, Кисилицi, Дихтинець, Усте-Путилiв, Стебне, Довгополе, Конятин, Яблониця, Мариничi, Петрашi, Розтоки, Пiдзахарич i Межиброди. Тi села, захованi серед високих гiр, над рiками Черемошем i Путилiвкою, здавен-давна жили окремим життям, багато де в чому не подiбним до життя на долах i на пiдгiр’ю. Природнi обставини робили тутешнiх мешканцiв-гуцулiв переважно пастухамивiвчарями, стрiльцями та дереворубами; рiльництво займало лише дуже мале мiсце в iх господарствi. Вiд вiкiв вони не знали панщини, бо хоча лiси й полонини в горах були понадаванi панам, але тi пани в горах не жили, iнодi й у цiлiм своiм життi не показувалися туди i вдоволилися тим, що iх невiдомi пiдданi складали iм вiд часу до часу добровiльнi дарунки, якi з часом звичай перемiнив на постiйнi, але все-таки дуже невеличкi данини. Такий стан застае й затверджуе в XVII вiцi так званий хризов воеводи Константина Дуки з 28 вересня 1693 р.
Сей хризов признавав селянам на власнiсть грунти, викорчуванi ними власноручно з-пiд лiсу, з тим, одначе, застереженням, що такий властитель не смiв присвоювати собi грунту iншого пiдданого. За уживання тих грунтiв пiдданi платили панам чинш, багатшi по 2, середнi по 1,5, бiднiшi по 1 левовi, надто вiдкупували десятину сiна таксою по 2 паралi (3 крони) вiд сажня i давали десятину вiд збiжжя та данини зi здобуткiв стрiлецтва й рибальства. Панщини сей хризов не знае, про право вирубу не згадуе; земля й лiси в тих далеких та неприступних горах не мали в XVII в. нiякоi вартостi. Сей хризов i пiзнiше, за австрiйських часiв, не був законно скасований, хоча економiчнi вiдносини тим часом значно змiнилися, народу намножилось, землi управноi прибуло, лiси через сплавлювання дерева Черемошем набрали вартостi, по селах, навiть по гiрських селах Молдавсько-Кимполунзького околу per fas et nefas[9 - Всiма правдами й неправдами (лат.).] почали заводити панщину, а чиншi й данини щораз бiльше зростали. Не диво, що й у Русько-Кимполунзькiм околi добачаемо той сам процес: пани починають щораз бiльше обмежати волю пiдданих, рiзними способами витискаючи вiд них то новi данини, то служебностi. Дарунки, якi по давньому патрiархальному звичаю приносили селяни новому пану при його вступi в володiння маетнiстю, перемiняються на постiйнi данини. Загальне змагання йде до того, щоб обов’язки, нормованi досi традицiею або усними умовами, переносити на папiр. Укладаються угоди мiж панами й пiдданими нiбито для пам’ятi, але швидко показуеться, що тi угоди понакладали на селян такi тягарi, яких не знали iх батьки й дiди. Вже в 1803 р. жалуються громади Довгополе, Яблониця, Конятин i Спетки на свого дiдича Айваса, що домагаеться вiд них данин бринзою, сиром, повiсмами, овечими шкiрами i до того панщини. В тiм самiм роцi жалуються пiдданi iншого пана Джурджована на подiбнi здирства: новi процеси йдуть у рр. 1814, 1815 i 1825. Селяни домагаються переведення кризова Дуки, забезпечення iх у посiданнi грунтiв, лiсiв i лук. Пани вiдповiдають, що чинш пiдвищено тому, бо пiдданi не дають десятини, а данину овечу наложено за те, що селяни пасуть вiвцi на панських полонинах i рубають дрова в панських лiсах. Вироки судiв i оречення надвiрноi канцелярii в тих справах бували рiзнi, але виконання вирокiв усе полишано панам, якi в разi не корисних для себе вирокiв старалися замiсть iх виконання переводити новi «добровiльнi» угоди i тим викликали новi скарги пiдданих. Урядовi стало, нарештi, сього забагато, i декретом з 22 мая 1826 р. порiшено, що лиш такi угоди панiв з пiдданими мають правну стiйнiсть, якi не перечать хризововi Дуки або будуть добровiльно прийнятi пiдданими. Розумiеться, що й ся еластична постанова не зарадила лиховi. Пани все вмiли знайти собi серед селян поплечникiв, що були готовi за марну надгороду пiдписати iм таку угоду, якоi iм хотiлося; вмiли перед цiсарською комiсiею поставити не дiйсних вiдпоручникiв громади, а своiх заушникiв, умiли, де треба, пiдплатити комiсарiв, проволокти справу або попросту iгнорувати цiсарськi рiшення, руйнуючи та кривдячи непокiрних селян, а особливо громадських пленiпотентiв.
Та ось у р. 1838 iменовано старостою в Чернiвцях бувшого Станiславiвського старосту Казимира Мiльбахера, чоловiка, щиро прихильного селянам i ненависного шляхтi, яка не звала його iнакше, як кривим чортом[10 - Як дивилися на нього селяни в Станiславовi, характеризуе добре коломийка, уложена в усякiм разi перед 1838 роком кимсь iз iнтелiгентних русинiв, хоча в дусi народноi пiснi, i надрукована проф. Грушевським в «Записках», т. XVI, Miscellanea, стор. 5—6. Читаемо в нiй мiж iншим:Тепер у нас в Станiславi добре хлопом бути:Аби з хлопа шкiру дерли, того уж не чути.Всi патенти для пiдданих по домiнях гнили,Прийшов тому тут Мiльбахер – всi ся iх учили.Атамана ся не бою – що ми той котюга!Та я собi нинi газда, а пiп двiрський слуга.А окомон що ми зробит? Не смiе карати.Як я пiду до старости, буде вiн ся мати,Зараз скаже комiсарам протокул писати,А вiзум i репертум вiд Захира дати.Потiм пана вокомона замкнут на ратушу,Аби тамки ся научив, що й я маю душу.Далi вiрша називае Мiльбахера «хлопським татом», передаючи й тут дiйсне прозвище, яким селяни величали того незвичайного чоловiка.].
Роздивившися в вiдносинах[11 - Буковинськi дiдичi, розумiеться, радi були вважати Мiльбахера не лише злим чоловiком, але й круглим дурнем. Дивно, одначе, що й проф. Кайндль потроху прихиляеться до того погляду, твердячи, що Мiльбахерiв обiжник був виданий «можливо також, принаймнi частково, iз-за незнання справи». Се погляд зовсiм хибний. Мiльбахер дуже основно познайомився з фактичним станом буковинського селянства i його правними основами. Се ми надiемось доказати, публiкуючи меморiал, уложений Мiльбахеровим пiдвладним, тодi губернiальним концептовим практикантом Остерманом для оправдання Мiльбахерового циркуляра з 29 червня 1838 р.], Мiльбахер видав уже 29 червня 1838 р. пам’ятний циркуляр (ч. 12748), яким признав не важними всi угоди панiв з пiдданими, де накладався на селян обов’язок робити панщину, без огляду на те, чи тi угоди були затвердженi окружною властю, чи нi. Який переполох пiдняв сей циркуляр серед буковинськоi шляхти, видно ще в 1848 роцi в виданiм дiдичами пропам’ятнiм письмi. «В р. 1838, – читаемо там, – буковинським округом завiдував надвiрний радник Мiльбахер, чоловiк нерозсудний i дуже запальчивий. Уже в ту пору вiн без страху й докорiв сумлiння розвивав думку про катастрофу таку, як та, що в р. 1846 стряслась у Галичинi. Обiжником з 29 червня 1838 р. вiн толкував буковинський status quo по своiй уподобi та розумiнню i наказав з усiх амвон опублiкувати права дiдичiв, общипанi, з усiх бокiв. А коли до нього купами почали тиснутися селяни, вiн вияснював iм, що всi уложенi та окружною властю позатверджуванi панщизнянi угоди треба вважати не важними й не булими. І ось кинено iскру словом i письмом, i швидко все було обхоплене ярким полум’ям, а дiдичiв, що виступили з протестами проти сеi самовiльноi господарки урядникiв, бюрократiя окричала здирцями селян та безсердечними тиранами. Таким робом Буковина при загальнiм заколотi думок уже в р. 1838—39 була близька до такоi катастрофи, яка в 1846 р. трапилася в Галичинi. «Се не побiльшення, – говориться далi, – але сумна, загальнозвiсна правда, що в тiм часi дiдичi та посесори, загроженi в своiм iснуваннi, зневажуванi пiдданими словом i дiлом, висмiюванi та переслiдуванi начальником округу (себто Мiльбахером), умирали з гризоти, божеволiли або самi собi вiдбирали життя»[12 - Ueber den Ursprung und die Entwickelung des Unterthans-verh?ltnisses in der Bukоwina, eine Denkschrift. Czernowitz, 1848. стор. 43—45.].
Розумiеться, не всi пани брали собi так до серця се трагiчне положення; вони вислали як стiй зашкалення на Мiльбахера до губернii, яка обiжником з 22 цвiтня 1839 р. скасувала обiжник Мiльбахера i признала важнiсть «добровiльних», панам так любих угод. Та ще не досить було панам. Коли в вереснi 1839 р. брат цiсаря Фердинанда архiкнязь Франц Кароль був на Буковинi, дiдичi жалувалися перед ним на Мiльбахера а, осмiленi ласкавим послухом у нього, в мартi 1840 р. вислали депутацiю до цiсаря i добилися того, що найвищою постановою з дня 21 падолиста 1840 Мiльбахера перенесено до Львова.
ІІI
Розворушення, викликане тими подiями, довело до селянського бунту, що вибух у Путиловi 1843 р. Не бракувало й iнших, менше важних обставин, що причинилися до вибуху. Про Плоску знаемо, прим., що там фермент iшов iз того, що село було подiлене мiж двома властителями: половина належала до дiдича Ромашкана, а друга – до камери. «Мiсцева адмiнiстрацiя, – жалуються 1848 р. дiдичi, – остро дивилася на пальцi панам, але в камеральних добрах дивилася крiзь пальцi на всякi надужиття»; се треба розумiти так, що в камеральних добрах селянам було легше, i для того тi, що були пiдданими приватних осiб, прикрiше почували неоднаковiсть положення й бунтувалися. Особливо путилiвський дiдич Джурджован викликав супроти себе завзяту ненависть пiдданих своею жорстокiстю та притисками: ся ненависть лунае й досi в пiснях i оповiданнях народних, а 1843 р. була головним мотивом бунту. Селяни жалувалися, що iм забороняють рубати дрова навiть у iх власних лiсах, жалувалися на овечу данину, на високi чиншi, на данину бриндзою та на те, що пан силуе iх до панщини. Особливо за лiс iшла найзавзятiша сварка; се стверджують i досi захованi в пам’ятi спомини мiсцевих старих людей. В Путиловi збунтованi селяни допускалися збиткiв на папських побережниках; по одних оповiданнях обсмолювали iм волосся, по других – полапали iх, поналивали iм гарячоi смоли на голови, а руки порозпинали на патики i так iх пригнали з лiсу до пана та й кажуть: «Шосьте нам за вовкiв у лiс прислали? Нам вовкiв не потрiбно». На дiдичiв напав страх; до Чернiвець побiгли тривожнi вiстi про бунт у горах, i тамошнiй староста вислав комiсарiв з 900 мужами вiйська до Путилова. «Але люди, – оповiдае старий, звиш 70-лiтнiй гуцул Осьвiцинський у Довгополi, – зiйшлися перед воякiв, бiльше як 500 люда, i повклякали перед ними. Тодi комiсар казав, аби йому видали бунтiвникiв. Вони не хотiли, то вiн сам вибрав кождого десятого, взяв 50 людей, а решту пустив: вiйсько поставив по хатах. Вояки рiзали воли: шкiру лишали, а м’ясо варили й iли». Не задовольняючися тим, вони забирали й з хат усякi вiктуали.
Сучасна пiсня говорить:
Ой рiжуть сiрi воли, жовнiри ся дiлют,
А Джурджован, то славний пан, нiчо му ни вдiют…
Звоювали Путилову в велике говiне,
Та забрали барабульки, нима й на насiне.
«Тих бунтiвникiв, – оповiдае далi Осьвiцинський, – позаковували й повсаджали до арешту. Потiм з’iхав староста i позасуджував iх: тому 10 букiв, тому 15, тому 20 i так далi. То iх били вiд рана до обiду, а решту били потiм по полуднi аж до ночi. Бив гайдук Базилько так мiцно, що аж йому рука спухла; то вiн руку перев’язав хусткою i бив далi». Про се биття згадують i iншi очевидцi. «Не едному i 100 букiв дали», – каже один, а другий додае: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».
Як учасник того бунту й одна з його жертв згадуеться й Кобилиця, але яка була його участь у бунтi, докладно не звiсно. Цитована вже народна пiсня, звiсна в двох значно вiдмiнних варiантах, хоч оба записанi в однiй мiсцевостi, в Сергiях, говорить лише, що
Зачьили си депутати з панами тьигати.
Казали нам депутати, що нам гаразд буде,
Збиваймо си у громаду, комiсия буде.
Очевидно, депутати тут – сiльськi пленiпотенти, якi остерiгають громаду перед приiздом комiсii, що мала довести до порозумiння мiж паном i селянами. А далi йде рiч про Кобилицю:
