скачать книгу бесплатно
Ци ви чули, люде добрi, вже таку поблiку,
Що написав Кобилиця з Маршевков суплiку.
Та й вiн i написав, пiслав до кризенту.
І бiльше нiчогiсiнько Осьвiцинський, що так живо пригадуе деталi бунту, про участь у ньому Кобилицi не знае нiчогiсiнько. І з iнших посереднiх свiдоцтв, про якi буде мова далi, ми можемо мати переконання, що Кобилиця не брав нiякоi участi в розрухах, а потерпiв лише як пленiпотент громад, хоча вибiр таких пленiпотентiв був дозволений законом. Бачимо се й з пiснi, яка говорить, що по звоюваннi Путилова вояки йдуть у Плоску ловити Кобилицю, беруть його якимсь неозначеним ближче пiдступом («Ой там його змудрували», – каже пiсня) i зв’язаного ведуть до Стороння. Тут, як уже знаемо, був намiр покарати й його киями, але достойне поведення Кобилицi та його постава охоронили його вiд того. Се потверджуе й пiсня, кажучи:
Як пригнали до Стороння, стали перед пана:
«Та не файна, Кобилице, за тьи пiшла слава».
Ой сходяться усi панки, сходяться всi лiснi,
Та й убили Кобилицю в пiдкови залiзнi.
Се значить, його закували в кайдани (досi був зв’язаний «тонкими линвами») й повели до в’язницi до Чернiвець. Та маемо й iншу реляцiю, хоч пiдозреноi вартостi, по якiй Кобилицю справдi били. Про се говорить iдкий памфлет якогось поляка чернiвецького, опублiкований 1848 р. в тарнiвськiй часописi «Zgoda» (ч. 22 з дня 29 липня – про сей памфлет буде мова далi), де кажеться, що Кобилиця за участь у розрухах був «kryminalnie karany na ciezkie wiezienie i do 50 kijоw skazany zostal»[13 - Кримiнально покараний на тяжку в’язницю i 50 киiв (польськ.).]. А один варiант пiснi про Кобилицю малюе сю подiю ще яркiшими барвами. Згадавши про похiд воякiв у Плоску, пiсня говорить далi:
Ймили ж уни Кобилицю, суплiки читали,
Катували бiле тiло, водов вiдливали.
Ще й перед старостою в Сторонцi повторюеться катування:
Староста потрокол пише, мандатор питае,
А Базилько Кобилицю буком потягае.
Певна рiч, такi деталi, як вiдливання водою людей, що вмлiвали пiд буками, або як биття в часi протоколу «до признання», були звичайнi явища в тiй добi, i фантазiя спiвакагуцула легко могла приложити iх до Кобилицi. Пiзнiше любили прибiльшувати терпiння улюбленого ватажка. Один говорив д-ровi Ол. Колессi, що по тiм бунтi «Кобилицю завели до Дорноi та ланцами до пiдлоги прикували», хоча се можемо сказати напевно, що Кобилиця не був в’язнений у Дорнi.
Чи довго сидiв Кобилиця в тюрмi – не знаемо. Правдоподiбно, його не судили, бо не було за що, а держали пiд арештом лише доти, доки в горах не втихомирилося. Наслiдки бунту були не кориснi для селян. Декретом з 11 мая 1844 р. iм признано формально вiльнiсть вiд панщини, але панам признано всi iншi жадання, на якi жалувалися селяни. Наслiдком сього ще в тiм самiм 1844 р. селяни мусили зробити з панами угоду, яка 1845 р. була затверджена окружним урядом. За право випасу на панських полонинах селяни зобов’язалися платити чиншi, давати данини вiвцями, бринзою та повiсмами, а надто давати «терх», себто конi з погоничами для воження панськоi горiвки.
Але угода, зроблена пiд враженням свiжого усмирення та пiд панським тероризмом, не могла бути тривка. Вже 1845 р. починаються новi скарги. Пiдданi Ромашкана знов скаржаться, що пан забороняе iм пасти худобу на iх власних пасовиськах i рубати в iх власних лiсах. А тим часом серед народу в Галичинi, а далi й на Буковинi почали ходити тривожнi слухи, що, властиво, цiсар уже дарував панщину, а тiльки пани та несумлiннi урядники затаiли патент. Спецiально на Буковинi сi слухи могла скрiплювати згадка про старосту Мiльбахера, якому вже перед 1838 р. на похвалу говорили в Станiславiвщинi, що перед його приходом «патенти гнили по домiнiях», а тiльки вiн змусив домiнii вивчити iх. Може, дiйшло в народ i деяке слово Мiльбахера, який, по словам пропам’ятного письма з р. 1848, вже 1838 р. пророчив панам катастрофу, яка 1846 р. спiткала Захiдну Галичину. Та ось у пущання 1846 р. вибухла мазурська рiзня. Ми не знаемо, чи швидко чутка про неi дiйшла до буковинських селян, та маемо доказ, що галицьке правительство дуже боялося, аби ся чутка не пiшла на Буковину. Староста Борковський у Жовквi циркуляром з 17 цвiтня 1846 р. звертае увагу домiнiй, що щороку в сьому часi йдуть iз захiдних округiв на Буковину люди чи то на заробiтки, чи гонячи воли; тим-то, вiдповiдно до розпорядження галицькоi губернii з 10 цвiтня 1846 р. наказуеться громадським зверхностям, «аби пильнували таких людей i наказували iм, щоб не смiли заходити в якi-будь розмови про захiдногалицькi подii». Що такими циркулярами годi було спинити вiсть про страшнi подii на Мазурщинi, легко зрозумiти. Маемо звiстки, що i в Русько-Кимполунзькiм околi в часi великого посту 1846 р. йшли живi наради. Гуцули збиралися в лiсах, «у бутинах», де зимовою порою рубають дерево на сплави. Прираджено вислати Кобилицю до Вiдня. «Не лише буковинськi селяни, – каже о. Бiлинкевич, – але i з лядського боку (з Галичини) в часi великодня збирали коло церквiв вiд кождоi паски по одному левовi, знесли всi тi грошi Кобилицi й вислали його з письмом про iх кривди в далеку дорогу».
Бiльше як пiвроку не було Кобилицi. Куди вiн ходив i що здобув – не знаемо. Аж восени 1846 р. вiн вернув домiв i принiс iз собою якийсь великий папiр, майже на сажень задовжки, з надрукованими на ньому величезними червоними буквами, мабуть, анонс якоiсь лотереi, та розвiсив його на стiнi в своiй хатi. З усiх сторiн почали тайком сходитися до нього гуцули, розпитуючи про здобутки його подорожi. Але Кобилиця був iще бiльше маломовний та задуманий, як звичайно. Тих, що приходили до нього, приймав гостинно, вислухував iх жалi i лише десь-колись обзивався яким словом. Зате жiнка Кобилицi, вродлива та проречиста господиня, дива розповiдала гуцулам про свого мужа, про його пригоди в далекiй чужинi мiж «панами», про його пробування у цiсаря у Вiднi, а нарештi з таемним видом показувала розвiшений на стiнi папiр. Зацiкавленi гуцули допитували, що таке написано на ньому. По довгiм ваганнi Лук’ян виявив iм, що се й е той давно жданий цiсарський патент, яким цiсар вертае iм усi давнi права, признанi хризовом Дуки, i постановляе, що вiдтепер пани не мають права судити анi бити селян, що всi лiси й полонини мають належати до громад, а панщини не смiе бути бiльше як 12 день у роцi.
Вiдомiсть про сей патент блискавкою облетiла всi гуцульськi гори. Сотками йшли гуцули з далеких гiр до Плоскоi, щоб на власнi очi побачити патент i почути про нього пояснення Кобилицi. А впевнившися, вони цiлими громадами почали спротивлятися панам, не хотiли робити панщини, самовiльно врубувалися в лiси, випасали панськi полонини i ставилися що раз грiзнiше не лише до панiв, але й до камеральних урядникiв, раз у раз покликаючися на хризов Дуки й на патент Кобилицi.
Знов страшна тривога вдарила на панiв. Весною й лiтом 1847 р. вплинуло до чернiвецького «крайсамту» багато жалоб на селян та на бунтiвника Кобилицю. Боячися нового вибуху, чернiвецький староста Ізеческул велiв якнайшвидше арештувати Кобилицю. Його вхопили на ярмарцi в Путиловi, завели до Чернiвець i вiддали пiд суд, який по кiлькамiсячнiм слiдствi признав його винуватим: за ошуканство та розширювання серед народу фальшивих та тривожних слухiв його засудили на кiлькамiсячну в’язницю. На як довго – не знаемо; знаемо лише, що вiд лiта 1847 до мая 1848 Кобилиця сидiв у в’язницi в Чернiвцях, так що в 1848 р. пани не без певноi пiдстави могли говорити, що вiн був кримiнально караний. Та в очах народу ся кара була для нього найбiльшою честю.
IV
А тим часом, коли Кобилиця сидiв у тюрмi, впала струпiшiла будова меттернiхiвого абсолютизму. Швидко за нею пiшла й панщина: в Галичинi ii скасовано патентом з 17 цвiтня, а фактична свобода почалася вiд 3 мая. Серед галицьких селян запанувала нечувана радiсть, яка, певно, передавалася й на Буковину. Буковина ще вiд червня 1846 р. була у аграрних справах вiддiлена вiд Галичини (повне вiддiлення доконане було аж 1854 р.), тим-то й патент 17 цвiтня ii не тикався. Та буковинська люднiсть сильно заворушилася тим, що сталося в Галичинi. Нiякi докази не могли переконати селян, що панщина скасована лише в Галичинi, а вони, жиючи пiд тим самим цiсарем, мусять терпiти й далi. По буковинських селах пiшов гомiн, посипалися погрози на панiв; тi знов i собi ж силкувалися не тратити своеi поваги i вживали своiх випробованих способiв для заспокоення селян. І так iще при кiнцi мая дiдич Гондур у Глиницi всiм селянам, що не хотiли йти на панщину, велiв, як висловлюеться один кореспондент, поляк, «odliczyc po 50 konstytucyjnych kijоw». «Такi випадки бувають майже всюди», – додае кореспондент. Але патент, виданий для Галичини, мусив i в самих буковинських дiдичiв захитати вiру в довговiчнiсть панщини, i ось вони для заспокоення народу прихилили чернiвецького старосту Ізеческула, аби циркулярами оголосив селянам, що дiдичi внесли протест проти галицького патенту, а поки не прийде вiдповiдь, усе мусить лишитися по-старому. Та й се не помогло, селяни не хотiли йти на панщину. І ось дня 4 червня трапився перший на Буковинi факт: дiдичi Вашковець, брати Петрiно, самi добровiльно дарують своiм селянам панщину. Се було повторення тактики польських дiдичiв у Галичинi: зректись того, що й так уже виховзлось iз рук, i здобути собi титул фiлантропiв та добродiiв народу. За братами Петрiно пiшли ще деякi дiдичi, але тактика й тут, як у Галичинi, була спiзнена. Селян не розчулювала панська даровизна, вони знали одно – цiсарський патент, i не хотiли робити панщини. Урядовi не лишилось нiчого iншого, як пiддатися переможнiй течii, та й то пiддатися соромно. Патентом з дня 9 серпня знесено формально панщину на Буковинi, а реченець, вiд якого вона мала перестати, означено на 1 липня. Очевидно, зроблено се для того, щоб уморити масу жалоб дiдичiв на селян за недодержування панщизняних обов’язкiв та ощадити урядовi масу безпредметовоi тяганини. Але серед народу сей соромний вiдворот уряду змiцнив переконання, що панщина була знесена швидше, а тiльки «пани» так довго ховали цiсарський патент.
Серед таких обставин у маю 1848 р. розписано вибори до першого законодатного сейму, що мав зiбратися у Вiднi. Про тi першi вибори ми маемо iнтересну гуцульську пiсню:
Ой упала, брате, карта в село до Рожнова:
«Кладiт собi депутата, люде, розумного».
Вони тоту карту взяли до двора читати,
А iм сказав пан мандатор громаду зiзвати.
Вни зiзвали вiсiм людий, деветого вiйта,
Сих пiслали та до Кутiв та до супровiту.
Прийшли вони та до Кутiв та й взели чекати,
А вiходе пан староста, взев льоси метати.
Ой узели тоти льоси на Рижку впадати.
Як бачимо, врозумiннi гуцулiв вибiр посла на сейм – то був той сам вибiр депутата чи пленiпотента, яких вiльно iм було вибирати й досi. Сей депутат мав заступати iнтереси громади супроти панiв, тим-то розумiеться, що ним не мiг бути пан, лише селяни. І справдi, Буковина дала в 1848 роцi з сiльських округiв самих послiв-селян; одиноке мiсто Чернiвцi вислало префекта гiмназii Краля. Іншi посли були: Юрко Тимiш iз сiльського округу Чернiвець, Михайло Боднар iз Радовець, Василь Кiрсте iз Садагури, Іван Долинчук iз Сучави, Мирон Чуперкович iз Гурагумори i Лук’ян Кобилиця з Вижницi.
Як бачимо, майже безпосередньо по виходi з тюрми хвиля бурливого року винесла Кобилицю на становище, про яке вiн перед кiлькома мiсяцями, певно, не смiв i думати. Не диво, що його вибiр дiткнув буковинських шляхтичiв дужче, нiж вибiр якого-будь iншого селянина. Один iз тих шляхтичiв, якийсь поляк iз Чернiвець, що пiдписався буквами G. N., не залишив бризнути на Кобилицю iдким памфлетом у 22 ч. тарнiвськоi часописi «Zgoda» з дня 29 липня. Оповiдаеться там, що дня 10 липня, в день Св. Петра й Павла по руському календарю, був у Чернiвцях на ярмарку «nasz poczciwy Szela», звiсний ватажок тарнiвських рiзунiв iз 1846 р., перенесений урядом до камеральних дiбр Сольки коло Радовець, де для нього закуплено 32 морги землi. Шеля буцiмто жалувався на уряд, що не велiв його вибрати послом до Вiдня, i, вишукавши покутного писаря, подиктував йому жалобу до мiнiстра внутрiшнiх справ, де виказував своi заслуги коло добра Австрii, покликуеться на те, що в Тарнiвщинi його вважали «krоlem chlopоw», i твердить, що властиво йому слiд було бути послом до сейму. «Przeciwnie, – пишеться буцiмто в тiй суплiцi, – z okregu rusko-kimpolungskiego wybrano Luciana Kobielica, ktоry niczem wiecej nie jest jak tylko prostym chlopem, ktоry w r. 1843 sie powazyl mieszkancоw tego samego siola i dozorcоw panskich napastowac, geby im zapychac, krzyzowac, do drzew przywiazywac, na nich kipiaca smole lac; za co kryminalnie karany na ciezkie wiezienie i do 50 kijоw skazany zostal. Takiego czlowieka na Sejm wybrali! Cоz moze byc z wyzwolonego kryminalisty?[14 - «Навпаки… з Русько-Кимполунзького округу вибрали Лук’яна Кобилицю, який не хто iнший, як простий селянин, котрий наважився в 1843 р. мешканцiв цього самого села i панських наглядачiв напастувати, забивав iм роти, розпинав, прив’язував до дерев, обливав iх киплячою смолою, за це його було кримiнально покарано на тяжку в’язницю i 50 киiв. Таку людину вибрали до Сейму! Що ж може вийти зi звiльненого злочинця?» (Польськ.)]»
Д-р Кайндль, згадавши про ту допись, справедливо догадуеться, що ся нiбито суплiка Шелi мусить бути безличним фальсифiкатом, бо коли б таке письмо справдi вплинуло до мiнiстерства, то воно було б не залишило зарядити слiдство i не допустити злочинника до мандату. Я додам, що й iншi посли, особливо галицько-польськi шляхтичi, якi дуже чигали на компромiтування руських послiв, були б не залишили визискати сеi справи, коли б у нiй було хоч зерно правди. Факт, що вибiр Кобилицi, невважаючи на сей памфлет, затверджено у Вiднi без суперечки, доказуе найлiпше, що в розрухах та злочинах пiд час бунту 1843 р. Кобилиця не брав участi i з приводу сього факту, хоч, ув’язнений, не був кримiнально засуджений, а пiзнiший засуд 1847 також не був для нього дифамацiею.
У вiденськiм сеймi Кобилиця, простий, неписьменний гуцул, що не знав нiмецькоi мови, не мiг, очевидно, вiдiграти нiякоi ролi. Вiн був нiмим свiдком подiй, у яких, певно, 90 % не розумiв. Щонайбiльше вiн мiг вносити подання вiд громад, присланi на його руки з Буковини, з жалями на панськi кривди, на вiдбирання грунтiв, полонин i лiсiв. Таких подань через руки селянських послiв впливали тодi тисячi; в реестрi, публiкованiм при стенографiчних протоколах нарад сейму, деякi зазначенi яко внесенi Кобилицею[15 - Такi подання роблено i вношено в значнiй частi з iнiцiативи послiв. На се, крiм iнших доказiв, маемо також лист Кобилицi, писаний не ним самим, ще й нiмецькою мовою, але за його диктатом iз Вiдня дня 2 серпня 1848 р. до священика в Плоскiй з порученням, «аби вiн скликав депутатiв (себто громадських пленiпотентiв) iз Путилiвщини i iх запитався, чи хочуть вони, щоб грунти, належнi до нашого околу, забранi нам вiд дiдичiв назад, нам вiддано. Скоро депутати бажають собi того – а Іван Пуреш мае прецiнь письма, – то нехай зроблять просьбу до ради державноi, в котрiй, окрiм дiдичiв, мае бути также докладно подане, кiлько нашоi землi поодинокi домiнii мають у посiданнi. Тоту просьбу нехай вiдтак посилають менi, аби ii передати радi державнiй». Сей лист мае тепер у своiм посiданнi проф. Смаль-Стоцький.]. Важнiше було те, як вiн голосував у сеймi. При незчисленних поiменних голосуваннях – першiй формi обструкцii в австрiйськiм парламентi – ми можемо досить добре слiдити, як держав себе Кобилиця. Отже, вiн належав до так званоi лiвицi, тобто до демократично-радикальноi частi сейму. В найважнiшiй справi, ухваленiй у Вiднi, в справi знесення панщини (внесок Кудлiха), вiн разом з бiльшою частиною галицького й буковинського селянського посольства голосував радикально за знесення панщини без вiдшкодування панам. А хоча бiльшiсть сейму заявилася за вiдшкодування, що в кождiй провiнцii мало бути виплачене з крайових фондiв, то все-таки народна пам’ять заховала згадку про селян-послiв як про тих, що, властиво, вибороли селянам увiльнення вiд панщини. Цитована вже пiсня в збiрцi Купчанка ось як говорить про се:
Зiйшовсь Ришка з Кобилицев, взели дорожити.
«Що будем ми, Кобилице, в Вiднi говорити?
Що будем ми, Кобилице, в Вiднi та й гадати?» —
«Та треба би перед царем всю правду казати».
Як прийшли вни та до Вiднi, та взели казати,
А вiходе пан монарха, письмо взев читати.
Ой вiдколи Кобилиця присег перед царем,
То вiд тогди за паньчену хрести се поклали.
Інтересно, що в Вiднi Кобилиця, нiмий, але консеквентний противник панських привiлеiв, зiйшовся найбiльше з одним iз галицьких шляхтичiв, щоправда чоловiком також незвичайним, Іваном Федоровичем. Син руського священика, вiд шкiльноi лави гарячий польський патрiот, учасник повстання 1831 р. i пiзнiших польських конспiрацiй, вiн iще в початку 40-х рокiв разом з Тадеем Василевським був пропагатором iдеi добровiльного знесення панщини. Вибраний послом у 1848 роцi, вiн, хоч i належав до польського посольства, хоч приготовлявся до промови в оборонi галицькоi пропiнацii, та все-таки зумiв здобувати собi прихильнiсть руських послiв. Деякi з них, в тiм числi й Кобилиця, жили разом iз ним у готелю й спали в його передпокою; не обiйшлось без того, щоб тi посли-селяни вiльними хвилями не заходили з ним у розмови, не просили у нього деяких вияснень про полiтичнi, для них досi темнi справи. Ми можемо, бодай в однiм випадку, констатувати безпосереднiй вплив Федоровича на Кобилицю. В половинi вересня прибула до Вiдня депутацiя мадярiв з просьбою, щоб вiденський сейм прийняв, на себе ролю посередника мiж уграми й цiсарем. Дня 19 вересня почалися в сеймi наради над питанням, чи сейм може допустити до зали засiдань i вислухувати депутацiю in corpore[16 - У повному складi (лат.).], чи нi, бо один параграф регулямину не допускав у залi в часi засiдань нiчиеi присутностi, крiм послiв. Урядова партiя й чехи пiд проводом Рiгера та Паляцького сильно виступили проти допущення мадярiв до зали й проти сеймового посередництва. Натомiсть галицько-польськi посли Сераковський i Федорович поставили внески на користь угрiв. При голосуваннi до урядовоi партii пристали й галицькi селяни; внески Сераковського й Федоровича упали. Але цiкаво, що Кобилиця був майже одинокий посол-селянин, який голосував прихильно до мадярiв. Додати до того, що мадярська депутацiя, не допущена до сейму, була в готелi у Федоровича, дякуючи йому за його прихильнiсть, i тут могла бачити також Кобилицю. Се, мабуть, було головною причиною того, що шляхетська опiнiя на Буковинi почала бачити в Кобилицi прихильника мадярiв i пiзнiше силкувалася на його дiяльнiсть у горах кинути клеймо державноi зради через дiлання в порозумiннi з Кошутом i його емiсарiями.
Пiзнiшi факти, а особливо жовтнева революцiя, яку Кобилицi разом з бiльшою частиною сейму (чехи заздалегiдь зробили першу в Австрii сецесiю) довелось перебути в обложенiм, а потiм бомбардованiм Вiднi, мусили на вразливу уяву Кобилицi зробити величезне враження. Уперве вiн побачив, що то значить новочасна боротьба за народнi права, як виглядае громадянська армiя i якими силами розпоряджае реакцiя. Якi думки будилися при тих сценах в душi колишнього гуцульського депутата, що бачив або чув, як путилiвськi гуцули клякали перед вiйськом i як пiд лавками, де iх потiм сiчено, пси хлептали iх кров? Федорович пiзнiше часто оповiдав ось яку сцену: «Раз вечором я стояв на вежi астрономiчноi обсерваторii i водив очима за киданими на мiсто бомбами, за ракетами, що лускали в повiтрi, та за величезними пожежами, що в рiзних частях мiста розливалися, мов кровавi озера. В тiй хвилi хтось злегка поклав менi руку на плече. Оглядаюсь, а за мною стоiть Кобилиця. Його подовгасте лице в рамцi довгого до плечей волосся було осяяне кривавим блиском пожежi, в його очах меркотiв якийсь дивний огонь, а на устах був усмiх. Я запитав його, що вiн тут робить i чи не страшно йому дивитися на се все? Кобилиця ще раз усмiхнувся i, махнувши рукою, мовив: «А що, панцю, як би ми таке в наших горах зробили!»
«Я не зрозумiв, – додавав Федорович, – що в нього на думцi, – зрозумiв аж пiзнiше, коли почув про його роботу».
При кiнцi жовтня Вiдень збомбардований пiддався Меттернiховi; сейм розпущено з тим, що за пару недiль мае зiбратися знов у Кромерижi, й посли роз’iхались. В часi облоги в Вiднi вони одержали й повиннi були для безпеки все носити на собi бронзовi медалi, якi надто давали iм вiльний прохiд вулицями, що часто бували замкненi кордоном. У хвилi, коли посли виiздили з Вiдня, многi мiста (прим., Львiв у Галичинi) були в станi облоги. Щоб уможливити послам вiльний проiзд, уряд, крiм звичайних паспортiв, дав iм сертифiкати з сеймовою печаткою, з описом особи i пiдтвердженням iх посольського характеру. Такий медаль i такий сертифiкат одержав також Кобилиця, покидаючи сейм, щоб уже бiльше не вернутися до нього.
V
Коли Кобилиця вернув з Вiдня в Плоску, до нього почали так само, як у 1846 р., сходитися гуцули, хто з новими жалями на панськi кривди (такi скарги вiд Кобилицi впливали ще й до сейму в Кромерижi), а хто так iз цiкавостi, щоб розпитати, що се таке сталося у Вiднi? Кобилиця розповiдав, що знав, але цiкавi гуцули позирали на великий блискучий медаль, завiшений у нього на грудях на шовковiй бiло-червонiй стрiчцi. Що се таке? Що се за знак? Кобилиця не вiдповiдав на тi питання, але його жiнка сьому та тому говорила пiд секретом: «О, сей медаль на грудях у Лукена, се дар самого цiсаря, знак великоi цiсарськоi ласки для нього. Але чим же вiн заслужив на таку ласку? О, се велика тайна! Збунтованi ляхи хотiли вбити цiсаря[17 - Думка, що революцiонери 1848 р., ляхи чи iталiйцi, хотiли вбити цiсаря, була широко розповсюджена серед русинiв також у Галичинi i ввiйшла навiть у пiсню, що починаеться словами: «Загадала Ниталiя цiсарика вбити».] i прислали йому велику свiчку з ярого воску, просячи, щоб засвiтив ii, як буде йти спати. Але Лукен довiдався про iх зраду i пiшов до цiсаря в сам день авдiенцii. Коли ляхи подавали цiсаревi свiчку, вiн прискочив, ухопив свiчку й розломав надвое, а з неi посипався стрiльний порох. Зрадникiв-ляхiв цiсар казав розстрiляти, а Лукена вважае своiм спасителем. Цариця власноручно вишила для нього прегарну сорочку, а цiсар дав йому отсей медаль на знак своеi ласки. Але се лише початок тих добродiйств, що мають зiйти на Кобилицю i на весь вiрний гуцульський нарiд» (записав о. Бiлинкевич).
Чи навмисно Кобилиця видумав таку байку, чи, може, в наiвнiй фантазii його жiнки дiйснiсть помiщалася з традицiйними вiруваннями та слухами i витворила таку повiсть, не знати. Досить, що на гуцулiв ся повiсть робила величезне враження. До «батька Кобилицi» почали йти люди як на прощу, зблизька i здалека, просячи поради й помочi. По скасуваннi панщини, яка iм у горах не далась так дуже взнаки, лишалась неполагоджена стара суперечка за лiси та полонини, якi пани присвоювали собi. Кобилиця, нарештi, зважився на дiло i заповiв велику «сесiю», на яку кожда громада мала вислати кiлькох делегатiв. Ся перша «сесiя», як подае о. Бiлинкевич, вiдбулася на горбi Гледовi коло Вижницi; крiм гуцулiв, сюди зiйшлося багато людей iз «долiв». Народу зiбралося кiлька сот. Кобилиця сказав до них коротку, але рiшучим тоном виголошену промову: «Монарха – мiй приятель i в разi потреби вишле менi вiйсько на помiч. Не бiйтеся нiчого: лiси, полонини та пасовиська всi будуть вашi. Лише молiться Богу, святкуйте недiлi, i все буде добре».
Вiдомiсть про «сесiю» розiйшлася швидко по краю, будячи пострах мiж панами. Першi звiстки про виступ Кобилицi в горах малюють його як ватажка розбiйникiв на велику скалю. В половинi падолиста писав якийсь поляк «вiд границi Буковини» до львiвськоi шляхетсько-консервативноi газети «Polska»: «Якийсь Кобилиця, селянин iз скарбових дiбр Радiвцi (?), що мае тут здавна велику повагу за те, що все був зухвалий та ставив опiр усякiй властi, кiлька разiв караний кримiнально за рiзнi дрiбнi злочини, був у червнi вибраний послом до вiденського сейму, але по подiях 6 жовтня вернув вiдти». Далi кореспондент досить недоладно говорить про «пропаганду» Кобилицi й кiнчить: «Завдяки такiй пропагандi вiн зiбрав купу прихильникiв i на чолi узброеноi ватаги напав на село Радiвцi, здобув i пограбував його, а нарештi коронував себе царською короною i оголосив себе буковинським хлопським королем».
У страха очi великi, а iнформацii кореспондента, як бачимо, були не надто добрi. Та проте такi вiстi, певно, ходили помiж дiдичами, i можна вiрити трохи пiзнiшiй, в деталях також неправдивiй дописi урядовоi «Gazety Lwowskiej», писанiй «пiд кiнець грудня», що «багато властителiв дiбр мусило тiкати iз своiх маеткiв та шукати захисту в Чернiвцях».
Швидко по першiй сесii вiдбулася друга, близько Путилова-Сторонця, в мiсцевостi, званiй «Панчена», належнiй до Джурджована. Повага Кобилицi була така велика, що навiть удержувана в Путиловi скарбовим коштом компанiя «пушкарiв» (гiрськоi полiцii), набрана з гуцулiв, покинула свого начальника поляка Завадинського i пристала до Кобилицi як його прибiчна гвардiя. Сей збiр був iще численнiший вiд першого. І тут Кобилиця мав промову до зiбраних громадських депутатiв i виступив рiзко не лише проти панiв, але й проти урядникiв, що для користi своеi й панськоi фальшиво толкують закони, подають цiсаревi фальшивi реляцii про стан народу i навiть не мають сумлiння затаювати цiсарськi патенти та накази, видаванi на користь простого народу. Але тепер усьому кiнець. Цiсар – його приятель i вiддав йому в руки всю власть над Буковиною. Вiдтепер гуцули не повиннi слухати нiяких урядникiв, комiсарiв, старостiв анi навiть губернатора – нiкого, крiм нього одного. Всi скарбовi й панськi грунти мають належати до самих селян, якi вiдтепер мають стати зовсiм самостiйними властителями. Потiм Кобилиця перейшов на полiтику i схарактеризував революцiю як замах самолюбних панiв на доброго цiсаря. Закiнчив так: «Тепер пани б’ються мiж собою, а коли коти гризуться, то для мишей празник. Не слухайте нi панiв, нi урядникiв, лиш одного мене, а все буде добре»[18 - Так передае промову Кобилицi покiйний о. Бiлинкевич. Пiзнiша гуцульська традицiя заховала з неi лише незначнi фрази, що не дають нiякого поняття про ii змiст. По споминах Маковiйчука, Кобилиця говорив: «Дiти Божi, будьте спокiйнi, будете мати розправу. Прийде комiсiя на панiв!» По iнших споминах, на сесii на Панченi «врадили, аби чекати, але сьи панам не давати». Вiрнiше пiдхопив духу тоi промови автор згаданоi вже польськоi кореспонденцii «з Чернiвець пiд кiнець грудня», кажучи, що Кобилиця «в горах пiдбурив хлопiв на циркул i зверхностi мiсцевi, пiдмовив iх, аби кинулися на чужу власнiсть, припняв собi до грудей бiлу стяжку, нiбито подарунок вiд цiсаревоi, i оголосив, що три вiдзнаки депутата на його убраннi – то цiсарськi ордери, котрi отримав на те, аби в горах зробив порядок». Ся кореспонденцiя посередньо потверджуе звiстки, зiбранi о. Бiлинкевичем.].
Коли вiрити звiсткам кореспондента тарнiвськоi «Zgody» з дня 1 грудня, то на тiй «сесii» прийшло до суперечки мiж Кобилицею й деякими громадськими начальниками.
Тi люди, призвичаенi до послуху й покори перед урядниками, спротивилися словам Кобилицi, щоб слухати лише його одного. «Коли деякi вiйти, – пише кореспондент, – спротивилися тому, Кобилиця вiдiбрав тим сперечникам iх уряд й iменував iнших замiсть них, окружив себе множеством узброеного народу i носив свiй посольський медаль на бiлiй стрiчцi, розповiдаючи, що одержав його вiд цiсаря за якiсь своi заслуги. Селяни попросту обожали його, називали його царем, а Кобилиця тут же признав iм повне право на всi панськi лiси й полонини».
Обi тi «сесii» мусили вiдбутися десь коло половини падолиста, швидко одна по другiй. Невважаючи на острi промови Кобилицi, ми не чуемо про нiякi злочини в Гуцульщинi: нiкого не вбито, не обрабовано; не було нападiв анi на двори, анi на особи, лиш один кореспондент «Polski» говорить, що Кобилиця нападав на двори й вибирав вiд панiв контрибуцiю, та про се не знае нiчогiсiнько орган панiв «Bucovina», що вiд свого почину в 1849 р. немало iз ненавистю писала про Кобилицю. На основi звiстки о. Бiлинкевича про вiддiл путилiвських пушкарiв, що пристав до Кобилицi, прийдеться зредукувати до вiдповiдноi мiри й тi «тисячi узброених», про яких говорить Гельферт: тих узброених було, як подае о. Бiлинкевич, 20—30. Аж пiзнiше, коли власть розпочала нагiнку за Кобилицею, його супроводжала компанiя, зложена з бiльше як 330 гуцулiв, узброених у креси та пiстолети.
Кореспондент «Gazety Lwowskiej» з кiнця грудня подае надто, що Кобилиця наложив на гуцулiв податок – по сорокiвцевi та дiлетцi кукурудзи вiд нумеру. Сього твердження ми не можемо нiчим сконтролювати, та воно не видаеться менi правдоподiбним; анi о. Бiлинкевич, анi iншi спомини про таке вибирання податку не згадують. Той сам кореспондент додае, що Кобилиця «ходив горами в товариствi кiлькох сот узброених гуцулiв, видавав засуди, iменував самовiльно суддiв (певне, вiйтiв, по-нiм. Richter) i присяжних, а так само й iнших начальникiв на мiсце домiнiй». Гельферт на пiдставi якоiсь подiбноi реляцii додае, що по селах, куди вiн заiжджав, народ зустрiчав його святочно, з гуком дзвонiв та вистрiлами пiстолетiв; Кобилиця всюди говорив промови i остерiгав перед «зрадою» панiв та урядникiв. Про сей об’iзд Кобилицi селами понад Черемошем оповiдав менi й Осьвiцинський у Довгополi. На мое питання, чи бачив вiн сам Кобилицю, вiдповiв: «О, видiв! Сидiв на конi, бiлим рушником переперезаний, з ментальом на грудьох, а довкола нього гуцули, водно з пiстолет стрiльиют та кричьи: вiв ат! Отак переiхали через Коньитин, Довгополе, Стебне, аж до Устя Путилова».
Здаеться, що при кiнцi падолиста Кобилиця устроiв народнi збори також у Селетинi; про се не згадуе анi о. Бiлинкевич, анi жадна iнша реляцiя, але наводять на сей догад ось якi слiди. В пiснi, записанiй для проф. Ол. Колесси, читаемо ось який, нi з попереднiм, нi з дальшим не зв’язаний куплет, очевидно, шматочок якоiсь бiльшоi, забутоi цiлостi:
Колис хокiв, Кобилице, з жiнков газдувати,
Було не йти у Сельитин людий бунтувати.
До 1843 р. сей куплет не може належати, бо тодi в Селетинi не було нiякого бунту. Але з 1848 р. маемо певну звiстку, що 29 падолиста до Селетина вислано 13-ту компанiю 41 полку для заспокоення селянських розрухiв; у Селетинi вiйсько стояло цiлий мiсяць, бо аж 28 грудня вернуло до Чернiвець. Пiд впливом Кобилицi почалися розрухи також по iнших селах. Другий селянський посол, Юрiй Тимiш iз Сторожинця, зачав i у себе органiзувати селян та – як голосила шляхетська поголоска – вiдбирати у дiдичiв лiси й пасовиська. В такiм самiм напрямi поступали селяни Ілько Щербан, Михайло Тудан, Василь Грiнчук i Михайло Гайчук у Костiвцях, Юрiй Яцко, Григорiй Яцко та Іван Рудницький у Станiвцях над Черемошем. Щоб надати руховi одноцiлiсть i бiльшу силу, надумав Кобилиця на 15 грудня скликати ще одну «сесiю» до свого дому, на Краснiм Дiлу коло Плоскоi.
VI
Селянський рух у гуцульськiм закутку Буковини застав тамошню власть майже зовсiм не приготовану. До самого кiнця жовтня власть жила в ненастаннiй тривозi, ждучи польського повстання в Галичинi. Та й у самих Чернiвцях не було спокою. «Не минало майже анi тижня, – пише наочний свiдок того часу Штавфе-Сiмiгiнович, – щоб у понедiлок або в п’ятницю, торговi днi в Чернiвцях, не ходили тривожнi поголоски серед нашоi людностi, що селяни з довколишнiх сiл мають намiр з косами, вилами, цiпами та сокирами напасти вночi на Чернiвцi й запалити мiсто». З другого боку, восени вибухло угорське повстання, а в Бессарабii на росiйськiй границi почали концентруватися росiйськi вiйська. Для доповнення безладдя чернiвецький староста Ізеческул умер у жовтнi 1848 i заряд Буковини обняв тимчасово залiщицький староста барон Генiгер, що мав досить клопоту i в власнiм окрузi, так що Буковина була полишена майже без адмiнiстративного керманича.
Почувши про народний рух над Черемошем, властi не знали, що дiяти. Зразу вони думали, що коли посли Тимiш i Кобилиця виiдуть на засiдання сейму, то й рух сам собою притихне. І справдi, десь у половинi падолиста Тимiш i Кобилиця одержали завiзвання, щоб як стiй iхали до Кромерижа. Тимiш поiхав, але Кобилиця вiдписав дня 28 падолиста до президii парламенту, що хоча вiд чернiвецького староства одержав наказ iхати до Кромерижа, але просить президiю прислати йому вiд себе завiзвання на письмi. Очевидно, вiн боявся iхати i в завiзваннi староства бачив зраду. В вiдповiдi на се президiя вiдписала дня 12 грудня, що сейм радить уже вiд 22 падолиста i взивае посла до приiзду. Се завiдомлення, одначе, не дiйшло до рук Кобилицi, а дня 6 сiчня Мiнiстерство внутрiшнiх справ завiдомило сеймову президiю, що «посол Лукiян Кобилиця вже вiд довшого часу видалився зi свого помешкання в Путилов i на Буковинi невiдомо куди i вiзвання не можна було йому доручити». Ще раз дня 19 сiчня вислано вiд сейму вiзвання до Кобилицi, щоб прибував на сейм, бо iнакше по упливi 14 день вiд доручення йому сього вiзвання його вибiр буде скасований. І се вiзвання не було Кобилицi доручене.
Властi не знали, на яку ступити з Кобилицею. В груднi Генiгер вислав гiнця до Львова до новоiменованого губернатора Залеського, запитуючи, що йому робити з Кобилицею? Чи установленi докладно межi посольськоi нетикальностi i що робити, коли посол нарушуе закони? Залеський вiдповiв рескриптом з дня 4 грудня, що «посольська нетикальнiсть поки що не уставлена нiяким законом, та проте, особливо в отсьому випадку, треба поступати дуже обережно, а щоб Кобилицю бодай наразi зробити нешкiдливим, було би найлiпше склонити його, щоб якнайшвидше iхав до Кромерижа». Вiдповiдно до сеi iнструкцii Генiгер вислав у гуцульськi гори найздiбнiшого чернiвецького урядника, окружного комiсара Сиржистого, поручаючи йому поступати «дуже обережно» i заспокоювати народ. Але мiсiя Сиржистого не повелася – не через опiр народу, а через переполох дiдичiв. Вони, очевидно, бажали собi на непокiрних селян вiйська, куль, шибениць, а щонайменше рiзок, а коли побачили, що комiсар по-доброму говорить iз селянами, зараз догадалися, що вiн бунтуе iх проти панiв. «Окружний комiсар Сиржистий, – писав кореспондент кракiвського «Czas-y» дня 11 грудня, – iздить по селах Вижницького повiту i бунтуе селян, щоб усякого пiдозреного арештували й вiдставляли до окружного уряду, щоб ненастанно вiдбували варти по селах i пильнували, аби не прийшли поляки» («Czas», 1848, ч. 32). Кореспондент занюхав i тут приготування до рiзнi. Тим часом Сиржистий, побувши кiлька день на мiсцi i, мабуть, зачувши, що Кобилиця скликае людей на нову «сесiю», зажадав вiд старости компанii вiйська.
Нова «сесiя», скликана Кобилицею, мала вiдбутися 15 грудня на Краснiм Дiлу, коло його дому. Недармо деякi прихильники остерiгали його, щоб не робив сього в камеральнiй посiлостi, бо вiд камеральноi «фервальтерii» може бути клопiт. Кобилиця заявив, що не вiдступить вiд свого й не боiться нiчого, а в разi потреби напевно одержить пiдмогу. Та ледво почали з’iздитися гуцульськi депутати до Плоскоi, старший завiдатель скарбових лiсiв Чеканiй вислав гонця до Вижницi, де тодi пробував Сиржистий з присланим йому батальйоном вiйська, просячи прибути до Плоскоi та запобiгти лиховi. Ледво зiбранi гуцули розпочали нараду, коли хтось надбiг з окриком: «Вiйсько йде!» Зiбранi розбiглися, Кобилиця також сховався в гори, сказавши гуцулам, що се пiдступ панiв, але вони нехай не бояться, бо коли цiсар про се дiзнаеться, все буде iнакше. Коли вiйсько надiйшло до Плоскоi, не застало нiчого пiдозреного, але, не довiряючи тому спокоевi та, може, бачачи свою малочисельнiсть, зараз же вернуло назад до Путилова. Вiдси раз у раз висилано невеличкi патролi по довколiшнiх селах, щоб стерегли спокою. Кобилиця, не чуючи себе безпечним дома, перебрався в полонину; крiм вiддiлу пушкарiв, що пристав був до нього, його окружала тепер купа з яких 300 гуцулiв, озброених рушницями, – сила, що могла справдi бути небезпечна невеличкiй комендi Сиржистого. З сею ватагою Кобилиця й далi iздив по селах та робив по-своему порядки, але при наближеннi вiйськових патролiв не зачiпався з ними, а ховався в гори. Вiдси пiшла вiсть, що вiн, нарештi, поiхав-таки до Кромерижа. Про се коло 20 грудня знали вже в Чернiвцях, а 24 грудня львiвський губернатор доносив сю радiсну вiсть мiнiстровi внутрiшнiх справ Стадiоновi. Розумiеться, звiстка показалася неправдивою.
Рiвночасно з виступом проти Кобилицi в Плоскiй властi взялись i до iнших «збунтованих» осель. Дня 19 грудня прибув губернiальний концептовий практикант Нехай до села Костiвець з компанiею вiйська й арештував селян: Ілька Щербана, Михайла Тюдана, Василя Грiнчука i Михайла Гайчука. Їх вiдставлено до Чернiвець i вiддано карному судовi, але швидко показалося, що панськi крики про iх бунт були слiпою тривогою. Грiнчука i Гайчука майже зараз пустили на волю, Щербан i Тюдан пересидiли по 8 недiль у слiдствi, але кiнець кiнцiв також вийшли безкарно 11 лютого 1849 р. З Костiвцiв Нехай подався до Станiвцiв, арештував тут братiв Яцкiв та Івана Рудницького, але й тi «ватажки бунту» в судi показалися нi в чiм не винуватими, i лиш адмiнiстративна власть не звiсно за що засудила iх одного на 6, другого на 4 тижнi примусовоi роботи на користь громади.
Початок нового 1849 р. принiс для буковинських властей нову тривогу. «Коли вже кiнець минулого року був дуже неспокiйний, – писав 23 сiчня звiсний нам уже комiсар Сиржистий до Івана Федоровича, – то початок нового року принiс нам iще бiльше тривог, додаючи до нашого внутрiшнього крайового безладдя ще й небезпеку з боку угорцiв. Коли в падолистi посол до сейму Кобилиця вернув iз Вiдня до Вижницi, зачав говорити громадам про рiзнi новi порядки та перемiни, що, може, й були обговорюванi в сеймi, але ще не були ухваленi, а тим менше не одержали цiсарськоi санкцii. Особливо увiльнив вiн громади вiд послуху домiнiям. І ось я був з батальйоном воякiв пiсланий, щоб розворушенi громади довести знов до спокою. Моя мiсiя тяглася 5 тижнiв, так що анi Святого Вечора, анi нового року я не мiг провести в крузi своеi рiднi. А коли на «трьох королiв» (6 сiчня) я вернув до Чернiвець, дiйшла до нас чутка, що угри стоять на семигородськiй границi, а рано дня 7 сiчня розiйшлись слухи, що наше вiйсько побите i мусило вiдступити до Кимполунга. Можете собi уявити загальний переполох, бо ж вiйська на Буковинi було дуже мало, так що кождий у своiй уявi бачив уже ворога в самих Чернiвцях, тим бiльше, що чутка була, буцiмто угорське вiйсько мае 28 000 люда. Хто тiльки жив, спiшив здобути паспорт до Молдавii та Бессарабii, так що 6 i 7 сiчня iх видано мало не 400. Ми з жiнкою надумали перечекати ще один день у Чернiвцях, а потiм уже поступати вiдповiдно до того, якi будуть дальшi звiстки. В Галичинi нiхто не хотiв шукати притулку, бо всi боялися, що там вибухне загальне повстання. Тому навiть урядовi каси з Чернiвець мали вивезтися на Бессарабiю. Та, на щастя, вечором 7 сiчня прийшла вiдомiсть, що угри вернулися назад»[19 - Угорськi повстанцi пiд проводом Бема на Буковину 6 сiчня, гонячи австрiйського генерала Урбана, дiйшли до Дорни i переночували там. Бем мав усього 600—800 людей, iз яких тривога зробила зразу 10, потiм 20 i 30 тисяч.].
В отсьому листi Сиржистого гiдний уваги дуже оглядний спосiб, яким вiн висловлюеться про рух, викликаний Кобилицею; до сього свiдоцтва ми ще вернемось, а тепер доповiмо коротко подii 1849 р. Напад Бема нагнав страху румунам i нiмцям, дiдичам i урядникам буковинським i був використаний у домашнiй буковинськiй суперечцi. Як звiсно, в сеймi в Кромерижi виринула тодi справа цiлковитого вiддiлення Буковини вiд Галичини. Чотири руськi посли-селяни спротивились тому, почуваючи себе до едностi з галицькими русинами. Румуни Чуперкович i Боднар i нiмець Краль були за автономiю краю. На Буковинi починаеться завзята агiтацiя pro i contra; партiя дiдичiв i румунiв засновуе в Чернiвцях газету «Bucovina», видавану в пансько-румунськiм дусi нiмецькою мовою. Ся газета зараз у першiм своiм номерi кидаеться з безтямною злобою на руських послiв-селян, обкидаючи iх найпоганшою лайкою, називаючи iх «?belber?chtige, bl?dsinnige, stupide Bauern»[20 - Горезвiснi, недоумкуватi, дурнi селяни (нiм.).], якi «задля нашоi нещасноi устави виборчоi на нещастя i на сором нашого краю сидять в радi державнiй i дають водити себе за нiс деяким iнтригантам, аби просити за злучення Буковини з Галичиною». Вони «iдiоти, йолопи, виродки», i т. д., а «iх провiдник i голова Кобилиця – се кримiнальник, що за плюгавий злочин – нищення домiнiкальних лiсiв – був перед кiлькома роками засуджений чернiвецьким циркуловим судом карним на кiлькамiсячний арешт i сю кару вiдсидiв».
Та сього не досить. Для лiпшого поборення антиавтономiчних змагань руських селян треба було подати в пiдозрiння iх лояльнiсть супроти Австрii, зробити iх бунтiвниками, зрадниками краю. І ось «Bucovina» вiд першого свого числа виступае з твердженням, що Кобилиця – союзник збунтованих угрiв. «Вiд жовтня, – читаемо там, – вiн не сидить у радi державнiй, а займаеться ворохобнею i задля зради держави пiд час нападу вiддiлу Бемових повстанцiв на Буковину заслужив собi на шибеницю, та спасся вiд неi лише таким чином, що втiк». В тiм самiм числi мотивуеться сей закид ось яким оповiданням: «Дня 5 сiчня рознеслася чутка, що Бем iз Семигороду впав на Буковину; через се настав великий переполох, але два днi пiзнiше надiйшли спокiйнi вiстi. Та небавом почуття безпечностi знов розвiяла тривожна звiстка, що посол до ради державноi Кобилиця (руський селянин) iз Сiгета, куди втiк був перед кiлькома тижнями задля попереднього збунтування гiр, нараз, безпосередньо перед нападом Бема, появився в горах мiж своiми земляками, руськими гуцулами, скликав iх цiлком смiло й спонукав до того, щоб мали напоготовi грошi, живнiсть, овес i сiно для вiддiлу повстанцiв, який там мав з’явитися, аби заздалегiдь вiдмовили участi в ополченнi, що мало пiзнiше приготовитися, як i взагалi всякоi помочi при робленнi засiкiв, заряджених у горах на угорсько-семигородськiй границi, i щоб у всiм були готовi пiдпомогти i по-приятельськи прийняти у себе повстанцiв. Енергiчнi зарядження циркулу, безпроволочне обсадження руських гiр значними вiддiлами пiхоти й кiнницi, нарештi, поставлення кiлькох шибениць здушили лихого духу в зародi та привели пiд’юджених гуцулiв знов до розсудку. На жаль, удалося головному провинниковi Кобилицi знов уйти перед рукою справедливостi: вiн утiк знов у сусiднiй Сiгет до повстанцiв, до котрих, здаеться, вступив у службу».
Неправду сеi звiстки стверджуе найлiпше цитований вище лист Сиржистого, який власне 6 сiчня, отже, в сам день вiдвороту Бема з Дорни, вернув до Чернiвець iз Путилова, очевидно, полишивши там усе в спокою. Отже, нiяких гуцульських зiбрань мiж 15 груднем i 5 сiчнем у «збунтованих» селах не було й не могло бути; Кобилиця не мiг приготувати там терену для угорських повстанцiв, а особливо, не мiг заохочувати гуцулiв до опору проти заряджень властi щодо ополчення й засiкiв, бо тi зарядження були виданi аж по нападi Бема, найшвидше коло 10 сiчня, коли розпорядженням львiвського генерала Гаммерштайна на всю Галичину й Буковину розтягнено стан облоги. Та здаеться, що се сталося ще пiзнiше, бо фельдмаршал-поручник Малковський, що мав «хоронити Буковину вiд ворожого нападу», прибув до Чернiвець аж у половинi сiчня, а до Кимполунга аж 23 сiчня. Пiд його командою мав органiзувати се ополчення генерал-майор Ульрiхсталь, i справдi, швидко стояло коло 3000 гуцулiв пiд оружжям. Та вже перед тим, дня 12 сiчня вирушив окружний комiсар барон Канне до Селетина, де люднiсть, мабуть, отягалася виконувати зарядження властей. Канне задля заметiв станув у Селетинi аж 14 сiчня вночi, зараз велiв покликати до себе фервальтера Амброзiюса та звiсного нам уже ватажка пушкарiв Завадинського i велiв iм зiбрати всiх пiдвладних iм лiсних та пушкарiв. На 16 сiчня скликано також депутатiв довколишнiх громад. Канне вiдчитав iм вiдповiдний поклик коменданта i запитав остро, чому не ставилися до роботи над засiками на границi? Селяни звинялися острою зимою й заявили, що скоро лише добудуть iз Радовець поживу для жiнок i дiтей, радо пiдуть усюди, де iх буде треба. Того самого вечора Канне з купою лiсних та пушкарiв вирушив до Плоскоi, щоб зловити Кобилицю. Кобилицi дома не застали, i нiхто в селi не вмiв чи не хотiв сказати, де вiн подiвся. Тодi Канне, певно, на основi «стану облоги», велiв сконфiскувати й забрати все рухоме добро Кобилицi. «Забрали все, що лише можна було забрати, – пише о. Бiлинкевич. – Возами тягли одежу, молочнi продукти, меди, вiск, вовну i всякi достатки. Хата Кобилицi лишилася зовсiм пуста й обдерта з усього». Другого дня скликав Канне депутатiв iз громад Волосько-Кимполунзького околу: Шипота, Ізвора, Молдави, Кiрлiбаби; тi також не сперечались i заявили готовнiсть ставитись до ополчення, i до працi коло засiкiв. Не довiряючи спокоевi селян, Малковський порозсилав по селах обох округiв по 50—80 воякiв на постiй. Як бачимо, анi розрухiв, анi жадного супротивлення властям на дiлi зовсiм не було видно. Однi лише пани жалувалися, що збунтованi гуцули вирубали iм у лiсах коло 200 000 пнiв дерев.
Лишилось iще зловити тiльки самого Кобилицю та його спiльникiв. По селах, охоплених бунтом, почались арештування; ув’язнено i 18 цвiтня приведено до Чернiвець 20 селян («Bucovina», 1849, ч. 9), але Кобилицi не було мiж ними. Окружнi комiсари Канне й Ясинський iздили по селах, шукаючи за ним, але даремно. Вони навiть визначали досить показну суму грошей для того, хто би зловив його або вказав, де вiн пробував. Довiдавшися, що Кобилиця вперед часто бував у домi унiатського священика о. С. у Путиловi, барон Канне обернувся до нього з запитаннями. Священик признав, що Кобилиця справдi часто гостив у нього i виявляв йому велике довiр’я, бо, хоч сам православний, вiн не любив православних попiв. Перед путилiвською сесiею Кобилиця також приходив до нього «на поклiн». І жiнка Кобилицi також часто заходила до о. С. у ту пору, коли ii муж був у Вiднi, й цiкавилася, що там нового пишуть у газетах. Ось i все, що вивiдав Канне вiд о. С. Та коли заговорив про те, чи о. С. не вишукав би якого гуцула, що мiг би видати Кобилицю властям, о. С. вiдповiв: «Нi, пане бароне. За всi скарби свiту нiякий гуцул не видасть вам Кобилицi. Скажу ще бiльше: якби вони дiзналися, що ось я з вами тут щось задумую проти нього, то, певно, повiсили би мене на першiй-лiпшiй гiлляцi».
Тим часом сейм у Кромерижi, не дiждавшись анi приiзду Кобилицi, анi жадноi звiстки вiд нього, на засiданнi 6 лютого одноголосно i без дебати на внесок самоi президii уневажнив вибiр Кобилицi на посла й поручив Мiнiстерству внутрiшнiх справ розписати новi вибори. Кобилиця все ще ховався в горах. Лише його жiнка iнодi виходила з лiсiв, щоб почути, що дiеться мiж людьми. Раз якось вона зайшла до Путилова до о. С., i сей почав вияснювати iй небезпеку, що грозить ii мужевi, та безплiднiсть дальшого опору, i кiнець кiнцiв намовив ii, аби разом iз ним поiхала до Чернiвець до комiсара барона Канне. Комiсар прийняв ii дуже чемно, розпитав докладно про все i списав довгий протокол ii зiзнань. Вiн хотiв iще другого дня дальше розпитувати ii, але в тiй хвилi одержав телеграфiчний наказ як стiй вирушити в характерi цiсарського комiсара на угорську границю з вiйськовим вiддiлом генерала Вольгемута. Якi се були зiзнання жiнки Кобилицi – не знаемо; цiкаве лиш те, що вiн не то що не арештував ii, а ще й дав iй писемний сертифiкат, яким позволялось iй вернутися до рiдного села i жити там без перешкоди. Може, Канне мiркував, що сим вiн приспить обережнiсть Кобилицi i колись захопить його в його домi.
Але Кобилиця не пiшов на сей пiдступ. А тим часом чернiвецька «Bucovina» знов повела проти нього напади в попереднiм тонi. 6 марта вона пускае делiкатну iнсинуацiю на адрес властей, «що в недуже певнiм Русько-Кимполунзькiм повiтi, заселенiм руськими гуцулами, як чути, мають властi поступати дуже обережно при набираннi крайового ополчення, а всi бiльш або менше скомпромiтованi прихильники Кобилицi мають бути вiд нього виключенi». Дня 4 цвiтня знов алярмове донесення: «Лихоi слави Кобилиця зi своiм небезпечним агентом Бiрлою Миронюком знов появився в горах мiж своiми (руськими) гуцулами i пускае громадам небезпечного туману, заохочуючи iх до нападу на панськi лiси й пасовиська i до того, щоб видержали в опорi: вiн iм небавом прийде в помiч з угорською армiею. Викликаний через те бунтiвничий дух став грiзний особливо в околицях Бергомета, для того вислав циркул цiлу компанiю вiйська в тi околицi i починив iншi енергiчнi зарядження. Компанiя вiйська розмiстилася по приказу в Бергометi й околицi. Циркулярний комiсар Вер веде цiлу справу, аби насамперед спинити напади на панськi лiси й пасовиська, вислiдити й строго покарати винуватих, повчити громади i не спускати iх з ока, якнайострiше й безпощадно карати всiх бунтiвникiв та ворохобникiв, слiдити за рухом мiж селянами й держати iх у карбах, та зловити Кобилицю й його агента Бiрлу Миронюка». З сеi дописi видно безтямну злобу, але бiльше нiчого. Ми не маемо нiяких звiсток про побут Кобилицi в околицi Бергомета, i коли там був який розрух, то, певно, Кобилиця не брав у ньому участi. Незвiсно також нiчого про того його агента Бiрлу Миронюка, що виринае нi звiдси нi звiдти на листках «Bucovin-и».
Пару день по тiм знае сей орган уже значно бiльше. Буцiмто циркулярна комiсiя в Бергометi написала повiдомлення до сусiднiх домiнiй дня 5 цвiтня, «що бунтiвник Кобилиця запевнив селян у тих гiрських сторонах, що вiн дня 12-го сього мiсяця з угорськими повстанцями вмаршируе до Буковини i селян зробить безмежними панами краю. Тi поголоски не лише загально розширенi, але й слiдством доказанi. А що знайдено вже рiзнi слiди, що Кобилиця з лихоi слави Василем Бiрлою Миронюком усе ще бушуе в тих гiрських сторонах i заохочуе селян до оружжя, аби зi сподiваними повстанцями прогнати вiйсько i властi, то комiсiя взивае домiнii до енергiчних полiцiйних заряджень». І все се були брехнi! Слiдство, як покажемо далi, не викрило нiякого зв’язку Кобилицi з угорськими повстанцями.
Та «Bucovina» не попускае свого. 13 цвiтня, доносячи про страшний голод у руськiй частi Буковини мiж Днiстром i Прутом, не залишае додати, що причина голоду – не лише торiшнiй неврожай, саранча та холера, але й збаламучення селян через мужицьких депутатiв («знаного Кобилицю, Моргоша i Кiрстого»), якi «найчуднiшими обiцянками довели iх до того, що вони давно вже змарнували й ту дрiбку, що зiбрали, попродали за безцiнь худобу або потратили задля великого браку пашi i тепер, не маючи нiчого, без помочi i без поради, виставленi хiба на страшну голодову смерть». 19 цвiтня дальше донесення про арештування 20 прихильникiв Кобилицi, про великi шкоди, поробленi дiдичам (дiдичi подають iх на 200 000 пнiв) i про вiддання деяких бунтiвникiв у рекрути. 17 червня читаемо донесення, що «напали угорськi повстанцi з Мармароша в двох мiсцях на Буковину, переступивши границю коло Селетина i коло Путилова, але вернули назад – було iх коло 100 мужа». Се донесення само собою не було би нiчим дивним, якби не те, що анi Селетин, анi Путилiв не притикають до угорськоi границi, i якби не те, що присланий iз Чернiвець до вiденськоi газети «Der Oesterreichische Soldatenfreund» i надрукований у ч. 108 опис сього подвiйного нападу угрiв на Буковину дiждався в тiй газетi спростування генерал-майора Фiшера, який запевнив, що в цiлiй тiй iсторii «нема анi слова правди».
Хоча властi далеко лiпше вiд румунських газетярiв знали, скiльки вини стягнув на себе Кобилиця, то все-таки для заспокоення опiнii краю вони не переставали шукати за ним. Вернувшись iз семигородськоi границi, комiсар Канне ще раз довiрочно покликав до себе священика з Путилова, о. С., i предложив йому, щоб завабив до себе Кобилицю i вiддав його в руки властей. Отець С. вiдповiв, що сього не може зробити, раз, що се противиться його розумiнню честi, а друге, що, – казав вiн, – «за один волос Кобилицi пожерли би мене птицi».
Здаеться, що такi пропозицii роблено й iншим особам, у яких iнодi гостював Кобилиця, блукаючи по горах. У маю вiн зайшов у Жаб’ю до священика Вишневського, з яким давнiше також був знайомий. Сей прийняв його, здавалося, дуже радо, засадив його за стiл i почав гостити, а тим часом тихенько послав по фiнансову сторожу, так званих ревiзорiв, якi в ту пору сповняли також службу жандармiв. Ще Кобилиця сидiв при столi, розмовляючи з панотцем, коли наскочили ревiзори, обступили дiм i вхопили його. Поночi вивезли його до Кут, а вiдси пiд сильним вiйськовим конвоем до Чернiвець. 27 мая сильно закованого Кобилицю привезено до Чернiвець i осаджено в арештi.
Слiдство над ним тяглося довго. Аж у 1851 роцi його судили военним судом, та сей оправдав його вiд усiх закинених йому злочинiв i засудив його лише на один мiсяць арешту. По вiдбуттi сеi кари полiтична власть, боячися нових забурень спокою, зробила з ним те саме, що з ватажком мазурськоi рiзнi – Шелею; його маетнiсть у Плоскiй продали i з уряду закупили для нього грунт та хату в тiй самiй Сольцi, де був оселений Шеля. Тут вiн мав жити пiд ненастанним доглядом камеральних урядникiв; до Плоскоi та Путилова йому не вiльно було показуватися нiколи. Про кiнець його життя не знаемо нiчого певного. Отець Бiлинкевич передае таку версiю, що чув вiд гуцулiв: «Раз приiхав до Радовець якийсь архiкнязь на полювання i, наслухавшися немало оповiдань про Кобилицю, забажав особисто побачитися з ним та велiв на завтра покликати його до себе. Сам архiкнязь пiшов на полювання. Того самого вечора до хати Кобилицi прийшли три пани, що були в товариствi архiкнязя, почали приязно розмовляти з ним, далi добули фляшку вина i почали частувати його. Кобилиця напився того вина, i пани пiшли собi, а Кобилиця тоi самоi ночi вмер. Тi пани, як потiм показалося, були Айвас, Джурджован i Ромашкан». Звiстку про отруення Кобилицi чув iз уст гуцулiв також д-р Ол. Колесса.
VII
Ми звели докупи вiдомостi про Кобилицю, якi нам було можливо зiбрати, й силкувалися провiрювати iх критично однi одними. Попробуймо тепер на пiдставi сього матерiалу вияснити собi, хто ж такий був сей Кобилиця, яке змагання, яку iдею репрезентував вiн, за що i в iм’я чого боровся?
Вiдразу мусимо зазначити, що, безсумнiвно, певного матерiалу для вiдповiдi на се питання маемо дуже мало. Лист Кобилицi i лист Сиржистого – се одинокi матерiали першоi руки, що щось говорять; протоколи ради державноi i вирок чернiвецького военного суду в справi Кобилицi – се знов два акти першоi руки, в яких важне не те, що вони говорять, а те, що промовчують. Вирок сказав би нам, певно, значно бiльше, якби нам був звiсний його текст. Усi iншi звiстки – се або тенденцiйно забарвленi партiйнi писання сучасних, iнодi досить лихо поiнформованих, або вiдгуки традицii, вiдгуки неяснi (пiснi й оповiдання народнi, в яких пiдхоплено не одну важну дрiбницю, але занехаяно власне iдейну основу, намiри, психологiю дiйових осiб), або зложенi з рiзнорiдних елементiв, черпаних iз не звiсних нам жерел, i при всiй своiй цiнностi потребують перевiрки (реляцiя о. Бiлинкевича).
У категоричнiй формi висловлено досi, властиво, лиш один погляд на характер дiяльностi Кобилицi. Се погляд «Bucovin-и» 1849 р., по якому Кобилиця був агентом Кошута, бунтував гуцулiв для того, щоб допомогти уграм, i сам зi свого боку надiявся при помочi угрiв зробитися «хлопським королем», дiстати власть над Буковиною. Сього погляду держався Федькович з тою хiба вiдмiною, що заставив Кобилицю вiрити в мадярське свободолюбство й надiятись, що
Угри волю добувають,
Поможуть i нашу.
До сього погляду прихиляеться й Гельферт, хоча й висловлюе деякий сумнiв щодо його вiрностi. Правда, не маючи автентичних урядових даних про рух Кобилицi (з виемком рапортiв чернiвецького старости до львiвського губернатора та губернатора до мiнiстра, документiв, важних для хронологii подiй, але зовсiм байдужих для оцiнки iх характеру), Гельферт користуеться звiстками чернiвецькоi «Bucovin-и», користуеться досить некритично, приймаючи за певнi тi промови, якi вкладае в уста Кобилицi ворожа газета. З сього каламутного жерела взяв Гельферт вiдомiсть про наказ Кобилицi гуцулам приготовляти овес i харч для вiйська; сi слова мали бути сказанi на однiй iз «сесiй», скликаних Кобилицею, отже, десь у падолистi 1848; тим часом польськi звiстки про тi сесii, хоч i як ворожi Кобилицi, нiчого не знають про такi слова, а «Висоvina» вкладае iх в уста Кобилицi, але аж в часi його нiбито агiтацiйноi подорожi по поворотi з Сiгета, перед самим нападом Бема, отже, в перших днях сiчня 1849 р., хоча ми знаемо напевно, що тодi при острих морозах Кобилиця сидiв десь, схований у горах, а в околицi Путилова до 5 сiчня стояв з вiйськом Сиржистий i нiяких гуцульських зборiв не було.
Бере на вiру Гельферт i друге твердження «Bucovin-и», буцiмто Кобилиця заказував гуцулам iти до ополчення та робити засiки в горах проти угрiв. Але ж i сi вiдомостi, поданi у Гельферта в категоричнiй формi, в чернiвецькiй газетi виглядають зовсiм недоладно. По-перше, Кобилиця агiтуе проти них ще перед нападом Бема, значить, щонайменше на тиждень перед iх виданням, в пору, коли нiхто не мiг знати, чи такi зарядження взагалi будуть виданi. По-друге, сама «Bucovina» не може сконстатувати анi одного факту, де би гуцули дiйсно противилися зарядженням вiйськовоi властi; в одинокiм Селетинi вийшло маленьке опiзнення задля браку хлiба, i сюди зараз iде вiйсько i знаходить серед народу повний послух. По 16 сiчнi Кобилиця не мiг уже й думати нi про яку агiтацiю, бо по гiрських селах знов стояли вiйськовi постоi. A «Gazeta Lwowska» виразно констатуе, що зараз по нападi Бема в горах зiбрано до народного ополчення 3000 жвавих гуцулiв.
Лишаючи на боцi загальний характер кошутiвського повстання, шляхетсько-мiщанського радше, нiж демократичного, i крайньо ворожого слов’янам, недоладнiсть пiдозрiвання Кобилицi в зв’язках з уграми видно вже хоч би з того, що одинокий напад угрiв на Буковину пiд проводом Бема був зроблений, очевидно, без найменшого числення на якусь помiч гуцулiв, у околицi, далекiй вiд «збунтованого» округу. Се була партизанська демонстрацiя, що мала нагнати страху противниковi, але не обчислена нi на якi стратегiчнi користi. Бем, переночувавши в Дорнi, вернув назад у Семигород, не пробуючи йти далi, хоч не знайшов серйозного супротивлення. Се чули, мабуть, i противники Кобилицi, коли в цвiтнi 1849 р. видумали ще два напади угрiв уже просто на збунтовану територiю, до Селетина та Путилова, i силкувалися взяти на тi качки несвiдущих географii вiденських нiмцiв.
Отець Бiлинкевич у своiй рукописнiй реляцii прихиляеться також до думки про те, що Кобилиця був у змовi з уграми. На се у нього е два докази: говорення Кобилицi про овес i факт його ув’язнення в Жаб’i: очевидно, мовляв, вiн хотiв утiкати на Угорщину. Щодо першого, то ми вже показали, що се видумка «Bucovin-и», яка могла бути передана о. Бiлинкевичевi якимсь урядником, що 1849 р. читав сю газету i прочитане в нiй помiшав з тим, що бачив або чув вiдки iнде. Щодо другого, то се догадка, нiчим не доказана. Кобилиця мiг укриватися на галицькiм боцi вже тому, що тут за ним не шукали так, як на Буковинi, а пробуваючи тут, зайшов i до Жаб’я; для здогаду про його намiр утiкати на Угорщину се не дае нiякоi пiдстави.
Проф. Кайндль перший спротивився думцi про порозумiння Кобилицi з уграми. Головний його доказ – се вирок чернiвецького суду над Кобилицею. По довгiм слiдствi, в якiм, певно, стягнено весь можливий доказовий матерiал, сей суд – военний, отже, певно, не прихильний до ласкавого трактування бунтiвника – не знаходить на Кобилицi нiякоi вини й засуджуе його лише на мiсяць в’язницi за якийсь дрiбний, по-теперiшньому сказати б, полiцiйний переступ. Справдi, доказ рiшучий.
Але для характеристики руху Кобилицi всi тi докази зовсiм негативнi. Що ж се, властиво, було? І чим був Кобилиця, коли не був кошутiвським агентом? Що не був простим обманцем, який у викликаннi розрухiв шукав тiльки власноi користi й збагачення, се, здаеться, певне. Чоловiк заможний i гордий, що в часах панщини як громадський пленiпотент здобув собi безмежне довiр’я у громад, певно, не спекулював на громадськi сорокiвцi. Жадоби особистого зиску не закидае йому й «Bucovina», хоча й силкуеться кинути двозначне свiтло на нього, говорячи, що вiн вибирав податок по сорокiвцевi вiд нумеру. Що в його словах «цiсар – мiй приятель» i в його поступках, якими вiн i в 1846, i в 1848 р. викликав розворушення серед народу, була певна полiтична мiстифiкацiя, се не улягае сумнiвовi. Але яка ж була цiль тоi мiстифiкацii? Що хотiв осягнути нею Кобилиця? На що надiявся, обiцяючи народовi якусь сторонню помiч, i з якою метою збирав ославленi своi сесii?
Що рух, викликаний Кобилицею, мав аграрну основу, i се, здаеться, не улягае сумнiвовi. Вiд самого 1843 р. i до кiнця бачимо його, зайнятого справою аграрних вiдносин гуцулiв, а спецiально в 1848 р. справою вiдiбрання тих селянських грунтiв, лiсiв i полонин, якi попереднiми роками були загарбанi домiнiями. Поки в Вiднi радив сейм, Кобилиця – се видно з його листа – надiявся уладження сеi справи законодатною дорогою чи, може, яким актом цiсарськоi ласки, подiбно, як се сталося (в розумiннi селян) зi знесенням панщини. Та ось Вiдень збомбардовано на його очах, раду державну розпущено; верталися – могло здаватись Кобилицi – часи повного безправ’я, притиску, подiбнi, як були в 1843 i 1846. І вiн знов хапаеться подiбного способу, як у 1846 р., мiстифiкацii, щоб пiддержати вiру селян у добрий кiнець iх справи. Вiн скликае сесii, запевняе народ, що цiсар дав йому власть у краю, пробуе заводити якiсь своi порядки по селах, остерiгае перед зрадою, але, зрештою, напоминае людей, щоб держали себе спокiйно. І справдi, ми не чуемо про нiякi насильства й нелегальностi в тiм руху, а «страшний бунт», про який кричали переполошенi дiдичi, при ближчiм розглядi розпливаеться в нiщо. Що ж, властиво, урадили гуцули на тих сесiях i що зробили потiм таке, чим би виправдався крик та переполох дiдичiв? Ми не знаемо навiть про такi ексцеси, якi були в 1843 роцi. Бо ж тi 200 000 пнiв дерев, вирубанi буцiмто гуцулами в зимi 1849 р., навiть сама «Bucovina» подае з застереженням, що се «дiдичi самi оцiнюють». Але ж се могли бути звичайнi вируби дров, якi практикуються щозими в гуцульських горах. Тi зрубанi дерева мусили лишитися на мiсцi; гуцули не сховали iх за пазуху анi не могли вивезти нiкуди, бо зрубане дерево в Гуцульщинi видобувають iз гiр аж весною, сплавляючи його рiками та потоками; значить, ся шкода зводиться до зера. А поза тим аграрного злочину нiякого в цiлiм тiм русi не видно.
Лишаеться ще одна можливiсть: допустити у Кобилицi якийсь бiльш або менше ясний iдеал гуцульськоi автономii, свого власного порядку, «щоб гуцули були самi в собi, аби iм нiхто не мав до розказу, лише сам цiсар», як висловлювався ще в 60-тих роках один громадський писар у Жаб’i[21 - В р. 1880 я чув у Коломиi оповiдання про «жаб’iвського губернатора», якогось писаря, що в кiнцi 60-х рокiв, коли пiшла чутка про нову автономiю, зiбрав усю громаду й заявив iй: «Тепер вiд цiсаря прийшла така вiльнiсть, що громада буде сама в собi». Вiн розумiв се таким способом, що громада сама буде установляти собi закони, сама буде мати свiй суд i не буде пiдвладна нiкому, крiм самого цiсаря. Жаб’iвська громада дуже тому врадувалася i зачала справдi поводитися зовсiм автономно. Писар не приймав нiяких паперiв анi вiд староства, анi вiд повiту; всякi справи суджено в самiй громадi, а де виходила потреба, з громади писано «ради» iншим, сусiднiм громадам у спiльних справах. Що се не був одинокий випадок, бачимо з протоколу громадських ухвал села Добрiвлян Дрогобицького пов., де також громадська рада в початку 70-х рокiв присвоiла собi була судiвництво карне й цивiльне».].
На се вказували б i тi вiстi, що подано вище про промови Кобилицi, його накази не слухати анi панiв, анi урядникiв, гутiрка дiдичiв про «хлопське царство» в горах i про «гуцульського царя Кобилицю». За таким поглядом промовляв би й лист Сиржистого, який у агiтацii Кобилицi бачив, очевидно, не сам аграрний рух, а пробу якогось вiдмiнного громадського устрою, власного суду, без послуху домiнiям, якусь громадську автономiю, про яку, може, й була мова в Вiднi, але яка не була анi ухвалена, анi санкцiонована цiсарем. Могли Кобилицi пiддати таке розумiння громадськоi автономii деякi радикальнi, республiканськi та соцiалiстичнi елементи, якими тодi кишiв Вiдень i якi, певно, не занедбували по-своему впливати на послiв, особливо на селян. Мiг i дехто з урядникiв, особливо таких, що знали нещаснi вiдносини галицького та буковинського селянства й не любили шляхти, робити Кобилицi деякi надii на будущий конституцiйний устрiй i тим пiддержати його наiвну вiру в цiсарську прихильнiсть i помiч.
Все се могло бути, та повторюю, все се комбiнацii, не пiдпертi певними свiдоцтвами. Надiюсь, що незабаром на сторiнках «Записок» будемо могли подати новi матерiали, що бодай у частi розвiють ту непевнiсть.
ВІДРУБНІСТЬ ГАЛИЧИНИ
Не нову справу i надто ще не в свiжiм соусi подав на стiл галицькоi прилюдноi дискусii орган нiмецького народного клубу, вiденська «Deutsche Zeitung». Не нову, бо ii корiння криеться ще в традицiях полiтичного побуту Галичини вiдрубного вiд Австрii, в традицiях iз-перед р. 1772, так що перша голосна дискусiя про неi в першiм проблиску конституцiйного життя в р. 1848 була не ii початком, але тiльки вiдновленням. Вiд р. 1848 кождий новий проблиск свободи, ба навiть кожда важнiша змiна конституцiйного устрою Австрii виводила на денний порядок справу бiльшоi або меншоi вiдрубностi Галичини. Та коли порiвняемо з собою рiзнi моменти, в яких та справа випливала наверх, побачимо величезнi рiзницi в ступенях i формах ii прояву. В рр. 1790—1792 галицька шляхта конспiрувала з метою вироблення повноi полiтичноi вiдрубностi Галичини вiд Австрii, як частi вiдбудованоi Польщi[22 - Про се гл. докладнiше мою книжку «Громадськi шпихлiри в Галичинi 1784—1840 рр.» (Украiнсько-руський архiв, т. II., Львiв, 1907, ст. XXXIII—XLIII).]; в р. 1848 шукала тоi самоi мети на дорозi парламентарного союзу з нiмецькими лiбералами, а 20 лiт пiзнiше в соймовiй «резолюцii» зреклася рiшучо планiв вiдiрвання Галичини вiд Австрii, розумiючи й самостiйнiсть Галичини тiльки в зв’язку з цiлiстю тоi держави, i жадала тiльки нацiоналiзацii (себто полонiзацii) галицьких шкiл i урядiв, а також деяких джерел доходiв, що могли би пiдпомагати крайовi фiнанси. А нарештi теперiшнiй проект, вiд якого «Dziennik Polski» вiдвертаеться гордо, а про який «Przeglad» пише як про зовсiм недотепний концепт. Справдi, habent sua fata – iдеi та програми!
Найновiша газетна дискусiя про сю справу з многих поглядiв цiкава i може дечого навчити. Цiкава поперед усього тим, що iнiцiатива вийшла вiд нiмцiв, вiд тих самих нiмцiв, що недавно вислали адрес з подякою Бiсмарковi за гноблення польського елемента, а по iх словах за скрiплювання нiмецького елемента в Познаньщинi. І ось нараз клуб посла Пiккерта виступае з пропозицiею, аби поляки покинули союз iз чехами, i в замiну за союз iз нiмцями-народовцями з iх рук приняли те, чого вiдтак здавна домагаються – вiдрубнiсть Галичини на взiр Хорватii. Розумiеться, що невважаючи на запевнення «Deutsche Zeitung» про прихильнiсть до полякiв i слов’ян, у тiм числi й чехiв, нiмцi-нацiонали зовсiм не дбають анi про полякiв, анi про Галичину; iм важно тiльки те, аби розiрвати парламентарний союз полякiв iз чехами i таким способом захитати пiдстави теперiшнього мiнiстерства та теперiшньоi полiтичноi системи в державi. Що справдi тiльки таку мету на оцi мав виступ «Deutsche Zeitung», се випливае ось iз яких уваг, що самi собою насуваються по прочитаннi ii статтi.
1. «Deutsche Zeitung» виказуе, що в Галичинi нема публiчноi опiнii, нема самостiйного мiщанства анi зорганiзованого людового сторонництва, а одиноким керманичем краю i паном положення треба вважати шляхту. Кому ж, отже, робить той часопис своi пропозицii? Очевидно, або нiкому, або тiльки тiй самiй шляхтi. І коли орган нiмецького клубу радiсно пiдносить голос «Kurjera Lwowskiego» про його статтю, та емфатично подае йому руку до боротьби з корупцiею та реакцiею, то все те балакання виходить на пустi фрази супроти пропозицii того самого органу – надання Галичинi повноi вiдрубностi, при котрiй вiн сам анi крихти не мiг би допомогти «Kurjerowi Lwowskiemu» до поборювання чого-будь у краю, але навпаки, при котрiй пануюче становище шляхти в Галичинi з самоi конечностi мусило би бути скрiплене, а зате в Вiднi знейтралiзоване.
2. Якби орган д. Пiккерта поважно думав про поправу вiдносин у Галичинi, а не лише про полiтичний маневр, то не був би в своiх статтях так абсолютно забув про те, що признання вiдрубностi Галичини як окремоi провiнцii в Австрii з нацiонального погляду властиво не розв’язуе питання, а навпаки, комплiкуе його, – не був би забув про те, що в Галичинi живуть обiк себе два не зовсiм iз собою згiднi народи, якi своiми осiдками сягають також поза ii границi, i що властиве розв’язання питання в границях передлитавськоi Австрii значило би хiба утворення двох провiнцiй, iз яких одна обiймала би Захiдну Галичину та Шлеськ, а друга Схiдну Галичину та половину Буковини.
Що про iснування русинiв у Галичинi забув орган нiмецьких нацiоналiв, у яких клубi засiдае також одинокий «самостiйний» руський посол д. Ковальський, се власне знак нещиростi намiрiв того клубу, а надто безличнiсть супроти одного з його членiв.
Не менше цiкаве вiд того нiмецького маневру було також приняття, якого вiн дiзнав у галицькiй пресi. «Dziennik Polski» назвав проект ««Deutsche Zeitung» голосом сирени i рiшучо вiдкинув предложений союз, буцiмто лише тому, аби пiдняти дальшу боротьбу «за нашi i наших союзникiв чехiв справедливi та природнi права». За якi власне «нашi» права «Dziennik» бажае пiдняти дальшу боротьбу, про се вiн не згадуе нiчого, але те гаряче обставання за слов’янською iдеею того самого органу, якого фейлетонiст Ян Лям так часто висмiював ту iдею як донкiхотство на непотрiбний романтизм, могло би видатися трохи дивним. Вияснюе подекуди сю загадку ряд точок, покладений редакцiею в серединi цитату зi статтi «Deutsche Zeitung», наведеноi в ньому. На втiху та поучення своiх читачiв редакцiя задумала первiсно подати iм у перекладi кiлька уступiв многоважноi статтi «Deutsche Zeitung», i запитувала ось що: «В Галичинi, як тепер стоять речi, публiчна опiнiя не значить нiчого. Кiлька тисяч шляхти (? Ред. Dz. Р.) рiшають про все так само, як за часiв Речi Посполитоi, iх iнтерес вимагае того, аби вдержати отвором дорогу, що веде iх до гонорiв та урядiв… Поки тi пани згодяться на виборення для Галичини становища коштом своiх особистих прав, пропливе багато води в Вiслi!»
Прочитавши сей уступ я думав зразу, що виточкуване мiсце сконфiскувала прокураторiя, або щонайменше воно мiстило щось таке, за що редакцiя могла боятися конфiскати. Я здивувався, прочитавши те саме мiсце в «Kurjerze Lwowskim» та в «Slowie», де сей уступ виглядае ось як: «Прикладом сього граф Водзiцький. Яким правом той Водзiцький, стоячи на чолi товариства гiрничоi експлуатацii, визискуе багатства Каринтii та Стирii i враз зi своiми протегованими побирае величезнi пенсii та тантiеми, коли рiвночасно акцiонарi з цiлого того iнтересу не мають зовсiм нiяких доходiв?» Таке те виточкуване мiсце! Чому редакцiя «Dz. Р.» пропустила його в своiм цитатi? Тому, що воно б’е в найболючiшу точку i вiдкривае цiлий секрет «консерватизму» та слов’янофiльства не лише самого «Dz. Р.», але також i тих сфер, що пiдпирають його i стоять, мабуть, у близькiм зв’язку з гр. Водзiцьким. Але гр. Водзiцький важний тут не як особа, а тiльки як тип, як часть системи, як один iз найвиднiших плодiв самолюбноi класовоi полiтики нашоi шляхти, що зреклася всiх ширших думок i програм, аби тiльки спекти свою печеню. Не в головi там панам боротьба «за нашi та наших союзникiв права»; iм пожаданi тiльки здобутки, i доки, союз iз чехами запевняе iм перевагу в монархii i безпосередне держання в руках рожна, на якiм печеться печеня, доти той союз буде тривкий i щирий, доти вони «лишаться на раз занятiм становищi, хоч би хто й назвав iх iдеологами»ю Мiй боже, хто ж мiг би бути таким злобним або наiвним, аби назвати iх iдеологами! Нi, панове, нiхто в свiтi не назве вас таким прозвищем, бо всi знають дуже добре, якi показнi та дзвiнкi здобутки приносить вам ваше «раз зайняте» становище.
Та коли становище «Dziennika Polskiego» в тiй справi для нас зовсiм ясне й зрозумiле, то тим менше можемо зрозумiти становище, яке заняв у нiй «Kurjer Lwowski». З великою радiстю вiтае вiн голос нiмецького органу в переконаннi про його щирiсть, i запевняе, що «аби тiльки знайти спосiб розв’язки спору мiж нiмцями й чехами, хоч би навiть при помочi територiального подiлу провiнцii, всi лiберальнi та демократичнi елементи нашого народу злучаться з нiмецькою демократiею союзом, який нашому народовi запевнить свобiдний розвiй його народностi i позволить усiм злучитися в щирiй працi для загального поступу i в завзятiй боротьбi з корупцiею та упирем реакцii».
А проте той сам «Дневник» стiльки разiв нарiкав на слабiсть та дезорганiзацiю лiберально-демократичного табору в Галичинi i сам найлiпше знае про його безсильнiсть. Та, очевидно, йому не ясно, що надання Галичинi вiдрубностi при теперiшнiм положеннi не тiльки не скрiпило би той табiр, але навпаки могло би на довгi лiта загальмувати його розвiй, бо ж, очевидно, в тiм актi головним i одиноким чинником була би шляхта, а шляхта, певно, анi не брала, анi не давала би такоi вiдрубностi, яка би хоч лиш у самiй Галичинi могла в скорiм часi вкоротити планування, а помiч нiмецьких народовцiв при вiдрубностi Галичини мала би для тутешнiх демократiв ще менше значiння, нiж мае тепер.
Одним словом, не тiльки з огляду на нещирiсть i фактичну немiч того, хто дае, але також i з огляду на внутрiшнi вiдносини нашого краю, вiдрубнiсть Галичини натепер не може бути пожадана.
Вважаючи головною метою iнтелiгенцii працю коло полiпшення долi та усвiдомлення людовоi маси, ми тим самим уважаемо всякi полiтичнi форми тiльки рамками, що дають бiльш або менше вiльного мiсця для такоi працi. Найлiпша полiтична форма буде та, що дасть найбiльше можностi для такоi працi, а притiм найбiльше охоронить наш люд вiд визиску та утиску чужих i своiх паразитних елементiв. Кожда полiтична форма, що зближае нас до того iдеалу, буде для нас усе пожадана власне в мiру того, оскiльки зближаеться до нього. Тому й побiльшення автономii Галичини в основi мусить бути пожадане для нас, бо будь-що-будь воно мусило би з часом покликати до дiяльностi багато сил досi утаених, мусило б оживити не лиш iнтелiгенцiю, але також i людовi маси, i дати деякi запоруки лiпшого розвою на будуще. Але, з другого боку, ми не можемо забути, що тепер в Галичинi «нема опiнii публiчноi», крiм шляхетськоi, нема зорганiзованого сторонництва, крiм шляхетсько-езуiтського, i для того вiдрубнiсть, дана при теперiшнiх вiдносинах, мусила би вийти виключно на користь тоi найменшоi суспiльноi групи, а на шкоду iнших.
Зрештою, головнi домагання наших автономiстiв iз рр. 1867—80 тепер майже осягненi – уряди й школи в Галичинi майже зовсiм знацiоналiзованi, себто сполонiзованi, i розширення автономii краю не могло би вже розширити тоi нацiоналiзацii, хiба на шкоду другоi крайовоi народностi, руськоi, а се певно не посунуло би наперед, але попхнуло би взад будущину Галичини. Знаемо дальше, що знацiоналiзоване урядництво, в значнiй частi шляхетського походження або залежне вiд пануючоi шляхти, ipso facto[23 - У силу самого факту (лат.).] при наданнi вiдрубностi пiдпирало би змагання тоi шляхти, тим бiльше, що й при вiдрубностi лишили би ся для нашоi шляхти отворенi тi дороги, якi за часiв абсолютизму провадили до високих гiдностей та дохiдних посад – протекцiя у вiденського двора та зв’язки з магнатерiею й шляхтою iнших австрiйських краiв. Чи при таких вiдносинах у окремiй, але опанованiй шляхтою та пiдвладною iй адмiнiстрацiею Галичинi було би легко зорганiзувати сильну та одноцiльну демократичну людову партiю чи то польську, чи польсько-руську для протидiлання пануючому напрямовi, як i тодi, певно, не перестав би бути феодально-клерикально-реакцiйним, про се смiемо сумнiватися тим бiльше, що така партiя й досi не здужала зорганiзуватися. А без iснування такоi партii, свiдомоi своеi мети, солiдарноi з масами люду руського та мазурського, що без боязнi висловляла би його потреби та домагання, без правдивого людового заступництва вiдрубнiсть Галичини могла би для нашоi провiнцii статися не добродiйством, а небезпекою. Не забуваймо, що бiльша свобода, дана елементам реакцiйним та експлуатацiйним, могла б у нас замiсть приспiшення природного розвою приспiшити цiлий ряд забурень i актiв елементарного темного протесту, що легко в однiй хвилi могли б змести з лиця землi не тiльки автономiчну будову, але навiть i конституцiйнi права в нашiм краю.
Ще раз повторяю, одинока умова, при якiй не тiльки вiдрубнiсть на взiр Хорватii, але й теперiшня общипана автономiя може вийти на користь Галичинi, се утворення i зорганiзування сильноi людовоi партii русько-польськоi, яка б i в соймi крайовiм i в радi державнiй могла пiдносити голос у оборонi iнтересiв краю. Лиш тодi й тiльки тодi можна буде шукати союзникiв iз позаграниць краю, бо доки того нема, нiякий союзник не поможе нам. Зав’язки тоi думки, так простоi i так близькоi для кождого, хто розумiе тотожнiсть економiчних та суспiльних iнтересiв люду як руського, так i польського в Галичинi, бачимо вже в солiдарностi селянських послiв-русинiв i полякiв у крайовiм соймi в першiм десятилiттi його iснування. Щораз бiльше голосiв та фактiв iз остатнiх лiт упевняе мене в тiм, що ся думка дозрiвае чимраз бiльше i що ii здiйснення може принести спасеннi наслiдки для цiлого краю. Супроти тоi думки, наскрiзь легальноi, легкоi до зреалiзування, але притiм серед теперiшнiх наших вiдносин надзвичайно реформаторськоi, аби не сказати навiть революцiйноi, мусить вiдступити набiк думка про територiальний подiл Галичини пiсля народностей, яку пiдносить одна часть русинiв. Сю думку дуже трудно перевести: вона принесла би нашому крайовi багато заколоту, позволила би рiзним людям пiдозреного поведення ловити риби в мутнiй водi, але натомiсть не посунула би анi на крок наперед анi економiчного, анi суспiльного розвою народу.
НАЙНОВІШИЙ ГАЛИЦЬКИЙ ВИБІР
Я кандидував у Галичинi i випробував «повну законнiсть» галицьких виборiв, так сказати, на власнiй шкiрi. Тепер можу оповiдати з власного огляду й досвiду. Дня 31 жовтня я перепав у виборчiм окрузi Перемишль – Добромиль – Мостиська «в боротьбi порядку та суспiльноi гармонii з елементами перевороту». Я вдався в ту боротьбу бiльше з публiцистичного, нiж iз полiтичного iнтересу, i вона принесла дуже багато публiцистично iнтересного. Прошу вибачення в читача, коли в дальшiм оповiданнi моя особа так часто виступае на перший план, бо ж оповiдаю переважно пережите мною.
