скачать книгу бесплатно
Історii мойого незаконного арештування по селянському вiчу, що вiдбулося в Перемишлi дня 6 жовтня, та мойого видалення з Перемишля не згадую тут як рiч вiдому. Майже одночасно з сiею моею пригодою трафилася в Добромилi iнша, далеко поважнiша. На той сам день заповiджено також там селянське вiче, але староство заборонило його. Один селянин iз Торок, недалеко Перемишля, Олекса Муштук, хотiв взяти удiл у тiм вiчi й удався з Добромиля до поблизького села Ляцького до знайомого селянина, що звався Фартушок. Деякi сусiди того селянина зiйшлися в його хатi й розмовляли при гостинi, коли, втiм, нараз до хати ввiйшли жандарми, арештували Муштука, завели його до Добромиля i заперли в жандармерiйнiм арештi. Там держали нещасного цiлих 16 годин без iди та напою, поки староство не рiшилося передати справу повiтовому судовi, який зараз випустив ув’язненого на вiльну стопу.
14 жовтня явилися до мене голова перемиського селянського комiтету соймовий посол Степан Новакiвський i секретар того ж комiтету Павлуцький i предложили менi зголосити свою кандидатуру, заявляючи, що селянство прийме ii прихильнiше, як кандидатуру дотеперiшнього посла старорусина д-ра Антоневича. Я рiшився прийняти се предложения i виiхав слiдуючоi суботи до Мостиськ, де також мало вiдбутися передвиборче зiбрання. На се зiбрання прибули також д-р Антоневич iз Перемишля i редактори Маркiв, Авдиковський та Вячеслав Будзиновський зi Львова. В Мостиськах застали ми досить багато селян iз околицi, але не можна було знайти локалю для вiдбуття зiбрання.
Даремно звертався д-р Антоневич особисто до старости, свойого колишнього ученика, потiм до маршалка повiтового та до посадника мiста з просьбою вiдступити для вiдбуття зiбрання салю ради повiтовоi або магiстрату. Староста не тiльки не вволив просьбi свойого колишнього вчителя, але надто дав iще всiм жидам у мiсточку знати, аби жаден iз них не важився позволити на вiдбуття зiбрання в своiм локалi. А коли д-р Антоневич мимоходом попросив пана старосту, аби бодай не ставив жодних перешкод вiдбуттю зiбрання, сей вiдповiв, що не може обiцяти навiть того. Се мало бути сьоме вiдбуте передвиборче зiбрання; шiсть попереднiх перед виборами до сойму крайового або заборонено, або розв’язано урядово.
У тiм клопотi допомiг нам простий мостиський мiщанин, який не побоявся позволити нам вiдбути збори в його помешканнi. Щоправда, там було тiсно, селяни заповнили кiмнату та сiни, а значне число людей прислухувалося нарадам просто з вулицi крiзь отворенi вiкна. Та не минула година, коли, втiм, явилися жандарми; в повнiй зброi вони вiйшли до кiмнати i вiзвали зiбраних розiйтися з сього помешкання. Притомнiсть духа голови зборiв д. Будзиновського продовжила трохи тривок зiбрання. Вiн заявив напростець, що не розв’яже зiбрання, поки жандарм не покаже йому писемного поручення[24 - Для пам’ятi додам до сього оповiдання, що д. Будзиновський зараз на першiм вступi, коли жандарм заговорив до нього по-польськи, вiдповiв мадярськими словами: Nemtudom (не розумiю!). Сi слова вiн повторяв кiлька разiв, за кожним разом сердитiше, поки жандарм перестав говорити до нього по-польськи. – Прим. І. Франка.].
По досить довгих переговорах один жандарм вiддалився, а за пiвгодини вернув знов, без писемного поручення, але в супроводi повiтового комiсара, який, вправдi, не посмiв особисто вiйти до кiмнати, але зупинився в сiнях i вiдтам заохочував жандармiв, аби закрили зiбрання й арештували Будзиновського. Серед голосних окрикiв протесту зiбрання розв’язано i Будзиновського арештовано. З арешту його незабаром заведено до староства i тут по 4-годиннiм переслуханню, що було бiльше свобiдною розмовою, нiж урядовим переслуханням, пан староста випустив його на волю. За чотири переступи закону йому загрожено процесом, але се була тiльки пуста погроза, бо процесу не виточено.
Протягом тижня, вiд 13 до 20 жовтня, переведено в цiлiм виборчiм окрузi найбiльшу часть правиборiв[25 - Правибори. – Збори селян, на яких висувалися повноважнi представники для участi у виборах. Селяни не мали права брати безпосередньоi участi у виборах, а тiльки через своiх представникiв.]. Про оживлену агiтацiю з мойого боку не було що навiть i думати. Я не мав анi часу, анi засобiв, аби об’iхати хоч важнiшi мiсцевостi величезного виборчого округу, коли натомiсть мiй контркандидат, пан Павло Тишковський, не цурався звичайних випробуваних шляхетських агiтацiйних способiв – пiдкупства та пресii – причiм i властi не лише не спиняли, але всякими способами попирали його. І так у Медицi, великiм селi недалеко Перемишля, всi властителi грунтових господарств одержали раптово упiмнення вiд податковоi властi, аби як стiй вирiвняли своi податковi залеглостi, а в противнiм разi iм загрожено наглою екзекуцiею.
Переляканi господарi купами рушили до Перемишля, однi, щоб будь-яким способом роздобути грошi, а iншi з намiром випросити у сувороi влади помилування та вiдкладення. Тим часом у селi вiйт зi своiми небагатьма прихильниками провiв правибори зовсiм вiдповiдно до бажання комiсара. Запiзно побачили хазяi, що iх обдурили. Вони внесли протест, пiдписаний 80-ма хазяями, але сей протест не мав нiяких наслiдкiв. Те саме сталося в Купнi, селi Перемиського повiту.
По iнших селах, де правибори випали на користь моеi кандидатури, iх скасувало староство несподiвано аж через тиждень, отже, саме перед днем виборiв, коли виборцi одержали вже легiтимацiйнi карти i так само несподiвано, з занедбанням усяких законних форм, провели новi правибори на користь пана Тишковського, наприклад, у Болестрашичах та Негрибцi. Протести й тут лишилися без наслiдкiв. У Добромильському повiтi зробили те саме, а пан староста показав остовпiлим селянам iх протести з великою силою пiдписiв i адресованi до особи намiсника, заявляючи iм iз самозадоволенням, що вони зовсiм нiчого не вартi, i вiн навiть не завдав собi труду вислати iх на означену адресу.
Коли в той час взагалi агiтували за мою кандидатуру, то була се робота радикального селянського комiтету в Торках i кiлькох молодих людей у Перемишлi та в Добромилi. Я дивуюсь самовiдреченню та правдивому геройству сих людей. З кiлькома крейцерами в кишенi, незважаючи на сильний дощ, вони ходили вiд села до села, наражаючись на всякi невигоди та небезпеки. Селянин Петро Новаковський, брат сеймового депутата Степана Новаковського, був в Устрiках без нiякоi причини заарештований тамошнiм бурмiстром i випущений аж другого дня. Селянина Онисика переслiдували жандарми, як дикого звiра, вiд села до села. Друкованi вiдозви, в яких рекомендували мою кандидатуру, вiдбирали жандарми в селах, хоч вiдозви перейшли через урядову цензуру. Натомiсть агiтатори пана Тишковського тiшилися повною свободою дiяльностi i могли зовсiм явно провадити найкращий торг голосами. Коли в iх присутностi заговорював хтось про мою кандидатуру, вони з насмiхом запитували:
– А скiльки дае той пан за голос?
У недiлю дня 20 жовтня мали вiдбутися передвиборчi збори в Судовiй Вишнi та в Перемишлi. В першiй iз тих мiсцевостей виборцi не зiбралися, натомiсть у Перемишлi збори були дуже численнi й оживленi. Д-р Антоневич зрезигнував зi своеi кандидатури на мою користь, i я виступив тепер як одинокий кандидат русинiв, а властиво як одинокий кандидат селянства. Збори вiдбулися спокiйно. Може, найцiкавiшим епiзодом була промова селянина Остапа з Яксманич, який досить досадно змалював особу пана Тишковського, його «паперовi грошi»[26 - Спецiальнi квитки зi штемпелем Тишковського, якими вiн розраховувався замiсть грошей з селянами за роботу, але пiзнiше вiдмовився викупити. І. Франко викрив цi махiнацii Тишковського у статтi «Das Papiergeld des Herrn von Tyszkowski» («Die Zeit», 1895, № 56, с. 50), а також у статтях з приводу виборiв у газетi «Kurjer Lwowski» восени 1895 р.] та його дiяльнiсть серед народу.
Слiдуючоi недiлi, дня 27 жовтня, мали бути знов збори в Перемишлi i зiбрання виборцiв у Добромилi. Невважаючи на сильний дощ, до Перемишля зiйшлося коло 1000 селян, але староство в останнiй хвилi заборонило зiбрання задля небезпеки холери. Се була, очевидно, cholera politica, спецiальна хвороба, дуже розповсюджена в Галичинi, що вибухае тiльки там, де треба ударемнити або розiгнати неприемнi масовi зiбрання.
Я мав намiр того дня представитися виборцям у Добромилi, тож поiхав туди й переконався, що задля довгих дощiв зiбралося тiльки невелике число виборцiв. Я занявся розмовою з ними в однiй гостиницi. Ледве всi ми були зiбранi, коли до гостиницi вiйшов жандарм, сим разом без карабiна, i сiв коло стола. Ми не переривали своеi розмови i продовжували ii. Жандарм слухав пильно, але не вмiщувався в нашу розмову. Ми постановили на другий день зiбратися в бiльшiм числi в однiм приватнiм помешканнi i вiдбути там збори за особистими запрошеннями на основi § 2 закону про зiбрання.
Коли, одначе, на другий день мiй приятель Василь Гукевич[27 - Василь Гукевич, тодi студент-медик, був сином священика в Квасининi, селi Добромильського повiту. – Прим. І. Франка.] почав на торговицi обходити виборцiв i роздавати iм запросини на збори, той самий учорашнiй жандарм заарештував його з того приводу, що вiн «роздавав селянам картки невiдомого змiсту i агiтував перед наближенням виборiв у часi, в якiм агiтування було заборонене». Даремно доказував йому Гукевич, що власне в тiм часi законом запевнена повна свобода агiтацii.
– Прошу пана йти за мною до пана старости, – раз у раз повторяв жандарм, який, очевидно, поступав у виконаннi даного розпорядження, – там пану все виясниться.
Гукевич пiшов до пана старости, який, одначе, не вдостоiв його анi одного слова, тiльки поручив повiтовому комiсаровi Стшельбицькому переслухати молодого чоловiка. Але се знов було тiльки балакання, яке провадив пан комiсар iз Гукевичем, а не урядове переслухання. Пан комiсар жалував його, вичитував йому рiзнi моральнi науки, признався нарештi, що вiн колись також був молодим i радикалом, але тепер давно вже позбувся молодостi, радикалiзму та всяких принципiв. Вiн знав уже про наш намiр скликати зiбрання виборцiв на основi § 2 закону про збори i недвозначно дав зрозумiти Гукевичевi, що власть розжене жандармами тi збори, «бо той параграф по моiй iнтерпретацii, – додав п. комiсар з натиском, – мае значення тiльки для зборiв найближчих знайомих». По пiвгодиннiй розмовi Гукевича випущено.
Арештування Гукевича викликало мiж селянами, присутнiми в мiстi, великий перестрах. Побачили в тiм «сильну руку» п. Тишковського. Агенти того пана натомiсть набрали вiдваги i переказали менi явну погрозу, що, коли покажусь де-будь у мiстi, мене поб’ють. Переляканi селяни просили мене не виходити з помешкання. Коли Гукевич вернув, побачили ми, що серед таких обставин шкода заходу ще раз скликати збори, бо нiхто не прийде. З тим я вiд’iхав до Львова, обiцявши, що день перед виборами приiду знов до Добромиля.
Згадаю тут iще, що протягом усього того часу польська преса, пiдбита шляхетським духом, робила все можливе, аби знеславити мене в очах публiки. Зразу, коли ще кандидував д-р Антоневич, мене окричувано як замаскованого москвофiла; пiзнiше, коли д-р Антоневич зрiкся своеi кандидатури, з мене зроблено прихильника перевороту, а виборчу кампанiю в перемиськiм окрузi представлено як боротьбу суспiльного порядку, якого представником мав бути п. Тишковський з мiжнародною пропагандою перевороту. Розумiеться, не бракувало й таких, що в моiй кандидатурi бачили приватнi мотиви.
У клерикальнiм «Dziennik’y Poznansk’im» подано вiдомiсть, що се моя пiмста за те, що моя габiлiтацiя на приватного доцента руськоi лiтератури на Львiвськiм унiверситетi, хоч фiлософiчним видiлом того унiверситету прийнята з найбiльшою похвалою, не була затверджена мiнiстерством просвiти на основi оречення львiвського намiсника гр. Казимира Баденi. Дуже характеристичне також те, що два сеймовi посли i польськi демократи д. Тадей Романович в «Now’iй Reform’i» i Теофiл Мерунович у «Gazet’i Narodоw’iй» не поцуралися вiзвати прилюдно головного редактора «Kurjer’a Lwowsk’ого» д. Генрика Реваковича, якого довголiтнiм спiвробiтником був я, аби видалив мене з редакцii тоi газети як «заклятого ворога польщини та клеветника польськоi нацii».
Так надiйшов, нарештi, день виборiв. Оповiм подii того дня за чергою. 30 жовтня поiхав я до Добромиля. Тут застав я знайомого менi селянина Муштука, що на сьогодня мав завiзвання до добромильського суду в справi його вищезгаданого арештування.
– То правдива бiда, – говорив вiн. – Скоро тiльки я показався в мiстi, зараз обступили мене агенти Тишковського. Вони пiзнали мене й почали питати: «А ти що тут робиш?» Я показав iм свое завiзвання до суду. «То йди до суду, – сказали вони, – а скоро тебе вiдтам випустять, не смiй забаритися анi однiеi години в мiстi, але iдь назад, вiдки прибув, а то буде тобi лихо». Невважаючи на те, я лишився. Я чув, що за мною слiдять, хочуть мене бити.
– А що ж iз виборцями, – запитав я, – чи можна говорити з ними?
– Про се нема що й думати, – вiдповiв вiн. – Мiсто повне агентiв Тишковського, злiсних i слуг. Скоро покажеться який виборець, його зараз обступають, тягнуть до шинку, гостять горiлкою та ковбасою i стережуть, аби не рушився нiкуди. Я пiшов також до такого шинку, але поплiчники Тишковського зараз пiзнали мене, а шинкар не хотiв дати менi навiть склянки пива й вiзвав мене, щоб я зараз iшов геть i не псував йому iнтересу.
Я заiхав до знайомого адвоката д-ра Тiгермана, мойого колишнього ученика з дрогобицькоi гiмназii. Минуло ледве 10 мiнут, аж ось являеться у нього головний агент пана Тишковського й питае гостро:
– Чи тут д-р Франко?
– Так, – вiдповiв д-р Тiгерман. – Чого вам треба вiд нього?
– Хочемо арештувати його.
– Ви? А ви хто такий?
– Ми не ми, а знайдуться такi, що се зроблять.
– У моему домi, – вiдповiв д-р Тiгерман, – не зробить сього нiхто. Вiн мiй гiсть, а хто би захотiв арештувати його, навчиться лiтати долi сходами.
Агент зацукався.
– Ну, у вашiм домi, пане маценасе, ми сього не зробимо, але скоро тiльки покажеться у мiстi, його арештують.
І щоб надати бiльше значення сiй погрозi, в сiнях каменицi, в якiй на першiм поверсi була канцелярiя та помешкання д-ра Тiгермана, поставлено сторожу з 10 до 12 людей, якi, очевидно, мали поручення блокувати мене, не впускати анi виборцiв до мене, анi мене до них. Вони стояли там до пiвночi. Перемерзши, мабуть порядно, й не дождавшися нiкого, вони пiшли геть, але вранцi другого дня з’явилися знов. Рiвночасно силою видалювано моiх прихильникiв iз мiста. Отак прочищено грунт, а всю нiч приготовувано податливих виборцiв горiлкою та пивом при звуках музики по шинках до вiдповiдного сповнення iх найвищого горожанського обов’язку.
Рано, коло восьмоi години, сторожi бiля дому д-ра Тiгермана вже не було i я вийшов на мiсто. Скоро я показався на ринку, я зробився предметом загальноi уваги. Численнi мiщани, злiснi офiцiалiсти п. Тишковського, а також селяни та мiщани, що купками ходили по ринку, ззиралися на мене та показували пальцями, але нiхто з них не приступив до мене. Я побачив вiдразу, що даремнi були би моi зусилля звертатися до селян; вони були або п’янi, або заляканi, а деякi з них знаками давали менi знати, аби я не заговорював до них нiчого.
О 9-й годинi мало розпочатися голосування, та що головна сила виборцiв п. Тишковського з околиць Бiрчi ще не явилася, заведено присутнiх на ринку виборцiв до досить вiддаленого будинку ради повiтовоi, i тут агенти п. Тишковського ще раз повчали iм заслуги та вартiсть свого кандидата. Нарештi о пiв 10-i приiхали численнi вози пана Тишковського, напакованi бiрчанськими виборцями. Їх завезено перед сам виборчий локаль, iнших приведено також сюди; вся сила агентiв, агiтаторiв i поплiчникiв п. Тишковського зiбралася перед виборчим локалем густою хмарою, 10 жандармiв поставало в два ряди перед входом, а деякi патролювали сюди й туди серед юрби, аби тримати порядок. Сю свою задачу вони сповняли досить оригiнально. Агенти пана Тишковського могли збиратися великими купами, говорити голосно та лаяти противникiв; та коли хто з тих противникiв посмiв заговорити до якого виборця або коли iх зiбралася хоч невеличка купка, зараз являвся жандарм i гукав:
– Розходiться! Розходiться! Що тут маете говорити?
Героем дня був добромильський ремiсник Пелехович, по ремеслу бляхар, досить непочесна, не раз в’язницею карана людина. Вiн надiявся доброго зарiбку з виборiв. Попереднього дня вiн вiдводив моiх прихильникiв до залiзницi, напастував виборцiв, а рано в день виборiв, не знаючи, де я ночую, в жидiвськiм готелi коло ринку вхопив черевики якогось приiжджого гостя, що ночував там, i почав утiкати з ними в тiм переконаннi, що зробив пакiсть менi. На ринку з сього приводу зробився невеличкий гармидер, у Пелеховича вiдiбрано черевики, але се не перешкодило йому далi вiдгравати ролю великого героя. Ось вже виборцi почали по одному виходити з виборчого локалю. Пелехович станув помiж жандармами i обсипав лайками та наругами тих виборцiв, що голосували за мене.
Михайла Сташкова з Кропивника вiн перед очима сторожi безпеки побив до кровi. Побито також Миколу Заяця з Телесницi та Михайла Мильковича з Соколi. Вони прийшли переляканi вiд голосування на ринок i почали оповiдати своi пригоди.
– Нi, – скрикнув голосно Заяць, – доки жию, не хочу бути бiльше виборцем. Мiй отець був виборцем i дiстав биття, та й менi трафилося таке саме.
– Е, то ще не бiда, – вiдповiв йому якийсь селянин, – а то би ти навiть не знав, що маемо конституцiю.
Голосування проведено зовсiм правильно, крiм тiеi невеличкоi неправильностi, що його ведено не в законно приписаному порядку: Добромиль – Бiрча – Устрiки, але в новiм, власне, для п. Тишковського складеному: Бiрча – Добромиль – Устрiки. В основi сiеi маленькоi змiни лежала глибока фiлософiчна мудрiсть. Досвiд учить, що многi виборцi голосують так, як голосував той перед ним. Коли, отже, першi виборцi подали голоси за п. Тишковським, то можна бути певним, що й з дальших найбiльша часть буде голосувати так само, розумiеться, за винятком тих, що приступають до урни з сильною постановою голосувати iнакше.
Не зовсiм у порядку було, може, й те, що сiни перед виборчим локалем були повнi агентiв пана Тишковського, якi ще й тут перед самим голосуванням пробували одного або другого виборця пiдкупити грiшми. Одному селяниновi обiцяли 25 ринських, а одному руському священиковi, поповi Козiевi, 100 ринських. І се, може, не зовсiм належало до порядку, що цiсарсько-королiвський повiтовий комiсар Стшельбицький в урядовiй унiформi стояв посеред виборчоi комiсii i кождому виборцевi ясно та виразно пiдповiдав назву: Павло Тишковський.
О 12 годинi голосування скiнчилося; на Тишковського впало 210 голосiв, на мене 22. О другiй годинi почали стрiляти з моздiрiв на знак, що й в iнших повiтах бiльшiсть голосiв упала на п. Тишковського. Швидко, одначе, розiйшлася чутка, що вистрiли були передчаснi, бо телеграми про результати голосування ще не надiйшли. О третiй годинi я вiд’iхав iз Добромиля – телеграми ще не надiйшли. Я не сумнiвався анi на хвилю про побiду п. Тишковського, та в моiй душi будилися непевнi побоювання, як перейшла виборча боротьба в iнших повiтах i скiльки наших жертв спотребувала вона. Сi побоювання, на жаль, не були зовсiм безпiдставнi.
Дальше оповiдання про подii в Перемишлi основую на дописах свiдкiв, опублiкованих у часописах «Дiло» та «Kurjer Przemyski». І тут властиву агiтацiйну дiяльнiсть перед виборами попередила оживлена корупцiйна дiяльнiсть на користь пана Тишковського. Ся дiяльнiсть розпочалася вечором перед днем вибору.
Виборцiв, що прибували до Перемишля, переловлювали агенти п. Тишковського, заводили до шинкiв i тут угощували iх стравами та напитками. Глинський, вiйт iз Вершатич, недалеко Перемишля, громадський достойник iз тих, якi можливi тiльки в Галичинi, де зажалення селян на надужиття, насильства та споневiряння вiйтiв не тiльки не шкодять обжалуваним, але, навпаки, зачисляються iм у заслугу, – грав головну ролю мiж тими агентами. Вiн перед зiбраними в шинку виборцями вихваляв п. Тишковського, кидав громи на радикалiв та д-ра Франка; деяких молодих людей, як ось редактора Будзиновського, слухача унiверситету Михайла Новаковського, Семена Вiтика, Регера та деяких перемиських робiтникiв, що прийшли до того самого шинку i спокiйно посiдали при iншiм столi, велiв напастувати та прогнати побоями, а деяких, власне Михайла Новаковського та робiтника жида Фаста, велiв арештувати, по чiм усю нiч без перешкоди «трактовано» та «оброблювано» виборцiв.
У день виборiв уже о 7 годинi рано на всiх вулицях, що вели до мiста, порозставлювано сторожу, зложену з жандармiв, полiцiантiв та агентiв Тишковського. Ся сторожа спиняла всiх виборцiв при входi до мiста, велiла iм показувати легiтимацiйнi карти й радила кождому голосувати за п. Тишковського, якому сприяють уряди та пани, а не за д-ром Франком. Вибiр д-ра Франка був би, казали вони, нещастям для селян, стягнув би на них багато тяжких кар, переслiдувань та пiдвищення податкiв. Перед ратушею i скрiзь на ринку стояли агенти, полiцiанти й жандарми. Не було можностi заговорити до якогось виборця; органи властi зараз грозили арештом.
І се не була пуста погроза. Пiд час голосування справдi на вулицi арештовано двох слухачiв унiверситету, одного торговця жида i чотирьох селян без нiякоi причини. Глинський бiгав скрiзь i видавав полiцiантам формальнi розкази, кого мають арештувати. Аби свому поступуванню надати хоч якусь подобу законностi, велiв перемиський староста оголосити плакатами ось яку осторогу:
«Наслiдком донесених до мене вiдомостей про пресii, яких допускаеться дехто сьогоднi при виборах депутата до ради державноi на виборцях, заявляю усiм, хто провиниться такими погрозами, то будуть зараз же заарештованi i вiдданi до суду. Gоrecki».
Ся пересторога була, щоправда, так стилiзована, що звертала свое вiстря однаково проти перекупникiв чи то з мого боку, чи то з боку пана Тишковського, та, на жаль, ми в Галичинi розумiемо се аж надто добре, що таке вiстря нiколи не трафляе прихильникiв правительства. Із прихильникiв д-ра Франка нiхто не зробив нiякоi пресii на виборцiв; навпаки, поплiчники пана Тишковського «дiйствували» раз у раз пiдкупствами, горiлкою, п’ястуками. Били й кричали: «Нас б’ють!»
Та сього не було досить. Виборцi в Перемишлi показалися занадто впертими i на них треба було ужити гострiших способiв. Двох таких характерних виборцiв, яких анi грiшми, анi намовами не можна було перетягти на сторону п. Тишковського, а власне виборцiв iз Гороховець, Гната Слабого та Михайла Двулiта, арештували жандарми в сiнях виборчого локалю перед очима iнших виборцiв, окували iх у ланцюжки перед самим голосуванням i як звичайних злочинцiв пiд час найгiршоi сльоти попровадили пiшки до Германовець i вiдставили до тамошнього суду, бо там хтось донiс на них, що вони побили свого вiйта.
Виборча комiсiя складалася з самих прихильникiв п. Тишковського й була зложена також досить незвичайним способом. Як вiдомо, закон про поступування при виборах постановляе, що виборча комiсiя мае складатися з 7 членiв, iз яких 3 iменуе правительственний комiсар, а 4 вибирають виборцi картками. Пан староста перемиський Горецький позволив собi у вiчну монотоннiсть свого поступування впровадити невеличку змiну й iменував вiдразу 4 члени комiсii, а на 3 велiв голосувати виборцям.
Прихильники моеi кандидатури мали вже готовi картки з назвами чотирьох членiв i хотiли вiддавати тi картки до урни; та тут почули новий указ п. старости: «Лиш такi картки можна вiддавати, що мають на собi стампiлiю староства, а iнших не будуть приймати». Моi прихильники мусили тому якнайскорше писати та дати опечатувати новi картки, але голосування на той час не перервано, так що ледве 40 таких карток можна було приготовити; решта виборцiв так i не дiйшли до голосування.
Не без певноi причини поклало староство таку вагу на склад виборчоi комiсii i не побоялося задля сього допустити явне нарушення закону. Комiсiя виборча, зовсiм вiддана пану Тишковському, була дуже потрiбна. Вона без вагання признавала важними та зачислила для свого кандидата голоси, що на картках мали пiдписи: «Тишковський» або «пан Павло», натомiсть 5 голосiв, на яких було написано «Іван Франко зi Львова», уневажнено.
Не багато ще лишаеться менi сказати про подii при виборi в Мостиськах. І там виборчу комiсiю зложено виключно з прихильникiв п. Тишковського. Се вдалося зробити при помочi зовсiм невинноi хитростi. Найбiльшiй частi виборцiв сказали, що голосування почнеться точно о 10 годинi, але точно о 9 в присутностi немногих довiрених приступлено до вибору комiсii. Голосування признано скiнченим перед 12 годиною – одиноко з тоi причини, аби не допустити до голосування 10 чи 12 виборцiв з Судовоi Вишнi, що прибули трохи пiзнiше i про яких було вiдомо, що мали голосувати за мною. Загадковою лишилася ще одна обставина. Вже о 11 годинi виборцi, що виходили з виборчого локалю i мали можнiсть у нiм числити голоси, вiддаванi усно, говорили, що на мене впали 78 з 80 голосiв; о 12 годинi стало вiдомо, що за мною було лиш 30, та проте оголошення результату голосування протягнено ще повнi три години. Чому се зробили й що зроблено у той час, не можу сказати.
Один наслiдок мала моя кандидатура, про який менi певно й не снилося: вибiр п. Тишковського дiстався йому досить дорого. Довiр’я 400 виборцiв коштувало його, як довiдався дописуватель «Дiла», 8—10 тисяч золотих. Найбiльшу часть сiеi суми забрали, розумiеться, агенти. Вони повиннi би прислати менi адресу з подякою. Натомiсть пан Тишковський мав би бути дуже обурений на мое зухвальство.
– Прийде сюди чорт знае який чоловiк, i задля нього плати так багато грошей. Коли се пiде так далi, то мушу продавати одну маетнiсть за другою, аби покривати кошти виборiв.
Сердитiсть п. Тишковського зовсiм оправдана. Адже теперiшнiй вибiр важний у лiпшiм разi тiльки на пiвтора року, та можливо, що ми зустрiнемось ще вчаснiше. Отже, до скорого, милого побачення, пане Тишковський».
ЗМІНА СИСТЕМИ
У числах 26—29 львiвськоi «Правди» появилася на чiльнiм мiсцi стаття пiд заголовком «Змiна системи». Сю статтю сквапно передрукували «Народна часопись» i «Буковина», на неi вiдгукнулося й «Дiло» i посвятило ii розборовi чотири довгi передовицi в числах 165—168, давши свойому розборовi такий самий титул, який мае стаття «Правди». В обох сих працях порушено чимало важних питань, що вiдносяться до розвою нашоi народностi, то й ми посвятимо iм кiлька уваг.
«Змiна системи, – читаемо в «Правдi», – се улюблений коник, на якiм вiд якогось часу гарцюе шеф народовськоi опозицii п. Романчук, а щоби виправдати свое становище, голосить, що система супроти русинiв не змiнилася, що не тiльки нiчого не полiпшилося, але навiть погiршало. Недавно проголосив орган п. Романчука, що змiна системи – се «перший i найважнiший наш постулат», без котрого нiякi здобутки не можуть нас задоволити. Коли се настане, то решта скорше чи пiзнiше сама прийде. Та й коли русини почують, що з ними iнакше обходяться, iнакше iх трактують, тодi будуть вирозумiлi та терпеливi в своiх дальших ожиданнях.
«О що ж властиво тут розходиться, що розумiв п. Романчук через ту «змiну системи»? Се, висловивши просто, значить, щоби ми могли свобiдно розвивати в австрiйсько-угорськiй монархii руську народнiсть. Про се дiйсно була мова перед почином так званоi «новоi ери» пiд час переговорiв заступникiв «Народноi ради» i его ексцеленцii митрополита з тодiшнiм намiсником графом К. Баденiм, i п. Романчук в своiй промовi з 25 падолиста 1890 р., проголошуючи так звану програму, налягав також на змiну поступування правительства супроти русинiв чи там на змiну системи[28 - У цiй промовi на засiданнi галицького крайового сейму Ю. Романчук виклав публiчно суть складеноi напередоднi угоди «народовцiв» з польсько-австрiйською адмiнiстрацiею Галичини, очолюваною австрiйським намiсником графом К. Баденi, про тiсну спiвпрацю, проголосив початок т. зв. «новоi ери» у вiдносинах з нею.].
Годиться, однак, нагадати, що сказав тодi в сiй справi гр. Баденi iменем правительства, а, очевидно, з поручення Корони. Супроти заступникiв «Народноi ради» заявив намiсник, що «уряд австрiйський може пiдпирати тiльки таких русинiв, котрi бажають розвивати руську народнiсть в Австрii як отаку в напрямi, згiднiм з iдеею державною, i рiшучо отрясуться i визволяться вiд усього, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй».
«Те саме повторив намiсник по промовах послiв Телiшевського i Романчука i додав, що правительство бажае, щоби кожда народнiсть свобiдно розвивалася в границях i рамках конституцii, але сi намiри правительства часто стрiчають трудностi, викликанi браком вирозумiлостi або неясним поступуванням. А вказавши на засади, згiднi з австрiйською iдеею державною, вiрнiсть троновi i державi, зазначив намiсник, що «тi засади мусять бути не лише завсiгди ясно висказуванi, але ясно, щиро i з доброю вiрою практикованi, i для того потрiбно рiшучо отрястися i увiльнитися вiд усього того, що, як самi констатуете, iснуе, а спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй, – треба боротися з усiми, що допускаються в тiм зглядi якихось суперечностей або неясностей».
«Задля чого ж заступник Корони вимагав вiд репрезентантiв русинiв ясностi i щиростi, з чого вони мали рiшучо отрястися i увiльнитися, з чим боротися? – З усiм, що спиняе свобiдний розвиток руськоi народностi яко такоi, з усiм, що стае в суперечностi або неясностi до австрiйськоi iдеi державноi. Отсе вiдповiдь заступника Корони. Кому ще не зовсiм запаморочений розум, кого ще не чiпилася слiпота, сей добре тямить, що москвофiльство, чи там кацапство безнастанно спиняло i спиняе свобiдний розвиток руськоi народностi, що москвофiльство збивало i збивае русинiв на манiвцi, зводить iх на полiтичну блуканину i ставить в суперечностi з австрiйською iдеею державною.
Се москвофiльство снуеться, як червоне пасмо, вiд самого почину вiдродження руськоi народностi в Австрii, з часiв Маркiяна Шашкевича аж до наших днiв». Далi переповiдае автор препаровану по-свойому iсторiю москвофiльства в Галичинi i, приписавши йому, а бодай «неясному поступуванню русинiв» навiть такi факти, як ревiзii у русинiв-народовцiв та в читальнях «Просвiти», так далi пише: «Так звана «нова ера», розпочата гр. Баденiм пiд впливом Корони, мала перевести «змiну системи» в користь русинiв, але ся змiна мала наступити по сповненню наведених вгорi условiй: «рiшучо отрястися i увiльнитися вiд всього того, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi австрiйськоi iдеi».
«Хто хоч трохи обзнакомлений з цiлим апаратом адмiнiстрацiйним в нашiм краю, сей мусить признати, що така «змiна системи» не може бути переведена анi протягом року, анi двох, що на се треба трохи довшого часу. Напрям, в якiм працював цiлий апарат адмiнiстрацiйний вiд п’ятдесятих до кiнця вiсiмдесятих рокiв, не може бути в однiм роцi накручений на iнший лад, i се виразно заявляв гр. Баденi репрезентантам русинiв, звертав також iх бачнiсть на трудностi, якi стрiчае правительство задля браку вирозумiлостi (тут мав на думцi шовiнiстiв помiж поляками). Щоби устали покривдження руськоi мови i письма в урядах, щоби урядники вмiли сю мову i письмо, а се не дасться перевести в однiй хвилi; все ж таки не дасться заперечити, що намiсник зробив у тiм напрямi почини до змiн в користь русинiв.
Вiдоме розпорядження гр. Голуховського[29 - Йдеться про спробу латинiзувати украiнський алфавiт. Головою «азбучноi комiсii» в травнi 1859 р. було призначено польського графа, австрiйського полiтичного дiяча консервативного напряму, намiсника Галичини А. Голуховського (1812—1875). Спроби законодавчим шляхом запровадити латинський алфавiт в украiнську писемнiсть викликали протести украiнськоi громадськостi, що iх пiдтримали вiдомi славiсти Ф. Мiклошич i П. Шафарик. Це примусило реакцiйнi кола вiдмовитися вiд спроби латинiзувати украiнський алфавiт.] щодо латинськоi азбуки було усунене розпорядженням, що властi адмiнiстрацiйнi мають уживати в письмах до руських сторiн руськоi мови i письма. З намiсництва, з дирекцii пошт i скарбовоi i ради шкiльноi крайовоi почали тепер щораз тiснiше вiдповiдати руським сторонам мовою руською i руським письмом, а на урядових актах не тiльки шефи сих властей, але й намiсник стали пiдписуватися руським письмом, чого перед тим не бувало.
Устали ревiзii i арештування, збори i вiча вiдбувалися свобiднiше (чим користувалися навiть (!) москвофiли й радикали), зроблено почини до помноження руських шкiл, вправ i гiмназiй, руських кафедр в унiверситетi, як i до того, щоби русини занiмали вiдповiднi становища в шкiльництвi i в урядах, заведено фонетику в книжках шкiльних». Те, що далi пише автор про звороти, виконуванi д. Романчуком пiсля проголошення «новоi ери» аж дотепер i про вiдносини русинiв до новоерських здобуткiв, для нас менше важне i для того ми приведемо зi статтi «Правди» ще тiльки одно мiсце – програмовi постулати самого автора.
«Передовсiм мусимо стояти непохитно i консеквентно на яснiм i виразнiм становищi народнiм руськiм i рiшучо отрястися i визволитися вiд усього, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй. Тодi нiяке правительство не смiе нам вiдказати потрiбних до нацiональнокультурного розвитку руськоi народностi засобiв. Тодi i поляки, хоч би й шовiнiсти, не матимуть оружжя против нас. І задля того треба передовсiм рiшучо не тiльки зiрвати з москвофiлами, але й боротися з всiми, що допускаються якихось суперечностей або неясностей.
Ми повиннi всюди користуватися правами, якi прислугують нам на законнiй основi нашiй мовi i народностi, поборювати i викорiнювати з-посеред руськоi суспiльностi байдужнiсть, маловаження або нехтування нашоi мови i тих iнституцiй, якi пособляють культурному розвитковi руськоi народностi в Австрii. Нехай руська суспiльнiсть знае, що тi придбання, якi ми осягнули досi для нашого нацiональнокультурного i економiчного розвитку – не «дрiбнi i хвилевi користi», як учить п. Романчук i «Дiло», але певнi i тривалi пiдвалини до нашого народного розвитку (кафедри руськоi iсторii, гiмназii руськi i руськi школи взiрцевi, «Днiстер», субвенцii для наших народних iнституцiй: театру, «Просвiти», Наукового товариства iм. Шевченка i т. iн.). Нехай руська суспiльнiсть навчиться не тiльки цiнити сi придбання i ними дорожити, але нехай i в повнiй мiрi ними користуеться i тим покаже, що домагання руських послiв були виправданi».
Своi уваги зачнемо з кiнця. Чи автор сеi статтi думае, що хтось повiрить йому, коли до здобуткiв «новоi ери» зачислюе соймовi субвенцii для руського театру, для «Просвiти», оснування руських гiмназiй – речi доконанi геть-геть перед «новою ерою»? І чому автор, говорячи, напр., про субвенцii, не додае, що вони – малесенька частина того гроша, який складае руська люднiсть в податках крайових i попросту смiшно дрiбнi в порiвняннi до тих субвенцiй, якi дае сойм на аналогiчнi або й не аналогiчнi iнституцii польськi? Адже Кракiвська Академiя наук бере вiд сойму 20 000 рiчно, а руська «Академiя» – 2000; адже руському театровi дають ледве 7500, а на саму оперетку польську у Львовi давали 8000, а на польськi театри загалом, на польських спiвакiв i спiвачок, iде рiк-рiчно звиш 30 000 крайових грошей. Адже «Просвiта» дiстае 1000, а на iнтернат Змартвихвстанцiв ухвалено вiдразу 10 000, на мiсii езуiтськi 10 000, на Macierz 10 000, на «Kolka rolnicze» 10 000 i т. д. Певна рiч, «добро псу муха, нiж кием поза вуха» – добро русинам i такi мiзернi субвенцii, якi iм дають, i треба й iх використати, та треба справдi песячоi вiрностi i податливостi, щоби в тих жебрацьких субвенцiях бачити «певнi i тривкi пiдвалини до нашого народного розвитку». А якi певнi та тривкi тi пiдвалини, се бачимо хоч би з того, що субвенцiя для «Просвiти» пару разiв висiла на волоску, коли якому-небудь Поляновському, Торосевичевi або Гелеевському не подобалося що-небудь у ii виданнях, що обiцяноi на 1896 р. мiнiстерiальноi субвенцii для тов. iм. Шевченка не вставлено в бюджет для того, бо у Львовi член ради шкiльноi крайовоi «забув» зладити реферат про видання сього товариства i що вкiнцi вiце-президент тоi ж ради шкiльноi крайовоi Бобжинський прямо загрозив товариству, що вiдбере йому друк шкiльних книжок i постараеться о вiдiбрання субвенцii (а вiн може це зробити!), коли товариство сяк чи так буде надалi пiдпирати полiтичнi видавництва, головно ж «Дiло».
Варто додати тут i се, що зачислювати «Днiстер» до здобуткiв «новоi ери» можна тiльки подекуди. О концесiю на се товариство русини старалися ще о 3 роки перед «новою ерою». Справа залягла в мiнiстерствi i залежала вiд гр. Таафе. Вже по «новiй ерi» на вiзвання мiнiстерства тодiшнiй намiсник гр. Баденi написав конкомiтацiю, зовсiм неприхильну для русинiв, i тiльки аж по особистих поясненнях д. Романчука у гр. Таафе мiнiстерство звернуло намiсниковi його первiсну конкомiтацiю i зажадало другоi, згiдно з правдою, пiсля чого удiлено русинам концесiю на «Днiстер».
Щодо самоi iсторii зi «змiною системи» варто привести те, що говорить про се «Дiло».
«В дефiнiцii п. Барвiнського, – читаемо там, – що значить змiна системи, а в тiм, як ту справу розумiв i пояснював п. Романчук, заходить певна рiзниця. Змiна системи не значить се, «щоби ми могли свобiдно розвивати в австро-угорськiй монархii руську народнiсть», лиш радше, щоби правительство змiнило свое поступування супроти русинiв. У конституцiйнiй державi кожда народнiсть мае запорученi права свого свобiдного розвитку. Для того коли гр. Баденi по «новiй ерi» заявив у соймi, що правительство бажае, щоби кожда народнiсть свобiдно розвивалася, то сього не можна уважати «здобутком» полiтичним, лиш обов’язком намiсника яко урядника державного».
Се зовсiм вiрно, та зате зовсiм невiрне i дитинячо-наiвне те, що каже далi критик «Дiла», наводячи свою власну дефiнiцiю «змiни системи»:
«Змiна системи» – пiсля нашоi дефiнiцii – се основна змiна наших вiдносин полiтичних в краю, се виконання в практицi всiх прав прислугуючих русинам яко народностi в конституцiйнiй державi на засадах повноi рiвноправностi, – се спинення агресивностi полякiв i зламання iх верховодства, се запоручення всiх умовин розвитку народностi руськоi пiсля ii питоменностi без всякоi опiки».
Ся дефiнiцiя – се стилiстичний феерверк i бiльше нiчого. Вона невiрна iсторично, то значить д. Романчук, роблячи «нову еру», зовсiм не хотiв такоi змiни, а радше не посмiв i марити про таку змiну. Коли б у нього були такi широкi бажання, то вiн, певно, не був би пертрактував з польським шляхтичем про те, щоби «зламати верховодство полякiв», з польським консерватистом про «основну змiну наших полiтичних вiдносин в краю», з польським станьчиком про «засади повноi рiвноправностi» i про знесення «всякоi опiки над русинами».
Нi, д. Романчук зовсiм так високо не лiтав, умовляючися в падолистi 1890 р. з гр. Баденi. В його вбогiй фантазii мрiли тiльки посади i аванси та «здобутки» в ролi вiдiбрання «Народного дому» для народовцiв, вiдiбрання накладу шкiльних книжок вiд Ставропiгii i вiддання його товариству iм. Шевченка i т. д. Се вже давно вiдомi речi, ствердженi самим Романчуком в його численних коментарiях до його прославленоi «програми», далi ствердженi д. Телiшевським в його розмовi з русином Турчанського повiту, значить, критик «Дiла» без потреби так широко розмахнув крильми своеi фантазii: про таку змiну системи, яку вiн дефiнiюе, в 1890 роцi творцi «новоi ери» зовсiм не думали.
Вони й не могли про неi думати, бо така змiна – се вже не змiна системи урядовоi, се змiна фактичних вiдносин сили полiтичноi, се зрiвняння сил руських з польськими, зрiвноваження сили i впливу обох народностей в краю. Доконати сього, щоби русини в Галичинi сталися вiдразу рiвно сильнi, то значить рiвно багатi, рiвно просвiченi, рiвно виробленi полiтично i соцiально, як поляки, нiяке правительство не може. Правительство може спиняти або прискорювати рiст, розвiй народу, але з дитини зробити дорослого мужа не потрафить. Значить, хоч би правительство в Галичинi навiть не було польське, тiльки в австрiйськiм мундирi, хоч би воно всiми силами сприяло русинам, то й тодi не могло би зробити такоi «змiни системи», яка мрiеться «Дiлу».
Правда, було щось таке, що при словах «змiна системи» в р. 1890 викликало у всiх русинiв симпатичний вiдгук, та, на жаль, про се в критичнiй хвилi забули творцi «новоi ери», хоча нинi се пригадуе потроху «Правда». Се щось – то було систематичне переслiдування русинiв без рiзницi партiй. Пригадаемо, що вiд першого «соцiалiстичного» процесу в р. 1876 до кiнця 1889 р., отже, в протязi 12 лiт, русинам, як одиницям, так i рiзним iнституцiям, виточено було около 500 процесiв полiтичних, з котрих найбiльша часть скiнчилася занеханням слiдства, а тiльки мала часть скiнчилася засудженням декого з оскаржених на невеличкi (в порiвняннi з тенденцiйно пiднiманим шумом) кари, що в тiм часi зроблено тисячi ревiзiй в приватних помешканнях i в локалях найрiзнiших руських товариств, розв’язано десятки читалень, арештовано та тягано по судах тисячi людей, уражено навiть релiгiйнi почуття русинiв такими способами, як обрiзування трираменних хрестiв, насилання жандармiв до церкви для контролi богослуження або поручення такоi контролi дiдичам та посесорам – навiть жидам.
Се була справжня система – та не урядова австрiйська, а урядницька польсько-шляхетська; з погляду австрiйських законiв се була системизована нелегальнiсть i самоволя. Змiни сеi системи русини мали повне право i навiть обов’язок добиватися; початок до сього зробили руськi посли соймовi, вносячи в р. 1889 звiсну гремiальну iнтерпеляцiю, котра в первiснiм нарисi поставлена була принципiально ясно i широко, то есть виступала проти усяких нарушень закону з боку властей без огляду на те, проти кого вони зверненi, та опiсля перероблена була д. Романчуком з односторонньо партiйного погляду, так що правительству зроблено докори властиво тiльки за переслiдування народовцiв, а злегка дано до зрозумiння, що супроти москвофiлiв i соцiалiстiв може собi нарушувати закони скiльки йому подобаеться.
Вже в тенорi сеi iнтерпеляцii д. Романчук показався здатним на батька «новоi ери», – i мiродатнi сфери се живо зрозумiли. І от в падолистi 1890 р. д. Романчук проголошуе в соймi по попереднiй умовi з гр. Баденiм «добровiльно i з власноi iнiцiативи послiв-народовцiв» свою програму, котроi головнi пункти були попросту вiдповiддю на повторювальнi вiд 12 лiт дзявкання польських шовiнiстiв, що попихали уряд до переслiдування русинiв.
«Русини зрадники», – кричала польська преса. «Нi, ми вiрнi державi i династii», – вiдповiдае «програма» д. Романчука. «Русини схизматики!» – «Нi, ми вiрнi сини католицькоi церкви». «Русини москалi». – «Нi, ми самостiйний нарiд, вiдрубний вiд московського». «Русини тягнуть до Росii». – «Нi, для таких нема тут мiсця!» – докидае митрополит[30 - Маеться на увазi Сильвестр Сембратович.]. «Русини соцiалiсти i комунiсти». – «Нi, ми хочемо економiчного пiднесення селянства i маломiщанства без нарушення нiчиiх прав», – говорить «програма» д. Романчука.
Вже тодi навiть тямущi поляки з усмiхом пожалування говорили, що се не жадна програма, а формальний акт скрухи. Та проте яка дика радiсть опанувала тодi всiх наших полiтичних анальфабетiв! Який гомiн пiднявся в цiлiм краю! Кiлько хробаччя повилазило наверх! А на тiй великiй демонстрацii полiтичного анальфабетизму, що в iсторii називаеться другими загальними зборами «Народноi ради», на якi то рiзнороднi голоси величано сей понижаючий хiд до Каносси[31 - Каносса – назва замку в Італii, де нiмецький iмператор Генрiх IV пiшов на приниження, щоб домогтися примирення з папою Григорiем VII.] як верх полiтичноi мудростi. А чому? За шкурою у всiх сидiло одно: тепер змiниться «система». Добродiй Романчук обiцював се врочисто з мовницi, i всi вiрили, навiть не пiдозрiваючи того, що д. Романчук тепер мав на думцi зовсiм не те, що перед роком i що сидiло за шкурою його обожателiв.
«Тепер настане нова ера!» – величався один наiвний полiтик. – Тепер менi буде вiльно бути русином! Тепер менi жандарм за се нiчого не скаже!» Наiвно i щиро. «Що там, – гарячився другий наiвний полiтик, – досi жандарми i полiцаi iнформували правительство про руськi справи i про те, хто який русин, а вiдтепер повиннi се робити самi руськi патрiоти!» А зiбранi анальфабети били браво! А два роки опiсля перший з тих бесiдникiв бачився змушеним покинути свою урядову посаду i шукати собi iншого хлiба, а другий силкувався затерти спомин своеi промови, виголошуючи з таким самим дитинячим пафосом похоронне слово «новiй ерi».
Змiни такоi системи, при якiй русинiв переслiдувано, дразнено, гноблено з потоптанням законiв, руйновано в дорозi дисциплiнарнiй, переношено «з причин службових» на Мазури для того тiльки, що вони русини, повиннi були русини домагатися вiд уряду, але не як якоiсь ласки, не як концесii, не пiд умовами, а явно i одверто i безумовно як сповнення елементарного обов’язку уряду.
Саме виявлення iснування такоi системи перед свiтом i перед Короною було би для правительства конституцiйноi держави убiйчим, i навiть той незручний початок, який зроблено в 1889 роцi в соймi, повинен був переконати руських послiв, що власне туди, через солiдарне та безоглядне виявлювання кривд i надужить, через найострiшу парламентарну боротьбу з ними веде дорога до змiни системи.
На лихо i на сором наш, показалося, що бiльшiсть руських послiв не тверда в полiтичнiй азбуцi i прийняла «како» за «люде», прийняла неяснi i неозначенi обiцянки дрiбних концесiй та субвенцiй в замiну за виконування елементарних посольських обов’язкiв, за мовчання у Львовi i у Вiднi про кривди народу i про безправностi, якi дiються в Галичинi. Численнi пiзнiшi факти потвердили, що власне така була умова гр. Баденi при «новiй ерi», i певна рiч, що така умова була для нього як для поляка i для шляхтича найвигiднiша. Та коли посли руськi прийняли тiльки сю одну умову, то ганебнiшого Каудiнського ярма[32 - Каудiнське ярмо – символ ганебноi поразки, приниження (вiд назви мiста Каудiум, де взяте в полон самнiтами римське вiйсько було вiдпущене пiсля згоди пройти пiд ярмом).], попiд яке вони «добровiльно» пiшли, тяжко й придумати.
Але автор статей в «Правдi» знае про друге, ще ганебнiше ярмо. По його реляцii, намiсник, «очевидно з поручення
Корони», заявив батькам «новоi ери», що «уряд австрiйський може пiдпирати тiльки таких русинiв, котрi бажають розвивати руську народнiсть в Австрii яко таку в напрямi, згiднiм з iдеею державною, i рiшучо отрясуться i визволяться вiд усього, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй». За дозволом шановного автора «Правди», сього намiсник анi яко намiсник, анi з уповноваження Корони, анi навiть яко поляк i шляхтич не мiг говорити.
Адже ж тут що слово, то нарушення духа закону, що слово, то абсурд! «Уряд може пiдпирати таких русинiв, котрi бажають розвивати руську народнiсть в напрямi, згiднiм з австрiйською iдеею державною!» Що за дивогляд! Що се за такий патрiархальний уряд у Австрii, котрий може «попирати» одну народнiсть i не попирати другу по своiй вподобi? Уряд мае попирати всi народностi однаково, бо по конституцii всi вони рiвно управненi. І що се за уряд, котрий мае право диктувати нам, якими русинами маемо бути? Будемо такими, якими нам хочеться, якими нас зроблять природнi закони розвою, котрих нiякий уряд не в силi змiнити.
І що се за австрiйська iдея державна, до котроi ми маемо прикроювати свiй народнiй розвiй? Де вона скодифiкована, коли i де ми з нею шлюб брали? Для нас i, здаеться, для всiх розумних людей поза основними i другими законами нiякоi австрiйськоi державноi iдеi нема, а о сповнювання законiв анi ми з урядом, анi уряд з нами пертрактувати не може i не смiе: се обопiльний наш i його обов’язок, поза котрим анi для нас, анi для нього нема нiчого бiльше. Адже ж уряд, стягаючи податки, побираючи рекрута, не робить рiзницi мiж тими русинами, що «розвивають руську народнiсть яко таку», а тими, що розвивають ii яко не таку; вiн не говорить: «А, ви йдете в «напрямi, згiднiм з iдеею державною», то вiд вас прийму податки i рекрута, а ви, поганi, не йдете в такiм напрямi, то вiд вас нiчого не хочу, ви не моi дiти, а мачушинi». Якби уряд робив мiж нами таку рiзницю, то, розумiеться, мав би повне право одних попирати, а других нi.
Та нi! Не мiг гр. Баденi говорити сього, що йому пiдсувае автор «Правди»! Адже ж гр. Баденi розумний чоловiк i польський патрiот, то яким же чином мiг вiн до репрезентантiв Галицькоi Русi говорити: «Отрясiться i визвольтеся вiд усього, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй?» Адже ж вiн не мiг згори знати, що кождий русин, у котрого е хоч крихiтка пам’ятi, вiдповiсть йому на тi слова: «А що ж спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй? В першiй лiнii гегемонiя польськоi шляхти в Галичинi. Так порадьте, будь ласка, пане графе, як нам з неi отрястися!»
Коли з пертрактуючих русинiв нiхто йому сього не сказав, то або гр. Баденi мусив не так говорити, як подано в «Правдi», або тi русини забули моментально, що мають язик в ротi. Бо справдi, зостановiмся тверезо, хто властиво спиняе нацiональний розвiй русинiв у Галичинi? «Правда» i «Буковина» на всi лади говорять, що москвофiльство. Нехай i так, та все ж таки треба запитати: яке москвофiльство? Всякий, хто совiсно придивиться нашим вiдносинам i не вдовольняеться фразами, мусить розрiзнити у нас щонайменше три роди чи форми москвофiльства, дуже до себе не подiбнi:
1) москвофiльство хлопське, з характером соцiальним; се та наiвна вiра, що в Росii хлоповi лiпше i що остаточно колись «бiлий цар» прийде до нас, «зробить порядок» з панами i жидами i запевнить хлопам щасливiшi вiдносини життя;
2) москвофiльство язикове; се та наiвна вiра одноi частi нашоi малоосвiченоi iнтелiгенцii, що наша хлопська мова занадто проста, занадто невироблена для заспокоення культурних потреб нацii i що, значить, нам треба прилучитися до «общеруського» лiтературного руху, плодити й собi «общеруську» лiтературу;
3) москвофiльство полiтичне, котре знов може бути двояке, а власне: прихильнiсть до москалiв як народу слов’янського, великого i багато обдарованого вiд природи, прихильнiсть i любов для його кращих культурних i духових змагань, для його боротьби за волю полiтичну i соцiальну справедливiсть, – такими москвофiлами е ми всi, е всi чеснi i поступовi люди в Європi, а особливо в Слов’янщинi, – а може бути москвофiльство сiкофанське та шпiонське, служка нинiшньоi росiйськоi державноi машини, москвофiльство платне i гiдне всякоi погорди.
Таке москвофiльство е у нас, та воно е у полякiв, у нiмцiв, у французiв (навiть у формi гiршiй, нiж у нас, бо безплатно пiдлiй). Котре ж москвофiльство так страшно шкiдливе для розвою нашоi народностi? З котрого, по показу «Правди» i «Буковини», треба нам так нагло отрястися? Щодо сього остатнього, поганого москвофiльства, то, сказавши правду, я не виджу способу, як з нього отрястися. Доки в Росii будуть люди, що дають рублi на пiдлу, шпiонську та сiкофанську службу, доти в Галичинi i всюди на свiтi найдуться все такi, що будуть грошi брати i службу робити. І коли поляки чи хто-небудь зажадае вiд нас: отрясiться вiд таких людей! ми можемо так само сказати iм: отрясiться ви вiд своiх Гендiгерих i т. п.
Правда, е тут одно слабе мiсце. Мiж поляками панове ? la Гендiгери, раз здемаскованi, не мають мiсця, падуть пiд тягарем загальноi погорди; у нас подiбнi люди видають газети, мають у своiх руках «общества», грають роль полiтичну. Се знак страшно низького ступеня розвою морального в нашiй суспiльностi, знак нашоi нацiональноi немочi. Але не треба ж мiшати причини з наслiдками: не москвофiли зробили нас немiчними; наша немiч робить iх сильними i впливовими серед нас.
Те саме треба сказати й про другу категорiю москвофiльства, про те москвофiльство язикове, романтичне та макаронiчне. Воно, певно, що не помагае нам до нацiонального розвою, як ржа не помагае стеблу до зросту; та воно не е причиною нашого слабого розвою, а наслiдком нашоi слабостi. Се наша дитиняча слабiсть, наш кiр, котрий треба перебути, з котрого треба лiчитися, то, певно, те, з котрого не можна отрястися, а треба вирости.
