скачать книгу бесплатно
IV
Нашу попередню статтю постигла конфiската, i ми печатаемо в роздiлi III тiльки оставшийся ii недогризок, у котрiм, впрочiм, сказано е все, що потрiбне для порозумiння нашоi дальшоi аргументацii.
З дотеперiшнього нашого представлення кожний ясно побачить, на яких-то слабих пiдставах опираеться i до яких полiтичних помилок доводить полякiв iх iсторично-польське становище. Але найкращим доказом слабостi того становища е те, що самi поляки – не демократи-автономiсти, але всi верховодцi – бодай вiд 1848 року не вiрять в силу i правоту того iсторичного становища, не вiрять в iдею iсторичноi Польщi. На око може таке речення видатись парадоксом, особливо коли зважимо стоси шовiнiстичних брошур з девiзом «Polska w dawnych granicach»[48 - Польща в давнiх кордонах (польськ.).], копицi бесiд, множество агiтацiй i цiлу систему винародовлення, котрою вони вiддавна стараються ущасливити нас – а все в iменi iсторичноi Польщi. Але при ближчiй розвазi покажеться, що саме той iх гарячковий поспiх, раз, до цiлковитого заперечування якоi б там не було руськоi справи, а вiдтак, коли се показалося неможливим, до повертання русинiв у поляки, то через латинiзацiю нашого обряду, то через касування нашого письма, то через випихання нашоi мови з шкiл, з урядiв i з товариства, – що саме тi iх ненастаннi заходи зраджують нам, що фрази про iсторичну Польщу навiть в iх устах е тiльки фразами i що вони в глибинi свого серця дуже добре то чують, що Польща може бути тiльки для полякiв i складатися тiльки з полякiв. Стараючися зробити нас поляками в iм’я iсторичноi Польщi, вони, самi про те не знаючи, стають на становищi не iсторичноi, а етнографiчноi Польщi, т. е. саме на тiм становищi, котре каже: Польща для полякiв, але Русь для русинiв. Винародовляючи русинiв, поляки стараються посунути границю етнографiчноi Польщi дальше на схiд, – але в принципi стоять очевидно за етнографiчною, а не за iсторичною Польщею.
Правда, ми дуже добре се знаемо, що нашi, особливо галицькi, поляки по старiй пам’ятi готовi узнати кожного, хоч би i найлiпшого поляка зрадником i запроданцем, коли вiн зважиться натякнути iм про етнографiчну Польщу. Але нас, далеких вiд яких-небудь претензiй до польського патрiотизму, той взгляд не може i не повинен в’язати. Противно, яко один з народiв, входивших колись у склад iсторичноi Польщi, котрому тая iсторична Польща дуже i дуже солоно далася взнаки, ми всiма силами е i мусимо бути противнi реставрацii тоi Польщi на руських i других непольських землях. Ми мусимо протестувати проти вiдбудування iсторичноi Польщi будь в якiй-будь формi: чи шляхетськiй, чи навiть демократичнiй, бо ми знаемо дуже добре, що всяка Польща в давнiх границях значить для нас майоризацiю, притиск, упослiдження i – винародовлення. Але, вiдрiкаючись вiд iсторичноi Польщi, ми яко демократи i автономiсти зовсiм нiчого не маемо проти Польщi яко проти Польщi не в давнiх iсторичних, а в етнографiчних границях.
Сприяючи з серця кожнiй народностi, а тим бiльше слов’янськiй, i до того такiй, з котрою доля поставила нас у безпосередне сусiдство, – бажаючи для себе невинного питомого розвою на власних народних пiдставах, ми бажаемо того самого i для полякiв. Почуваючи аж надто доткливо погубнiсть для власноi народностi тих кордонiв, якими вона в теперiшнiй хвилi е розчетвертована, ми живiше, нiж хто-небудь другий, могли б спiвчути i з поляками, остаючими пiд тим взглядом у подiбнiм до нашого положеннi. Почуваючи незнищиму i iсторiею в нас виховану ненависть до всякого гнiту i насилля, ми бажаемо повноi нацiональноi i полiтичноi свободи i полякам. Але тiльки пiд тим необхiдним условiем, як вони раз назавжди зречуться опiки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати iсторичну Польщу на непольських землях, а стануть, так само як i ми, на становищi Польщi чисто етнографiчноi. Правда, ми знаемо добре, що, вiдрубне взявши, i нашi i польськi сили будуть доволi слабi, але знов i то певна рiч, що сила полякiв нiколи не буде угрунтована притиском i винародовленням других народностей, особливо в теперiшнiх часах, коли почуття народноi самостiйностi i повноi рiвноти починае будитися во всiх i найменших народах: не тiльки в русинах, украiнцях, але i в бiлорусах, литовцях, естах i др. Стерти з лиця землi всi тi народностi в наших часах, зробити з них всiх полякiв – до сього польськi сили замалi, i всi спроби винародовлювання, яких вони тепер хапаються, виходять дуже нужденним i – скажемо прямо – дуже нерозумним i не полiтичним дражненням саме тих елементiв, котрих розвiй, i свобода, i приязнь для цiлоi будучностi польського племенi е безмiнно важними.
Бо коли раз станути полякам одверто на етнографiчнiм польськiм становищi i зректися узурпованоi i на нiчiм реальнiм не основаноi гегемонii над всiми непольськими народами, то першим дiлом iм прийдеться признати, що польського народу е не як вони досi твердять, а ледве 8 мiльйонiв, i що вiн, вiдтятий з всiх сторiн вiд моря, розселений серед отвертоi, малоплiдноi i досить убогоi краiни, з природи своеi засуджений на слабiсть i економiчну, i полiтичну. А маючи се на увазi, розумнi i тверезо в будучнiсть глядячi поляки будуть мусити старатися позискати прихильнiсть сусiднiх племен, а головно племенi русько-украiнського, заселяючого найбагатшi в полуднево-схiднiй Європi, а до того к морю i великим рiкам прилягаючi землi. Є се до безперечностi певна рiч, що вiдiрвана вiд нашоi Русi Польща нiколи не може здвигнутися, але скорше чи пiзнiше станеться вся нiмецькою здобиччю. Але ж не менше певна рiч i те, що силою придавити нашу Русь, винародовити ii Польща також не зможе. Єдину поруку лiпшоi будучностi обох народiв ми бачимо тiльки в iх федеральнiм зв’язку мiж собою i з другими сусiдами, в зв’язку, основанiм на якнайповнiшiй рiвноправностi i автономii кожного окремого народу, де б другий народ нiколи не мав права вмiшуватися в домашнi справи сусiда або держати над ним яку-небудь опiку.
Звiсна рiч, що натепер нам ще далеко до осущення таких iдеалiв, i може бути, що декому навiть злишньою видасться наша розмова про такi дiла в газетi, посвяченiй справам «реальноi полiтики». Але ми надiемся, що кожний так мислячий змiнить свою мисль, коли розважить ось що:
Реальною полiтикою ми називаемо таку полiтику, котра, спираючись на докладних студiях минувшостi i теперiшностi, може дати нам якнайяснiшi i найдальшi вказiвки взглядом нашого будучого поступування. Без далекоiдучих i ясних провiдних iдей нема нинi анi писателя, анi тим менше доброго полiтика, – а таких провiдних iдей у першiй-лiпшiй хвилi на дорозi не знайдеш, – вони мусять бути витворенi життям, викормленi сердечною кров’ю народу, вони е його найдорожчою i найсвятiшою скарбницею. Хоч i як далеко в памороцi будучини блищать вони як iдеали, то прецiнь у кожнiй данiй хвилi, при кожнiм дрiбнiм практичнiм кроцi не е то все одно – мати або не мати провiдних думок, так як не все одно, вирушаючи в дорогу, знати або не знати наперед, чи iдемо до Киева, чи до Кракова. Хто уважно перегляне нашу минувшiсть, особливо за послiднiх 30 лiт, тому аж надто ясно стане, що саме найбiльша часть наших полiтичних блудiв походила з того, що ми пiшли наослiп, без виразноi програми, не знаючи, чи ми iдем до Киева, чи до Кракова, чи до Москви, а кiнець кiнцем вийшло з того, що попросту моталися i топталися на мiсцi i, стративши не одну щасливу пору дiлання, опинились нинi на незавиднiм становищi полiтичного зера.
От чому тепер, у тяжку для нас пору шарпаючих нутро наше польсько-шовiнiстичних агiтацiй, нам дуже на часi всесторонньо вияснити собi свое становище, своi цiлi i дороги не тiльки взглядом себе самих, але i взглядом наших найближчих сусiдiв. Заглядаючи на пiдставi пiзнання теперiшностi i минувшостi дальше в будучнiсть, анiж можуть заглянути вони, заслiпленi своею партiйною вузькогляднiстю, ми смiлiше зможемо боротися з противностями, наберемо тоi певностi i того полiтичного такту, що пливе з ясного зрозумiння ситуацii i всiх ii консеквенцiй. Стоячи сильно на нашiм демократичнiм i федеральнiм становищi, працюючи серед власного люду над його добром i здвигненням, ми згорда будемо дивитися на рiвно безсильнi, як безтактнi замахи наших противникiв, – противно, з свого ясного i високого становища зможемо iм подати слово остороги i вказати пропасть для iх власноi справи, котру вони коплють власними руками, роздуваючи сквапливо ненависть проти себе у сусiднiх з ними племен. З того становища ми зможемо ad oculos[49 - Наочно (лат.).] виказати iм, що згiдливе i братерське – не опiкунське i не кулачне – поступування з нами лежить бiльше в iх власнiм, нiж у нашiм iнтересi, так як без нас вони нiяк обiйтися не зможуть, а нас придушити i стерти з лиця землi тим паче не зможуть, – i що затим полiтичний розум i так iм самим наказуе якнайскорше закинути всякi агiтацii проти нашого обряду i нашоi народностi i iм першим простягнути до нас руку згоди i признати нам всi застереженi нашi права.
Не говоримо яко iдеологи. Ми любимо доводити кожну думку до iдей консеквенцiй, хоч i як не раз тi консеквенцii суперечнi з дiйснiстю. Але все-таки, бачиться, нiколи то не зашкодить, як би то якась справа «по-божому та по-людськи» повинна бути. Що ми, проте, анi на хвилю не тратимо з очей i живоi дiйсностi, що ми дуже добре знаемо, чого нам тепер вiд неi надiятися, а чого нi, се ми чей же не раз доказали в попереднiх статтях, замiщених у «Дiлi». Що поляки не протягнуть до нас руки до згоди, не зречуться добровiльно над нами опiки, не стануть на чисто демократичнiм i федеральнiм становищi етнографiчноi Польщi (а бодай не швидко стануть на нiм) – се ми, пожалься боже, дуже добре знаемо. Але саме для того iще i iще раз кажемо: тим гiрше для них!
ДЕЩО ПРО ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ
Вiдповiдь п. Т. Романовичу на статтю
«Хатнi справи украiнцiв»
У № 226 газети «Nowa Reforma» депутат Т. Романович опублiкував статтю за своiм пiдписом пiд назвою «Хатнi справи украiнцiв», спрямовану майже виключно проти моеi особи. Початок статтi виглядае, щоправда, як нiби вiдповiдь по сутi на поставлене мною на одному з передвиборних зiбрань запитання до шановних послiв лiвого напряму щодо iхнiх поглядiв на украiнське питання, але дальша, бiльша частина статтi цiлком сходить з визначеного на початку шляху. В моему виступi я закинув послам лiвицi, котрi в пiдходi до украiнськоi справи не мають широкоi самостiйноi програми, а навпаки, приеднуються до тактики тих, якi на словах нерiдко заявляють, що люблять украiнцiв, поважають iх, а як дiйде до дiла, то борються проти всiх украiнцiв пiд приводом, що вони москвофiли. Пiдкресливши важливiсть украiнського питання для нацiональноi справи полякiв, я застерiгав вiд надто поверхового пiдходу до того питання, вiд надто легковажного вживання термiнiв «порядний украiнець» i «москвофiл», бо дуже часто таке розрiзнення довiльне i не може бути об’ективно обгрунтоване.
У зв’язку iз специфiчними проявами галицького москвофiльства я назвав його домашньою суперечкою помiж украiнцями. Маючи на увазi, що боротьбу з ним визнав завданням, яке мае здiйснюватися передусiм силами самого украiнського народу. Дуже шкодую, що дальший хiд зборiв не дозволив менi ширше викласти своi погляди на рiзнi прояви москвофiльства, особливо галицького, щодо яких потрiбнi рiзнi форми боротьби. Зроблю це тепер не стiльки заради вiдповiдi Т. Романовичу, який це питання у своiй статтi збувае загальними фразами, скiльки заради важливостi самоi справи.
Украiнський народ, що налiчуе близько 20 мiльйонiв i займае великi простори вiд Сану до Кубанi, перебувае у вкрай ненормальному становищi. Історiя останнiх сторiч склалася так нещасливо для нього, що вiн вiдстав вiд своiх сусiдiв щодо розвитку як полiтичного i суспiльного, так й iнтелектуального. Подiлений на дуже нерiвнi частини мiж двома могутнiми державами, в однiй з яких усiма засобами полiтичноi влади i адмiнiстративного свавiлля утримуеться на рiвнi вегетування такою мiрою, що навiть його мова там е недозволеним плодом. У другiй користуеться, щоправда, опiкою конституцiйних законiв, але, позбавлений iмущих i впливових верств, надто мало може з неi користати.
Австрiйська конституцiя е par excellence[50 - Головним чином (фр.).] класовою конституцiею, конституцiею для привiлейованих класiв. А що iмущi i шляхетськi верстви у Схiднiй Галичинi зараховуються переважно до польськоi народностi, то i конституцiйнi доброчинства у переважнiй частинi вийшли на ii користь. Справдi, на паперi украiнцi отримали рiвноправнiсть, але життева практика показала зовсiм iнше. Украiнцям незабаром довелося переконатись, що конституцiя – це тiльки грунт, гiрше або краще оброблений, який сам, без пильноi працi i боротьби, не дасть хлiба. Переконалися, що за кожну установу, на яку теоретично мали право, треба було вести довгу i важку боротьбу, що кожну п’ядь полiтичноi територii треба було вiдвойовувати, iнколи цiлими роками. А сил, придатних для такоi боротьби, для такоi працi, було так мало! Чи ж дивно, що зайнятi цiею важкою щоденною боротьбою нечисленнi сили украiнськоi iнтелiгенцii, яка ослаблювалася майже щоденним дезертирством доведених до вiдчаю i кар’еристiв, ледве з нею справлялися i занедбували справи ширшi, загальнонацiональнi, звужували свiй кругозiр, нидiли в жалюгiднiй загумiнковостi? Чи дивно, що в таких умовах галицькi украiнцi не створили блискучоi лiтератури, не дали здiбних вчених, не створили промисловостi, здатноi до конкуренцii на свiтовому ринку? Чи дивно, що навiть такi елементарнi справи, як правопис i лiтературна мова, ще залишилися неусталеними, неопрацьованими? Навiть саме питання про суть украiнськоi народностi, про ii самостiйнiсть по вiдношенню до польськоi i росiйськоi народностей, про ii межi, умови ii цивiлiзацii i ii майбутне не перестало ще бути предметом суперечок, догмою, у яку однi вiрять, а другi не вiрять, тезою, яку однi пiдтримують, а другi заперечують рiзними аргументами?
Гадаю, що нiхто не дивуватиметься цьому, якщо врахуе фактичне становище украiнського народу, тягар завдань, якi у свiтлi цього становища падають на галицьких украiнцiв, непропорцiйнiсть iхнiх сил перед обличчям тягаря. Адже ця частка украiнського народу мае виконувати життевi функцii за весь народ, повинна утворювати стiльки цивiлiзацiйного капiталу, скiльки його потрiбно на покриття бюджету нацiонального життя усiеi Русi-Украiни. І що фатальнiше: найбiльша частина цього народу е повнiстю паралiзованою, не може нi людьми, нi капiталами допомагати у цiй працi галицьким украiнцям такою мiрою, як цього було б потрiбно. А тим часом у самiй Галичинi внаслiдок рiзних обставин боротьба за полiтичне iснування стае для галицьких украiнцiв з кожним днем важчою, з кожним днем менше дае надiй на успiх. Досить згадати хоча б постiйне пiдвищення плати за навчання, що разом з впровадженням шкiльноi форми i подорожчанням продуктiв та помешкань чинить вже тепер майже неможливим доступ до середньоi i вищоi освiти селянських дiтей, а систематично впроваджуваний целiбат духовенства повинен зменшити також i з цiеi сторони приплив нових поколiнь украiнськоi iнтелiгенцii.
Я далекий вiд думки все це приписувати якiйсь «польськiй iнтризi» або виводити з того якiсь закиди проти польського суспiльства. Добре знаю, полiтика – це гра сил, що в нiй мало мiсця для сентиментальних почуттiв i прагнень. Бажаю лише, щоб поляки належним чином зрозумiли становище украiнцiв. Бо хiба ж у свiтлi викладених тут фактiв не буде нормальною рiччю, що часом сумнiв може закрастись у душу навiть найпалкiшого украiнського патрiота? Що, спостерiгаючи безплiднiсть, малу результативнiсть i марнiсть зусиль невеликоi купки людей, спостерiгаючи, як всупереч iм на кожному кроцi випереджають нас конкуренти з одного i другого боку, як ми запiзнюемось у найкардинальнiших справах, вiн подумае собi: чи не краще кинути цю безнадiйну боротьбу за самостiйнiсть народу i приеднатися до сильнiших, багатших, краще органiзованих сусiдiв?
Ось те фатальне «бути чи не бути», перед яким споконвiку стоять украiнцi, активнi або пасивнi свiдки тiеi боротьби, яка точиться на iхнiй землi мiж польськими i московськими впливами. Це психологiчний грунт як украiнського полонофiльства, так i москвофiльства. Без сумнiву, на цьому психологiчному грунтi в рiзний час i в рiзних умовах виростають дуже рiзнi квiти. Придивiмося тiльки до рiзновидностей галицького москвофiльства.
Безсумнiвно, що поки Росiя залишаеться безпосередньою сусiдкою Австрii i поки всi европейськi держави вважають за вiдповiдне користуватися такими засобами боротьби, як шпигунство i взаемне кидання собi колод пiд ноги, доти в Галичинi е i будуть платнi росiйськi агенти, чи проiздом, чи своi, тутешнi. Не будуть ними украiнцi, то будуть поляки (на зразок Гендiгерiв), не будуть поляки, то будуть нiмцi, евреi, цигани. Цi москвофiли, а швидше слуги кожного з росiйських урядiв, його агенти i агiтатори, не е чимось специфiчно украiнським, як не е вони чимось специфiчно польським чи австрiйським. У Росii е подiбного типу австрофiли чи германофiли. Це мiжнародна хвороба, боротьба з якою е справою насамперед зацiкавлених урядiв, яким такi особи найбiльше шкодять. Що суспiльства, серед яких такi особи дiють, повиннi якнайбiльше ними бридитись i реагувати супроти них так, як того вимагае звичайна чеснiсть. У такому значеннi москвофiльство, як i усяка пiдлiсть, всяка продажнiсть i деморалiзацiя – це мiжнародне явище, гiдне загального осуду i боротьби з ним.
Чи я будь-коли сказав хоч слово на захист такого москвофiльства? Нiколи! Про таке москвофiльство нi у моему запитi, нi у вiдповiдi, який на нього дав п. Гольдман на зборах у ратушi, нi у тiй вiдповiдi, яку дав п. Романович у «Nowej reformie», не йдеться. Тут мова йде про специфiчне галицькоруське москвофiльство, на яке поляки почали нарiкати ще в 1848 р., яке справдi не без вини правлячих у Галичинi польських сфер вiд 1848 р. дотепер мало певнi успiхи. Повторюю, не без вини польських сфер, – з одного боку, правлячих i керуючих, а з другого боку, польських сфер, що називають себе демократичними, голосних на фрази i дволичних у своiх дiлах. Таке москвофiльство бiльше подiбне до секти, нiж до полiтичноi партii. Покiйний Драгоманов порiвнював iх з сектою охохохiв, яку так назвали за постiйне зiтхання: «ох! ох! ох!». Наша москвофiльська секта зiтхае до Росii, якоi, як правило, не знае, до нацiональноi едностi з великим росiйським народом, про який не мае поняття, до росiйськоi мови, лiтератури, на якiй не читае. Нерiдко ця секта зневажае свою рiдну украiнську мову; намагаеться писати ламаною росiйською, або швидше церковною, перемiшаною з украiнiзмами i полонiзмами. Ця секта нерiдко зiтхае за православ’ям як за единою нацiональною всеруською вiрою, не маючи поняття, чим е сучасне казенне росiйське православ’я. Я був би не гiдним зватися украiнцем, якщо б появу й iснування цiеi секти назвав чимось корисним, бажаним для розвитку украiнцiв. Вiд початку своеi лiтературноi дiяльностi я намагався боротися з цiею сектою, але робив це не пустими аргументами, бо знав, що цi люди аргументiв не слухають, а позитивною працею, лiтературною i науковою, бо тiльки праця здобувае грунт, привчае поволi людей до незвичайного для них ранiше способу мислення, а в багатьох замiсть сумнiву i розпачi породжуе бадьорiсть i почуття вiри у власнi сили, в майбутне власного народу. Чи я чогось у тому напрямi добився, не моя справа судити. Але вiдверто мушу сказати тiльки те, що якщо галицькi поляки мали дотепер щирий намiр боротися з таким москвофiльством, то не лише зовсiм нiчого не добилися в тiй боротьбi, але тiльки сприяли – напевне, несвiдомо – його зростовi. Пан Романович так патетично говорить про цю справу: «Ми не можемо визнати домашнiм, внутрiшнiм спором питання, чи украiнець стоiть на нацiональноукраiнському, чи на всеросiйському грунтi. На мiй погляд, домашнiм спором помiж украiнцями е боротьба мiж тими украiнськими таборами, якi визнають окремiшнiсть Русi вiд Росii, не вiдрiкаються вiд своеi нацiональноi мови, свого нацiонального духу, своiх звичаiв, а вiдрiзняються чи то в соцiальних справах, чи в питаннях полiтичноi тактики. І можу ствердити, що польська партiя, до якоi я належу, не втручалася нiколи до спорiв мiж Романчуком, з однiеi, а Барвiнським та Вахнянином, з другоi сторони. Бо тут борються мiж собою украiнцi, з яких однi нинi стоять за опозицiйну полiтику, другi – за те, щоб знову з допомогою покiрностi i пiдлеглостi урядовi намагатися отримати щораз новi здобутки для украiнськоi нацiональностi. Але хто виступае пiд гаслом «одна мова i одна вiра вiд Карпат аж до Волги», хто украiнську мову перетворюе на росiйську, хто (як один невдалий кандидат на минулих виборах) в iм’я цього гасла приймае православ’я i намагаеться його поширювати серед унiатського люду, хто у виданнях для украiнськоi людностi ширить обожнювання царя, – з тим слiд боротися як з ворогом Польщi i Русi. І якщо справжнi украiнцi борються з цим смертоносним напрямом, то ми, поляки, без рiзницi партiй, маемо право i обов’язок стати на боцi украiнцiв проти москвофiлiв, якi хочуть згубити свою власну народнiсть. Це невтручання до внутрiшнiх справ мiж украiнцями, це законна боротьба з ворогом, просте здiйснення обов’язку самооборони. Виконуючи той обов’язок, польська демократiя зовсiм не виступае проти засади, згiдно якоi вiдносно украiнцiв дiе на основi справедливостi. І визнання нацiональних прав, так само як не порушуе засад справедливостi й волi той, хто вiдштовхуе вiд стрiхи своеi або брата свого злочинну руку, яка пiдкладае до тоi стрiхи вогонь».
