скачать книгу бесплатно
Ну, як ви отрясетеся з людей, зрештою, щирих i трудящих, та вихованих в тому, що говорять по-народному, а читати по-народному не можуть, а вид фонетики млоiть iх коло серця? Що ви з ними зробите? Назвете iх зрадниками, людьми пiдлими, чи що? Але в такiм й анальфабети були би такими самими зрадниками, бо й вони фонетики читати не можуть. Тут лишаеться тiльки одно: терпливiсть, вирозумiлiсть на людськi слабостi i невтомима праця над пiдношенням загального рiвня просвiти не тiльки серед «темних» мас, але й серед iгнорантноi та гордоi на свою iгноранцiю нашоi iнтелiгенцii. Існування сього язикового москвофiльства, се наша органiчна слабiсть, а не жодна вина, котроi б ми мусили каятися, не жоден грiх, з котрого би треба сповiдатися i обiцювати поправу. Виною, грiхом, хибою моральною ми можемо вважати хiба наше загальне лiнивство, безхарактернiсть, крутiйство та лизунство, – та всi тi прикмети однаково поганi чи у москвофiлiв, чи у народовцiв, чи у радикалiв.
«Руська народнiсть мае розвиватися на основi чисто австрiйськiй», – мав говорити гр. Баденi. І тут мусимо сказати: нi, не мiг сього говорити! А коли говорив i нiхто з русинiв не запротестував проти сього, не вказав на абсурднiсть тих слiв, то видно, що тi слухачi i сим разом не тямили, що мають язик у ротi. Руська народнiсть, ота, що сидить вiд Сану аж по Кавказ, мае розвиватися на основi чисто австрiйськiй? Що ж се за основа така? Котра народнiсть у Австрii розвиваеться на основi чисто австрiйськiй? Чи поляки, чи нiмцi, чи чехи? Здаеться, що кожда народнiсть розвиваеться на своiй народнiй основi i бiльш нi на чiм.
Що за кульпаркiвська iдея[33 - Божевiльна iдея (вiд назви околицi Львова, де була i е психiатрична лiкарня).] казати киiвлянам, полтавцям чи харкiвцям розвиватися на основi чисто австрiйськiй! Та нi, навiть коли ограничити межi тоi народностi до Збруча i Карпат, то й тодi се речення абсурд. Як ми викинемо з основи нашого народного розвою думи козацькi, Котляревського, Шевченка, Костомарова, Антоновича та Драгоманова, а навiть Гоголя? Чи «Правда» вважае австро-рутенiзм в дусi покiйного Малиновського iдеалом нашого розвою? В такiм разi не сумнiваемося, що навiть мiж нашими галичанами вона не багато найде прихильникiв. Маси не тiльки iнтелiгенцii, але й простого народу розумiють добре, що ми насамперед русини, а потiм австрiяки, що ми не русини для Австрii, але австрiяки для Русi, то есть, що з Австрiею в’яже нас не що бiльше, як та свобода, яку тут маемо, як та можнiсть розвивати свою народнiсть, зглядно бiльша, нiж е у Росii.
Та проте ми не забуваемо i не смiемо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу е в Росii, що там повстали i працювали та й працюють найбiльшi таланти нашого письменства, найкращi робiтники нашоi науки, що там, а не в Австрii, помимо всяких тискiв виросло найкраще з усього, чим може нинi повеличатися наша духовна скарбниця, що натомiсть у Австрii помимо хваленоi опiки (вона на дуже сорокатiм конi iздила) деревце нашого духового i полiтичного життя вийшло мiзерною карлючкою, покритою поганими паростями та грибами, а зате дуже рiдкими i дрантивими плодами.
І дармо «Правда» силуеться нас умовити, що лiва нога – то головний орган усього тiла i що все тiло повинно розвиватися вiдповiдно до того чобота, котрий надавлюе нагнiтки на тiй лiвiй нозi i що тi нагнiтки – се «тривкi пiдвалини нашого розвою». Ми розвиваемося самi для себе i на своiй власнiй основi, ми мусимо бути вiрнi Австрii з горожанського обов’язку, але ся вiрнiсть не повинна заслiплювати нас, не повинна спиняти нас вiд справедливоi оцiнки добродiйств. І Австрiя також не повинна забувати, що вона не ступа, в котрiй би можна одну народнiсть об другу товчи, мов логазу, але противно, що розвiй поодиноких народностей, то ii власний розвiй, то скрiплювання ii сили, що свободи i полегшi, даванi поодиноким народностям, се капiтал, що несе подвiйний процент, бо раз – скрiплюе тi народностi, а по-друге – творить iх центрами, притягаючими для братнiх народностей за кордоном. Цiле фатальне нещастя Австрii е, що вона сеi простоi речi нiколи не розумiла i досi не розумiе.
Ми не хочемо бiльше говорити на сю тему; може, ще коли прийде нагода, а тепер скажемо ще одно. «Правда» кiнчить свiй полiтичний декалог так: «Треба боротися з усiми, що допускаються в тiм взглядi (т. е. в русько-австрiйськiм) якихось суперечностей або неясностей».
Хто се тi грiшники? Зразу «Правда» вказуе москвофiлiв, а потiм приплiтае й радикалiв. Яких суперечностей та неясностей допускаються радикали? Чи вони гiршi русини вiд Барвiнського? Чи, може, конспiрують проти Австрii? «Правда» не вказуе фактiв, а тiльки знае одно: гузя на радикалiв! Хiба тим немилий радикалiзм «Правдi», що, як вiрно каже «Дiло», «освiдомлюе селянина про його права та виступае проти шляхотсько-польських порядкiв у Галичинi». Але коли так, то що ж би «Правдi» говорити про австрiйську iдею державну i про «чисто австрiйську основу?» Адже вiрнiше було би сказати про iдею iсторичноi Польщi, про польськошляхетську основу.
Для iдеi iсторичноi Польщi москвофiльство, яке б воно не було, – лютий ворог, коли тимчасом для Австрii воно вчора було неприязне, нинi робиться приязне, а завтра може статися обов’язковим. Для польсько-шляхетського панування в Галичинi радикалiзм справдi страшнiший вiд москвофiльства, i, елiмiнуючи його з руськоi народноi роботи, «Правда» добре показала, на чий млин воду горне. Та й коли «Правда» велить великим русинам боротися з усiми, хто «в тiм взглядi» допускаеться якихось суперечностей i неясностей, то повинна би сама поперед усього боротися з д. Барвiнським, котрий, напр., засiдае i е головою в товариствi iм. Шевченка, до котрого належать i де працюють також радикали. Або д. Барвiнський повинен би виступити з такого товариства. Адже як боротьба, то боротьба!
Зарiвно «Правда», як i «Буковина», люблять покликатися на рiзнi слова гр. Баденi i цитувати iх як «письмо Святе». «Що сказав менi гр. Баденi?» – заповiдае проф. Стоцький у заголовку своеi статтi про реальну полiтику i з великим пiетизмом приводить мудре речення: «Коли русини будуть сильнi, освiченi та багатi, тодi кожде правительство мусить iм дати те, чого iм буде треба». Я також мав те щастя говорити з гр. Баденiми, i здаеться, що зо мною вони говорили навiть щирiше, нiж з проф. Стоцьким, бо один iз них сказав менi речення, котре становить властиво другу половину, конечне доповнення того, яке я власне сказав:
«Були б ми дурнi, якби, маючи власть у руцi, не визискали ii в той спосiб, щоби якнайдовше не дати русинам стати сильними, багатими i освiченими, тим русинам, в котрих щиру прихильнiсть для наших iнтересiв не вiримо».
А один iз гр. Баденiх швидко по «новiй ерi» мав сказати до одного руського посла: «Все те, чого жадають Романчук i товаришi, ми вам дамо, дамо вам ще бiльше, але жадаемо вiд вас одного – вашоi душi». Се значить: щироi, безоглядноi служби нашим, шляхетсько-польським iнтересам. Тодi той посол вiдразу зацукався i не продав душi. Добродiй Романчук по якiмось часi, коли пани-поляки почали добиратися до його душi, також зацукався, хоча до ясного розумiння ситуацii не дала йому дiйти та двозначнiсть, якою сам вiн вiд самого початку застелював собi дорогу: чи маеться тут дiло з поляками, чи з правительством?
Добродiй Романчук, мабуть, i досi ще думае, що вiн робив угоду з правительством. З поступування тих, котрi тепер перейняли його роль, видно без найменшого сумнiву, що ходило тут о угоду з репрезентацiею польськоi шляхти; iлюзiя угоди з правительством могла повстати i держатися досi тiльки обставиною, що та шляхта рiвночасно держить керму правительства в Австрii. Але се обставина припадкова, котра як не тепер, то в четвер може змiнитися. А що ж тодi почнуть панськi лакеi, коли й самих панiв випросять за дверi?
З ГОСТЮВАННЯ У ПРАЗІ
1. Прага – чеське мiсто
Я ще увесь пiд враженням цiлотижневого перебування у надвлтавськiй столицi. Враження сильне i тривале. Коли намагаюсь точнiше осмислити його, сформулювати словами, завжди мимоволi в моiй уявi вимальовуеться щось подiбне до киплячого казана, осередка великоi паровоi фабрики. Щось шумить, клекоче, безупинно мчить у рiзнi кiнцi, працюе, зносить докупи, збирае, громадить, складае, приводить у порядок, потроху перетворюе i змiнюе, i все це з якимось гарячковим поспiхом i з невтомною енергiею, серед гучних вигукiв, рiзноманiтних i не завжди, влучних гасел i пiд звуки голосноi i завжди гармонiйноi музики.
Прага справляе враження великого европейського мiста з багатою iсторичною традицiею. На вулицях, незважаючи на спеку, величезний рух, що тривае до пiзньоi ночi, майже за пiвнiч. На центральних вулицях i площах, таких, як площа Св. Вацлава, – електричне освiтлення, в театрах сила-силенна публiки, численнi кав’ярнi, пивнi, лiтнi ресторани майже завжди повнi людей, i то також до пiзньоi ночi; густо снують трамваi, омнiбуси i коляски, перевозячи маси людей. Щодо цього Прагу з усiх австрiйських мiст, за винятком Будапешта, можна порiвняти хiба що з Вiднем, з яким ii спорiднюе багатство давнiх iсторичних пам’яток, старовинних будiвель, веж, костьолiв i т. п. Це багатство старовини у Празi справляе ще бiльше враження, нiж у Вiднi, оскiльки зосереджуеться на вiдносно меншiй площi, не врiвноважуеться такою кiлькiстю нових i величних споруд, як у Вiднi.
І ще одне. Старовинний характер Праги тим сильнiше вкарбовуеться у пам’ять, що дуже вiдрiзняеться вiд характеру всiх околиць, що оточують мiсто. У який би бiк вiд мiста не поiхав, скрiзь мимоволi впадае в очi сила, iнтенсивнiсть i разом з тим молодiсть цивiлiзацiйноi працi. Охайнi, заможнi села, чудовi шосейнi дороги, рацiонально обробленi поля, мурованi мости, будинки також мурованi, i все це нове, свiже, дерева вздовж дорiг молодi, однакового розмiру. Здаеться, нiби вся ця краiна щойно за якихось останнiх 20—30 рокiв, пiсля великоi катастрофи, що прокотилася над нею, пiдвелась зненацька якимось гiгантським зусиллям ii мешканцiв i зробила цей могутнiй ривок так, що змогла повнiстю стерти слiди цiеi катастрофи.
Також впадае в очi тому, хто приiздить у Прагу, ii виразно пiдкреслений, домiнуючий нацiонально-чеський характер. Проходячи вулицями Праги, скрiзь бачимо чеськi написи, чуемо чеську мову, помiчаемо чеськi газети в руках як службовцiв, так i у вiзникiв. Бiльше того, написи на магазинах, установах, плакатах пiдкреслюють чеський характер установ, чеське походження виробiв, чеськi фабрики, чеську торгiвлю, чеськi кооперативи, чеськi банки i т. п. Мимоволi пригадуеться, що все це таке недавне, здобуте так швидко, таким величезним зусиллям чеського народу, що Прага ще на початку цього столiття була нiмецьким мiстом, що патрiарх слов’янськоi фiлологii Добровський сумнiвався тодi, чи зможе чеський народ ще вiдродитися до самостiйного нацiонального життя, i перед нашими очима постае незвичайна картина, яка окрилюе розум i серце, картина народу, що вiдроджуеться з попелу, як здорова гiлка на старому, розчахненому громами стовбурi. І водночас, дивлячись на цю нову чеську Прагу, в якiй нiмецька стихiя, недавно ще домiнуюча, розтанула дощенту, щезла майже безслiдно, стае нам ясною лють австрiйських нiмцiв з приводу целiйськоi гiмназii[34 - Запровадження словенських паралельних класiв при гiмназii в Целi було приводом виходу з австрiйського уряду нiмецьких буржуазних партiй (червень 1895 р.).]. О так! Хто обпiкся на гарячому, той дме на холодне.
Те, що цей нацiонально-чеський характер Праги не поверховий, не обмежуеться написами i плакатами, а сягае вглиб, випливае, так би мовити, iз самоi сутi празьких мешканцiв, справа загальновiдома i неодноразово пiдтверджувалась сумлiнними спостерiгачами. Щоб переконатись у цьому, досить хоч трохи поговорити з будь-яким перехожим з нижчих i найнижчих верств празького населення.
– Ну от, пане, – говорив менi служитель, якого я розпитував про готелi i розташування деяких вулиць i який, проводжаючи мене до потрiбного мiсця, сам завiв зi мною розмову на полiтичну тему, – тепер можемо бути певнi, що нiмцi не проковтнуть нас!
– Звiдкiля ця впевненiсть? – запитав я.
– Аякже! Досi заявляли, що ми безсилi, що весь чеський рух – це штучна агiтацiя, що нашi депутати не тямлять у полiтицi! А тим часом виявилося, що нашi депутати привели до падiння iхню коалiцiю. Виявилось, – додав з гордiстю, – що управляти Австрiею без нас i всупереч нам не можна. Мусять рахуватися з нами. Мусять скасувати це виняткове становище у Празi. Мусять переконатись у тому, що чеський народ – це не груша, яку можна схрупати.
У кiнцi вулицi, якою ми йшли, показалася висока башта з вузькими загратованими вiкнами, з старовинним рiзьбленням i кам’яними прикрасами.
– Ось бачите, – додав мiй спiвбесiдник, стишивши трохи голос i вказуючи на башту, – у цiй баштi, в будинку, що до неi прилягае, судили «покрокарiв», отих омладiнiстiв[35 - Йдеться про учасникiв «Омладiни», руху чеськоi студентськоi i почасти робiтничоi молодi, що розвивався в руслi дрiбнобуржуазного «прогресистського» (по-чеськи «покрокарського»). Рух був неоднорiдним, включав як прибiчникiв соцiал-демократii, так i реакцiйних дiячiв.]. Вони i досi сидять там, аякже! І Гайн, i Рашин, i Сокол сидять. Деякi вже повиходили, а тi ще й досi сидять. О, коли б iх судили сьогоднi, певне, не засудили б. Знаете, нещодавно вiдверто писалося в газетах, що iх засудили невинно, що iх повиннi випустити.
Те, що i «народописна» виставка, вiдвiдини якоi було основною метою поiздки в Прагу, так само мае нацiонально-чеський характер, справа цiлком природна: що цей характер пiдкреслено дуже сильно, що в численних менших або бiльших деталях все зроблено для того, щоб надати виставцi рис нацiональноi демонстрацii, полемiчного антинiмецького характеру, що цей характер ще сильнiше виявляеться в тих незлiченних вiдвiдинах, колективних екскурсiях, гостинах, бенкетах, вiтальних промовах i тостах, приводом яких, метою i темою е виставка, це справа, можливо, не така природна, але тим бiльше правдива.
Не настiльки природна тому, що з назви «чесько-слов’янська народописна виставка» можна було б зробити висновок, що характер ii виключно науковий, а однiею з головних рис науковостi е безстороннiсть або, точнiше, справедливий розподiл свiтла i тiнi. З цього погляду також не цiлком зрозумiлою е демонстративнiсть, те, що ми не чуемо протилежних голосiв, що нiмцi здебiльшого мовчать про виставку, не полемiзують, не агiтують проти неi. Однак у повiтрi нiби носиться гарячковий подих глибокозатаеноi, але запеклоi нацiональноi боротьби, в якiй обидва табори напружують усi своi сили, а табiр чеський, хоч вдае iнодi, що вiн покривджений, гноблений i перебувае пiд загрозою, здаеться менi насправдi сильнiшим, завзятiшим у боротьбi, сповненим запалу i близького трiумфу.
Те, що я сказав про демонстративнiсть, яка, мовби згусток шумовиння на морських хвилях, носиться над празькою виставкою, не применшуе ii глибокого значення, ii наукового характеру. Оглянувши багатство ii експонатiв, наскiльки це було можливим протягом кiлькох днiв, можу пiдтвердити, що не буде перебiльшення у словах однiеi з чеських газет, яка висловилась, що це перша, влаштована у такому широкомасштабному народному дусi виставка в Європi, що вiдносно ii розмiрiв i багатства жодна iз дотеперiшнiх виставок такого роду не може з нею зрiвнятися.
2. Етнографiчна виставка
Виставка, яка приваблюе сьогоднi сотнi тисяч глядачiв з усiеi Чехii, з усiеi Слов’янщини, не е етнографiчною у вузькому розумiннi цього слова. Етнографiя як така, тобто представлення побуту, звичаiв, одягу i виробiв простого народу, ще не пiдхопленого течiею новiшоi цивiлiзацii, займае на празькiй виставцi навiть порiвняно невелике мiсце. А вже того, що так часто повторюють чеськi патрiоти, щоб саме ця частина виставки доказувала якусь цивiлiзацiйну самостiйнiсть, вiдрубнiсть i оригiнальнiсть чеського племенi, певне, жодна мисляча людина i в гадцi не матиме. Адже загальновiдома рiч, що етнографiчна наука, якщо не обмежуеться розглядом одного племенi, виявляе у настроях, поглядах, звичаях i шляхах цивiлiзацii народiв набагато бiльше подiбностi, нiж вiдмiнностей.
Загалом празька виставка 1895 р. е власне цивiлiзацiйноiсторичною у широкому розумiннi слова. У величезних ii експозицiях намагалися умiстити все, що може дати уявлення про чеську землю i ii народ, всi галузi його життя, вiдомостi про його минуле – вiд найдавнiших часiв до наших днiв, в його антропологiчних i розумових рисах, в його цивiлiзацiйнiй працi в галузi промисловостi, науки, мистецтва i лiтератури, в його суспiльному i нацiональному устроi. А якщо в усiй масi зiбраних i виставлених речей мало бачимо прачеського, оригiнального i суто чеського, якщо, навпаки, вся виставка якнайповнiше iлюструе нам цей великий i незаперечний iсторичний факт, що маемо тут справу з прищепленим слов’янським паростком, який могутньо розрiсся на грунтi германо-латинськоi цивiлiзацii, то все-таки виставка у багатьох вiдношеннях е незмiрно повчальною.
І вже прямо-таки мусить вона викликати захоплення i повагу до сучасного нам чеського народу, до його великоi працьовитостi, енергii, старанностi, до пiетизму перед стародавнiми пам’ятками його буття, до його почуття порядку i систематичностi, що на цiй виставцi, створенiй зусиллями численних товариств, комiтетiв i окремих осiб, зусиллями буквально всього чеського народу, зазнае справжнього трiумфу.
У цьому планi особливо для нас, неорганiзованих полякiв i украiнцiв, празька виставка е прекрасною школою. Адже етнографiчних пам’яток, народних виробiв е у нас теж чимало, навiть, можна сказати, далеко бiльше, нiж у Чехii, бо наш народ нижче стоiть щодо освiти, а отже, новiшi цивiлiзацiйнi форми не здолали ще стерти старих рис такою мiрою, як це сталось у чехiв. Проте яким невмiлим, уривчастим, дилетантським мусимо ми назвати наше збирання, упорядковування й експонування тих пам’яток на львiвськiй крайовiй виставцi, якщо порiвняти з тим, що зробили у себе чехи! І якщо празька виставка iмпонуе нам у тiй частинi, де ми в порiвняннi з чехами багатii, то що ж говорити про iншi вiддiли краезнавства, в яких чеському багатству ми можемо протиставити хiба що нашу вбогiсть i недолугiсть? І ще з одного, може, найважливiшого боку, празькiй виставцi слiд стати для нас школою i зразком. Як вона почалась? Простий, але енергiйний громадянин Шуберт, директор чеського театру, був iнiцiатором влаштування цiеi виставки.
Сталося це пiд час великоi ювiлейноi виставки у Празi 1891 р. Вiддiл краезнавства займав тодi скромне мiсце: чеська хатинка i так званий ретроспективний павiльйон – ось i все, тобто острiвець серед моря iнших розкiшних i багатих павiльйонiв, та саме його вiдвiдувало найбiльше людей. Це дало привiд для розширення цього острiвця, для створення з нього цiлоi спецiальноi виставки.
Що ж далi? Хiба п. Шуберт звернувся до якихось достойникiв, князiв, таемних радникiв чи iнших великих панiв, шукаючи у них протекцii? З нашоi точки зору, не був би майже едино природний шлях, що веде до мети.
У Чехii, очевидно, iснуе iнше уявлення про прямi i кривi лiнii, бо п. Шуберт звернувся передусiм до всiх визначнiших чеських дiячiв у галузi народознавства, до товариств, якi мають народознавчi колекцii, до провiнцiальних музеiв, до окремих осiб – ентузiастiв збирання рiдних пам’яток, i цей шлях справдi виявився найпростiшим, дав блискучi плоди.
Празька виставка не тiльки народо- i краезнавча, а народна, демократична. Весь чеський народ спричинився до ii створення, вона пройнята народним, демократичним духом, ii покровителем не е жоден князь по кровi, жоден пан з великою митрою або з великим гербом, а простий громадянин Чехii, якого, завдяки довiр’ю спiвгромадян, висунуто на пост президента Праги, – п. Ченек Грегор. Почесними президентами виконавчого комiтету також е не князi, або золотi комiри; поруч двох графiв, з яких один належить до числа найсвiтлiших борцiв за права чеського народу (граф Гаррах), ми бачимо двох ветеранiв науковоi працi: Карела Адамека, посла, i Фр. Бартоша, найвизначнiшого сьогоднi чесько-моравського етнографа.
Справжнiм головою комiтету е вiдомий граф-радикал доктор юридичних наук Вл. Лажанський, а в числi вiце-президентiв бачимо одних знаменитостей – але не завдяки знатному роду або гербам, а завдяки працi i здiбностям, – це професор унiверситету Гостiнський, голова чеського експортного товариства Артур Генслер i Ф. А. Шуберт, директор чеського театру в Празi. При такому демократичному складi керiвництва не дивно, що i вся ця робота велась вiдповiдним чином, без пiдлабузництва, без протекцiоналiзму до всiляких «персон», без поблажок для «любимчикiв» на шкоду справi, внаслiдок чого проти керiвництва нема жодних ремствувань та образ, а серед населення виставка користуеться великим успiхом. Всi дивляться на неi з гордiстю як на великий доказ живучостi народу, як на блискучу подiю в його життi.
Кожен чех в мiру сил i можливостей також прагне спричинитися до прославлення цiеi подii, прагне покласти i свою цеглинку до величноi споруди. Уже з перших вiдвiдин виставки я мав нагоду у тому переконатись. В центральному павiльйонi виставки, бiля входу, знаходиться величезний зал. Посерединi, серед зелених екзотичних рослин, – пiдвищена платформа пiд балдахiном. Вглибинi портрет цiсаря, над яким чеська корона. Коли я увiйшов до зали, було ще небагато людей, тобто iх було кiлька сотень, але на фонi величезноi споруди iх здавалося небагато.
Ледве я встиг трохи роздивитись, як середина зали наповнилась кiлькатисячним натовпом, що зосередився навколо платформи. З таблички, яку хтось тримав над головою, я довiдався, що це екскурсiя з Тжебовнiц у Пiвнiчнiй Чехii. Залунали вiтальнi промови, у вiдповiдь на якi звучали не дуже голоснi вигуки: Прекрасно! Слава! Потiм виступали керiвники екскурсiй – однi голосно й палко, iншi скромно. Врештi несмiливо виступив один з учасникiв i сказав щось приблизно таке:
«Ми прибули сюди з пiвнiчних окраiн чеських земель, звiдтiля, де найтяжче живеться, де найбiльше загрожуе нiмецьке засилля. Ми хочемо пiднестися духом, зiгрiтися, освiжитись, побачити, чим е i чим були нашi чехи-брати в iнших мiсцях. Кожен поспiшае сюди показати, що цiкавого, суто нацiонального, цiнного – чи то в одязi, звичаях, виробах, чи то в результатах розумовоi працi народу е в його краях. Ми бiднi на це, у нас немае нiчого такого цiкавого. Нашi давнi нацiональнi риси стерлись. Одначе ми не могли приiхати сюди з порожнiми руками. І ось вам наш скромний подарунок – ми вручаемо його виконавчому вiддiлу виставки з проханням використати, як вiн визнае за потрiбне».
За цими словами промовець – простий чеський селянин – вiддав у руки п. Лажанському банкнот у 1000 ринських. Не надто гучнi оклики «слава» привiтали цю промову. Наступного дня в газетi згадано про це коротко як про подiю дуже буденну.
Селяни з Тжебовнiц, певне, не iхали на виставку коштом покровителiв або повiтових рад.
3. Опис виставки
Перш нiж перейти до бiльш детального опису празькоi виставки, хотiв би звернути увагу на ще одну обставину, на мою думку, дуже важливу i характерну для чехiв. Маю на увазi iх працездатнiсть i спосiб мислення, якi просуваються не лише швидко, а й безперервно, без вiдпочинку, послiдовно, не вихоплюючись вперед понад сили, щоб згодом, виснажившись, впасти на пiвдорозi i нидiти роками. Велике народне зусилля, яким, безперечно, можна вважати празьку ювiлейну виставку 1891 р., не тiльки не вичерпало фiзичних, фiнансових й iнтелектуальних сил чехiв, але, можна сказати, iх подвоiло i потроiло.
Я був тодi присутнiм на з’iздi прогресивноi слов’янськоi молодi. Можу без хвастощiв сказати, що представники польськоi i украiнськоi молодi мали тодi перевагу над чеською молоддю щодо теоретичних знань, широти i зрiлостi суспiльних i полiтичних поглядiв; вони мали переважаючий, вирiшальний вплив на складання i формулювання програми прогресивноi слов’янськоi молодi в Австрii.
Вiдтодi минуло чотири роки. Що сталося у нас за цей перiод? Польський молодiжний прогресивний рух розтанув майже безслiдно; украiнський, що втiлився в органiзацii радикальноi партii, пiсля короткочасного спалаху енергii значно ослаб i якщо сьогоднi залишив слiди, то хiба лише серед простого народу, бо серед молодi наступила деяка реакцiя i занепад полiтичноi думки. А тим часом у Чехii на основi тогочасноi програми виникла могутня прогресивна партiя, що, незважаючи на поразки, яких зазнала у великому судовому процесi омладiни i яких завдало iй виняткове становище, здобувае дедалi мiцнiший грунт в усiй Чехii i Моравii i вже сьогоднi е суперником пануючiй партii молодочехiв, а з часом, безперечно, набереться ще бiльше сил.
Саме цю послiдовнiсть бачимо i в кожнiй iншiй дiлянцi. З невеличкого етнографiчного i ретроспективного вiддiлу на виставцi 1891 р. виросла велика краезнавча виставка 1895 р. Але й цим чехи не обмежились, i вже сьогоднi дуже серйозно обговорюеться питання збереження великоi кiлькостi цiнностей теперiшньоi виставки для використання ii як основи у великому крае- i народознавчому чеському музеi, що мае бути створений у Празi. Беручи до уваги великi практичнi здiбностi та енергiю людей, якi це задумали, можна сподiватись, що музей незабаром стане доконаним фактом. Те, що вiн щодо багатства матерiалiв, добору i систематизацii експонатiв уже з самого початку створення буде, безперечно, найбагатшим з-помiж усiх провiнцiальних музеiв Австрii, – в цьому вже сьогоднi сумнiватися не можна.
Як вiдомо, теперiшню виставку влаштовано на тому самому мiсцi, що й попередню, використавши значною мiрою тi самi павiльйони, що були на виставцi 1891 року, хоч план теперiшньоi виставки дещо iнший. У центрi ii – величезний «народописний» павiльйон, у якому мiститься переважна бiльшiсть зiбраних експонатiв. Бiля його входу гарний сквер з квiтами, обабiч – широкi вулицi, де, крiм менших павiльйонiв й адмiнiстративних примiщень, по обидва боки скверу стоять два великi будинки; в одному мiститься «музей мiста Праги», в другому «виставка чеських товариств».
Перед центральним павiльйоном – невеличкий круглий концертний павiльйон, де щовечора грае оркестр. Праворуч вiд головного входу етнографiчного павiльйону великим пiвколом розташувалися павiльйони: шкiльний, сокольський[36 - Присвячений дiяльностi «Сокола», чеськоi масовоi фiзкультурноi i громадсько-полiтичноi органiзацii, заснованоi 1862 р. у Празi.], пожежноi охорони, городництва, далi археологiчний, вiдомий пiд назвою «пра-епоха чеськоi землi». Трохи вiддалiк – оригiнальна будiвля – справжня копiя середньовiчного замку, збудованого над урвищем, обнесеного глибоким ровом з перекинутим пiдйомним мостом. Замок мурований з тесових каменiв, з високою вежею, бiйницями, великою брамою i мае назву «граду Кокожина»; вiн мiстить у собi, крiм дiорами, яка зображае «розгром Сасiв пiд Грубою скелею» – епiзод, взятий iз однiеi з поем, що входять до складу «Короледворського рукопису», багату колекцiю давньоi чеськоi зброi, починаючи вiд пращ i крем’яних стрiл доiсторичноi людини i кiнчаючи XVII сторiччям.
У сiнях замку загальну увагу привертае важкий масивний вiз, який застосовували в гуситських вiйнах, – оригiнальна рiч, що служила як для транспорту, так i для спорудження рухомих укрiплень, або так званих таборiв. Вiдомо, що вiд гуситiв тип такого воза перейняли украiнськi козаки. Кожний iз перелiчених тут павiльйонiв сам по собi е чудовою iлюстрацiею до певних сторiн життя i розумовоi працi чеського народу.
Увiйдiм, наприклад, у шкiльний павiльйон. У головному залi – скульптура Коменського, усi видання його творiв i те, що може iлюструвати розвиток чеських шкiл вiд часiв незабутнього творця сучасноi педагогiки. А саме старi пожовклi видання букварiв i чеських пiдручникiв, друкованих огидним «швабахом»[37 - Рiзновид готичного шрифту.], шкiльнi зошити з розмальованими iнiцiалами на титульних сторiнках; безлiч моделей шкiльних будинкiв, починаючи вiд старих, скромних, перетворених у школи сiльських халуп, кiнчаючи сучасними дво- або триповерховими спорудами, здебiльшого мурованими, зрiдка дерев’яними, з городцями, розсадниками фруктових дерев i т. п. А от усе внутрiшне обладнання сiльських шкiл з безлiччю наочного приладдя: карт, креслень, моделей навчальних предметiв, колекцiй з природознавства, ручних виробiв, гiмнастичних приладiв i т. п.
Усе це не звалене в одну купу, не зiбране з рiзних мiсцевостей з метою показати найкращi речi для створення iдеальноi картини, яка в дiйсностi не iснуе. Нi, тут представлено експонати вiд кiлькох десяткiв округiв – мiських i сiльських, багатших й убогiших – майже фотографiчне вiдтворення картини народних шкiл разом з усiм, що в них е. А поруч сотнi фотографiй iз зображенням шкiл, вчителiв, шкiльноi дiтвори. Але навiщо тут фотографii, якщо кожного дня сюди приводять сотнi шкiльноi дiтвори. Мов струмки з усiх кiнцiв краiни, пливуть день у день на виставку численнi лави шкiльноi дiтвори, хлопцiв i дiвчат, з учителями i вчительками, з пiснями, прапорцями i табличками, що вказують, звiдки вони прибули.
Протягом тижня, який я провiв у Празi, таких екскурсiй пройшло принаймнi 20. Дiтей розподiляли на групи, водили iх непоспiхом, не пiдганяли, не втомлювали, а пiд час оглядин влаштовували для них довгi вiдпочинки, давали перекусити, так що ввечерi вони виглядали так само бадьоро, як i зранку. Я замилувався, дивлячись на них: з iхнiх облич, одягу, рухiв було видно, що чехи люблять свое майбутне, свое молоде поколiння так само палко, так само розумно, як i свое минуле.
З яким захопленням бiля дiтей юрмилися люди, коли тi, оглянувши виставку i вiдпочивши, виходили на майдан, щоб почати своi звичнi iгри й танцi. Якими сердечними, ласкавими вигуками заохочувала, пiдбадьорювала публiка цих дiтей! Ось школа для дiвчат з якогось мiстечка поблизу Праги танцюе пiд звуки народних пiсень. Простенькi танцi i пiсеньки, схожi на нашi веснянки i гагiлки. Дiвчата спочатку, як видно, трохи соромляться публiки, що придивляеться до них. Та незабаром вони жвавiшають, танок i пiснi стають бадьорiшi;
танок не втомлюе, бо в ньому немае поворотiв, а тiльки розмiренi кроки, пiдстрибування, рухи руками i головою – тобто елементи здоровоi, рацiональноi гiмнастики. Дивлюсь на цю дiтвору, милуюсь ii охайнiстю, вiльними рухами, iнтелiгентним виразом обличчя, дружнiм i товариським ставленням до неi вчителiв – i сльози навертають на очi. Згадуються менi нашi бiднi, немитi, нечесанi, рабськi галицькi школи.
– Ну, а у вас в Галичинi е щось подiбне? – запитуе мене один знайомий чех.
Не встигаю йому вiдповiсти, бо в цю мить починаеться новий танок i нова пiсенька. Дiвчата йдуть парами по колу, припадаючи в такт на лiву ногу, i спiвають:
Ja mаm v levе nuze
Trna, trna, trnacika!
Ja mаm v levе nuze
Trnacika, trn![38 - У мене в лiвiй нозi терен-тереночок (чеськ.).]
– Та ж далебi! Це полiтична пiсня! – вимовив якось мимоволi, забуваючи де я.
– Полiтична? – здивувався мiй спiвбесiдник. – Нi, пане! Це звичайний дiвочий танок «трначiк». Хiба у вас немае таких iгор?
– У нас, пане, переводять учителiв «за службовими причинами», – вимовив я, щоб принаймнi чим-небудь виявити оригiнальне обличчя наших народних шкiл. – А у вашому «трначiку», безумовно, побачили б у нас полiтичний натяк, якесь порушення спокою, i на даному педагоговi поставили б хрестик.
Поштивий чех роззявив рота, не знаючи, жартую я чи кажу серйозно. А тим часом дiвчата починали вже iншi танцi, спiвали iншу пiсеньку, остання строфа якоi знову менi схожа на отруене вiстря полiтичного натяку:
То nebyla ruzmaryna,
Jenom to byl kren.
Vykopal jej zahradnicek,
Vyhodil jej ven[39 - То не був розмарин, а хрiн. Садiвник його викопав i викинув (чеськ.).].
Довго у мене в ушах звучала ця пiсенька. І пiзно вночi я думав про те, коли ж той «городник» у нас викопае хрiн i викине його геть, – хрiн, який фальшиво вдае з себе розмарин i захаращуе нашi бiднi народнi стосунки?
4. Жiноча гiмназiя
Коли я вже торкнувся школи, не можу замовчати однiеi речi, якою я дуже зацiкавився, iдучи до Праги. Маю на увазi першу жiночу гiмназiю, яка була вiдкрита завдяки заходам жiночого товариства «Мiнерва», – гiмназiя, у якiй цього року вперше вiдбулися урочистi екзамени на атестат зрiлостi. На жаль, на виставцi я не знайшов жодного слiду дiяльностi цього закладу, яким чехи випередили, можна сказати, усi европейськi народи, бо гiмназii i середнi школи взагалi якось лишилися поза увагою сьогоднiшньоi виставки. Дякуючи, однак, директоровi цього закладу проф. Фр. Прусiку, вiдомому чеському фiлологовi, я одержав статут «Мiнерви», декiлька звiтiв новоi жiночоi гiмназii i на основi цього матерiалу, за який висловлюю прилюдно подяку шановному директоровi, подаю деякi вiдомостi про цей заклад.
Вважаю, що справа ця тим бiльше цiкава, що i в нас уже кiлька рокiв жваво обговорюеться питання про створення подiбноi гiмназii, але, на жаль, у нас воно й досi не вийшло iз сфери проектiв або, в кращому разi, петицiй до рiзних представницьких iнстанцiй.
Товариство «Мiнерва», мета якого дати загальну освiту жiнкам, утворилося на початку 1890 р. (статут затверджено 16 червня цього ж року). Мету товариства визначае § 1 статуту: дати дiвчатам, якi виявлять вiдповiдну пiдготовку, вищу освiту, а точнiше, пiдготувати iх до навчання в унiверситетi. Це не перше товариство такого роду в центральнiй Європi, хоч воно перше в Австрii. 1888 р. створено аналогiчне нiмецьке товариство у Веймарi пiд назвою Verein f?r Frauenbildungsreform. Чеське товариство, однак, було першим, яке вiд дискусiй i петицiй перейшло до дii, бо зразу ж пiсля його створення iнiцiатор товариства вiдома чеська поетеса Елiшка Красногорська звернулася до п. Франтiшка Прусiка з проханням розробити план навчання у майбутнiй жiночiй гiмназii.
Пан Прусiк iз запалом узявся до дiла. Поклавши за основу те, що жiноча гiмназiя мае доповнити освiту, яку одержують дiвчата у вищих жiночих школах й iнших аналогiчних закладах, проф. Прусiк первiсно розподiлив увесь курс навчання в гiмназii на 5 рокiв, а саме 1-й рiк – пiдготовчий клас, у якому шкiльна пiдготовка, здобута ученицями в iнших закладах, мусить бути доповнена уроками латинськоi i грецькоi мов, а також фiзики з тим, щоб сума знань вiдповiдала знанням хлопцiв, якi закiнчили нижчу гiмназiю. Однак пiсля року випробування, яке, щоправда, пройшло успiшно, але потребувало чималих зусиль (щотижня було 12 годин латинськоi мови, 6 годин грецькоi, та, незважаючи на те, всього, що треба було, не пророблено), пiдготовчий курс було роздiлено на два роки. Усiх класiв е 4, що вiдповiдають чотирьом класам вищоi чоловiчоi гiмназii.
План навчання було затверджено шкiльною крайовою радою. У вереснi 1890 р. почали записувати до пiдготовчого класу. Було прийнято 53 ученицi, з яких майже всi провчилися рiк i з яких пiсля першого пiврiччя 33 одержали свiдоцтва з вiдзнакою, тiльки одна через брак здiбностей вибула у другому пiврiччi, так що остаточно в наступному роцi перший клас розпочав гарний загiн – 51 добре пiдготовлена учениця. За нацiональнiстю всi були чешки, 21 родом з Праги, 27 з провiнцii, 2 з Моравii i 1 з нижньоi Австрii. Бiльша половина дiвчат походила з середньоi верстви – це доньки чиновникiв, учителiв, протестантських священикiв i т. п. (всього 30); доньок селян було 3, ремiсникiв i промисловцiв – 9, купцiв – 2, робiтникiв i прислуги – 7. Щодо вiку, – переважнiй частинi дiвчат виповнилося 14—16 рокiв; тiльки двi були молодшi (по 13 рокiв), а 9 старших (однiй 20, трьом по 19, п’ятьом по 18 рокiв).
Крiм початкiв грецькоi i латинськоi мов, учили чеську мову (3 год. щотижня), релiгiю (1 год.), iсторiю i географiю (по 2 год)., фiзику (1 год.), нiмецьку мову (необов’язково, але ii вiдвiдувало 46 учениць, на тиждень 3 год.), педагогiки, спiву i фiзкультури (по 1 год). В обох пiврiччях пiдготовчого класу всi ученицi дiстали за поведiнку вiдмiнну оцiнку, 22 ученицi встигало добре, 27 нижче за добре, а 2 посередньо. Пiд керiвництвом директора, класного керiвника, класноi дами та iнших вчителiв ученицi мали протягом року 4 екскурсii, а саме – двi з навчальною метою (на ювiлейну виставку i до празького музею), а двi розважального характеру на околицi Праги. Слiд також вiдзначити, що з самого початку навчання вiдбувалося в одну змiну – вiд восьмоi до пiв на другу взимку i вiд сьомоi до пiв на першу влiтку, причому пiсля другого уроку – перерва становила 10 хв., пiсля третього – 15 хв., а пiсля четвертого – 30 хв. Такий порядок схвалено вчителями i батьками.
Одне з найцiкавiших питань як педагогiчноi, так i суспiльноi точки зору: скiльки учениць, що так гарно i з таким запалом розпочали i закiнчили пiдготовчий клас, пройшли курс дальших чотирьох рокiв навчання i витримали випробування екзаменiв на атестат зрiлостi? Останнiй звiт, складений цього року, дае нам такi вiдомостi: з 51 дiвчини, що закiнчили перший пiдготовчий клас, дiйшло до випускних екзаменiв наприкiнцi 1895 навчального року тiльки 18; найстаршiй з них було 23 роки, наймолодшiй 18. Одна iз випускниць була донькою селянина, одна робiтника, одна ремiсника, одна промисловця, решта (14) – доньками службовцiв, учителiв, лiкарiв i т. п.
Пильнiшоi уваги заслуговуе звiт про першi iспити на атестат зрiлостi в цiй гiмназii. З 18 учениць, якi успiшно закiнчили четвертий клас (в тому числi 6 з вiдзнакою), приступило до випускних iспитiв 16, з вiдзнакою склало 3, на добре склало 7, вiдпало 2, 4 дозволено складати iспит пiсля канiкул з однiеi дисциплiни. Результат цей можна вважати блискучим, оскiльки дiвчатам довелось подолати бiльшi труднощi, нiж хлопцям, а саме: 1) за 5 рокiв вони мусили оволодiти навчальним матерiалом, на який хлопцi витрачають 8 рокiв, 2) жiноча гiмназiя досi не мае права публiчноi гiмназii, i тому пiд час випускних екзаменiв iх питали з iнших предметiв (релiгii, натуральноi iсторii, початкового курсу фiлософii), яких не питають пiд час випускних екзаменiв в публiчних гiмназiях, 3) в публiчних гiмназiях вiдмiнникiв звiльняють вiд питань з деяких дисциплiн, чого не було тут, нарештi, 4) приймати випускнi екзамени в жiночiй гiмназii доручено вчителям iнших закладiв, тобто таким, яких ученицi не знали, а отже, не могли пристосуватись до iх методу опитування i вимог.
ПОЛЯКИ І РУСИНИ
НАШ ПОГЛЯД НА ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ
I
Недавно тому в залi ратушевiй у Львовi вiдбулося передвиборче зiбрання для вибору посла до ради державноi, пiд многими оглядами дуже цiкаве. Оба кандидати, котрi на тiм зiбраннi виступали, стараючись про мандат посольський, а також провiдник зiбрання, iнтерпелянти i весь хор, кричачий браво та плещучий в долонi, – всi вони голосно, перед цiлим свiтом заявили, що при всiх дiланнях, мовах i заявах полякам ходить тiльки про вiдбудування Польщi, що австрiйська конституцiя, австрiйський парламент i теперiшне домiнуюче становище полякiв в Австрii, – що все те тiльки вигоднi сходи, котрi мусять iх швидше чи пiзнiше запровадити в пожаданий храм Польщi «od morza do morza»[40 - Вiд моря до моря (польськ.).].
Очевидна рiч, що така незвичайна i одверто протидержавна манiфестацiя львiвських полякiв мусила звернути на себе увагу дуже широких кругiв. У Вiднi i в Берлiнi взято ii собi ad notam[41 - На замiтку (лат.).], намiсник крайовий побачився через неi дуже в немилiм положеннi супроти корони i в першiм поривi невдоволення схотiв зложити свiй уряд, – деякi польськi часописи, а особливо кракiвський «Czas», виступили з гострою доганою проти загорiльцiв, компрометуючих «невчасними» вибухами польську справу. Правда, принциповоi дискусii про саму сутнiсть тоi справи i сей факт не викликав у польськiй печатi. Навiть тi газети, которi радi б якнайбiльше уступiв зробити русинам, которi бажають для всiх притиснених справедливостi (як «Dziennik Poznanski»), i тi не видять нiчого аномального в тiм яркiм вибуху польських стародержавних аспiрацiй у Львовi, т. е. будь-що-будь на руськiй землi. Вони признають, що вибух був невчасний, нетактовний, непотрiбний, – але поза такi часто практичнi, хвилево утилiтарнi погляди дальше не iдуть. Значить, коли б iнша пора, вiдповiдна констеляцiя полiтична, то виступати з такими аспiрацiями у Львовi чи в Киевi – i овшiм можна би. Правда, ми надто i надто добре знаемо наших галицьких полякiв, щоб думати, що вони з власноi волi i з власноi розваги, навiть по найтяжчих i найстрашнiших науках караючоi всяку помилку iсторii, уступлять з раз занятого хибного становища. Коли котрий народ в Європi, то, певно, поляки найбiльше мають вже з природи той дар – iгнорувати науку iсторii i обманювати самих себе до послiдньоi хвилi, коли, крiм себе, нiкого бiльше обманити не можуть. Хто перегляне iсторiю польських повстань з нашого вiку: в рр. 1831, 1846, 1848 i 1863, – той вичитае в нiй кривавими буквами написану iсторiю систематичного i неулiчимого заслiплення. Раз за разом кричачi, немилосерднi факти говорили iм, що в нашiм вiцi iдея староi Польськоi держави, iдея iсторичноi Польщi мусить уважатися пережитою i безповоротно погибшою, – нi, з упертiстю, гiдною лiпшоi справи, з ентузiазмом, викликаючим глибокий жаль, з правдиво трагiчною фатальнiстю одно поколiння за другим перлося в ту бездонну пропасть i погибало в нiй. Раз за разом вони переконувалися, що всi мужики бувших польських земель, без огляду на народнiсть, противнi навiть споминкам про iсторичну Польщу, – а предсi жили в тiм переконаннi, що назва «Polska od morza do morza» е якимсь чародiйським словом, котре, в свiй час кинене в маси народу, мов iскра електрична, потрясе всi серця, пiдойме всi руки до вiдбудування того раю.
Найновiшi факти, про котрi ми вище згадали, переконують нас, що помимо всiх тяжких наук iсторii та нещасна iдея, джерело численних польських помилок i наших нещасть, не загибла в головах наших загорiльцiв i уважаеться едино спасаючою i едино обов’язковою для кожного добромислячого поляка. Розваживши добре всю слаботу аргументiв, на яких опираеться та iдея, а заразом всю безлiч колiзiй, якi вона за собою тягне, ми будемо мусити прийти до сього переконання, що голошення iдеi iсторичноi Польщi в наших часах, а особливо на непольських землях, е дiлом полiтично безрозумним, з етнографiчних взглядiв, ба навiть для самоi польськоi народностi дуже шкiдливим, отже ж, i непатрiотичним.
Що виказування i боронення iдеi iсторичноi Польщi в нашiм столiттi принесло польському народовi превеликi шкоди, сього, здаеться, i доказувати не треба. Повстання 1831 року принесло iм, крiм зруйнування краю, також страту конституцii Царства Польського, спроби 1846 i 1848 принесли iм рiзню в Тарнiвськiм i битву пiд Гдовом, де польський мужик стояв проти польського шляхтича, принесло iм бомбардування Кракова i Львова i слiдуючу за тим довголiтню реакцiю бюрократичну в Галичинi i в Познанщинi; повстання 1863 року принесло також велике погiршення iх долi в Росii i, крiм того, сталося знаком до загальноi реакцii в цiлiй Росiйськiй державi. А де ж користi всiх тих жертв? Чи, манiфестуючи живучiсть iдеi iсторичноi Польщi по всiх колишнiх «польських» землях, поляки розбудили в тих землях почуття прихильностi до тоi Польщi, едностi з нею? Смiемо сказати, що нi. Не тiльки на Литвi i Жмудi, на Волинi i Украiнi, але навiть у Галичинi, ба особливо в польськiй ii частинi, народ постав проти тоi iдеi i проти ii проповiдникiв. Не ентузiазм, не масовий рух, а ненависть збудилися всюди проти iсторичноi Польщi, – i той незаперечний факт пора би всiм полякам, а особливо галицьким, добре собi затямити. Пора iм тямити, що патрiотизм, манiфестуючий себе фразами «Polska od morza do morza», е не патрiотизмом, а навмисною або ненавмисною зрадою на польськiй народностi i на ii кровних iнтересах, котра той фразистий патрiотизм без намислу посвячае для своеi утопiчноi цiлi.
А мiж тим всi пiдстави, на яких опираеться iсторичне становище державно-польських аспiрацiй, такi хиткi i слабi, що навiть воювати проти них серйозно не можна, що перший зараз луч критичного свiтла показуе всю iх безпiдставнiсть. Бо покликуватись нинi на те, що перед звиш ста лiтами була якась польська, хоч i з рiзнородних елементiв, сяк чи так злiплена держава, – се прецiнь не е нiякий аргумент, що така держава мусить i на будуче бути, навiть проти волi колишнiх своiх складникiв. Держава (пiдчеркуемо тут слово «держава» в протиставностi до «народу») доти тiльки мае права iснування, доки справдi существуе; раз вона розсипалась, то се значить, що роль ii яко такоi назавжди скiнчена. Історiя не показуе нам анi одного примiру, щоб держава (не народ), раз вимазана з ряду держав, здвигнулася коли-небудь пiсля в своiй давнiй формi. Не менше дитинне е покликування наших полякiв-державникiв на мнимi унii, заключенi перед 300 чи 400 роками. Ми не вдаемося навiть в то, як i ким були заключенi тi унii i як додержувалися уложенi в них обопiльнi договори. Нам досить знати те, що в життi мiжнароднiм, богу дякувати, досмертних i нерозривних шлюбiв поки що ще не заведено, що полiтичнi трактати – а тiльки такими i то в найлiпшiм разi можна признати давнi польсько-литовсько-руськi унii – заключаються в мiру обопiльних потреб, а зi змiною викликаючих iх обставин самi собою тратять свою важнiсть i свое управнення в життi народнiм.
II
Один з найголовнiших аргументiв, котрим поляки боронять iдею iсторичноi Польщi, е той, що нiбито Польща iсторична мала сповняти велику мiсiю на Сходi, була «przedmurzem Europy»[42 - Аванпостом Європи (польськ.).] супроти орд монгольських i татарських i несла свою культуру в дикi, безлюднi степи Украiни, здобутi кров’ю ii синiв. Правда то е, що iдея культурного апостольства дуже принадна i спосiбна розгрiвати духу людського; жаль тiльки, що iсторичнi факти аж надто ясно свiдчать, що мiсiя Польщi лежала зовсiм не тут, на Сходi, що, впрочiм, i та мiсiя нiколи не сповнялася i що, отже, робити собi з неi право до реставрацii iсторичноi Польщi нема найменшоi пiдстави. Бо пригадаймо собi, коли Польща була найсильнiша? Безперечно, в добi Болеслава Хороброго, по битвi на Песiм полю, де той Болеслав поразив нiмцiв, i по викупленнi тiла св. Адальберта, Болеславiв похiд на Русь був нещасливий, – i се повинно було показати i йому, i його наслiдникам, що мiсiя iх лежить не в руйнуваннi i покорюваннi братнього руського краю, а в оборонi Слов’янщини проти нiмцiв. Се була, по нашiй думцi, правдива мiсiя Польщi, до котроi, впрочiм, перло ii саме географiчне положення. Головнi польськi рiки тягнуть до моря Балтiйського, i доки б Польща була удержалась панею берегiв Балтiйських, доти могла би бути великою силою в Слов’янщинi. А мiж тим вона звернулася на схiд проти Русi, i що ж сталося? Не тiльки що слов’янськi племена мiж Одрою i Лабою – природнi союзники i ленники Польщi – погибли пiд напором нiмецьких князiв, але слiдом за ними пiшли i пруссаки-слов’яни на Помор’ю, т. е. нiмцi забрали Балтiйськi береги i обсадили устя всiх великих польських рiк, – замкнули Польщi ii едину природну дорогу до сили i розвою економiчного. Очевидна рiч, що, стративши тi безмiрно важнi форпости на Заходi, Польща стратила з тоi сторони рацiю биту, побачилась сама в своiх iнтегральних частях загроженою. Прастаре гнiздо польського племенi, Познанщина, стае чимраз бiльше нiмецькою домiвкою, так як сталася нею в переважнiй частi щиропольська Сiлезiя.
У життi народiв нема посвячення. Народ, котрий посвячае себе за другого, е дурнем i не знае, що робить. Найперша задача кожного народу е – стояти за своiми власними iнтересами i дбати про свое власне утримання. Коли поляки говорять, що мiсiя Польськоi держави була – боронити Запад Європи проти схiдних дикарiв, то ми з уваги на вичисленi тут факти iсторичнi скажемо, що се був найбiльший полiтичний нерозум, була фатальна помилка полякiв. Польща далеко сквапнiше потребувала боронити себе саму проти напору захiдноевропейського i властиво нiмецького хижацтва, проти рiзних «медведiв» i «львiв», анiж боронити той Запад проти татар, вiд котрих Польщi самiй, а затим i Западовi, дуже мало що грозило.
Але погляньмо тепер, як стоiть дiло з тою ославленою мiсiею на Сходi. Що першого нападу монголiв в 1241 роцi Польща не спинила, се рiч певна, – а саме той перший напад був найстрашнiший, i раз рiшучо пораженi монголи могли б були надовго остатись не страшними Європi. Вiд того часу повторяються поменшi напади монголiв i татарiв майже рiкрiчно на схiднi частi Слов’янщини, повторяються i тодi, коли Русь Галицька перейшла пiд Польщу, коли i Литва та Украiна з’единились з Польщею. Нiколи не могла Польща здобутись на сильну i систематичну оборону границь. Недавно виданi люстрацii замкiв оборонних в пограничних землях руських показують нам пiд Ягайлонами таке саме безладдя i недумство полiтичне, яке було i в XVIII вiцi. Татари ходили собi любенько в нашi землi за «ясиром», гнали десятки тисяч людей i сотки тисяч худоби в Крим i продавали людей в неволю. Невольники стались головним джерелом iх багатства, – костi наших людей бiлiли i в Царгородi, i в Синопi, i в Смирнi, i в Триполiсi, a «przedmurze Europy», «шляхта украiнна», бенкетувала собi, кричала на сеймиках, гарбала маетки i робила «заiзди», уживаючи свого придворного вiйська не для оборони границь, а для грабування своiх власних братiв i сусiдiв. Найлiпшим свiдоцтвом про те, як сповнювала Польща свою мiсiю на Сходi, може послужити те, що за часiв Степана Баторiя Польща платила хановi кримському рiчний гарач 15 000 червонцiв i сама висилала вiйська короннi для мордування i вигублювання козацтва, котре було единим природним защитником границь польськоi i руськоi землi вiд татарви i, значиться, повинно було бути найлiпшим союзником Польщi. Вiчно пам’ятнi остануться слова Наливайка, котрий писав до короля польського, що за половину тих грошей, котрi Польща платить – i то безплодно – татарам, можна би на пограничних степах з украiнського народу витворити таку кордонову сторожу, проти котроi вся сила татарська не устояла би. Розумiеться, що Польща тоi ради не послухала, i козацтво клало голови в бою з поляками, замiсть що мало б оружно з ними iти проти татар i туркiв. За того ж Степана Баторiя Польща понизила сама себе iще дужче, сповняючи роль ката на пiдданiм турецькiм Іванi Пiдковi, претендентi до господарства Волоського. Єдиний факт, котрий поляки розтрублюють яко велику побiду захiдноi культури над iсламом, – битва пiд Хотином, де зiстав побитий султан турецький Осман, – доконаний зiстав так, як повинна була б вестися вся схiдна полiтика Польщi. Козаки пiд проводом Сагайдачного з’еднались тут з поляками зовсiм добровiльно, на основi однаких прав; ватажок козацький стояв з своiми людьми осiбно вiд шляхти, i шляхетськi гетьмани не вглядали в те, що роблять козаки. Се тiльки (хоч i не обiйшлося без тисячних передрачок i прикростей) i хоробрiсть та вiдвага козакiв довершили побiди.
Але се був факт единичний, незвичайний i не мiг викликати рiшучого звороту в полiтицi. Полякам завжди бажалось не рiвноправностi, а панування, не свобiдноi федерацii, а поневолення. Вони волiли платити дань хановi кримському, як входити в вiльнi, хоч i як кориснi условiя з «хамами» i бунтiвниками.
Коли вже й припустити, впрочiм, що Польща мала якунебудь мiсiю на Сходi, то сповняти ii могла вона лиш тодi, коли би була мала свобiдний доступ i панування на берегах Чорного моря. Рiки Схiдноi Європи тягнуть всi до тоi великоi котловини, котра становить невелике огниво, в’яжучи Європу з Азiею Передньою. Пануючи на Чорному морi, Польща справдi була б мала не тiльки ключ до Царгорода, – була б в кожнiй хвилi могла загрозити тое серце цiлоi сили отаманськоi, була би сталася правдивим передмуром християнства, не посвячаючись при тiм нi для кого, противно змагаючись багатством i освiтою швидше i безпечнiше, нiж не одна захiдноевропейська держава. Спосiбностей до заняття такого домiнуючого становища на Сходi було багато; ненастаннi походи козацькi на Чорне море, спроби козакiв до заснування постiйних i сильних кошiв на устях Днiстра i Дунаю, виразнi i розумнi ради козацьких старшин повиннi б були отворити очi польським полiтикам на iх властиву цiль. Та нi! Польща не вмiла здобутися нiколи настiльки полiтичного розуму, щоб стати рiшучо на одну дорогу, а то iще й на дорогу свобiдного i чесного вiдношення до руського народу, котрий будь-що-будь мусив би був статися головним агентом тоi схiдноi полiтики, котрий за всi своi услуги Речi Посполитiй домагався тiльки рiвноправностi, а не хотiв бути пiднiжком i пiдданим вельможноi польськоi шляхти. Шарпана внутрiшнiми роздорами i «rokoszamy»[43 - Заколотами (польськ.).], Рiч Посполита проспала i добрi ради, i добрi случайностi до опанування берегiв Чорного моря i дiйшла вкiнцi i тут до крайнього упокорення, коли турки забрали iй найкращi частi схiдноi окраiни – Подiлля з Каменцем аж по Збруч. Чи можна ж у виду всього того сказати, що Польща мала i сповняла яку-небудь мiсiю на Сходi? А оборона Вiдня через Яна Собеського, на котру поляки так люблять покликуватися як на найвищий трiумф своеi мiсii, була, по-перше, единичним фактом, котрий нiчого не доказуе в користь будучоi реставрацii Польщi, по-друге, була актом бiльше фантазii i чувства, нiж полiтичного розуму, а по-трете, була актом настiльки припiзненим, що коли б Польща до того часу сповняла була належито свою мiсiю, то, певно, не потрiбно б було Собеському бiгати пiд Вiдень, бо турки могли б бути вже так ослабленi, що й не подумали б про напад на далекий Вiдень.
А мiж тим скiльки-то горя, братнiх усобиць i руiни покликала за собою диверсiя полякiв вiд заходу на схiд! Замiсть боронити себе, а затим i всю Слов’янщину вiд походу нiмцiв, поляки своею нещирiстю i полiтичною безтактовнiстю та жадобою панування над своiми ж братами пiднiмали проти себе всiх, з ким тiльки ввiйшли в ближчi зношення, пiдняли проти себе руський народ, котрий, уладивши з ними дружнi, братерськi, федеративнi зношення, повинен би був зовсiм природно стати лицем до сходу проти татар i заразом служити полякам опорою в iх боротьбi з нiмецтвом. Тiльки ж певна рiч, що такий союз мiг уладитись тiльки на основi федерацii при застереженнi взаемноi свободи i незалежностi. Всi представителi Русi в перших часах унii полiтичноi (вiд часiв Ягайла) стояли саме на тiм становищi, дуже ясно добачаючи його необхiднiсть. Але полякам не того було треба. Пертi з заходу нiмцями, вони перлись самi на схiд, шукаючи тут панування i збагачення i находячи грiб. У тiм гробi лягла остаточно й цiла iсторична Польща, безславно, покрита ганьбою. Їi погробовцi, що силувались саме на тих окраiнах знов воскресити ii з гробу, забули про те, що хто погиб безславно i похоронений в не своiй землi, той не воскресне нiколи.
III
Коли б у нас була яка-небудь схильнiсть до вiри у фаталiзм, то пильний розгляд в iсторii Польськоi держави i в теперiшнiм поступованнi представникiв ii традицiй дуже мiг би змiцнити нашу вiру. Так i здаеться, що польськi верховодячi сили з давен-давна призначенi були на те, щоб не бачили анi своiх ворогiв, анi своiх союзникiв там, де вони дiйсно були. Ми вже показали фатальне непорозумiння полякiв щодо iсторичноi мiсii Польськоi держави, непорозумiння, котре мусило згубити ii. Не менше фатальною слiпотою здаються бути пораженi тi провiдники Польщi i щодо вибору союзникiв та помiчникiв.
Польська держава, стояча на границi мiж германством i слов’янством, пiд грозою винародовлення повинна була почути свою солiдарнiсть з слов’янством, а особливо з Руссю, i лучитись з нею по добрiй волi проти нiмцiв. До того союзу повиннi би були пристати i племена литовськi, бiлоруськi, а в дальшiй лiнii i великоруськi. Очевидна рiч, що в тих давнiх часах, коли вiросповiдання становило важну i живу струну в нацiональнiм життi, полiтичний розум наказував Польщi i в тiм взглядi еднатися з прочими слов’янами i вiдпирати вiд себе нiмецтво також пiд видом католицизму. Дослiди нашого ученого крилошанина Петрушевича доказали, що схiдний обряд був первiсним обрядом також i полякiв, що саме пiсля того обряду хрещений був перший король польський Мешко св. апостолами Кирилом i Мефодiем. Не могучи, однак, наразi остоятись проти нiмецькоi переваги, король той прийняв пiсля католицизм, щоб не дати нiмцям поводу нападати на Польщу яко на край поганський. Що крок той був не тiльки аполiтичний, але i непопулярний, се доказують нам факти народного бунту по смертi Болеслава Кривоустого, коли-то польський народ мордував католицьких ксьондзiв (нiмцiв), нищив церкви i рубав хрести. Народ дуже добре почував, що католицизм принесе йому також суспiльний гнiт, а королi повиннi були почути, що вiн вiддiлить iх вiд прочого схiдного слов’янства, а, породивши в них духа нетолеранцii, з часом попхне до братовбiйчоi вiйни проти рiдних, саме на утiху i користь iх вiдвiчних ворогiв, нiмцiв.
Взагалi мусимо сказати, що переняття католицизмом принесло Польськiй державi i польському народовi необчисленнi шкоди. З ким тiльки в пiзнiших часах ввiйшли в зношення поляки, вiдразу вивертали наверх свiй католицизм, немов iжак своi колючки, показували дух нетерпимостi i охоту до навертання, задаючи зараз на вступi брехню своiм обiцянкам. І так, напр., ославлена унiя особиста з Литвою заключена була нiбито на пiдставi автономii обох краiн i обох обрядiв, а мiж тим Ягайло, хрещений вже по гречеському обряду, зараз по приiздi до Кракова мусив другий раз хреститися по обряду латинському, – то значить, поляки в дусi помимо всяких умов уважали схiдний обряд поганською вiрою, для котроi всi умови неважнi (lereticis non est servanda ?des[44 - Даного еретикам слова дотримуватись необов’язково (лат.).]). Ce i був пiсля провiдний принцип всiеi русько-польськоi полiтики.
У кривавих i крайне сумних вiйнах козацьких, побiч нацiонального i соцiального, зустрiчаемо також виразно зарисований мотив релiгiйний. Руськi братства ведуть довгу i завзяту боротьбу проти католицизму i унii. Спровадженi до Польщi езуiти вносять з собою i iнквiзицiю релiгiйну, i вже 1689 року гине перша ii жертва, шляхтич Лiщинський, на огнянiм кострi. Розпочинаеться доба пiтьми, упадку i розкладу зразу умислового, а дальше i суспiльного та полiтичного в Польщi. Інакше i бути не могло. Католицизм бо, як знаемо, е силою iнтернацiональною i зовсiм противною почуттю всякоi народноi окремiшностi. Єднаючися з ним, Польща саме пiдтинала в самiм коренi можливiсть свого iснування, бо католицизм ставив ii ворожо до Сходу, т. е. до ii природних алiантiв, а зате хилило ii до Заходу, т. е. до сильнiших вiд неi ворогiв, котрих жертвою мусила вона статися часть по частi.
Всi нещастя, якi навiв католицизм на Польщу, зможемо зважити хоч у приближеннi тодi лише, коли вiзьмемо на увагу, напр., той факт, що коли б не католицизм, то Польща, певно, була би притягла до себе i цiлу Росiю по смертi Годунова, i першого Самозванця, мiж тим коли невчаснi католицькi замашки накликали на полякiв тiльки рiзню в Москвi. А якi би були наслiдки того поеднання для цiлого слов’янського свiту, сього нинi i найбуйнiшою фантазiею збагнути не можна.
Задалеко нас завело би, якби ми хотiли вичисляти всi полiтичнi помилки полякiв, до котрих довело iх уперте обставання при католицизмi. В iх нещасливих повстаннях XIX вiку дзвенiла дуже виразно i католицька струна, ба навiть декуди уживано католицизму яко засоби до сфанатизування темних мас народу в цiлях вiдбудування Польщi. У Познанщинi уперте обставання при католицизмi навело на полякiв всю ваготу культур кампфу i iдучого поруч з ним онiмечення i, змусивши полякiв дружитися з ретроградними католицькими фракцiями, стягло i на них, що то завжди величали себе поборниками свободи i поступу, одiум обскурантiв i ретроградiв. Те саме повторяеться i в Галичинi, де польська шляхта з католицьких мотивiв еднаеться з клерикалами нiмецькими, спроваджуе на нашу Русь езуiтiв, уладжуе формальнi гонiння на трираменнi хрести, агiтуе проти руського календаря, мiшаеться до руського богослужiння, здвигаючи круг нього цiлу систему надзору i шикани. Вiчно одна i та сама iсторiя, однi i тi самi поляки, котрi вiд часу анабаптиста Ягайла нiчого не забули i нiчого не навчилися. Там, де би треба еднати собi прихильникiв, вони з цiлою усильнiстю роблять собi завзятих ворогiв, а там, де би повиннi бачити противника, вони запобiгають ласки i в’яжуться в союзи. Ми не помилимося, твердячи, що цiла завзята ненависть до Росii викликана в дуже великiй частi рiзницею вiросповiдань. Адже ж Прусси i Австрiя так само причинилися до розбору Польщi, так само усмиряли польськi повстання, хапали i морили по тюрмах польських конспiраторiв, а прецiнь на них не тiльки не звернулася така горюща ненависть полякiв, але противно: в Пруссах онiмеченi польськi магнати, як Радзiвiлли, славляться пiдпорами трону, а в Австрii цiла верховодяча часть шляхти всiми силами поперлася до пiдпирання трону i династii з окликом: «Przy tobie, N. Panie, stoimy i stac chcemy!»[45 - Коло тебе, наш пане, стоiмо i стояти хочемо! (Польськ.)] Не можна заперечити, що з вузько утилiтарноi точки погляду таке союзництво для шляхти мусить нести не однi користi, але з принципiально-полiтичноi сторони се дiло представляеться далеко не так корисно. Не тiльки австрiйський двiр, але i сама здорово мисляча (i тим самим невелика) часть шляхти понiмають дуже добре, що багато бiльше вiд того, що досi дано галицьким полякам, на будуче Австрiя не може iм дати i що затим мрii про вiдбудування Польщi через Австрiю i крики на тему: «Наша делегацiя до Вiдня репрезентуе весь народ польський» – е тiльки дитячою забавкою здитинiлих трибунiв людових i полiтикiв a la «polityk lwowski» з «Szczutka»[46 - На зразок «полiтика львiвського» з сатиричного часопису (польськ.).].
Австрiя не може дати галицьким полякам багато понад те, що дала iм досi, не ображаючи iнтересiв других провiнцiй i народностей, а спокiйна, лавiруюча i з засади дефензивна полiтика Австрii е зовсiм противна авантурничiй полiтицi польських державникiв. Вже тi однi причини повиннi би достатньо показати полякам, що, в’яжучись з Австрiею, вони з-помiж трьох можливих союзникiв вибирають того, котрий iм найменше може дати. Але тут знаходить сук: Росiя православна, а Прусси протестантськi, досить пiдстав, щоб звернути своi симпатii до католицькоi Австрii. Католицизм i тут рiшае в дiлi життя i будучини народу. Бо розважмо наслiдки сього союзу для iнших частей польського народу. В Познанщинi Прусси, занепокоенi перевагою полякiв в Австрii, стараються iх зробити безсильними у себе – германiзують, здобувають п’ядь за п’яддю польськоi землi в нiмецькi руки. Не менше занепокоена тим i Росiя, котора дуже добре знае, що всякий нарiст польськоi сили в котрiй-небудь з сусiднiх держав при живих аспiрацiях до вiдбудування Польщi е заразом хмарою, грозячою ii спокоевi i цiлостi. І розумiеться, Росiя i собi не вважае потрiбним давати полякам конгресовим бiльше свободи i самоправностi – знов на шкоду цiлого народу.
Інтереси польського народу i його будучини з географiчного i етнографiчного взгляду пруть до союзу з Росiею, котора в разi запевненоi симпатii i помочi полякiв не тiльки могла би найбiльше дати польському народовi, але, зробивши Конгресiвку самоправною i нацiонально обезпеченою областю, витворила би з неi зовсiм природно центр притягаючий i опору нацiональну для всiх окраiн польського народу, стоячих пiд сусiднiми державами: для польськоi частi Галичини, Сiлезii i Познанщини. Коли б не повстання 1831 i 1863—64 рокiв, Конгресiвка була б нинi займала в Росii подiбне становище, як Фiнляндiя, була б мала свою конституцiю, рiдну мову в школах i нижчих урядах, бiльшу свободу печатi, зборiв i товариств i не була б потребувала проливати стiльки кровi на те тiльки, щоб погiршити аж до безвихiдностi свое положення. Та нi, нещаснi змагання до вiдбудування iсторичноi Польщi i викормлена католицизмом антипатiя до Росii, не мiркована i крихтою полiтичного розуму, все те попхнуло полякiв на хибну, похилу дорогу. Але i тут що показуеться? Росiя, та Росiя, на котру поляки-емiгранти не мали досить слiв ганьби i проклять (Nie mam na was hanby slowa, nie ze jezyk moj ubogi, lecz ze piekna ludzka mowa, by sie koloc[47 - «На вас у мене слiв ганьби не вистачае не тому, що мова моя вбога, а тому, що надто гарна людська мова, аби шпигати». З. Красiнський (польськ.).] i т. д. Krasinski), – вона найменше потрафила зашкодити полякам помимо окричаноi русифiкацii. Недавно опублiкована конскрипцiя Варшави потверджуе, що вiд р. 1830 до 1880, отже в 50 лiтах найтяжчого гнiту, елемент великоруський у тiм мiстi не змiгся, а противно, ослаб! Очевидна рiч, що противник, котрий е так безсильний для шкодження, а так потужний для помочi, роджений е властиво не на противника, а на союзника, тим бiльше що тiльки свобiдна Конгресiвка може дати опору придавленiй Познанщинi проти поступаючого на схiд великими i тяжкими кроками нiмецтва. Галичина, хоч би вона дiстала вiд Австрii i золотi гори, i цiлковиту перевагу польського елемента, i цiлковите вимазання русинiв з спису пiдданих австрiйських, хоч би перемiнилася яким чудом божим в цiлковито i чисто польську краiну, все-таки останеться заслаба, щоб допомогти Конгресiвцi, а особливо Познанщинi. Тiльки ж, звiсна рiч, нiяке чудо боже для порятунку полякiв не станеться, i самi вони перестали вже його надiятися, а i в самiй Галичинi, скрiпляючи свiй натиск на русинiв, вони скрiпляють i будуть скрiпляти реакцiю народно-руську, – т. е. запобiгаючи вгорi ласк i средств i сили для можливого вiдбудування iсторичноi Польщi, вони рiвночасно вдолинi нищити будуть одну пiдвалину по другiй, на котрих едино могла б i повинна б основуватися iх власна, не iсторичнодержавна, але нацiонально-етнографiчна самостiйнiсть.
