скачать книгу бесплатно
Тиха мiсцина
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Видання мiстить твори Френсiса Скотта Фiцджеральда (1896–1940) iз серiй про Жозефiну та Гвен, а також прикiнцеве оповiдання iз циклу про Безiла. Це – то кумеднi, то сумнi, але неодмiнно блискучi iсторii вiд майстра тонкого психологiзму про юних осiб, якi готуються до успiшного пiдкорення свiту. Прототипом образу Жозефiни стала дебютантка з Чикаго, «перше кохання» Фiцджеральда. Героiня дiе, не побоюючись наслiдкiв, тому що ii родина вiдiграе вагому роль у суспiльствi. Пошук справжнього кохання стае сенсом ii життя. Проте всi задуми юноi красунi закiнчуються невдало, адже, на вiдмiну вiд Безiла, вона так нiчого i не вчиться. Образ Гвен змальований автором зi своеi дочки, якiй на той момент було чотирнадцять рокiв. Вона справдi кiлька разiв дивилася кiнострiчку «Цилiндр», програвала без зупинки платiвку з пiснею iз цього фiльму та ухитрилася у своему вiцi потрапити на бал. Оповiдання «У будинку» теж засноване на реальному випадку, коли в гостi до письменника завiтав вiдомий голлiвудський актор.
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Тиха мiсцина
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi
Переклад з англiйськоi Вiкторii Дудик
Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова
© В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
* * *
І
Безiл та Клеопатра
I
Будь-яке мiсце, де вона з’являлася, ставало для Безiла чарiвним i дивовижним, хоча сам вiн про це не здогадувався. Вiн вважав, що привабливiсть була особливiстю цих мiсць, i згодом звичайнiсiнька вуличка чи навiть назва якогось мiста ще довгий час могли раптом огорнути його знайомим свiтлом, вiдлунювали у вухах, наповнюючи душу захопленням. Їi присутнiсть його поглинала, а все, що вiдбувалося навколо – тьмянiло; ось чому ii вiдсутнiсть нiколи не залишала навколо нього порожнечу, а радше, змушувало шукати ii в примарних кiмнатах i садах, на якi вiн нiколи не зважав.
Цього разу вiн, як завжди, бачив лише ii обличчя, ii прекраснi губи, якi виражали будь-яке щире чи вдаване почуття… – ох, цi безцiннi губи!.. – i ii саму: свiжу, мов персик, i шiстнадцятирiчну, анiтрохи не старшу! Вiн майже не помiчав, що дiеться на перонi та зовсiм не пiдозрював, що вона кинула погляд на юнака, який стояв нього за спиною, i вiдразу закохалася! Прямуючи до автомобiльноi стоянки, вона вже зачаровувала незнайомця, дарма що голосок ii звучав для Безiла i вона до нього навiть прилинула, схопивши за руку.
Коли б Безiл помiтив того юнака, який зiйшов iз потяга, вiн би лише поспiвчував йому, так само як жителям убогих сiл, повз якi пробiгав поiзд, або попутникам; адже всi вони, на жаль, не виiжджали через два тижнi вчитися до Єля, i не у них попереду було аж три днi в мiстi, де перебувала сама мiс Ермiнi Гiлберт Лабус Бiбл! Усi цi бiдолахи здавалися йому безнадiйно-обмеженими й викликали легке презирство.
Безiл приiхав сюди погостювати через те, що тут перебувала Ермiнi Бiбл.
Мiсяць тому, сумного вечора напередоднi свого вiд’iзду з рiдного мiста Безiла на заходi краiни, вона сказала йому, вклавши у свiй впевнений голос всi можливi обiцянки:
– Якщо е в тебе у Мобiлi е знайомий, то напросися до нього в гостi, на той час там перебуватиму я.
Вiн скористався цiею iдеею. І ось тепер, коли зусiбiч його обволiкало м’яке, незнайоме повiтря Пiвдня, вiд хвилювання йому здалося, що автомобiль Товстуна Гаспара чкурнув зi стоянки, тiльки-но вони всiлися на сидiння. З узбiччя донiсся несподiвано голос:
– Вiтаю, Бессi Белл. Вiтаю, Вiльяме. Як поживаете?
Незнайомець, рослий i худорлявий, був приблизно на рiк старшим за Безiла. На ньому був бiлий полотняний костюм та панама, з-пiд якоi сяяв палкий непохитний погляд жителя Пiвдня.
– О, Малюк Ле-Мойн! – вигукнула мiс Чiвер. – Коли ти встиг повернутися додому?
– Тiльки-но, Бессi Белл. І вiдразу ж побачив тебе, прекрасну i чудову, i не змiг утриматися, щоб не пiдiйти ближче i не розглянути уважнiше!
Його представили Мiннi та Безiлу.
– Пiдкинути тебе, Малюку? – запитав Товстун, якого насправдi звали Вiльям.
– Ну, не знаю, – вагався Ле-Мойн. – Дякую, звiсно, але мене мають зустрiти на машинi.
– Та годi, заскакуй!
Ле-Мойн кинув сумку поверх валiзи Безiла i з ввiчливими формальностями втиснувся на задньому сидiннi. Безiл спiймав погляд Мiннi, та швиденько усмiхнулася, немов кажучи: «Нiчого доброго, та невдовзi все минеться».
– Ви, мiс Бiбл, часом, не з Нового Орлеану? – запитав Ле-Мойн.
– Саме так.
– Бо я тiльки-но звiдти, й менi розповiдали, що iхня найвiдомiша серцеiдка зараз гостюе тут, а ii шанувальники один за одним стрiляються прямо на вулицях. Саме так! Там нi пройти нi проiхати, тому менi iнколи доводилося допомагати iх збирати…
«Лiворуч, напевно, Мобiлська затока, – подумав Безiл. – Там мiсячна дорiжка, як завжди на Пiвднi, а на березi чорнi вантажники з порту спiвають «До Мобiлу, до Мобiлу»… Обабiч дороги в м’якiй тiнi густого яскравого плюща ховалися будинки; балкони покривалися сiтчастими кринолiнами, а iз зарослих садкiв вечорами долинали звуки гiтар.
Було доволi тепло; голоси звучали розмiрено, адже знайшовся б час поговорити про все на свiтi – i навiть голос Мiннi, що вiдповiдав на базiкання юного незнайомця, лунав повiльно i лiниво; Безiл ранiше нiколи не вбачав у нiй уродженку Пiвдня. Автомобiль пригальмував бiля великоi брами, за якою крiзь ряснi дерева виднiвся пофарбований у жовтий колiр будинок. Ле-Мойн вийшов.
– Щиро сподiваюся, що вам обом тут сподобаеться! Я, з вашого дозволу, зроблю кiлька вiзитiв i намагатимусь, щоб ви отримали якомога бiльше задоволення вiд перебування у нас. Бажаю вам добре провести день!
Коли вони вiд’iхали вiд далi, Бессi Белл з усмiшкою поглянула на Мiннi:
– Ну, що я тобi говорила? – мовила вона.
– Я ще на перонi здогадалася! Ще до того, як вiн пiдiйшов до машини! – сказала Мiннi. – Як вiдчувала, що це вiн.
– Вiн доволi гарний, еге ж?
– Так, неймовiрно гарний, – вiдповiла Мiннi.
– Зазвичай вiн товаришуе зi старшими…
Безiл зауважив, що ця зайва балаканина затягнулася. Зрештою, цей юнак-пiвденець iз глибинки був просто мешканцем цього мiстечка; якщо до цього додати ще й те, що вiн товаришував iз компанiею, що старша, то про його iснування не варто було настiлки наполегливо згадувати.
Але раптом до нього повернулася Мiннi та мовила:
– Безiле! – вона заклично вигнулася i скромно склала руки на колiнах, нiби в очiкуваннi; цi жести щоразу викликали в його серцi хвилювання. – Я обожнюю твоi листи.
– Могла б хоч раз менi вiдповiсти.
– У мене нi хвильки вiльноi не було, Безiле! Я iздила в гостi Була в Чикаго, а потiм до Нешвiлу. Я навiть вдома не була. – Вона почала говорити дещо тихiше. – Тато з мамою розлучаються, Безiле. Уявляеш, який жах?
Його це вразило, проте через якийсь час вiн звикнувся iз цiею думкою, однак йому стало вельми шкода Мiннi; думка про розлучення з’едналася в його свiдомостi з ii романтичним образом i вiдтодi втратила для нього свiй трагiзм.
– Тому я тобi не писала. Але весь час думала про тебе. Ти мiй найкращий друг, Безiле! Ти завжди мене розумiеш…
У Сент-Полi вони попрощалися зовсiм на iншiй нотi. Тут у Безiла злетiв з язика жахливий поголос, який вiн зовсiм не мав намiру розголошувати.
– А хто такий цей Бейлi, з яким ти познайомилася в Лейк-Форест? – байдужим тоном поцiкавився вiн.
– Базз Бейлi! – в ii великих очах з’явився подив. – Вiн дивовижний танцюрист, доволi привабливий, однак ми просто друзi. – Вона насупилася. – Не iнакше як Коннi Дейвiс ширить чутки в Сент-Полi! Чесне слово: менi так набридли цi дiвицi, якi з ревнощiв або просто знiчев’я сидять, б’ють байдики i перемивають кiсточки всiм, хто вмiе добре проводити час!
Тепер вiн уже не сумнiвався, що в Лейк-Форест щось вiдбулося; але йому вдалося приховати вiд Мiннi гострий бiль, що пронизав його.
– Ну годi, хто б казав! – Вона несподiвано всмiхнулася. – Адже всiм вiдомо, що мiстеровi Безiлу Дюку Лi постiйнiстю ще нiхто не дорiкав!
Зазвичай такi натяки вважаються втiшними, але цього разу тон був таким недбалим, майже байдужим, що занепокоення Безiла посилилося, i раптово сталося те, що можна було порiвняти лише з вибухом бомби.
– Не турбуйся щодо Базза Бейлi. Зараз мое серце цiлком вiльне i я нi в кого не закохана!
Не встиг вiн збагнути грандiознiсть цiеi заяви, як машина зупинилася бiля будинку Бессi Белл Чiвер, i дiвчата ринули на ганок, вигукнувши:
– Сьогоднi ще побачимося!
Безiл машинально перебрався на передне сидiння, ближче до свого приятеля.
– А ти там гратимеш у футбол, Безiле? У командi першокурсникiв? – запитав Вiльям.
– Що? Ах, так, звiсно – якщо складу два iспити. – Але в душi у нього не було жодних «якщо»; в життi для нього не було нiчого важливiшого.
– До команди першокурсникiв потрапити легко. До речi, цей Малюк Ле-Мойн, з яким ти зараз познайомився, восени вступае в Принстон. А до цього грав у командi Вiйськового iнституту Вiрджинii, був там «ендом»[1 - Енд – в американському футболi один iз гравцiв-лайнменiв, який може приймати м’яч. – Тут i далi прим. ред.].
– А звiдки у нього це дурне прiзвисько?
– Та його в родинi так називали, ось i пiдхопили. – Пiсля павзи вiн додав: – Вiн iх запросив сьогоднi ввечерi на танцi в замiський клуб.
– Коли ж вiн встиг? – з подивом запитав Безiл.
– Ось так, встиг… Вони про це i говорили. Я хотiв сам iх запросити, став поступово переводити розмову на цю тему, а вiн мене випередив, не встиг я i оком моргнути! – Вiн зiтхнув, звинувачуючи себе в невдачi. – Ну добре. Принаймнi побачимося з ними там.
– Безумовно, яка рiзниця, хто iх запросив. – промовив Безiл.
Проте хiба це Товстун був винен? Хiба не могла Мiннi сказати у вiдповiдь: «Але ж Безiл заради мене приiхав сюди здалеку, i першого вечора я, звичайно, мушу бути з ним!».
Що ж трапилося? Мiсяць тому, в тьмяно освiтленому i гучному примiщеннi Центрального вокзалу Сент-Пола, вони зайшли за багажний вiзок – i ii очi говорили: «Ще!». До самого кiнця, поки вона не зникла в клубах пари за вагонним вiкном, вона належала йому – такi речi не пiдвладнi свiдомостi, вони пiдвладнi лише почуттям.
Безiл був спантеличений. Усе це було зовсiм не схоже на Мiннi, яка, попри властивий iй блиск популярностi, завжди вiдрiзнялася добротою. Вiн став думати, чи не образило чи ii що-небудь в його листах, i почав шукати у себе новi недолiки. Можливо, сьогоднi вранцi вiн поводився не так, як iй подобаеться? Веселий настрiй, з яким вiн приiхав, раптом кудись випарувався.
Та пiд час гри в тенiс у другiй половинi дня Мiннi знову була такою, як завжди: вона захоплювалася його ударами, а одного разу, коли вони обое опинилися бiля сiтки, вона раптово поплескала його по руцi. Однак пiсля гри, коли компанiя насолоджувалася лимонадом на широкiй, затiненiй верандi будинку Чiверiв, iм не вдалося нi на хвилю побути наодинцi. А коли разом поверталися з корту, невже Мiннi навмисно сiла попереду, поруч з Товстуном? Того лiта вона так i норовила залишитися з ним наодинцi – пiд будь-яким приводом. Переодягаючись, щоб iхати на танцi в замiський клуб, вiн картався невиразним передчуттям катастрофи.
Клуб мiстився в невеличкому видолинку; гiлля верб майже цiлком його приховало, а на iхнi чорнi силуети донизу химерними плямами скрапувало сяйво круглолицього мiсяця. Тiльки-но вони припаркувалися, як iз вiкон долинула улюблена мелодiя Безiла «Китайський квартал»[2 - «Китайський квартал» – хiт 1906 року в стилi регтайм; музика Жана Шварца, слова Вiльяма Джерома.], i ii ноти, мов ельфи, розсипалися галявиною. Його серце почало битися в шаленому ритмi, перехопило подих; пульсивна тропiчна темрява обiцяла романтичнi, бажанi пригоди. Проте, опинившись тут, Безiл вiдчув себе маленьким i безсилим, щоб насолодитися омрiяним блаженством. Танцюючи з Мiннi, вiн нiяковiв вiд того, що нав’язуе iй свое тлiнне ество в цiй казковiй краiнi, де незнайомi фiгури щохвилини досягли в його очах дедалi виразнiшоi величностi та шарму. Вiн став би тут королем, якби вона пригорнулася до нього й прошепотiла нiжнi слова, та вона лишень мовила:
– Тут чудово, Безiле, еге ж? Чи е щось на свiтi дивовижнiше?
Стоячи серед чоловiкiв, якi не танцювали, i розмовляючи з Ле-Мойном, Безiл вiдчув щось на кшталт ревнощiв i якусь незнайому боязкiсть. Довгов’яза фiгура, що наполегливо нависала над Мiннi пiд час танцю, викликала у нього роздратування, але жодноi неприязнi до нього вiн не вiдчував, а розважливi зауваження, якими Ле-Мойн обмiнювався дiвчатами, якi проходили повз, його навiть потiшали.
Безiл i Вiльям Гаспар, а з ними Бессi Белл i Мiннi виявилися тут наймолодшими, i вперше в життi Безiлу вiдчайдушно захотiлося подорослiшати, позбутися надмiрноi вразливостi та надмiрних вражень. Тремтячи вiд кожного аромату, погляду чи мелодii, вiн пристрасно жадав стати досвiдченим й спокiйним. Невдоволений собою, вiн вiдчував, як на нього мiсячним сяйвом виливаеться свiт краси, як тисне на нього, змушуючи його то зiтхати, то затамовувати подих, – а сам вiн безпорадно борсаеться в щедротах юностi, за якi сотнi дорослих, не замислюючись, вiддали б кiлька рокiв свого життя.
Наступного дня Безiл побачився з нею у свiтi, який знову стиснувся до звичноi реальностi, надавши речам буденного вигляду, але чогось усе-таки в ньому бракувало, й вiн нiяк не мiг змусити себе жартувати й веселитися. Це видавалося б, нiби хоробрiсть пiсля битви. Адже саме таким йому належало бути вчора ввечерi! Вони вчотирьох, але не парами, вирушили в центр мiста, у фотоателье, щоб забрати фотографii Мiннi. Безiлу сподобалася одна фотографiя, на яку не зважали iншi – йому здалося, що на нiй Мiннi виглядала як тодi, в Сент-Полi, тому вiн замовив надрукувати двi штуки – одну для неi, а другу для себе; картку повиннi були надiслати йому до Єля.
Увесь цей день Мiннi була якоюсь розсiяною, щось тихенько наспiвувала, але, коли вони пiсля прогулянки повернулися до будинку Чiверiв, вона буквально злетiла схiдцями, почувши телефонний дзвiнок. Через десять хвилин дiвчина вийшла насупленою i похмурою, i Безiл випадково почув, як вона коротко мовила подрузi:
– Вiн не зможе.
– …Шкода!..
– …повернеться лише в п’ятницю.
Це могло означати лише одне: Ле-Мойн поiхав i вона втратила спокiй! Тiеi ж митi, не в змозi терпiти розчарування, вiн iз жалюгiдним виглядом пiдвiвся та запропонував Вiльяму iхати додому. На його подив, у нього на руцi миттево опинилася рука Мiннi, яка намагалася його затримати:
– Почекай, Безiле! Адже я з тобою вiдтодi, як ти приiхав, жодноi хвилини не побула!
Вiн сумно всмiхнувся:
– Невже ти помiтила?
– Безiле, не кажи дурниць! – Вона закусила губу, нiби образилася. – Ходiмо посидимо на гойдалках.
У його душi раптом засiяв промiнь надii та щастя. Їi нiжна посмiшка, яка, здавалося, йшла з глибини юного серця, заспокоювала, i вiн iз вдячнiстю впивався ii побрехеньками, мов джерельною водою. Призахiдне сонце торкалося ii щiк неземним сяйвом – яке вiн не бачив на них ранiше, – тим часом дiвчина мовила, як вона не хотiла приймати запрошення Ле-Мойна й що вона засмутилася й образилася, коли Безiл до неi навiть не пiдiйшов на танцях.
– Тодi, прошу тебе, Мiннi, – благальним тоном промовив вiн, – дозволь менi хоч раз тебе поцiлувати!
– Але ж не тут, дурнику! – вигукнула вона.
– Тодi ходiмо на хвилину в альтанку…
– Безiле, це неможливо! Нас побачать Бессi Белл та Вiльям. Либонь, iншим разом.
Безiл розгублено втупився в неi, не розумiючи, вiрити чи не вiрити, i вона негайно змiнила тему:
– Безiле, я навчатимуся в школi мiс Бiчер. Всього кiлька годин iзди вiд Нью-Гейвену. Ти зможеш до мене приiхати вже цiеi осенi. Один недолiк: я чула, що зустрiчатися там можна з гостями лише в засклених кiмнатах, на кшталт оранжерей. Жах якийсь, чи не так?
– Так, жах, – щиро погодився вiн.
Бессi Белл та Вiльям пiшли з веранди й зав’язали розмову з якимись людьми, якi пiд’iхали на машинi.
– Мiннi, ходiмо в альтанку, лише на хвильку! Зараз вони далеченько!
На ii обличчi з’явився впертий та застиглий вираз.
– Я не можу, Безiле. Хiба ти не бачиш – я не можу?
– Чому? Адже завтра я вiд’iжджаю?
– О, нi!
