скачать книгу бесплатно
Два тижнi потому, чекаючи Мерi Вейлi в безликiй, бiдно обставленiй вiтальнi, Ентонi дiстав iз кишенi якiсь напiвзабутi листи. Три листи вiн засунув назад, а четвертий – прислухавшись на мить до того, що вiдбуваеться в будинку, швидко розгорнув i прочитав, ставши спиною до дверей. Цей лист був третiм у серii листiв, якi вiн одержував вiд Жозефiни пiсля кожного побачення – i вiн був таким само дитячим i кумедним, як i всi iншi. Хоч би якими щирими були ii почуття, коли вона висловлювала iх особисто, на паперi вони перетворювалися на нiсенiтницю. У листi чимало говорилося про «твоi почуття до мене», i про «моi до тебе»; речення починалися з «Так, я знаю, що видаюся сентиментальною», або ще бiльш незграбно: «Я завжди була об’ектом поклонiння для чоловiкiв, i я нiчого не можу з цим вдiяти»; там неодмiнно траплялися цитати з популярних пiсеньок – нiби вони висловлювали стан адресантки виразнiше, нiж ii власнi лiтературнi потуги.
Цей лист викликав у Ентонi занепокоення. Коли вiн дочитав до постскриптуму, в якому холоднокровно призначалося побачення сьогоднi о п’ятiй вечора, то почув, як спускаеться Мерi, та швиденько сховав лист у кишеню.
Походжаючи кiмнатою, Мерi тихенько наспiвувала якусь пiсеньку. Ентонi запалив цигарку.
– Я бачила тебе у вiвторок увечерi, – раптово сказала Мерi. – Ти, схоже, не нудьгував.
– У вiвторок?.. – повторив Ентонi, нiби пригадуючи. – Так, справдi. Зустрiв знайому компанiю дiтей, пiшли потанцювати. Весело було.
– Коли я тебе помiтила, ти був майже на самотi.
– На що ти натякаеш?
Мерi знову почала щось наспiвувати.
– Ходiмо, а то запiзнимось на виставу.
Дорогою Ентонi пояснив, як опинився поруч iз «молодшою сестрою Констанц». Необхiднiсть виправдовуватися його дещо сердила. Вислухавши, Мерi рiзко випалила:
– Якщо тебе потягнуло на нiмфеток, навiщо було вибирати саме цю вiдьму? У неi така репутацiя, що мiсiс Макрi навiть не хотiла цього року давати iй уроки танцiв та взяла лише тому, що не хотiла образити Констанцiю.
– Невже i справдi в неi настiльки жахлива репутацiя? – занепокоiвся Ентонi.
– Навiть говорити не хочеться.
Пiд час денного сеансу вистави всi його думки крутилися навколо призначеного йому побачення. Хоча зауваження Мерi привели лише до того, що йому стало вельми шкода Жозефiну, проте вiн вирiшив, що ця зустрiч мусить стати останньою. Вiн постiйно потрапляв у незручне становище через те, що його помiчали в компанii Жозефiни – хоча вiн чесно намагався ii уникати. Інтрижка легко могла перерости в щось зовсiм хаотичне i небезпечне, що не дало б нiчого доброго нi Жозефiнi, нi йому самому. Обурення Мерi його зовсiм не турбувало; всю осiнь вона лише й чекала, що вiн запропонуе iй руку та серце, i ладна була для цього на все; але Ентонi не хотiв одружуватися: вiн взагалi не хотiв нiчим себе пов’язувати.
Сонце вже сiло, коли вiн звiльнився та поiхав на машинi лабiринтами Гранд-Парку, що перебудовувався, до нового «Фiлантропологiчного будинку»[15 - «Фiлантропологiчний будинок» – вигадана Фiцджеральдом назва.]; на годиннику було о пiв на шосту. Похмурiсть мiсця i часу гнiтила його, надаючи всiй справi вiдтiнок нездоланних труднощiв. Вийшовши з машини, вiн пiшов слiдом за хлопцем, який вийшов iз зупиненого «родстера» – обличчя юнака на мить здалося йому знайомим – i зустрiвся з Жозефiною в невеличкому напiвтемному примiщеннi, яке утворювали подвiйнi «штормовi» дверi вестибюля готелю.
Невизначено хмикнув замiсть привiтання, Жозефiна рiшуче кинулася в його обiйми й закинула голову.
– Я страшенно поспiшаю, – швидко заговорила вона, нiби це вiн благав ii про зустрiч. – Нас iз сестрою запросили на весiлля, але менi необхiдно з тобою поговорити!
Було холодно, i коли Ентонi вимовляв слова, тi вiдразу перетворювалися на бiлi клаптики серпанку, чiтко помiтнi в темрявi. Вiн повторив усе те, що говорив iй i ранiше, – але цього разу вiн говорив непохитно i рiшуче. Тут, в цьому мiсцi, це було значно простiше – бо вiн ледь розрiзняв у напiвтемрявi риси ii обличчя, i ще тому, що десь посеред його тиради вона розплакалася, що розлютило його.
– Я знала, що тебе вважають легковажним, – прошепотiла вона, – але такого я не очiкувала. Хоч би як там було, у мене вистачить гордостi бiльше тобi не докучати. – Вона завагалася. – Але я хочу з тобою ще раз зустрiтися, щоб попрощатися iнакше.
– Нi.
– Якiсь заздрiснi дiвчата наговорили дурниць про мене?
– Нi. – Потiм, зневiрившись, вiн завдав iй останнiй удар. – Я зовсiм не легковажний i ранiше таким не був. Я просто нiколи тебе не кохав i навiть нiколи не обмовився словом про це.
Здогадуючись про той безпорадний вираз, який з’явився на ii обличчi, Ентонi вiдвернувся i зробив крок убiк. Коли вiн знову подивився туди, де вона тiльки-но стояла, то побачив лише, як зачиняються дверi – вона пiшла.
– Жозефiно! – вигукнув вiн з безпорадною жалiбнiстю, однак жодноi вiдповiдi не пролунало. Вiн так i стояв, збентежений тим, що тiльки-но накоiв – серце його похолонуло, коли вiн почув звук автомобiля, що вiд’iжджав.
Пiд’iхавши до будинку, Жозефiна вiддячила маленьким тiстечком i слабкою надiею Едовi Бементу, який люб’язно погодився стати на сьогоднi ii шофером; увiйшла в будинок iз чорного ходу i пiднялася до своеi кiмнати. Одягаючи вечiрню сукню, вона встала якнайближче до вiдчиненого вiкна – щоб застудитися i померти.
Розглядаючи себе в дзеркалi ванноi кiмнати, вона не витримала i розплакалася, потiм сiла на край ванни i видала такий звук, нiби хотiла придушити кашель, що раптово пiдступив до горла, пiсля чого зайнялася своiми нiгтями. Трохи пiзнiше, в лiжку, у неi ще буде час, щоби проплакала хоч цiлу нiч, коли всi заснуть, – але треба було пережити цей вечiр…
На весiльнiй церемонii Мерi Джексон i Джексона Дiлана сестри i матiр стояли поруч. Це була сумна i сентиментальна церемонiя, що знаменувала завершення прекрасноi юностi чарiвноi дiвчини, яку всi любили й обожнювали. Хоча жодний стороннiй спостерiгач не помiтив би нiчого, що символiзуе закiнчення юностi, з позицii цього десятилiття певнi моменти церемонii видавалися припорошеними старомоднiстю i злегка вiддавали лавандовим ароматом старовини. Наречена пiдняла фату з обличчя та усмiхнулася тiею чарiвно-серйозною усмiшкою, яка й робила ii «чарiвною». Коли вона подивилася на друзiв i подруг, нiби обiймаючи iх востанне, на ii щоках забринiли сльози. Потiм вона повернулася до чоловiка, такого ж невинного i серйозного, як i вона сама, немов говорячи: «Все скiнчено. Тепер я, вiднинi i навiки, належу лише тобi».
Констанцiя, яка вчилася в однiй школi з Мерi Джексон, сидiла на церковнiй лавi i, не криючись, вiд щирого серця, яке калатало у неi в грудях, ридала. Обличчя Жозефiни, яка сидiла поруч, виражало складнiшi почуття – здавалося, вона пильно спостерiгала за тим, що вiдбуваеться. Один або два рази – хоча обличчя ii залишалося все таким само зосередженим – ii щоками покотилися скупi сльозинки. Вона була неприемно ними здивована. Вуста зухвало-нерухомо стиснулися, немов у дитини, якiй суворо велiли не пустувати в будинку. Лише один раз вона дозволила собi щось бiльше; «Дивiться, а он молодша дочка Перрi, – чи не так, симпатична?» – почула вона за спиною i вiдразу почала пильно розглядати рiзнобарвний вiтраж, щоб невiдомий обожнювач помилувався ii профiлем.
Пiсля вiнчання родина Жозефiни вирушила на банкет, тому вечеряти дiвчинi довелося на самотi – радше, майже на самотi, адже молодшого брата i його гувернантку складно було вважати товариством.
Вона вiдчувала себе цiлком спустошеною. Сьогоднi ввечерi Ентонi Харкер – «вельми коханий – нiжно коханий – вельми, нiжно коханий!» – йшов на побачення з iншою, щоб цiлувати ii огидне, потворне обличчя; i невдовзi вiн зникне назавжди – як i всi iншi чоловiки його поколiння – в обiймах якоiсь жiнки, яка зовсiм його не кохатиме, залишивши iй лише безлiч Тревiсiв де Коппетiв i Едiв Бементiв – тих, хто до того не цiкавi, що навряд чи вартi навiть тiнi усмiшки
Коли вона побачила власне вiдображення в дзеркалi ваннiй, на неi знову нахлинули почуття. А що, коли вона помре сьогоднi вночi, увi снi?
– Ох, яка ганьба, – прошепотiла Жозефiна.
Вiдчинивши вiкно, вона стиснула в руцi едине нагадування про Ентонi – велику носову хустку з його iнiцiалами, i зi смутком залiзла пiд ковдру. Проте не встигли простирадла ще нагрiтися, як почувся стукiт у дверi.
– Вам термiновий лист, – мовила покоiвка, увiйшовши до кiмнати.
Увiмкнувши свiтло, Жозефiна розкрила конверт i передусiм глянула на пiдпис. Потiм почала читати; ii груди важко здiймалися та опускалися пiд нiчною сорочкою.
Моя люба маленька Жозефiно: все марно. Я нiчого не можу iз собою вдiяти, не брехатиму тобi. Я страшенно, вiдчайдушно кохаю тебе. Коли ти пiшла сьогоднi, я збагнув, що нiколи не змiг би з тобою розлучитися. Я приiхав додому i не мiг анi iсти, анi навiть спокiйно сидiти – я мiг лише ходити туди-сюди кiмнатою та думати про тебе i твоi сльозах у вестибюлi. І зараз я пишу цей лист…
Лист був на чотирьох сторiнках. Десь наприкiнцi Ентонi заявляв, що рiзниця у вiцi не мае жодного значення, а прикiнцевi слова були такi:
Я знаю, що ти зараз, певно, вiдчуваеш себе абсолютно нещасною, i я б вiддав десять рокiв свого життя за те, щоб опинитися наразi поруч iз тобою, поцiлувати i побажати тобi солодких снiв.
Дочитавши до кiнця, Жозефiна застигла на кiлька хвилин; смуток несподiвано зник, вона була настiльки пригнiчена, що тепер iй здалося, що ii охопила радiсть. Вона пiдморгнула самiй собi – але вiдразу насупилася.
– Боже мiй! – вимовила вона вголос. І перечитала лист ще раз.
Першим бажанням було подiлитися новиною з Лiлiан – але вона вирiшила не поспiшати. Подумки несподiвано сплив образ нареченоi на весiллi – нареченоi бездоганноi, незаплямованоi, коханоi та майже святоi, з легким рум’янцем на щоках. Чистота юностi, безлiч друзiв, потiм з’являеться Вiн – iдеальний i коханий. З деяким зусиллям вона покинула свiт мрiй. Мерi Джексон безумовно не стала б зберiгати у себе такi листи… Вставши з лiжка, Жозефiна порвала лист на дрiбнi шматочки, поклала клаптики на скляний столик i спалила, заповнивши кiмнату димом. Жодна добре вихована дiвчина не дасть вiдповiдi на такий лист; правильне рiшення – удати, нiби нiчого не вiдбулося.
