скачать книгу бесплатно
– О, Тревiсе! – за звичкою вигукнула Жозефiна, однак уперше не вiдчула задоволення вiд такого способу спiлкування.
Вона взяла його руку, а сама намагалася збагнути, що ж з нею трапилося.
Уже стемнiло; Тревiс нахилився до Жозефiни, але вона вперше вiдвернулася вiд нього. Розсерджений, вiн цинiчно кивнув головою i стурбовано вiдсунувся вiд неi в дальнiй кут машини. Йому обов’язково потрiбно було зберегти ту похмуру загадковiсть, яка змушувала ii ним зачаровуватися. Вона зауважила, що таемниця з’явилася в його очах i почала переповзати на його обличчя, погрожуючи заполонити його цiлком – але нiяк не могла змусити себе думати лише про нього. Романтична загадка свiту раптом перемiстилася в iншого чоловiка.
Добрих десять хвилин Тревiс чекав на ii капiтуляцiю; потiм спробував ще раз ii поцiлувати, i цiеi митi вона вперше подумала, що вiн негарний. Цього було достатньо. Уява та бажання Жозефiни могли працювати лише до певноi межi, пiсля досягнення якоi ii починала захищати iнша властива iй риса – iмпульсивнiсть. Зараз, цiлком несподiвано, вона вiдчула неприязнь до Тревiса, i в ii голосi чувся глибокий смуток.
– Я чула про те, що ти сказав учора.
– Що ти маеш на увазi?
– Ти сказав Еду Бементу, що залишаешся на танцях допiзна лише тому, що хочеш вiдвезти мене додому у своему автомобiлi.
– І хто тобi про це розповiв? – запитав вiн, не вiдчуваючи за собою жодноi провини.
– Сам Ед Бемент, i ще вiн додав, що мало не дав тобi ляпаса, коли це почув. Ледь стримався.
Тревiс знову посунувся у дальнiй куток сидiння. Вiн припустив, що в цьому i полягае причина ii вiдстороненостi, i певною мiрою мав рацiю. За теорiею доктора Юнга, в пiдсвiдомостi жiнки сперечаються один з одним незлiченнi чоловiчi голоси, якi iнколи навiть говорять ii вустами; певно, цiеi митi вустами Жозефiни висловлювався Ед Бемент.
– Я вирiшила бiльше нi з ким не цiлуватимуся – iнакше у мене не залишиться нiчого, що я зможу подарувати чоловiковi, якого щиро покохаю.
– Нiсенiтниця! – вiдповiв Тревiс.
– Нi, це правда. У Чикаго i так про мене ширяться чутки. Чоловiк не стане поважати дiвчину, яка дозволяе себе цiлувати, коли йому заманеться! А я хочу, щоб чоловiк, за якого я коли-небудь вийду замiж, мене поважав.
Ед Бемент був би вражений ступенем свого впливу на Жозефiну цього вечора – якби лише знав…
Юнаки завбачливо висадили ii з машини за рогом, i, прямуючи до свого дому, Жозефiна вiдчувала приемне полегшення, яке з’являеться пiсля завершення якоi-небудь тяжкоi працi. Тепер i назавжди вона стала «хорошою дiвчинкою», не ходитиме на побачення, слухатиметься своiх батькiв, а в школi мiсiс Бенбовер спробуе увiйти до когорти «Зразкових Учениць Бенбовер». А наступного року, в школi мiсiс Брiрлi, вона стане «Зразковою Ученицею Брiрлi». Тим часом над шосе Лейк-Шор засяяли першi зiрки, i все навколо нагадувало iй про те, що Чикаго, обертаючись разом з планетою, робить свiй шлях орбiтою зi швидкiстю сотень миль на годину; тодi Жозефiна зрозумiла, що iй хотiлося такого безбарвного життя лише подумки.
Насправдi у неi не було анi найменшого бажання здiйснювати подiбнi чудеса аскетизму. Їi дiд змiнював цей свiт, ii батьки усвiдомлювали, що його можна змiнити, – а вона просто брала його таким, як вiн е. Це був Чикаго – зовсiм не схоже на Нью-Йорк мiсто-держава, де старовиннi родини формували особливу касту, а iнтелект був представлений унiверситетськими професорами, – i не було жодних виняткiв iз цього правила, через що навiть Перрi змушенi були пiдлещуватися до десяткiв iще бiльш заможних та впливових родин. Жозефiнi подобалося танцювати, а поле жiночоi слави, бальна зала, було тим, що випадало з життя дiвчини, тiльки-но поруч з нею опинявся Чоловiк.
Жозефiна пiдiйшла до металевоi брами свого будинку й помiтила на ганку сестру, яка прощалася з юнаком; потiм вхiднi дверi зачинилися й хлопець попрямував алеею. Жозефiна знала, хто це був!
Вiн пройшов повз, кинув на неi розсiяний погляд – але все-таки ii впiзнав.
– Доброго вечора! – сказав вiн.
Жозефiна повернулася так, щоб вiн мiг розгледiти ii у свiтлi лiхтаря; пiдняла голову, щоб хутряний комiр не заважав йому ii роздивлятися, а потiм усмiхнулася.
– Вiтаю! – скромно вiдповiла вона.
Вони розiйшлися. Жозефiна, мов черепаха, втягнула голову в комiр.
«Ну ось, тепер вiн хоч знае, яка я зовнi», – схвильовано подумала вона, переступаючи порiг будинку.
II
Через кiлька днiв Констанцiя Перрi вирiшила серйозно поговорити з матiр’ю:
– Жозефiна настiльки переймаеться собою, що я вже сумнiваюся в ii розсудливостi.
– Так, вона справдi поводить себе дивно, – погодилася мiсiс Перрi. – Ми з татом вашим порадилися i вирiшили, що на початку навчального року вiдправимо ii в пансiон на сходi краiни. Але ти iй поки нiчого не говори – спочатку слiд владнати формальностi.
– Святi небеса, мамо, ще не пiзно! Вона з’являеться скрiзь iз тим молокососом Тревiсом де Коппетом, який не розлучаеться зi своiм жахливим плащем, i влаштовуе справжнiсiнький цирк! Того тижня застала iх у кафе Блакстона – мурахи по спинi аж затанцювали. Вони були схожi на манiякiв: Тревiс, який крався, немов злодiй, i Жозефiна, яка робила гримасу таку, нiби почався танок святого Вiта[14 - Танець святого Вiта – давня назва хореi – захворювання центральноi нервовоi системи, мимовiльнi рухи тулуба, кiнцiвок, голови, м’язiв обличчя; ознака уражень мозку при ревматизмi або дегенеративних змiн у корi головного мозку.]. Справдi…
– А що ти почала говорити про Ентонi Харкера? – перебила ii мiсiс Перрi.
– Вона в нього закохалася по вуха, але ж вiн iй в дiдусi годиться.
– Ну, не зовсiм так…
– Мамо, йому двадцять два, а iй лише шiстнадцять. Проходячи повз нього, Жозi та Лiлiан щоразу починають хихикати й витрiщатися на нього.
– Заходь-но, Жозефiно, – мовила мiсiс Перрi.
Жозефiна повiльно увiйшла, злегка похитуючись, до кiмнати та оперлася об одвiрок.
– Що, мамо?
– Люба, ти ж не хочеш, щоб з тебе смiялися?
Спохмурнiвши, Жозефiна поглянула на сестру:
– А хто з мене смiеться? Здогадуюся. Ти едина, кому це могло спасти на думку!
– Ти настiльки переймаешся собою, що нiчого не помiчаеш довкола. Коли ти i Тревiс з’явилися в кафе Блакстона, у мене мурашки по спинi побiгли. За нашим столиком усi реготали, та й за сусiднiми теж – усi, окрiм тих, хто був шокований.
– Напевно, що шокований було бiльше, – самовдоволено припустила Жозефiна.
– Добра буде в тебе репутацiя, коли ти почнеш виходити у свiт!
– Помовч, будь ласка! – вигукнула Жозефiна.
Закралася нетривала тиша. Потiм мiсiс Перрi рiшучим тоном прошепотiла:
– Менi доведеться розповiсти про це твоему татовi, тiльки-но вiн повернеться додому.
– Нумо, розкажи йому. – Несподiвано Жозефiна заплакала. – Чому нiхто, нiхто не може дати менi спокiй? Я хочу померти!
Мати обняла ii та примовила:
– Жозефiно… ну-ну, Жозефiно.
Але Жозефiна продовжувала схлипувати – здавалося, що плач виходить у неi саме iз серця.
– Лише купка потворних i заздрiсних дiвчат, якi, варто тiльки-но кому-небудь на мене поглянути, божеволiють i вигадують цiлком безпiдставнi плiтки – i все лише тому, що я можу заволодiти ким завгодно! Напевно, Констанцiя лютуе вiд того, що я просидiла цiлих п’ять хвилин наодинцi з Ентонi Харкером, поки вiн чекав ii внизу вчора ввечерi!
– Так, менi було жахливо неприемно! Я потiм всю нiч плакала! Зокрема через те, що вiн прийшов поговорити зi мною про Мерi Вейлi. Та що там говорити! Ти за цi п’ять хвилин настiльки запаморочила йому голову, що вiн нестримно реготав усю дорогу, поки ми йшли до Ворренсiв.
Жозефiна схлипнула востанне i заспокоiлася:
– Якщо хочеш знати, я вирiшила йому дати вiдставку.
– Ха-ха-ха! – Констанцiя вибухнула зi смiху. – Ти чула це, мамо?! Вона вирiшила дати йому вiдставку! Начебто вiн хоч один раз у життi поглянув на неi, нiби вiн взагалi знае про те, що вона iснуе! З усiх самозакоханих…
Але мiсiс Перрi була не в змозi бiльше це витримувати. Вона обiйняла Жозефiну i попросила ii пiти до себе в кiмнату.
– Твою сестру турбуе лише одне: щоб iз тебе не смiялися, – пояснила iй вона.
* * *
– Ну, гаразд, це вiн дав менi вiдставку, – похмуро вимовила Жозефiна.
І вона вiдмовилася вiд нього, вiдмовилася вiд тисячi поцiлункiв, яких у неi нiколи не буде, вiд безлiчi довгих неймовiрних танцiв у його обiймах, вiд сотень вечорiв, якi неможливо буде нiчим вiдшкодувати. Вона зовсiм не надавала значення листу, який написала йому напередоднi й не встигла ще надiслати, – а тепер уже не надiшле нiколи.
– У твоему вiцi рано думати про такi речi, – сказала мiсiс Перрi. – Ти ще дитина.
Жозефiна пiдвелася та пiдiйшла до дзеркала:
– Я обiцяла завiтати до Лiлiан. І вже спiзнююся.
* * *
Повернувшись до своеi кiмнати, мiсiс Перрi подумала: «До сiчня ще два мiсяцi». Вона була вродливою жiнкою, яка хотiла, щоб ii любило все оточення; iй нiколи не хотiлося керувати iншими людьми. У душi вона вже акуратно спакувала i вiдправила на пошту згорток iз Жозефiною всерединi, адресуючи його в безпечну й тиху школу Брiрлi.
* * *
Годину потому в кафе Блакстона Ентонi Харкер i ще один юнак спокiйно сидiли за столиком. Ентонi був приемним хлопцем: трохи ледачим, досить заможним i задоволеним своiм нинiшнiм успiхом у суспiльствi. Пiсля того, як його виключили з одного унiверситету на сходi краiни, вiн зарахувався до одного з найвiдомiших унiверситетiв Вiрджинii, де й здобув освiту в бiльш сприятливих обставинах. Там вiн змiг увiбрати в себе певнi звички та манери, якi дiвчата з Чикаго вважали чарiвними.
– А ось i Тревiс де Коппет, – зауважив приятель. – Цiкаво, чого вiн кирпу гне?
Ентонi поглянув здалеку на зграю юнацтва в дальньому кутку кафе й упiзнав Перрi-молодшу та ще якихось дiвчат, котрi часто траплялися йому на очi на вечiрнiх вулицях. Поводилися вони невимушено, надто гучно розмовляли i мали досить безглуздий вигляд. Вiн вiдвiв вiд них погляд i став шукати собi партнерку на танець, але все ще сидiв за столиком, коли кiмната – вона була напiвтемна, попри запаленi вогнi й цiлковиту темряву за вiкнами – нiби прокинулася вiд гучноi та зворушливоi музики. Вiльних дiвчат ставало дедалi менше. Чоловiки в костюмах вiльного крою, якi виглядали так, немов вони щойно закiнчили якiсь нагальнi справи, i жiнки в капелюхах, якi, здавалося, були готовi негайно вирушити в полiт, надавали всьому особливе, непередаване, вiдчуття часу як непостiйноi величини. Головним для Ентонi було те, що це суспiльство – нiби й не випадкове, але й не ретельно обране – могло миттево зникнути, як гостi пiсля званого обiду, а могло i провести разом усю нiч, як гостi на вдалому весiллi. Ентонi занепокоiвся, що не встигне схопити свою частку веселощiв. Вiн дедалi бiльше пильно вдивлявся в юрму, намагаючись знайти хоч одне знайоме жiноче обличчя.
І таке обличчя несподiвано з’явилося поблизу Ентонi; на мить з-за плеча якогось чоловiка вiн спiймав на собi сумний i трагiчний погляд. Це була усмiшка, – i не усмiшка; великi сiрi очi з яскравими трикутниками тiней пiд ними, вуста, що усмiхалися всьому свiту, в який можна було вмiстити iх обох – водночас виражали не смуток жертви, а, радше, смуток демона в станi нiжноi меланхолii. Вперше Ентонi по-справжньому побачив Жозефiну.
Вiн негайно зреагував – подивився, з ким вона танцюе. Виявилося, що то був знайомий юнак, а тому вiн негайно пiдвiвся з-за столу, швиденько обсмикнув пiджак i вийшов на танцювальний майданчик.
– Дозволите запросити вашу даму?
Жозефiна майже притиснулася до нього, коли вони почали танцювати, зазирнула йому в очi, але миттево вiдвела погляд. Вона мовчала. Розумiючи, що iй нiяк не бiльше нiж шiстнадцять, Ентонi все ж таки сподiвався, що дама, з якою вiн домовився танцювати увесь цей вечiр, не прийде зовсiм – або хоча б затримаеться, поки не скiнчиться цей танець.
Коли танець закiнчився, вона знову звела на нього очi; йому здалося, що вiн помилився – що вона старша. Провiвши ii до столика, вiн мимоволi запитав:
– Ви дозволите ще вас запросити?
– Так, звiсно!
Вони бачили лише одне одного, i кожен погляд був гострим, мов цвях – iз тих, якими крiплять рейки залiзниць, на яких був заснований добробут iхнiх родин. Ентонi вiдчув хвилювання, коли повертався до свого столика.
За годину вони вдвох iхали з кафе Блакстона в його автомобiлi.
Усе сталося спонтанно: слова Жозефiни про те, що iй час додому, пролунали пiсля закiнчення другого танцю, потiм ii прохання, i його власна надмiрна самовпевненiсть, коли вiн йшов позаду неi через спорожнiлий танцювальний майданчик. Проводити ii до будинку було звичною люб’язнiстю щодо ii сестри; i ще його не полишало безпомилкове вiдчуття надii…
Проте, вийшовши на вулицю i злегка охолонувши пiд рiзким вiтром, вiн спробував iще раз осмислити власнi вчинки та мiру вiдповiдальностi. Але зробити це виявилося доволi складно, тому що на нього тиснула напориста наiвна юнiсть Жозефiни. Коли вони сiли в машину, вiн спробував стати господарем становища – завдяки погляду «справжнього чоловiка», який вiн направив на неi, але ii очi, гарячково-блискучi, миттево розплавили всю його фальшиву суворiсть.
Вiн ненароком потиснув ii руку… потiм опинився в радiусi дii ii парфумiв – i, затамувавши подих, вiн ii поцiлував.
– Що сталося, те сталося, – прошепотiла вона за кiлька секунд. Ошелешений, вiн замислився, чи не наобiцяв iй чогось зайвого.
– Яке жорстоке зауваження, – мовив вiн, – саме тодi, коли я в тебе почав закохуватися.
– Я мала на увазi, що будь-яка хвилина поряд iз тобою може виявитися останньою, от i все, – гiрко сказала вона. – Моi рiднi хочуть вiдправити мене вчитися в iнший штат… думають, я досi нi про що не здогадалася…
– Яка прикрiсть!
– …а сьогоднi вони зiбралися разом i намагалися мене переконати, що ти взагалi не пiдозрюеш про мое iснування!
Пiсля тривалоi павзи Ентонi висловив слабке спiвчуття:
– Сподiваюся, ти не дозволила iм себе переконати.
Вона усмiхнулася:
– Нi, я тiльки розсмiялася i поiхала в кафе.
Їi рука опинилася в його руцi; коли вiн стиснув пальцi, ii очi, що стали слiпуче-яскравими, поглянули в його очi. Через хвилину йому спало на думку щодо себе: «Брудний спокусник».
Вiн не сумнiвався, що вiд нього щось залежало!
– Ти така гарна! – сказав вiн.
– А ти – зовсiм як хлопчик.
– Найбiльше на свiтi я ненавиджу заздрiсть, – несподiвано далi мовила Жозефiна, – менi повсякчас доводиться з нею стикатися. А моя рiдна сестра – у цьому сенсi найгiрша за iнших!
– Ох, нi! – запротестував вiн.
– Адже я не винна, що в тебе закохалася. Я намагалася про тебе не думати. Навiть навмисне йшла з дому, коли ти до нас приходив.
Вплив ii брехнi породжувався вiд ii щиростi, i вiд простодушноi та дивовижноi впевненостi в тому, що вона завжди матиме взаемнiсть на свое почуття, – хоч би кого вона покохала. Жозефiна нiколи не була сором’язливою i нiколи нi на що не скаржилася. Їi свiт населяли лише двое: вона та Чоловiк – i покладатися вона могла лише на власнi сили. У цьому свiтi вона впевнено орiентувалася вiдтодi, як iй виповнилося вiсiм рокiв. Вона нiколи нiчого не планувала: вона просто з легким серцем попускала вiжки, а всепереможна молодiсть вершила iнше. Тiльки коли юнiсть минае i досвiд надiляе нас уже нiчого не вартою смiливiстю, ми починаемо усвiдомлювати, наскiльки простi, по сутi, всi цi речi.
«Але коли ти встигла в мене закохатися?» – хотiв запитати Ентонi, але не наважився! Вiн боровся з бажанням поцiлувати ii знову, ще нiжнiше, – i хотiв сказати iй, що в ii вчинку немае мудростi; але не встиг вiн почати здiйснювати цей шляхетний задум, як вона знову опинилася в його обiймах, i прошепотiла щось, з чим йому довелося погодитися – бо на додачу вiн отримав поцiлунок. А потiм, вже на самотi, вiн вiд’iжджав вiд дверей ii будинку.
З чим же вiн погодився? Все, що вони говорили одне одному, лунало в його вухах, немов його раптово охопив жар: завтра о четвертiй, на розi.
«Боже милосердний! – подумав вiн, вiдчуваючи себе якось незатишно. – Вся ця нiсенiтниця про мою «вiдставку»… Це божевiльна дитина, i вона обов’язково влаштуе якiсь неприемностi – якщо iй трапиться той, хто iх шукае. Так i побiг я до неi завтра на побачення!»
ІІІ
