скачать книгу бесплатно
– А що, вiд мене нiчого не залежало?
Вона похитала головою.
– От i Бернард Шоу говорив те саме, – задумливо погодився Безiл. – Але я завжди вважав, що це стосуеться людей виключно дорослих. Тож усе-таки це ви полюете за нами, чоловiками?
– Ще чого! – Їi тiло вiд обурення стало неподатливим у нього в руках. – Чоловiки завжди десь поруч, а жiнки блимають очима, от i все. Це дiе iнстинкт.
– Невже чоловiк не може зробити так, щоб жiнка в нього закохалася?
– Дехто може – тi, кому здебiльшого байдуже.
Вiн на якийсь час замислився над цим жаским фактом, проте потiм облишив це заняття – ще буде час. Дорогою до клубу «Лаун» у нього виникло ще кiлька питань, якi вiн iй поставив. Скажiмо, коли дiвчина, яка нещодавно «сохла» за одним юнаком, раптом захопилася iншим, що у такому разi мае чинити перший хлопець?
– Дати iй спокiй, – вiдповiла Жобена.
– Припустимо, йому цього не хочеться. Що тодi?
– Та нiчого тут бiльше не вдiеш!
– І все ж: як краще вчинити?
Заливаючись смiхом, Жобена притулилася до його плеча.
– Бiдолаха Безiл! – проронила вона. – Нумо, вважай, що я Лора Джин Лiббi[12 - Лора Джин Лiббi (1862–1924) – американська письменниця, авторка безлiчi сентиментальних романiв; у 1910-х рр. вона вела в газетах колонку пiд назвою «Щоденна розмова з Лорою Джин Лiббi про справи сердечнi» – саме про це i думае Жобена.], й подiлись зi мною всiею iсторiею.
Вiн коротко розповiв iй про свiй роман.
– Тепер ти знаеш, – сказав вiн насамкiнець, – була б вона прозаiчною дiвчиною, я б стерпiв це, хоч би сильно кохав. Але ж нi, вона найпопулярнiша, найвродливiша з усiх, кого я знаю. Зрозумiй, вона для мене i Мессалiна, i Клеопатра, i Саломея – i все в такому дусi.
– Говорiть голоснiше! – зауважив Джордж, який сидiв на передньому сидiннi.
– Вона для мене щось на кшталт вiчноi жiночностi, – уже впiвголоса мовив Безiл. – Розумiеш, як мадам Дюбаррi. Вона не така, як…
– Не така, як я?
– Нi. Ти на неi чимось схожа… Усi дiвчата, якi менi подобалися, чимось схожi. Жобено, ну ти чудово розумiеш, що я маю на увазi!
Коли вдалинi засяяли вогнi нью-гейвенського клубу «Лаун», вона раптом стала ввiчливо-серйозною.
– Тут нiчого не вдiеш! Я в цьому впевнена. Вона бiльш досвiдчена, нiж ти. Усе вiд самого початку йшло за ii сценарiем – навiть тодi, коли ти вважав, що правила придумуеш ти. Я не знаю, чому вона раптом вигорiла, але очевидно, що рiч тут саме в цьому – i вона, навiть якщо захоче, вже не зможе створити все це знову, i ти не зможеш, бо ти…
– Продовжуй! Що я?..
– Тому що ти надто закоханий. Єдине що тобi залишаеться – продемонструвати свою байдужiсть. Будь-яка дiвчина не терпить, коли вiд неi вiдвертаеться давнiй шанувальник; тому вона може тобi навiть усмiхнутися – але не здумай повертатися. Мiж вами все скiнчено!
Безiл постояв у вбиральнi, задумливо пригладжуючи волосся. «Все скiнчено». Слова Жобени вiдняли в нього останнiй слабкий промiнь надii, i вiд усвiдомлення цього факту, укупi з напругою вiд денноi гри, у нього на очах з’явилися сльози. Вiн квапливо увiмкнув кран i вмився. Хтось увiйшов i поплескав його по плечу.
– Непогана гра, Лi!
– Дякую, але менi багато чого й не вдалося…
– Нi, ти був молодчиною! Саме в останнiй чвертi…
Вiн увiйшов на танцювальний майданчик. І невдовзi побачив ii, i вiдразу в нього запаморочилося в головi, йому стало нiяково вiд хвилювання. Куди б вона не йшла, всюди ii переслiдувала свита кавалерiв, i на всiх вона дивилася з яскравою i пристрасною усмiшкою, яка була йому настiльки знайома. Незабаром вiн став шукати, хто ж ii тут супроводжуе, i з обуренням виявив, що це нахабний i вульгарний хлопець зi школи Хiлла, якого вiн вже ранiше примiтив, але вiдкинув як абсолютно неможливу кандидатуру. Що ж такого могло ховатися за цими водянистими очицями, якi так ii полонили? Хiба мiг цей примiтивний мозок гiдно оцiнити безсмертну сирену пiдмiсячного свiту?
У розпачi вивчивши мiстера Джубела, марно намагаючись знайти вiдповiдi на цi запитання, вiн запросив ii, «перехопивши» прямо в танцi, i навiть протанцював iз нею цiлих двадцять футiв, поки ii не покликав наступний кавалер; Безiл iз цинiчною меланхолiею усмiхнувся, коли вона сказала:
– Я так пишаюся, що ми знайомi! Усi кажуть, що сьогоднi вдень ти був неперевершений!
Для нього ця фраза була на вагу золота i пiсля танцiв, стоячи бiля стiнки, Безiл подумки раз у раз повторював ii, виокремлюючи окремi частини i намагаючись знайти в цих словах бодай якийсь потаемний сенс. Коли його величатимуть бiльше, то, либонь, вона захопиться. «Я так пишаюся, що ми знайомi! Усi кажуть, що сьогоднi вдень ти був неперевершений!»
Бiля дверей почався переполох, i хтось вигукнув:
– Отакоi! Вони таки явилися!
– Хто? – запитав хтось iнший.
– Принстонськi першокурсники! Футбольний сезон у них закiнчився, i трое-четверо з них вирiшили вiдзначити закiнчення тренувань у «Гофбрау».
З метушнi раптово, немов хавбек iз лiнii на футбольному полi, вирвався якийсь юнак, котрий нагадував якийсь кумедний привид; спритно обiйшовши одного зi студентiв, якi стежили за порядком, та похитуючись, вiн вискочив саме до тих, хто танцював. Комiрець пiд його смокiнгом був вiдсутнiй, запонки давно вже полишили сорочку, волосся було скуйовджене, а погляд – абсолютно знавiснiлий. Якийсь час вiн озирався, немов його заслiпило свiтло; потiм його погляд впав на Мiннi Бiбл, i обличчя його засяяло свiтлом щироi любовi. Ще до того, як вiн змiг до неi наблизитися, вiн почав гучно кликати ii на iм’я, i крiзь пiвденний акцент чiтко чулися напруга i гiркота.
Безiл вискочив уперед, Безiл рвонув до нього, але його випередили, i Малюк Ле-Мойн, який чинив опiр щосили, зник за дверима гардеробноi серед круговертi нiг i рук, бiльшiсть з яких належали зовсiм не йому. Зупинившись бiля дверей, Безiл вiдчував, що до його вiдраза змiшалася зi щирим спiвчуттям; щоразу, коли Ле-Мойну вдавалося пiдняти голову з-пiд крана, вiн вiдчайдушно нарiкав на свое нещасне кохання.
Проте коли Безiлу знову вдалося запросити Мiннi на танець, вiн помiтив, що вона сердита i злякана – настiльки, що вже ладна була шукати пiдтримки у Безiла; вона раптом попрохала його пiти посидiти, поговорити.
– Хiба не дурень вiн? – пройнявшись, вигукнула вона. – Такi речi псують дiвчатам репутацiю. Його потрiбно було в полiцiю вiдвести!
– Вiн не знав, що творить. Була складна гра, вiн вельми втомився, ось i все.
Але в неi на очах забринiли сльози.
– Ох, Безiле! – мовила вона. – Скажи менi: невже я насправдi жахлива? Я нiкому не бажаю зла; але так само собою трапляеться…
Йому хотiлося обiйняти ii й сказати, що вона – найчарiвнiша дiвчина у свiтi, але в ii очах вiн прочитав, що вона зараз його навiть не помiчае; для неi вiн був порожнiм мiсцем – з однаковим успiхом цiеi митi вона могла б вилити душу якiй-небудь подружцi. Вiн згадав слова Жобени – йому не залишалося нiчого, окрiм як пiти з гордо пiднятою головою.
– Ти набагато розумнiший! – Їi нiжний голос обволiкав його, мов води чарiвливоi рiчки. – Ти розумiеш… якщо двое бiльше не шаленiють одне вiд одного… вони мають проявляти здоровий глузд!
– Авжеж, – пiдтвердив вiн i змусив себе з удаваною легкiстю додати: – Коли все скiнчилося, тут вже нiчого не вдiеш.
– Безiле, ти такий хороший! Ти завжди мене розумiеш.
І раптом, уперше за тривалий час, вона про нього замислилася. З нього вийшов би безцiнний друг для будь-якоi дiвчини, подумала вона – адже цей розум, який iнодi настiльки втомлюе, можна було б використовувати як «жилетку»…
Вiн дивився, як танцюе Жобена, i Мiннi простежила за його поглядом:
– Ти прийшов iз дiвчиною, так? Вона доволi гарненька!
– Але не така красуня, як ти.
– Безiле!
Вiн свiдомо уникав дивитися на неi, вгадавши, що зараз вона злегка вигнулася i склала руки на колiнах. І тiльки-но йому вдалося взяти над собою гору, сталося щось екстраординарне – в навколишньому свiтi, який перестав полягати лише в нiй однiй, раптом з’явилося якесь свiтло. І вiдразу пiдiйшли якiсь першокурсники, щоб привiтати його з перемогою в грi, i йому це сподобалося – i похвали, i iх злегка пiдлесливi погляди. Здаеться, тепер у нього були всi шанси, щоб наступного тижня почати матч iз Гарвардом.
– Безiле!
Серце шалено калатало у грудях. Краем ока вiн помiтив ii погляд – вона чекала. Може, вона й справдi пошкодувала? Може, йому варто вхопитися за цю можливiсть, повернутися до неi та сказати: «Мiннi, скажи цьому безумцю, щоби бiг до рiчки топитися, i повернися до мене!». Вiн завагався, але вiдразу згадав фразу, яка допомогла йому вдень пiд час гри: досить уже на сьогоднi помилок! Поклик усерединi нього повiльно затих.
З’явився Джубел-неможливий, всiм своiм виглядом показуючи, хто тут головний, i серце Безiла вирушило до зали танцювати далi, разом iз його володаркою в рожевiй шовковiй сукнi. Знову загубившись у туманi нерiшучостi, вiн вийшов iз зали на веранду. В повiтрi метушливо кружляв легкий перший снiг, i зiрки з неба холодно дивилися на землю. Поглянувши на них, вiн побачив, що це, як i ранiше, його зiрки – ореоли прагнень, боротьби i слави. Мiж ними спiвав вiтер, який насвистував ту саму, високу i чисту ноту, яку вiн чув завжди – i гнав вперед, до нових битв, парадну шеренгу хмар. Ця картина вирiзнялася неймовiрною яскравiстю та пишнотою, i лише досвiдчене око полководця могло помiтити, що в небi тепер стало на одну зiрку менше.
ІІ
Розповiдi про Жозефiну
Перша кров
І
– Я пам’ятаю, як ви прийшли до мене в розпачi, коли Жозефiнi було три роки, – говорила мiсiс Брей. – Джордж тодi шаленiв, тому що нiяк не мiг влаштуватися на роботу, i зганяв злiсть на маленькiй Жозефiнi.
– Так, я пам’ятаю, – сказала мати Жозефiни.
– Ось i вона, Жозефiна!
І це справдi була Жозефiна. Вона з усмiшкою дивилася на мiсiс Брей, а в поглядi жiнки непомiтно промайнула якась тяжкiсть. Жозефiна продовжувала всмiхнулася.
– Скiльки ж тобi рокiв, Жозефiно?
– Нещодавно виповнилося шiстнадцять.
– Он як! Менi здавалося, що ти трохи старша.
Тiльки-но випала нагода вставити слiвце в розмову, Жозефiна запитала у мiсiс Перрi:
– Можна менi сьогоднi пiти з Лiлiан в кiно, на денний сеанс?
– Нi, люба; ти маеш вивчити уроки.
Мiсiс Перрi вiдразу повернулася до мiсiс Брей, демонструючи, що питання закрите, але…
– Дурепа проклята! – впiвголоса пробурмотiла Жозефiна.
Мiсiс Брей вiдразу заторохтiла, намагаючись змiнити тему розмови, але мiсiс Перрi, звичайно, не змогла обiйтися без догани Жозефiнi.
– Як ти назвала матiр, Жозефiно?
– Я не розумiю, чому я не можу пiти в кiно з Лiлiан?
Здавалося, що матiр вважала б за краще закiнчити на цьому розмову.
– Тому що ти мусиш вчитися! Ти щодня кудись ходиш, i твоему татовi це набридло.
– Ви з глузду з’iхали! – кинула Жозефiна i завзято додала: – Маячня якась! Наш татко, певно, збожеволiв. Невдовзi вiн почне рвати на собi волосся i вважати, що вiн Наполеон чи хтось на кшталт.
– Нi, – розсмiялася мiсiс Брей, коли обличчя мiсiс Перрi зашарiло. – Хiба, може, вона мае рацiю. Що, коли Джордж i справдi збожеволiв – особисто я впевнена, що мiй чоловiк вiд лютi втратив глузд. Це все вiйна!
Але матерi було не до смiху; вона вважала, що Жозефiна варта добрячоi прочуханки.
У розпалi розмови пролунало iм’я Ентонi Харкера, однолiтка старшоi сестри Жозефiни.
– Вiн дивовижний, – без будь-якого бажання нав’язати свою точку зору втрутилася в розмову Жозефiна.
Вона зовсiм не була грубiянкою; вона насправдi рiдко переходила межi звичайноi свiтськоi бесiди, хоча легко втрачала безтурботний настрiй, стикаючись iз будь-якоi несправедливiстю або дурiстю з боку спiврозмовника.
– Вiн цiлком…
– Вiн мае неабиякий успiх. Але я особисто не бачу в ньому нiчого дивовижного. Менi вiн видаеться легковажним.
– О, нi, мамо, – заперечила Жозефiна. – Вiн зовсiм не такий. Будь-хто тобi скаже, що вiн – справжня особистiсть, не рiвня тим недотепам, яких хоч греблю гати. Будь-яка дiвчина була б рада прибрати його до рук. Я б не роздумуючи вийшла за нього замiж!
Ранiше iй таке i на думку не спадало. Остання фраза насправдi була заготовлена для вираження симпатii до Тревiса де Коппета. І незабаром, коли подали чай, Жозефiна вибачилася i пiшла до своеi кiмнати.
Попри те, що будинок був зовсiм новим, Перрi зовсiм не були нуворишами. Належачи до вищого чиказького суспiльства (що передбачало вельми солiднi доходи), вони не видавалися нечемами, як тi люди, якi увiрвалися у вищий свiт пiсля 1914 року. Жозефiна мимоволi стала одним iз пiонерiв поколiння, якому судилося «вiдбитися вiд рук».
Вона одягалася у своiй кiмнатi, збираючись пiти до Лiлiан, та думала час вiд часу то про Тревiса де Коппета, то про те, як вона вчора iхала додому з балу в Девiдсонiв. Тревiс носив пiд смокiнгом вiльну накидку синього кольору, успадковану ним вiд якогось старого дядечка. Тревiс був високий, худорлявий, чудово танцював; його очi часто описували ровесницi протилежноi статi як «глибокi й темнi», хоча дорослi бачили звичайнi карi очi, обведенi темними, схожими на синцi, колами. Область, навколо них, здавалася то пурпуровою, то коричневою, то малиновою – кинувши швидкоплинний погляд на Тревiса, це було першим i останнiм, що ви помiчали – крiм слiпуче-бiлих зубiв. Як i Жозефiна, вiн теж був людиною нового типу. Хоча в Чикаго в тi часи новим було все, в дужках, щоб не втратити нитки оповiдi, зауважимо: Жозефiна була «новiтньою з нових».
Одягнувшись, вона спустилася вниз сходами й через прочиненi дверi вийшла на вулицю. Стояв жовтень, дерева вже скинули листя, i в спину iй дув суворий бриз. Вона йшла повз холоднi кути будинкiв, повз закутки житлових кварталiв, у яких чаiвся вiтер. Вiд цiеi пори й до початку квiтня Чикаго стае мiстом, в якому життя ховаеться за стiнами будинкiв, де увiйти у дверi означае потрапити в iнший свiт – бо холод озера Мiчиган завжди непривiтний i не схожий на справжнiй пiвнiчний холод; вiн слугуе лише для того, щоб акцентувати увагу на тому, що вiдбуваеться всерединi, а не ззовнi. На вулицях цього часу не чутно музики, там не натрапиш на закоханих – i навiть в сприятливий час року багатii, якi проiжджають повз у лiмузинах, радше дратують, нiж зачаровують тих, хто ходить брукiвками. А всерединi будинкiв пануе глибока, повна тиша, – або шум, неначе тi, хто живе всерединi, весь час зайнятi винаходом нових танцiв. І все це – лише частина того, що люди мають на увазi, вимовляючи: «наш Чикаго».
Жозефiна мала намiр зустрiтися зi своею подругою Лiлiан Хаммел, але вiдвiдування кiнотеатру в iхнi плани не входило. Якби лише матерi знали, куди насправдi збираються iхнi дочки, то негожий, найпохмурiший фiльм видавався б iм кращим. Тому що дiвчата зiбралися на автопрогулянку з Тревiсом де Коппетом i Говардом Пейджем, i збиралися виiхати якнайдалi, щоб встигнути вдосталь нацiлуватися. Усi четверо виношували цей план ще з минулоi недiлi, коли поiздку довелося вiдкласти через несприятливi обставини.
Тревiс i Говард уже чекали, уособлюючи собою готовнiсть до дiй i безмовно кваплячи дiвчат назустрiч прийдешньому. Тревiс був одягнений в пальто з хутряним комiром, у руках у нього була тростина iз золотим держаком. Вiн напiвжартома, напiвсерйозно поцiлував руку Жозефiни, i дiвчина мовила йому: «Вiтаю, Тревiсе!» з теплотою полiтика, який вiтае свiй електорат. Через хвилину дiвчата вже обмiнювалися новинами.
– Я бачила його, – прошепотiла Лiлiан, – тiльки-но!
– Справдi?
Їх очi обох засяяли.
– Вiн дивовижний, еге ж? – мовила Жозефiна.
Дiвчата мали на увазi двадцятидворiчного мiстера Ентонi Харкера, який навiть i не здогадувався про iхне iснування, хiба Жозефiну якось представили йому в будинку Перрi як молодшу сестричку Констанцii Перрi.
– У нього найгарнiший у свiтi носик! – вигукнула Лiлiан, несподiвано розсмiявшись. – Вона намалювала в повiтрi контур носа пальцем, i це розвеселило iх обох. Але Жозефiна вiдразу ж зробила серйозне обличчя, тому що в одвiрок, що виходив у коридор, визирнули темно-карi очi Тревiса, такi яснi, немов iх створили лише вчора ввечерi.
– Ну-бо! – нетерпляче проронив вiн.
Четверо молодих людей вийшли на вулицю, пройшли нелегких п’ятдесят крокiв назустрiч вiтру i сiли в машину Пейджа. Усi вони були впевненi в собi i точно знали, чого хочуть. Двi дiвчини свiдомо не слухали своiх батькiв i, подiбно солдату, який втiк iз ворожого полону, не вiдчували жодних докорiв сумлiння з цього приводу. На задньому сидiннi Жозефiна i Тревiс дивилися одне на одного; вона чекала, коли його обличчя стане червоним вiд хвилювання.
– Поглянь, – сказав вiн, дiставши квитки; його рука тремтiла. – До п’ятоi ранку! Вар’ете! Зiгфелда[13 - Флоренц Зiгфелд (1869–1932) – американський бродвейський iмпресарiо, найбiльш вiдомий своею серiею театральних шоу «Шаленостi Зiгфелда» (1907–1931).]!
