скачать книгу бесплатно
Кохання останнього магната
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – видатний американський письменник, автор багатьох романiв та оповiдань про поколiння «епохи джазу». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Нiч лагiдна», «Великий Гетсбi» та «По той бiк раю».
«Кохання останнього магната», незакiнчений через передчасну смерть автора роман Ф. Скотта Фiцджеральда, який вперше був опублiкований у 1941 роцi його другом i вiдомим лiтературним критиком Е. Вiлсоном пiд назвою «Останнiй магнат», посiдае ключове мiсце в спадщинi письменника. Позначений автором як вестерн, роман розповiдае про становлення комерцiйноi «студiйноi системи» Голлiвуду з усiм його закулiссям та норовами «дикого Заходу».
Попри незавершенiсть, роман неодноразово лягав в основу театральних та кiнопостановок, найвiдомiшою з яких е фiльм Елiа Казана «Останнiй магнат» (1976) з Робертом де Нiро, Робертом Мiтчем та Джеком Нiколсоном у головних ролях. У 1993 роцi лiтературознавець Метью Дж. Брукколi, провiдний фахiвець з творчостi письменника, опублiкував невiдредаговану версiю роману пiд назвою «Кохання останнього магната», за якою i було здiйснено переклад.
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Кохання останнього магната
Вестерн
Роздiл I
Хоча на самому кiноекранi я й не з’являлася, та виросла я саме в кiно. Нiхто iнший як Рудольф Валентiно[1 - Рудольф Валентiно (1895–1926) – вiдомий американський кiноактор iталiйського походження, зiрка нiмого кiно, творець типажу «екзотичного героя-коханця».] заiжджав на мiй день народження, коли менi сповнилося п’ять – принаймнi так менi казали. Я зазначаю це лише для того, аби було зрозумiло, що я бачила, як крутяться колiщата Голлiвуду, ще до того, як досягла свiдомого вiку.[2 - Свiдомим вiком (age of reason) прийнято вважати сiм рокiв, коли дитина починае усвiдомлювати вiдповiдальнiсть за своi вчинки.]
Десь рокiв у вiсiмнадцять я було надумала навiть написати мемуари «Донька продюсера», та саме в цьому вiцi руки до мемуарiв якось не доходять. І це добре, бо iнакше та моя писанина дуже скидалася б на прiсну ветхозавiтну колонку солодкавоi Лолi Парсонз.[3 - Луела Парсонз (англ. Louella Parsons, 1881–1972) – американська журналiстка, кiнооглядачка i колумнiстка, колонка якоi з оглядом новин Голлiвуду, включаючи плiтки, у газетi «Los Angeles Herald-Examiner» передруковувалася бiльш нiж у шестистах газетах по всьому свiту, сягаючи читацькоi аудиторii понад двадцять мiльйонiв, зробивши Парсонз найвпливовiшою оглядачкою (i плiткаркою) кiноiндустрii США. В оригiналi гра слiв: англiйською «lolly» означае «льодяник», «цукерочка».] Мiй татко займався кiнобiзнесом так само, як iншi займалися бавовною чи сталлю, тому я сприймала галузь його дiяльностi досить-таки стримано. Так само я сприймала й Голлiвуд: з сумирною покiрнiстю примари, приписаноi до певного будинку з привидами. Знаю-знаю, що, на вашу думку, я мала б вiдчувати, та запевняю вас: я вперто залишалася не нажаханою.
Втiм, легше сказати, нiж бути почутою. От коли я навчалася в Бенiнгтонi,[4 - Бенiнгтонський коледж (англ. Bennington College) – елiтний приватний коледж вiльних мистецтв, розташований у передмiстi мiста Бенiнгтон (штат Вермонт, США), заснований у 1932 роцi як жiночий коледж.] деякi з викладачiв англiйськоi мови та лiтератури, якi всiм своiм виглядом вдавали байдужiсть до Голлiвуду з його продукцiею, насправдi стиха його ненавидiли. Ненавидiли всiм нутром як загрозу самому своему iснуванню. Та що казати про коледж, коли ще в монастирськiй школi благосна вчителька-черниця попрохала мене дiстати для неi справжнiй кiносценарiй з тим, щоби «навчити клас письму кiнострiчок», так само як вона навчала писати твори та оповiдання. Я роздобула для неi сценарiй якоiсь стрiчки; вона, здаеться, сушила над ним голову не одну нiч, та в класi про нього анi словом не обмовилася, повернувши менi його з виразом подиву й образи одночасно, i без жодного коментарю. Саме це, я майже певна, чекае й на цю iсторiю.
Голлiвуд можна сприймати як данiсть, як сприймаю його я, або вiдкидати з презирством, до якого ми схильнi стосовно того, чого не розумiемо. Хоча розумiння й можливе, та хiба що розпливчасте зi спалахами. Якщо хтось i був у змозi втримати в головi все, з чого складаеться картина, то iх, тих чоловiкiв, не набереться й пiвдюжини. Найближче ж, до чого може пiдiйти жiнка, то це, мабуть, спробувати зрозумiти одного з тих чоловiкiв.
Як виглядае свiт з висоти, я вже знала. Татко завжди вiдправляв нас до пансiону чи коледжу лiтаком, i лiтаком же нас забирали на канiкули додому. Пiсля того, як сестра померла, коли я була на передостанньому курсi, я продовжувала лiтати, але вже одна, й цi польоти завжди нагадували менi про неi, i я вiдчувала себе якось скорбно й пригнiчено. Інодi на борту я бачила знайомi обличчя з Голлiвуду, зрiдка помiчала якогось привабливого хлопця з якого-небудь коледжу, та з настанням Великоi депресii[5 - Велика депресiя у США тривала з жовтня 1929 р. до 1933 р. Дiя роману, як писав Скотт Фiцджеральд у синопсисi до видавця, вiдбуваеться через два роки пiсля депресii, тобто у 1935–1936 рр., протягом 4–5 мiсяцiв. Хронологiчнi подробицi роману вiдносять його дiю до 1933–1938 рр.] це траплялося все рiдше й рiдше. Але заснути в лiтаку менi майже не вдавалося через тi думки про Елiанор та гостре вiдчуття змiни часових поясiв вiд узбережжя до узбережжя, принаймнi поки ми злiтали з тих закинутих у просторi одиноких невеликих аеродромiв у Теннессi.[6 - У 1936 роцi лiтак авiакомпанii «Американ Ерлайнз Мерк’юрi» з Атлантичного узбережжя до Лос-Анджелеса вилiтав о 6:10 вечора з Ньюарка, штат Нью-Джерсi, з посадками в Мемфiсi, штат Теннессi, Далласi, штат Техас, та Тусонi, штат Аризона. Полiт тривав 17 годин 41 хвилину. Але у серпнi 1937 року маршрут було змiнено, i замiсть Мемфiса лiтак робив посадку в Нешвiллi, штат Теннессi.]
У тому польотi одразу ж почалася бовтанка, та така, що пасажири негайно подiлилися на тих, хто вiдразу «вiд’iхали», та тих, хто взагалi не бажав стуляти очi. З тих, хто не бажали, через прохiд вiд мене сидiли двое, i з уривкiв iхньоi розмови я зрозумiла, що вони таки з Голлiвуду; до того ж один з них i виглядав по-голлiвудськи – середнього вiку еврей, що коли не виказував нервового збудження у розмовi, то втискався в крiсло, нiби готуючись до стрибка посеред розпачливоi тишi; а от iнший був блiдий, непримiтний i коренастий чолов’яга рокiв тридцяти, якого я вже напевне бачила ранiше. Здаеться, вiн бував у нас вдома, чи щось таке. Чи, може, менi так здавалося, бо я була занадто мала, щоб вiн упiзнав мене зараз, тож якi могли бути образи.
Стюардеса – висока, ладна, з чорним до лиску волоссям, до яких авiакомпанii мають особливе уподобання – спитала мене, чи не допомогти менi розкласти крiсло:[7 - У 1934 роцi компанiя «Американ Ерлайнз Мерк’юрi» приступила до авiаперевезень на бiпланах Curtiss Condor, обладнаних спальними мiсцями.]
– І, люба, може, вам аспiрину? – при цьому вона примостилася на самiсiнький пiдлокiтник мого сидiння, ризиковано гойдаючись туди-сюди разом з червневим ураганом. – Чи «нембуталу»?[8 - «Нембутал» (Nembutal) – найбiльш вiдоме торговельне найменування пентобарбiталу – барбiтурату, який використовуеться в медицинi як снодiйний засiб швидкоi дii у виглядi калiевоi i натрiевоi солей.]
– Нi.
– Я тут так завозилася з iншими, що не встигла у вас запитати.
Вона сповзла у крiсло поруч зi мною i пристебнула нас обох запобiжним паском:
– Може, вам жуйку?
Це нагадало менi, що саме час позбутися жуйки, що нав’язла у мене в зубах. Я загорнула ii в аркуш, який вирвала з журналу, i сунула в механiчну попiльничку.
– Я завжди казала, – схвально кивнула головою стюардеса, – що тi, хто загортають жуйку в папiрець, перш нiж покласти в попiльничку, – гарнi люди.
На деякий час ми забулися у напiвтемрявi салону, який негодою жбурляло з боку в бiк. Ця напiвтемрява менi нагадувала шикарний ресторан у сутiнках перед вечерею. Зависла ненавмисна тиша. Менi здалося, що стюардесi – i тiй доводилося собi нагадувати, хто вона i що вона тут робить.
Аби заповнити паузу, ми з нею заговорили про знайому молоду акторку, з якою стюардеса два роки тому лiтала на захiдне узбережжя. То було в розпал Великоi депресii, i акторка – як уп’ялася в iлюмiнатор, що й не вiдiрвеш, так що стюардеса аж перелякалася: а чи не замислила та часом вистрибнути з лiтака. З’ясувалося, одначе, що злиднi ту не страшили, а тiльки революцiя.
– Я вже знаю, що ми робитимемо з мамою, – подiлилася акторка задумом iз стюардесою. – Раптом що, ми схоронимося в Єлоустоунi[9 - Маеться на увазi Єлоустонський нацiональний парк, який вiдомий багатою живою природою, мальовничими ландшафтами та численними гейзерами.] та житимемо з працi рук своiх, доки все не вщухне. А тодi вже повернемося. Вони ж митцiв не стануть вбивати, як гадаете?
Задумка, як така, мене потiшила. Уявилася благосна картина: акторку та ii матiр поштують добрi ведмедi, прихильники консерваторiв, пригощаючи iх медом, а лагiднi малi оленятка приносять iм надлишки молока вiд ланi i пасуться собi неподалiк, щоби вночi пiдкласти iм пiд голови, як подушки, своi боки. У свою чергу, я розповiла стюардесi про одних адвоката i режисера, котрi в тi тривожнi днi якось проти ночi подiлилися своiми планами з моiм татусем. На випадок, якщо «Армiя солдатськоi надбавки»[10 - «Армiя солдатськоi надбавки» – марш безробiтних ветеранiв Першоi свiтовоi вiйни в кiлькостi 15 тисяч чоловiк на Вашингтон влiтку 1932 року. Головною вимогою мiтингарiв була негайна виплата солдатськоi надбавки, обiцяноi до 1945. Наметове мiстечко ветеранiв було розгромлене.] таки вiзьме Вашингтон, у адвоката вже був прихований човен, а саме на рiчцi Сакраменто, на якому вiн збирався вигребти проти течii якомога далi, навiть якщо на те пiдуть кiлька мiсяцiв, а потiм сплавитися назад, «позаяк пiсля революцii завжди виникае потреба у правниках, аби виправити безлад i ввести його у правове поле».
Режисер же схилявся до пораженства. Вiн тримав про запас ношений костюм, ветху сорочку та пiдтоптанi черевики – власнi чи запозиченi у костюмерiв, вiн скромно замовчував – саме у цьому платтi вiн i збирався «розчинитися в натовпi». Пам’ятаю, на це татко сказав: «Але ж вони побачать твоi долонi! На них же написано, що ручноi працi вони не знали вже багато рокiв. А далi у тебе попросять пред’явити профспiлковий бiлет». І ще я пам’ятаю, що режисер аж з лиця раптом спав, i як понуро вiн доiдав десерт, i якими незвично жалюгiдними вони здалися менi тодi.
– Ваш батько часом не актор, мiс Брейдi? – спитала стюардеса. – Я точно чула це iм’я ранiше.
Почувши iм’я Брейдi, обидва чоловiки через прохiд пiдняли голови. Обидва скоса глянули на мене, так, як це вмiють у Голлiвудi, коли, здаеться, на тебе дивляться через плече. Потiм той, молодший, блiдий та коренастий, вiдстебнув пасок безпеки i встав у проходi бiля нас.
– Ви Сесилiя Брейдi? – вiн спитав мене тоном обвинувача, нiби викрив у тому, що я приховувала свое справжне iм’я. – Я так i думав, що це ви. А я – Вайлi Вайт.
Цього вiн мiг би вже й не казати, бо саме тiеi митi втрутився ще один голос:
– З дороги, Вайлi!
Й iнший чоловiк протиснувся мiж Вайлi та крiслом, прямуючи до кабiни пiлота. Вайлi вiдступив убiк i з деяким запiзненням кинув зухвало наздогiн:
– У лiтаку я слухаюся тiльки пiлота.
Я вiдразу ж розпiзнала той рiзновид блазнювання, яким вирiзняеться Голлiвуд, у вiдношеннях мiж тими, хто при владi, та iх оточенням.
– Тихiше, – утихомирила його стюардеса. – Пасажири сплять!
Я помiтила, що iнший чоловiк, сусiд Вайлi, середнього вiку еврей, також був на ногах i з безсоромнiстю корисливого iнтересу уп’явся поглядом услiд тому чоловiку, який щойно прослизнув мимо. Чи краще сказати, в спину тому, хто, не обертаючись, помахав рукою, буцiмто на прощання, i зник з моiх очей.
– Вiн що? Другий пiлот? – запитала я у стюардеси.
Вона вже розстiбала наш пасок, збираючись полишити мене на Вайлi Вайта.
– Е, нi! Це – мiстер Смiт. У нього окрема кабiна, вона називаеться «весiльна», от тiльки вiн займае ii один. Що ж до другого пiлота – то вiн завжди ходить у формi. – Вона звелася на ноги. – Пiду з’ясую, чи нас посадять в Нешвiллi.
– Чого це раптом? – приголомшено спитав Вайлi.
– У долинi Мiссiсiпi – гроза.
– І що ж – нам тут всю нiч кукукати?
– А це вже як погода пiдкаже.
Пiдказала раптова повiтряна яма. Вайлi Вайта жбурнуло на сидiння напроти мене, стюардесу як вiтром здуло у напрямку кабiни пiлота, а еврея – посадило на мiсце. Пiсля того, як без вшанування будь-якого слуху залунали вигуки незадоволення, якi мали б виразити поточнi почуття шанувальникiв авiацiйних перельотiв, всi, врештi-решт, перевели дух. Прийшла черга познайомитися:
– Мiс Брейдi – мiстер Шварце, – вiдрекомендував Вайлi Вайт. – Вiн, як i я, добрий приятель вашого батька.
Мiстер Шварце iз великим завзяттям закивав головою, та так, що я майже почула: «Щира правда. Бог тому свiдок! Щира правда!».
Не знаю, чи казав вiн коли-небудь цi слова вголос, та цiлком мiг, але зараз, i без всяких слiв, було зрозумiло, що з ним щось трапилося. Дивитися на нього було все одно, що стрiнути давнього друга, який щойно вийшов з кулачноi бiйки чи вижив у автомобiльнiй аварii. І те, що йому непереливки, кидаеться просто у вiчi. Витрiщаешся на нього, випитуеш: «Що ж трапилось?» А вiн крiзь щербатi зуби та розквашенi губи щось таке шамкае, а що шамкае – не розбереш, бо вiн, бач, i розказати не в змозi.
Втiм, жодних тiлесних ушкоджень мiстер Шварце не мав; його, так би мовити, видатний перський нiс та мигдалеподiбний розрiз очей були безпомилковим свiдченням його походження, так само як i кирпатий нiс та вроджене почервонiння навколо нiздрiв указували на iрландське корiння мого батька.
– Нешвiлл! – скрикнув Вайлi Вайт. – Виходить, нам випадае нiч у готелi. І в Лос-Анджелес ми не потрапимо до завтрашнього вечора, i це ще у найкращому випадку. Господи! Знову Нешвiлл – я ж у ньому народився!
– Гадаю, ви б мали радiти – знову побачити його.
– Нiзащо! Добрих п’ятнадцять рокiв я, як мiг, оминав це мiсце. І сподiваюсь, що бiльше не побачу.
Та побачити все ж довелось… бо лiтак, поза всяким сумнiвом, почав знижатися, опускаючись усе нижче й нижче, неначе Алiса у кролячу нiрку.[11 - Алюзiя на дитячий роман-казку «Алiсинi пригоди у Дивокраi» Льюiса Керролла, в якiй розповiдаеться про дiвчинку на iм’я Алiса, яка потрапляе крiзь кролячу нору в уявний свiт, населений дивними антропоморфними iстотами.] Склавши долоню човником, я припала до iлюмiнатора: далеко внизу злiва розмитими вогниками проступало мiсто. Напис «Пристебнути паски» та «Не палити» на зеленому тлi свiтився ще з того часу, як ми влетiли в грозу.
– Ти чув, що вона сказала? – зненацька вихопилося у мiстера Шварце, так що чути було через прохiд.
– Ти чув – що? – спитав Вайлi.
– Чув, як вiн назвався, – пояснив Шварце, – мiстер Смiт!
– Ну то й що? – перепитав Вайлi.
– А нiчого, – роздратовано вiдрубав Шварце. – Просто подумав, це – смiшно. Смiт.[12 - Найпоширенiше з iмен в англомовних краiнах.] – Нiколи не чула смiху безрадiснiшого за цей. – Смiт!
Гадаю, що нiчого подiбного аеропортам у краiнi не було з часiв поштових станцiй, де зупинялися дилiжанси… настiльки ж розмiщенi на вiдлюддi, наскiльки ж невiдраднi й тихi. Будiвлi залiзничних станцiй з червоноi цегли, що зараз виглядають старовинними, зводилися вже в самих мiстечках, назви яких вони й несли на своiх вивiсках, та на цих полустанках люди не сходили, якщо, звiсно, не жили в цiй глушинi. А ось аеропорти – тi наштовхують на iсторичнi порiвняння з оазами на великих торговельних шляхах. Вид авiапасажирiв, якi неквапливо по одному чи по двое простують до опiвнiчного аеропорту, щоночi збирае невелику юрбу, яка не розходиться аж до другоi години. Мiсцева молодь видивляеться на лiтаки, а старшi прискiпливо обмацують очима пасажирiв. Ми, пасажири з трансконтинентальних рейсiв, були для них багатiями з узбережжя, котрi буденно спускаються iз захмарних небес посеред провiнцiйноi Америки. А коли на голови мiсцевих падала кiнозiрка, то для них це була вже неабияка подiя. Та бувало це вкрай рiдко. Менi ж палко хотiлося, щоб ми виглядали цiкавiше, нiж виглядали насправдi, скажiмо, так, як я – на кiнопрем’ерах, коли шанувальники дивляться на тебе iз зневажливим докором, бо ти – не зiрка.
Опинившись на землi, ми з Вайлi несподiвано вiдчули себе приятелями, адже вiн простягнув менi руку пiдтримки, коли я сходила трапом. Пiсля цього вiн вирiшив взяти мене пiд свое крило… проти чого я заперечувати не стала. Ну а коли ми ввiйшли в будiвлю аеропорту, стало ясно, раз уже нас «викинуло на берег», то викинуло на берег разом. (Це було не так, як того разу в фермерському будиночку в ново-англiйському стилi неподалiк вiд Бенiнгтона, коли у мене вiдбили хлопця. Вiн тодi сiв до рояля разом з дiвчиною на iм’я Рейнi, i я пiд кiнець усвiдомила, що я «третя зайва». По радiо саме передавали «Цилiндр»[13 - «Top Hat, White Tie and Tails» («Цилiндр, бiла краватка та фрак») – популярна пiсня, написана Ірвiнгом Берлiном для музичноi кiнокомедii режисера Марка Сендвiча Top Hat («Цилiндр») (1935), де ii виконував Фред Астер. Йдеться про форму одягу на урочистi подii.] та «Щока до щоки»[14 - «Cheek to Cheek» («Щока до щоки») – пiсня, один iз символiв мiжвоенного американського кiнематографа, написана Ірвiнгом Берлiном у 1935 роцi для того ж фiльму. У фiльмi Астер спiвае пiсню Роджерз пiд час танцю. Вiдомий запис цiеi пiснi на студii «Декка» оркестру Гая Ломбардо вiд 1935 року.] у виконаннi оркестру Гая Ломбарда,[15 - Гаетано (Гай) Ломбардо (1902–1977) – канадський i американський музикант, скрипаль i керiвник оркестру Royal Canadians. Володар трьох зiрок на голлiвудськiй «Алеi слави». У повiстi вiн названий Гаем Ломбардом.] i вона награвала йому цi мелодii. Клавiшi опускалися негучно, наче падолист; показуючи йому акорд з дiезом, вона, наче ненароком, накрила його пальцi своiми. Я тодi була ще першокурсницею.)
Коли ми заходили до аеропорту, мiстер Шварце був поруч з нами, та був, так би мовити, як увi снi. Поки ми намагалися з’ясувати, що й до чого у чергового по аеропорту, вiн увесь час озирався на дверi, що вели до льотного поля, нiби побоювався, що лiтак злетить без нього. Потiм я вiдлучилася на декiлька хвилин, а коли повернулася, то зрозумiла, що без мене щось трапилось. Зараз Вайт i Шварце стояли лицем до лиця, майже впритул. При цьому Вайт щось казав, а Шварце виглядав так, нiби здоровенна вантажiвка, здаючи назад, наiхала на нього, тiльки вдвiчi гiрше. У бiк льотного поля вiн бiльше не дивився. Ненароком я почула завершення фрази:
– Я ж казав тобi стулити пельку. Тож так тобi й треба…
– Я ж тiльки…
Побачивши мене, Шварце обiрвав себе на пiвсловi i спитав лише, якi новини. Було вже пiв на третю ночi.
– Небагато, – зауважив Вайлi Вайт. – У найближчi три години нiчого обнадiйливого не обiцяють, тому деякi слабаки збираються до готелю. Натомiсть я пропоную звозити вас до Ермiтажу,[16 - Ермiтаж – садиба-музей Ендрю Джексона (1767–1845), сьомого президента Сполучених Штатiв (1829–1837), у 10 милях на схiд вiд центру мiста Нешвiлл.] будинку Ендрю Джексона.
– І як же ми його побачимо в темрявi? – в’iдливо поцiкавився Шварце.
– До бiса. Схiд сонця – за двi години.
– Їдьте вдвох, – вiдрiзав Шварце.
– Гаразд. А ти ще встигнеш на автобус до готелю. До речi, «вiн» теж iде. – У голосi Вайлi чулася насмiшка. – Може, так буде й краще.
– Нi. Я iду з вами, – похапливо передумав Шварце.
У раптовiй темрявi поруч з аеропортом ми спiймали таксi, i Шварце, здавалось, навiть пiднiсся духом. Вiн пiдбадьорливо поплескав мене по колiнку.
– Маю iхати, – мовив. – Вам просто потрiбен шаперон.[17 - Шаперон – провожатий, як правило, лiтня дама, яка супроводжуе молоду дiвчину на бали i т. п., дуенья.] Давним-давно, коли я був при великих грошах, то була в мене донька… Не донька, а просто красуня…
Вiн сказав це так, неначе вона була нерухомим майном, яким довелося поступитися кредиторам.
– Нiчого. В тебе ще буде, – запевнив його Вайлi. – Ти все ще повернеш. Колесо фортуни ще обернеться назад i занесе тебе туди, де зараз перебувае батько Сесилii. Правда, Сесилiе?
– Де цей ваш «Ермiтаж»? – пiсля тривалоi паузи спитав Шварце. – На тому кiнцi шляху, що веде в нiкуди? Це ви, щоб не встигнути на лiтак?
– Забудь про лiтак, – вiдповiв Вайлi. – Треба було прихопити для тебе стюардесу. От тiльки не кажи, що вона тобi не сподобалась. Як на мене, та ще краля.
Ми довго iхали вздовж пласких полiв: фари вихоплювали то поодиноке дерево чи дерево з халупою пiд ним, а далi, доки сягало свiтло, лише дорога i поля, аж раптом дорога рiзко повернула в лiс. Навiть у темрявi я вiдчула, як вiйнуло справжнiми зеленими деревами… i це дуже вiдрiзнялося вiд курного темно-оливкового присмаку Калiфорнii. Десь по дорозi нас спiткала зустрiч з негром, який гнав перед собою трьох корiв, що невдоволено мукали, коли вiн, ляскаючи батогом, завертав iх на узбiччя. То були справжнi корови, з теплими свiжими шовковистими боками, а за ними й негр поволi виступив з пiтьми, справжнiй негр з великими карими очима, що вп’явся в нас настiльки зблизька до авта, що Вайлi не втримався й дав йому квортер.[18 - Монета в 25 центiв.] Негр сказав: «Дякую-дякую» i зостався стояти, поки його корови мукали нам услiд.
Менi раптом згадалися овечки, коли я iх вперше побачила – iх було сотнi, i як наша машина в’iхала в отару на задвiрках студii старого Лемлi.[19 - Карл Лемле (старший) (Carl Laemmle, 1867–1939) – засновник найстарiшоi (з iснуючих) кiностудii «Юнiверсал» (1912). Лемле вважаеться основоположником «конвеера зiрок» (star system), на якому будувався класичний Голлiвуд. Ім’я Лемле спiвзвучне англiйському lamb – «ягня».] Знiматися в картинi вiвцям не подобалося, та картина з вiвцями дуже подобалася чоловiкам, що сидiли з нами в машинi.
– Кльово? – вигукували вони.
– Це те, що тобi треба, Дiку?
– Аж дух захоплюе.
І чоловiк, до якого вони зверталися як Дiк, стояв у повний зрiст у вiдкритiй машинi, викапаний Кортес[20 - Ернан Кортес (1485–1547) – iспанський конкiстадор, який у 1519–1521 роках завоював Імперiю ацтекiв, встановивши в Мексицi iспанське панування.] чи Бальбоа,[21 - Васко Нуньес де Бальбоа (1475–1519) – iспанський конкiстадор, який першим з европейцiв (на чолi загону з 190 iспанцiв i 600 iндiанцiв-носiiв) вийшов на берег Тихого океану.] що озирае безбережнi баранцi сiрого моря. Навiть якщо я колись i знала назву тiеi картини, то давно вже геть забула.
Ми iхали вже годину. Переiхали через рiчечку по старому гримучому залiзному мосту з дерев’яним настилом. Вже кукурiкали пiвнi. Всякого разу, як ми проiжджали повз ферми, нашу путь супроводжували синьо-зеленi тiнi.
– Я ж казав, що скоро свiтае, – кинув Вайлi. – Я тут неподалiк народився. Єдиний син геть зубожiлих злидарiв з Пiвдня. Сiмейний дiм зараз – сарай чи нужник. І було в нашому домi аж четверо слуг: батько, мати та двi сестри. До iхньоi гiльдii я вступати вiдмовився, а натомiсть подався до Мемфiса зробити власну кар’еру, яка зараз зайшла в глухий кут.
На цих словах його рука обiйняла мене.
– Сесилiе, виходьте за мене замiж, i буде в мене свiй пай у статках Брейдi.
Вiн був настiльки обеззброююче щирим, що я опустила голову йому на плече.
– До речi, чим ви займаетесь, Силiе? Ходите до школи?
– Навчаюсь в Бенiнгтонi. Перейшла на третiй курс.
– О-о, тодi перепрошую. Мав би й сам здогадатися. Я ж бо не мав такого щастя навчатися в коледжi. А тут – аж третiй курс! Я от листав «Есквайр»,[22 - «Есквайр» (англ. Esquire) – щомiсячний чоловiчий журнал, заснований у 1932 роцi в США. Актуальнi теми в журналi: бiзнес, iжа, автомобiлi, культура, стиль, мистецтво, полiтика, технологii та iншi. В ньому друкувався Ф. Скотт Фiцджеральд.] Сесилiе, так вони стверджують, що на третьому курсi навчатися вже нiчому.
– Чому всi думають, що у коледжi дiвчата тiльки й…
– Тiльки не вибачайтеся. Знання – то сила.
– А знаете, судячи з ваших слiв, ви тiльки Голлiвудом i живете, – сказала я. – А вiн вiдстав, i вiдстав на багато рокiв.
Вiн удав, що ошелешений.
– Це ви до того, що дiвчата на Сходi не мають особистого життя?
– Та навпаки, якраз мають. І взагалi, ви дошкуляете менi своiми питаннями. До речi, вiдпустiть мене.
– Не можу. Бо зайвий рух – i ми розбудимо Шварце. А в бiдолахи, здаеться, це перший сон за тиждень, якщо не бiльше. Послухайте, Сесилiе, колись у мене був роман з дружиною продюсера. Навiть не роман, а так – iнтрижка. Так от, коли вiн закiнчився, вона менi сказала тоном, який не терпить заперечень, i сказала от що: «Навiть i не думай хоч кому-небудь обмовитися словом, iнакше я зроблю так, що тебе викинуть з Голлiвуду, так що й дорогу сюди забудеш. Мiй чоловiк мае тут бiльшу вагу, нiж ти».
Його вiдвертiсть менi знову сподобалась. Незабаром таксi завернуло на довгу алею iз запаморочливим запахом живоплоту та нарцисiв i зупинилося бiля великого, сiрого в свiтанкових сутiнках громаддя особняка Ендрю Джексона. Водiй обернувся, щоб щось нам пояснити, та Вайлi цикнув на нього, показавши на Шварце, i ми навшпиньки вилiзли з авта.
– Зараз всередину не потрапити, – люб’язно пояснив таксист.
Ми з Вайлi вийшли та сiли пiд широкими колонами.
