скачать книгу бесплатно
– Тодi запросiть його сюди на хвилинку, коли вiн буде вiльний.
Всю другу половину дня Стар просидiв у кабiнi поруч з пiлотом. Пiд крилом лiтака пропливла безкрайня пустеля, яку змiнили рiзнобарвнi плоскогiр’я, нагадуючи менi дитинство, коли ми бавилися тим, що забарвлювали фарбами бiлий пiсок. А вже надвечiр крiзь iлюмiнатор за пропелерами забовванiли гостроконечнi зубцi гiрського хребта Заснiженоi пилки,[35 - Йдеться про Сьерру-Невада – гiрський хребет у захiдному поясi гiр Пiвнiчноi Америки, що проходить майже через всю схiдну частину штату Калiфорнiя. Назва хребта мае iспанське походження: sierra означае «пилка» (saw) або «зубчастий хребет», а nevada означае «покритий кригою» (frozen) або «заснiжений».] а це означало, що до домiвки недалеко.
Час вiд часу я впадала в дрiмоту, а в промiжках думала про те, що хочу за Стара замiж, хочу, щоб вiн мене покохав. Яка ж самовпевненiсть! Ну що я могла йому дати? Та хiба тодi я так думала? Тодi мною володiв гонор молоденькоi жiнки, який черпав свою силу в окрилених думках на кшталт: «Я ж не гiрша за неi». З точки зору моiх мрiянь я нiяк не поступалася вродою голлiвудським красуням, якi неодмiнно докладали зусиль, аби запасти йому в душу. А мiй досвiд, хоч i невеликий, у мистецьких справах, звiсно, робив мене здатною стати блискучою окрасою будь-якого салону.
Тепер-то я розумiю, що то була маячня. Що ж до Стара, то хоча його освiта грунтувалася на нiчому iншому, як на вечiрнiх курсах стенографii, вiн давно вже пробився крiзь бездорожнi пустинi пiзнання в царини, куди мало хто здатен був за ним пiти. У моiй безшабашнiй зарозумiлостi я подумки зiставляла своi сiрi очi з його карими: чиi ж лукавiшi; удари свого юного серця (гольф i тенiс) з його, вже, мабуть, притомленим роками перенапруження. Я планувала, подумки плела iнтриги та чинила пiдступи проти невiдомих суперниць (втiм, хто з жiнок цим не займався), та нiчого, як ви побачите, з цього не вийде. Тiшить мене й тепер, що зусилля не минули б даром; та щира правда полягала в тому, що менi нiчого було йому дати, з того, що вiн не мав; моi найромантичнiшi помисли на дiлi були навiянi стрiчками, зокрема, на мене сильно подiяла «42-га вулиця».[36 - «42-га вулиця» (англ. 42nd Street) – американський комедiйний мюзикл 1933 року режисера Ллойда Бекона. Дiя вiдбуваеться в 1932 роцi, пiд час Великоi депресii. Героi фiльму працюють над постановкою мюзиклу пiд назвою «Pretty Lady». Фiльм мав великий касовий успiх.] Бiльш нiж iмовiрно, що деякi з картин, що зробили мене такою, яка я е, були задуманi саме Старом.
Так що дiло мое було зовсiм безнадiйне. Не можна жити тим, щоб увесь час прати бiлизну чужих почуттiв. Та тодi менi здавалося iнакше: може, тато допоможе, а може – стюардеса. Могла б пiти до кабiни пiлота й прямо сказати Стару: «Якщо я колись i бачила любов, то в очах тiеi дiвчини».
Мiг би й пiлот стати в пригодi: «Чоловiче, ти що, слiпий? Мерщiй до пасажирського салону!»
Та й Вайлi Вайт мiг би прийти на допомогу, замiсть того, щоб маячити в проходi у мене перед очима, гадаючи, сплю я чи нi.
– Сiдайте вже, – запросила я. – Якi новини? Де ми?
– В повiтрi.
– А, он воно що. Тодi сiдайте. Над чим працюете? – спробувала я удати живий iнтерес.
– Хай допоможуть менi небеса, я пишу про бойскаута, а саме: «Бойскаут».
– Старова задумка?
– Хто його знае… Вiн запропонував менi помiркувати. Не виключаю, що з десяток сценаристiв працювали над iдеею до мене, i рiвно стiльки ж будуть копирсатися в нiй пiсля мене, а от цю систему вигадав власне вiн. Бачу, ви в нього закохалися?
– Ще чого! – вигукнула я обурено. – Та я його з дитинства знаю.
– До нестями, еге ж? Що ж, спробую влаштувати вашi справи, якщо ви допоможете менi влаштувати моi. Хочу мати власну групу.
Я знову заплющила очi i провалилася у сон. А коли знову розплющила, то побачила, що стюардеса вкривае мене пледом.
– Майже на мiсцi, – оповiстила вона.
Крiзь iлюмiнатор, над захiд сонця, було видно, що земля пiд крилом стала зеленiшою.
– Тiльки-но почула дещо смiшне, – сповiстила вона, хоча ii нiхто не питав. – У кабiнi пiлота… той мiстер Смiт, чи мiстер Стар… нiколи не бачила його iменi в титрах.[37 - Прототип Стара Ірвiнг Тальберг нiколи не ставив свое iм’я в титрах фiльмiв, якi продюсував (90 фiльмiв).]
– А вiн його нiколи не ставить, – пояснила я.
– А-а-а. Отже, вiн розпитував пiлотiв про льотну справу… Тож воно його й справдi цiкавить, не знаете?
– Знаю.
– Ото ж бо один з пiлотiв i каже, що б’еться об заклад, що за десять хвилин береться навчити мiстера Стара лiтати соло. У нього, каже, такий склад розуму – все схоплюе на льоту.
У мене почав уриватися терпець.
– Ну i що тут такого смiшного?
– Зараз, так от, нарештi один з пiлотiв питае, чи подобаеться мiстеру Стару його справа, а мiстер Стар на це й вiдповiдае: «Авжеж. Само собою, подобаеться. Коли навкруги у всiх не всi вдома, то приемно залишатися хоч i неповним iдiотом, та единим, якого ще не розкусили».
Стюардеса так i заходилася вiд смiху, а менi хотiлося плюнути iй межи очi.
– Уявiть собi: «Коли навкруги у всiх не всi вдома, то приемно залишатися хоч i неповним iдiотом, та единим, якого ще не розкусили».
Раптом без видимоi причини ii смiх урвався, i вона пiдвелася – сама серйознiсть:
– Пiду заповню робочий журнал.
– Прощавайте!
Здаеться, то не вони допустили Стара посидiти поруч iз собою, а вiн дозволив iм посидiти бiля свого трону, i то не вони допустили його до штурвалу, а вiн дозволив iм постернувати.
Багато рокiв потому менi випало летiти з одним з тих самих пiлотiв, i вiн менi переповiв одну рiч, яку сказав iм Стар.
Вiн саме розглядав гори.
– Уявiть, що ви iнженер-залiзничник, i вам треба прокласти трасу, скажiмо, десь там, – вiн кивнув на гори. – У вас на руках результати геодезичноi зйомки, i ви бачите три-чотири, а то й пiвдюжини варiантiв прокладки, i всi однаково добрi. Чи поганi. Вам треба зробити вибiр – але на чому вiн засновуеться? Дiзнатися, який шлях найкращий, можна, лише проклавши трасу. Тому ви берете й будуете дорогу.
Пiлоту здалося, що вiн щось не дочув.
– Ви про що?
– Ви обираете шлях без будь-якоi, як вам здаеться, на те причини – просто тому, що та он гора, на ваш погляд, рожевiша, або синька – синiша. Зрозумiло?
Пiлот вважав це вельми корисною порадою. Та брав його сумнiв: чи досягне вiн таких висот, щоб вона йому стала у пригодi.
– От що я хотiв би знати, – зiзнався вiн з гiркотою, – так це як мiстер Стар досяг тих висот, де вiн став мiстером Старом.
Боюсь, що сам Стар нiколи не дав би вiдповiдi на це питання, а зародок пам’яттю не надiлений. Та я могла б вiдповiсти, хоча б почасти. Вiн пiднявся дуже високо – туди, звiдки вiдкриваються широкi обрii, на сильних крилах, коли ще був молодим. І коли вiн був високо в небi, то окинув поглядом усi царства на свiтi,[38 - Алюзiя на Євангелiю: «І вiн вивiв Його на гору високу, i за хвилину часу показав Йому всi царства на свiтi (Вiд Луки 4:5)».] окинув очима, якi могли широко дивитися прямо проти сонця. Махаючи невтомно крилами – врештi-решт, вiдчайдушно, не припиняючи бити ними, вiн протримався там значно довше, нiж бiльшiсть iз нас, а потому, пам’ятаючи все, що бачив зi своеi великоi висоти, поступово опустився на землю.
Двигуни тим часом вимкнули, i всi нашi п’ять почуттiв почали налаштовуватися на посадку. Попереду зажеврiла низка вогнiв вiйськово-морськоi бази Лонг-Бiч,[39 - Лонг-Бiч (англ. Long Beach) – мiсто в Калiфорнii, розташоване в пiвденнiй частинi округу Лос-Анджелес, на узбережжi Тихого океану, за 30 км вiд дiлового центру Лос-Анджелеса.] а злiва i справа замерехтiла вогниками Санта-Монiка.[40 - Санта-Монiка (англ. Santa Monica) – курортне мiсто в США, що розташоване на заходi округу Лос-Анджелес, вiдоме своiми пляжами.] Над Тихим океаном вже зiйшов калiфорнiйський мiсяць, великий та помаранчевий. Та що б я не вiдчувала щодо всiх цих речей – а вони зрештою були моею батькiвщиною – я знала, що Стар вiдчувае набагато бiльше. Всi цi речi, на якi я дивилася широко вiдкритими очима, як на ту отару овець на задньому подвiр’i студii старого Лемле, у Старових очах виглядали iнакше, бо саме тут вiн спустився на землю пiсля свого високого польоту, який вiдкрив йому очi, i вiн побачив, куди ми йдемо, i як ми виглядаемо на своему шляху, i що на тому шляху важливо, а що – нi. Ви можете сказати, що його занесло сюди випадковим вiтром, та я схильна вважати iнакше. Я схиляюся до думки, що в «кадрi, знятому загальним планом з висоти», вiн побачив новий вимiр нашим судомним надiям та витонченим плутням та незграбним жалям, i бути з нами до кiнця було його власним вибором. Як i у випадку з лiтаком, який опускався до аеропорту Глендейл,[41 - Глендейл (англ. Glendale) – пiвнiчне передмiстя Лос-Анджелеса.] в теплу темряву.
Епiзоди 4 та 5
Стояв липневий вечiр, i коли о дев’ятiй я паркувала бiля студii свою автiвку, то в драг-сторi[42 - Драг-стор – винятково американська реалiя: магазин аптекарських, господарських i продовольчих товарiв з баром.] навпроти побачила кiлькох статистiв, якi схилилися над бiксовим бiльярдом.[43 - Бiкс (бiкс, бiксовка, бiксовий бiльярд, китайський бiльярд) – вид гри на похилому столi або дошцi, по якому куля пiсля удару збiгае назад. Верхня дошка (скат) утикана паралельно-косими рядами шпильок. Невеликi кульки котяться киями по одному з двох жолобкiв, розташованих по обидва боки столу; пiсля удару куля, збiгаючи назад, потрапляе в розташованi по схилу лунки, пронумерованi залежно вiд числа очок.] На розi у своему напiвковбойському вбраннi стояв «Старий» Джоннi Свонсон,[44 - Прототипом Свонсона був вiдомий актор-ковбой Гаррi Керрi (1878–1947), зiрка нiмого кiно, який успiшно перейшов в столiття звукового кiно i в 1940 роцi номiнувався на «Оскар» в категорii «Кращий актор другого плану».] який похмуро вдивлявся кудись вдалечiнь повз мiсяць. У минулi часи в кiно вiн був фiгурою нiяк не меншою, нiж Том Мiкс[45 - Томас Едвiн Мiкс (1880–1940) – американський актор вестернiв епохи нiмого кiно.] чи Бiлл Гарт,[46 - Вiльям Саррей Гарт (1864–1946) – американський сценарист, режисер, актор нiмого кiно, зiрка вестернiв.] тепер же навiть вiд розмови з ним ставало надто сумно, тому я скорiше прошмигнула через вулицю в параднi ворота.
На студii не бувае такого, щоб було зовсiм тихо. Завжди в проявних i в тонателье працюють в нiчну змiну технiки, i цiлодобово техперсонал бiгае до буфету. Та ввечерi звуки не такi, як удень – м’який шерхiт шин, тихе цокання моторiв, що працюють на холостому ходу, «голий» голос сопрано проти ночi через мiкрофон звукозапису. За рогом я наштовхнулася на чоловiка в гумових чоботях, який мив авто – струмiнь води зi шланга в бiлому свiтлi виглядав як казковий фонтан серед мертвотних iндустрiальних тiней. Я вповiльнила крок, побачивши, як бiля адмiнiстративноi будiвлi дбайливi руки пiдiймали мiстера Маркуса, щоб посадити його в машину. Це була довга процедура, тому що навiть сказати «на добранiч» у нього забирало часу бiльше, нiж у будь-кого. І поки я вичiкувала, доки це вiдбудеться, я чiтко почула, як сопрано раз за разом виводить: «Прийди, прийди, я люблю лише тебе»;[47 - «Come! Come! I love you only» – перший рядок солдатськоi пiснi «Мiй герой», занотований у збiрцi «Songs Of The Soldiers And Sailors U. S. Official U. S. Forces Songbook» (1917).] я це добре пам’ятаю, тому що вона виводила той самий рядок i в момент землетрусу, перший поштовх якого прийде вже за п’ять хвилин.
Офiси правлiння, де був i таткiв, знаходилися в старому адмiнiстративному будинку, вздовж фасаду якого тяглися довгi балкони з суцiльними чавунними перилами, наче застигла у часi линва канатохiдця. Батько розмiщався на другому поверсi, мiж кабiнетами Стара та мiстера Маркуса. Того вечора на цьому поверсi свiтилися всi вiкна пiдряд. Вiд того, що Стар так близько, у мене тьохнуло серце, та я вже навчилася тримати його в шорах, адже за цiлий мiсяць вдома Стара я бачила лише одного разу.
У батькiвському кабiнетi було чимало дивного, всього й не перекажеш, тому буду стислою. У приймальнi, скiльки себе пам’ятаю, сидiли три секретарки, як тi три вiдьми, з обличчями, як у гравцiв у покер, а звали iх Бердi Пiтерс, Мод (щось там) та Розмарi Шмiл; не знаю, чи мало це вiдношення до ii iменi,[48 - Ім’я Розмарi пов’язане з рослиною розмарину, яка грала важливу роль в мiфологiях рiзних народiв, зокрема в Середньовiччi розмарин використовувався в обрядi вигнання диявола.] але саме Розмарi була, так би мовити, в них за старшу i саме пiд ii столом знаходилася заповiтна кнопка, що вiдмикала дверi до батькiвськоi «тронноi зали». Всi три секретарки були затятi поборницi капiталiзму, i не хто iнший, як Бердi, вигадала правило: якщо друкарок ловили на тому, що вони обiдають спiльно бiльше разу на тиждень, то iх «викликали на килим». У той час на студiях всерйоз побоювалися «влади натовпу».
Ось куди я й пiшла. Тепер-то усi виконавчi директори хизуються великими картинними вiтальнями, але запровадив цю моду саме татко. Саме йому також можна поставити в заслугу запровадження шибок з поляризацiйними свiтлофiльтрами на великих, як вiтрина, вiкнах, зовнi непрозорих; i ходили навiть чутки про потайну ляду в пiдлозi, в яку можна було провалити небажаних вiдвiдувачiв просто в кам’яний мiшок, та я вважаю це пустими небилицями. На видному мiсцi у батька висiв великий портрет Вiла Роджерса,[49 - Вiльям Пенн Адайр Роджерс (1879–1935) – американський ковбой, авiатор, дотепник, соцiальний коментатор i актор кiно, був занесений до Книги рекордiв Гiннесса як людина, здатна одночасно кидати три лассо: одне – навколо шиi коня, друге – навколо вершника i трете – навколо нiг коня. За свое життя здiйснив три навколосвiтнi подорожi, знявся в 71 фiльмi, написав понад 4000 газетних статей. До середини 1930-х рокiв Роджерс мав величезну популярнiсть в американському суспiльствi i був найбiльш високооплачуваним актором Голлiвуду. Загинув у 1935 роцi в авiакатастрофi на Алясцi.] що мав натякати на таткову духовну спорiдненiсть з цим своерiдним «св. Франциском Голлiвуду»; також там була надписана фотографiя Мiнни Девiс, покiйноi дружини Стара, а також знiмки iнших знаменитостей з нашоi студii та великi пастельнi портрети моеi мами та мiй. Цього вечора вiкна були розкритi навстiж; в одному з них безпорадно застряг великий мiсяць у рожево-золотавому серпанку. За великим круглим столом у глибинi кабiнету схилилися татко, Жак Ла Борвiц i Розмарi Шмiл.
Як татко виглядав? Дати точний опис я не в змозi, окрiм того випадку, коли я зустрiла його в Нью-Йорку, де менш за все сподiвалася його побачити: дорогу менi застив огрядний лiтнiй чолов’яга, який, на погляд, злегка соромився власноi статури, i едине, чого б менi хотiлося, так це, щоб вiн швидше рухався – i раптом я впiзнала свого батька. Пiзнiше мене навiть приголомшило це мое враження. Адже татко вмiв бути магнетичною особою: у нього були вольове пiдборiддя та iрландська посмiшка.
Що до описання Жака Ла Борвiца,[50 - Борвiц – значуще iм’я: вiд англ. bore – зануда та wits – розум, дотепнiсть; тупоумство. Прототипом був продюсер Джозеф Лео Манкевич (1909–1993), з яким Фiцджеральд працював над фiльмом «Три товаришi».] то тут я краще вас пощаджу. Зауважу лише, що вiн був помiчником продюсера – щось на кшталт комiсара – i цим все сказано. Де Стар викопував таких розумових кадаврiв або хто iх йому пiдкидав, а найбiльше – як вiн примудрявся мати вiд них хоч якийсь зиск – не переставало мене вражати, як утiм вражало й кожного щойно прибулого зi Сходу, хто з ним стикався. Звiсно, у Жака Ла Борвiца були своi сильнi сторони; так само е вони i у субмiкроскопiчних найпростiших, i у будь-якого собацюри, що нишпорить навкруги у пошуках сучки чи кiстки. Жак – таки так!
Судячи iз занепокоених виразiв на iхнiх обличчях, я зробила висновок, що тут йдеться про Стара. Чи то Стар наказав щось таке – не таке, чи заборонив щось таке, чи кинув виклик батьковi, чи викинув якусь з картин Ла Борвiца на смiття – словом, зробив щось, на iх погляд, катастрофiчне, i от вони сидiли тут серед ночi, замислюючи чи то заколот, чи то бунт, тобто нагадували збiговисько зневiрених змовникiв. Розмарi Шмiл тримала напоготовi блокнот, буцiмто занотувати iхнi протестнi настроi.
– Я везу тебе додому, живого чи мертвого, – сказала я татковi з порога. – Всi дарунки до дня народження вже покриваються цвiллю в святковiй упаковцi!
– День народження! – вигукнув Жак у поривi виправдання. – І скiльки ж стукнуло? Я й не знав.
– Сорок три, – роздiльно сказав татко.
Насправдi йому стукнуло на чотири роки бiльше. І Жак це добре знав. Я бачила на власнi очi, як вiн колись помiтив дату у своему нотатнику про всяк випадок, щоб використати при нагодi. Тут подiбнi гросбухи носять у руках вiдкритими. Тому збоку можна побачити, що там пишуть, навiть без читання по губах, i я краем ока помiтила, що й Розмарi Шмiл мимоволi робить подiбну нотатку i собi. Схаменувшись, вона почала ii витирати, i саме тiеi митi пiд нами здригнулася земля.
У нас вона тiльки здригнулася, на вiдмiну вiд Лонг-Бiча, де верхнi поверхи крамниць одним махом вивернуло на вулицi, а малi готелi винесло в море, проте довгу хвилину ми нутром вiдчували нутро землi, нiби ми все ще зв’язанi пуповиною з утробою матерi Землi, яка, наче у кошмарному снi, затягуе нас назад у лоно свiтотворiння.
Мамин портрет злетiв зi стiни, видаючи мiсцезнаходження потаемного сейфа; ми з Розмарi, як у трясцi, вхопилися одна в одну i в якомусь шаленому вальсi пiд власний вереск перетнули усенький кабiнет, майже вiд стiни до стiни. Жак чи то зомлiв, чи просто зник з очей, а татко вчепився за стiл i щодуху горлав: «З тобою все гаразд?» А за вiкном спiвачка якраз дiйшла до пронизливоi кульмiнацii: «Я люблю лише тебе», де затрималася, а потiм, заприсягаюся, завела усе знову. Чи, може, то пiдплигнула голка на записуванiй платiвцi.
Кiмната майже завмерла, лише пiд ногами вiдчувалося дрiбне дрижання. Всi обережно рушили до дверей, включаючи й Жака, який вигулькнув як з-пiд землi, i п’яною хиткою ходою через приймальню попростували до чавунного балкону. Майже скрiзь все свiтло «вирубило», i то тут, то там чулися крики й окрики. На якусь мить ми завмерли, чекаючи на новий поштовх, потому, не змовляючись, метнулися до кабiнету Стара.
Його кабiнет був великий, проте менший за батькiв. Стар сидiв на краю дивана, протираючи очi. Коли стався землетрус, вiн, судячи з усього, спав i тепер намагався збагнути, чи то вiн йому наснився, чи насправдi був. Коли ж ми запевнили його, що вiн таки йому не наснився, Стару здалося все це вельми потiшним, аж тут почали разом видзвонювати телефони. Я ненав’язливо, наскiльки то було можливо, спостерiгала за ним. Вiд втоми вiн був геть сiрий, та поки вiн слухав телефон та диктограф,[51 - Вид офiсного телефонного апарата голосного зв’язку без слухавки.] в очах у нього з’явився вогник.
– Прорвало пару водогiнних магiстралей, – повiдомив вiн татка. – Тi, що ведуть на знiмальний майданчик.
– Грей саме знiмае у «Французькому селi», – зазначив татко.
– Вода розлилася ще навколо «Станцii», а також, хай йому бiс, в «Джунглях» i на «Куточку мiста», та, здаеться, нiхто не постраждав. – Мiж дiлом вiн похмуро потис менi руки. – Де ти пропадала, Сесилiе?
– Монро, ти туди йдеш? – запитав татко.
– Коли зберу всi новини. Також вийшла з ладу одна з лiнiй електропередач… Я вже послав за Робiнсоном.
Вiн усадив мене поруч себе на диван i попрохав розповiсти про землетрус знов.
– У тебе втомлений вигляд, – сказала я проникливим материнським голосом.
– Еге ж, – погодився вiн. – Нема куди ходити вечорами, тож я просто працюю.
– Я влаштую пару вечiрок для тебе.
– Ранiше я грав з компанiею в покер, – сказав вiн задумливо. – До того, як одружився. Та всi вже повмирали вiд запою.
Мiс Дулан, його секретарка, увiйшла з купою свiжих поганих новин.
– Робi, як прийде, про все подбае, – запевнив Стар татка. – Вiн повернувся до мене. – Робiнсон – то справжня знахiдка. Вiн колись був аварiйним монтером… лагодив обiрванi телефоннi дроти серед мiннесотських[52 - Мiннесота – штат на пiвночi Середнього Заходу США з континентальним клiматом, для якого характернi великi перепади температур з холодною зимою та теплим лiтом. У Мiннесотi можна спостерiгати такi погоднi явища, як дощ, снiг, хуртовини, грози, град, торнадо та сильнi пориви вiтру.] завiрюх… такого нiщо не зупинить. За хвилину вiн тут буде… вiн тобi сподобаеться.
Вiн мовив це так, нiби виношував намiр звести нас разом усе попередне життя, i власне заради цього й влаштував землетрус.
– Вiн тобi сподобаеться, – повторив вiн. – А коли ти повертаешся до коледжу?
– Я ж тiльки прилетiла додому.
– Тобто попереду в тебе цiле лiто?
– Вибач, – сказала я. – Повернуся, як тiльки зможу.
В головi у мене був туман. У мене просто не могла не промайнути думка, що в нього й дiйсно могли бути якiсь намiри щодо мене, i якщо так, то стадiя була аж занадто рання. Як на те, я могла вiдчувати себе лише «гарним реквiзитом». І така перспектива мене не спокушала… то було все одно, що вийти замiж за лiкаря. Рiдко коли той залишав кiностудiю до одинадцятоi вечора.
– І скiльки ж, – вiн запитав у мого батька, – iй залишилося до випуску? От що я мав на увазi.
Тут, гадаю, я ладна була запально вигукнути, що менi необов’язково повертатися до коледжу, що освiти в мене ого-го… як увiйшов гiдний усiлякого захвату Робiнсон, клишоногий рудий парубок, ладний скочити i у вогонь, i у воду.
– Це – Робi, Сесилiе, – просто сказав Стар. – Нумо, Робi, пiшли.
Так я й зустрiлася з Робi. Сказати, що я зустрiла свою долю, здавалося безглуздям, проте так лише здавалося. Бо прийде час, i не хто iнший, як Робi, розповiсть менi, як Стар тiеi ночi знайшов свое кохання.
Епiзод 6
У мiсячному свiтлi знiмальний майданчик являв собою тридцять акрiв казковоi краiни – i зовсiм не тому, що «натура» скидалася на африканськi джунглi або середньовiчний французький замок, або на шхуни на якiрнiй стоянцi, або на нiчний Бродвей, а тому, що нагадувала розiдрану дитячу книжечку з картинками, наче уривки казкових iсторiй, що пурхають мiж язиками полум’я. Я нiколи не жила в будинку зi справжнiм горищем, та зараз натурний майданчик, як на мене, виглядав саме так, а вночi, з ii викривленим сяйвом, все нiби оживало.
Коли прибули Стар та Робi, пучки свiтла вже вихоплювали небезпечнi дiлянки «водопiлля».
– Ми вiдкачаемо цю воду в болото на Тридцять шостiй вулицi, – мовив Робi, окинувши оком розмiри розливу. – Це мiська власнiсть… От вам i Божий промисел. Тiльки-но подивiться!
На макiвцi величноi голови бога Шиви[53 - Шива – один iз трiйцi головних богiв в iндуiзмi, поряд з Брахмою та Вiшну.] вниз за течiею штучноi рiчки пливли двi жiнки. Ідола змило з майданчика, що зображав собою Бiрму, й несло звивистими путями рiки, посеред якоi вiн разом з iншими уламками катастрофи то борсався на мiлинi, то кружляв у водовертi. Двi бiженки знайшли притулок серед звивин божественних локонiв на високому чолi i на перший погляд скидалися на туристок на автобуснiй екскурсii визначними мiсцями паводка.
– Ти диви, Монро! – вигукнув Робi. – Глянь он на тих дамочок!
В’язнучи ногами в непередбаченiй багнюцi, обидва дочвалали до берега основного русла. Звiдси було видно, що жiнки неабияк переляканi, проте вже сповненi надii на скорий порятунок.
– Хай би й пливли собi до самоi стiчноi труби, – галантно порадив Робi. – Та рiч у тому, що Де Мiлю знадобиться голова вже наступного тижня.
Утiм, вiн був людиною, що не скривдить i мухи, i вже за мить стояв по пояс у водi, намагаючись пiдчепити Шиву багром, та досяг лише того, що закрутив голову паморочливими кругами. Тут надiйшла допомога, яка помiж iншого виявила, що одна з них вельми гарненька, i що обидвi вони, либонь, з вершкiв суспiльства. Та на майданчик вони запливли приблудами, й Робi бридливо дожидав, щоб сказати iм пару теплих слiв, поки iдола приборкують i виволiкають на сухе.
– Та вiдчепiться ви вже вiд голови! – озвався вiн знизу вверх. – Це ж вам не сувенiр!
Одна з жiнок покволом зiсковзнула по щоцi iдола, де внизу Робi ii спiймав i поставив на ноги; iнша, пiсля коротких вагань, наслiдувала прикладу. Робi обернувся до Стара за присудом.
– Босе, i що з ними далi робити?
Та Стар не вiдповiв. За два кроки вiд нього з легкою посмiшкою було обличчя його покiйноi дружини, цятка в цятку навiть до виразу. На вiдстанi двох крокiв мiсячного сяйва на нього дивилися знайомi очi, на знайомому чолi ворушився закруток волосся, а посмiшка, що застигла на обличчi, майже не змiнилася в прорисах, навiть напiввiдкритi губи були тi самi. На мить його пробрав благоговiйний трепет, i вiн ледве не скрикнув. Миттю перед його очима пронеслися затхла напiвтемна кiмната, приглушений плавний плин чорного лiмузина-катафалка, падаючi квiти, що собою вкривають землю – i ось вiн бачить перед собою ii, живу та усмiхнену. Повз нього неслася рiка, спалахи великих прожекторiв металися майданчиком… а вiн все не мiг мовити нi слова, аж поки не почув ii голос – той голос не був голосом Мiнни.
– Пробачте нас, – мовив голос. – Ми просто зайшли у ворота слiдом за вантажiвкою.
А за спиною вже зiбралася гурба: електрики, монтажники, водii, на яких Робi почав гарикати, як та вiвчарка на отару.
– Швидко… поставити насоси на баки на четвертiй площадцi… заведiть трос за цю голову… протягнiть ii волоком вверх, по четверо з обох бокiв… та перш за все, ради Бога! вiдкачайте воду з «Джунглiв», а ту велику трубу А покладiть на землю… нiчого з нею не станеться… це – пластмаса.
Стар нерухомо стояв i мовчки дивився вслiд жiнкам, поки вони у супроводi полiцейського пробиралися до виiзних ворiт. Потiм вiн зробив пробний крок, перевiряючи, чи тримають його колiна. Розплескуючи багнюку, повз нього грiмко проторохтiв трактор, слiдом тягнулися робочi… кожен другий обертався до нього, посмiхався, вiтався: «Привiт, Монро!.. Вiтаю, мiстере Стар! Щось вогкуватий вечiр, мiстере Стар… Монро… Монро… Стар… Стар… Стар…
Вiн вiдповiдав, привiтно махав рукою, коли люди струмiли повз нього, зникаючи в пiтьмi. Це менi трохи нагадувало сцену вiтання Імператором Староi гвардii.[54 - Алюзiя на картину Ораса Верне «Прощання Наполеона зi своею гвардiею у Фонтенбло 20 квiтня 1814». Стара гвардiя – французький елiтний пiдроздiл Імператорськоi гвардii перiоду наполеонiвських воен. Серед умов до прийому, як мiнiмум, 10 рокiв служби, нагороди за хоробрiсть та зрiст не менше 176 см.] Того свiту бiльше вже немае, але й цей свiт мае своiх героiв, i Стар був одним iз них. Бiльшiсть з цих робiтникiв працювали тут давно… з самого початку доби кiно, i пiд час великого струсу, коли прийшов звук, i трьох рокiв Великоi депресii вiн дбав про те, щоб лихо обходило iх стороною. Старi узи вiрностi тепер дрижали вiд напруги; повсюдно вчорашнi колоси виявлялися колосами на глиняних ногах, а вiн як був для них своiм, так i залишився, останнiм, хто був на престолi. І iхне вiтання, коли вони проходили повз нього, було чимось на кшталт неголосного «ура!».
Епiзод 7
