скачать книгу бесплатно
– А цей Шварце? – запитала я. – Вiн хто?
– Та ну його, цього Шварце. Колись очолював якесь кiнооб’еднання. Чи то колишнiй «Ферст Нешнл», чи то «Парамаунт», а може, й «Юнайтед Артистс». Та зараз вiн на бобах. Хоча, вiн такий, що викараскаеться. Зворотного шляху до Голлiвуду нема тiльки пропащим наркоманам та п’яницям.
– Бачу, ви не високоi думки про Голлiвуд, – припустила я.
– Та нi, чому ж! Та хiба про це треба теревенити на свiтанку на сходах дому Ендрю Джексона?
– А менi Голлiвуд подобаеться, – наполягала я.
– А як же iнакше! Це – як золота рудня посеред казкового краю лотосiв.[23 - Lotus land – краiна лотофагiв (в «Одiссеi»), вигадана краiна достатку, дозвiлля та забуття. Лотофаги гостинно прийняли Одiссея та його супутникiв, коли вони поверталися з-пiд Троi. Лотос у цього племенi мав чарiвну силу: хто його iв, той не хотiв повертатись додому.] А хто це сказав? Ах, так, я. Для битого жака кращого мiсця не знайти. Але я ж то приiхав до Голлiвуду з Саванни, що в Джорджii. Першого ж дня там я потрапив на звану вечiрку в садку. Господар потис менi руку i вiдiйшов собi геть. А там було все, як i мае бути: басейн, зелений мох по два долари за дюйм, гарненькi кицi з веселощами та напоями… І нiхто до мене жодним словом… Жодна душа. Я намагався перекинутись хоч словом з пiвдюжиною гостей, та всi вони – анi пари з вуст. Так тривало годину-двi, а тодi я скочив з мiсця, де сидiв, i припустив пiдтюпцем, неначе навiжений. Я не вiдчував себе особистiстю, яка мае власне iм’я, аж доки не добiг до готелю, де клерк вручив менi листа. Листа на мое iм’я.
Природно, що я нiколи не мала такого досвiду, та згадуючи вечiрки, на якi мене запрошували, я припустила, що таке цiлком могло статися. Що ж, чужакiв у Голлiвудi з розпростертими обiймами не зустрiчають, хiба що на ньому написано, що вiн камiнь за пазухою тримае не про вас. І це безперечно. І що на вашу голову той камiнь не впаде. Іншими словами, якщо вони не знаменитостi. Та й тi завжди були насторожi.
– Слiд бути вище цього, – сказала я не без пафосу. – Коли люди хлопають дверима перед вашим носом, то не з того, що вони такi брутальнi, i не тому, що завинили саме ви, а тому, що дверi вони захлопують перед тими, з ким зустрiчалися ранiше.
– Ти диви, таке гарне дiвчисько – i каже такi розумнi речi.
Почало займатися на свiт, i Вайлi тепер мiг бiльш-менш мене розгледiти: худорлява, та й з лиця нiчого, за модою слiдкуе, хiба що мiзки – як у немовляти, що тiльки-но сукае нiжками в утробi. Втiм, iнколи хотiлось би знати, як я виглядала насправдi п’ять рокiв тому, тодi на свiтаннi… либонь, скуйовджена, блiднувата, як на мiй теперiшнiй погляд, але ще в тому юному вiцi, коли в тобi живе iлюзiя, що всi пригоди закiнчуються добре. Ось тiльки треба прийняти душ i перевдягнутися.
Вайлi дивився на мене зi справжнiм захопленням, i це менi лестило, аж раптом з’ясувалося, що ми не однi. Наше iдилiчне усамiтнення порушив мiстер Шварце, який забрiв до нас з повинною головою.
– Закуняв от… i вдарився об велику металеву ручку, – сказав вiн, торкаючись пальцями куточка ока.
Вайлi пiдхопився.
– І дуже вчасно, мiстере Шварце. Екскурсiя саме починаеться. Родове гнiздо Старого гiкорi,[24 - Старий гiкорi – прiзвисько американського генерала Е. Джексона (1767–1845), сьомого президента США. Гiкорi, або карiя – американська лiщина.] десятого американського президента, переможця при Новому Орлеанi, лiквiдатора Нацiонального банку та винахiдника «системи подiлу полiтичноi здобичi».[25 - Система подiлу полiтичноi здобичi (вiд англ. Spoils system) – практика просування та найму урядових службовцiв, коли той президент або партiя, якi перемогли на виборах, формують склад державних органiв зi свого оточення i своiх прихильникiв.]
Шварце поглянув на мене, наче прокурор на журi присяжних.
– Ось вам, дивiться: письменник, сценарист! Знае все i водночас нiчого.
– Як це? – вибухнув обурено Вайлi.
Так я почала здогадуватися, що вiн, здаеться, письменник. І хоча проти письменникiв я нiчого не маю, бо в них хоч що спитай – вони завжди знайдуть вiдповiдь, все ж Вайлi дещо втратив у моiх очах. Бо як на мене, письменники – то не зовсiм люди, у тому сенсi, що не зовсiм повноцiннi люди. А якщо навiть то визнаний письменник, то це не одна людина, а купа рiзних, якi з усiх потуг пнуться зiйтися в одну. Це як з акторами: тi силкуються не дивитися на себе в дзеркало i навiть не помiчають, до чого жалюгiдно-кумеднi. Вiдхилиться воно вiд дзеркала, а само розглядае свое вiдображення, вiддзеркалене в канделябрах.
– Хiба ж письменники не такi, Селiе? – наполягав Шварце. – Я – не письменник, менi бракуе слiв. Та знаю одне – це щира правда.
Вайлi дивився на нього, повiльно наливаючись обуренням.
– Це вже ми чули. У всякому разi, я – людина практичнiша, нiж ти, Меннi! Сиджу в конторi та й вислуховую якогось блаженного, який, походжаючи туди-сюди, городить менi всяку нiсенiтницю, за яку його будь-де, крiм нашоi Калiфорнii, вiдразу ж запроторили б до божевiльнi, а наприкiнцi, як практична людина пустому мрiйнику, ще й радить: щоб я був такий ласкавий i пiшов собi геть, а на дозвiллi добряче обмiзкував його слова. Чи не було такого?
На якусь мить, як менi здалося, обличчя мiстера Шварце нiби потрапило у криве дзеркало. Одним оком вiн втупився в просвiток мiж високими в’язами;[26 - В англо-американськiй традицii побачити в’яз увi снi вказуе на смерть, нещастя чи невдачу.] пiдняв одну руку i з байдужiстю куснув задирку на середньому пальцi.[27 - В англомовнiй традицii жест iз пiднятим догори середнiм пальцем е непристойним еквiвалентом вербального «вiдчепися» або «залиш мене в спокоi».] Над димарем особняка закружляла якась пташка, i погляд його полинув слiдом за нею. Пташка, схожа на ворона,[28 - В англо-американськiй традицii ворон вiщуе нещастя або смерть.] вмостилася на дашку димаря, i очi мiстера Шварце нарештi зiйшлися у незмигному поглядi на нiй.
– Що ж, так тому й бути, – мовив вiн. – Туди нам не потрапити, тож вам двом треба повертатися на лiтак.
До свiтання ще був час. Ермiтаж виглядав наче акуратна велика бiла коробка, яка сиротливо простояла собi без хазяiна на самотi усi сто рокiв. Ми всi попростували до авта, i лише коли сiдали в машину, а мiстер Шварце несподiвано захлопнув дверцята знадвору, тут стало зрозумiло, що вiн iхати не збираеться.
– Я на узбережжя не повернуся. Я так вирiшив, одразу як прокинувся. Залишуся тут. Можете потiм прислати за мною водiя.
– Збираешся назад на Схiд? – здивовано запитав Вайлi. – Лише тому…
– Я так вирiшив, – мовив Шварце з ледь помiтною усмiшкою. – Ви здивуетесь, коли дiзнаетесь, що колись я був людиною, яка приймае рiшення, людиною дiй.
І коли водiй вже заводив двигун, Шварце нащупав щось у кишенi:
– Передайте це мiстеру Смiту!
– Менi заiхати за вами десь за двi години? – запитав водiй у Шварце.
– Так… Само собою. Я буду тiльки радий ще помилуватися краевидом.
Всю дорогу до аеропорту вiн усе не йшов у мене з голови. Я намагалася вписати його у цю досвiтню годину й тамтешнiй краевид. Довгий же шлях йому довелося подолати з якогось гетто, аби заявити про себе на сходах грубоi президентськоi усипальницi. Меннi Шварце та Ендрю Джексон… iх навiть важко об’еднати в одному реченнi. Навряд чи вiн взагалi думав про Ендрю Джексона, коли бродив навкруги, а якщо й думав, то, може, думав про те, що раз уже люди зберегли його дiм, то, мабуть, Ендрю Джексон був людиною з великим серцем, здатний зрозумiти iнших. На обох краях людського шляху людинi потрiбна опора: груди – гробниця. До чого можна прилягти, коли нiкому ти бiльше не потрiбен, i пустити собi кулю в лоба.
Звiсно, ми цього не знали ще годин двадцять. Дiставшись аеропорту, повiдомили старшого стюарда, що мiстер Шварце не продовжить полiт. І далi про нього забули. Грозова туча перемiстилася до схiдного Теннессi i розбилася об гори. Тому злiт призначили менш нiж за годину.
З готелю з’явилися заспанi пасажири; та я покуняла кiлька хвилин на однiй з тих «залiзних дiв»,[29 - Залiзна дiва (англ. Iron Maiden) – знаряддя катувань у виглядi залiзноi шафи з гострими цвяхами всередину.] що iх поставили нiбито для вiдпочинку пасажирiв. Поволi з осколкiв спогадiв про аварiйну посадку почало вiдроджуватися передчуття ризикованоi мандрiвки: повз нас бадьоро пройшла нова стюардеса, висока, ладна, з чорним до лиску волоссям, повна подоба попередньоi, от тiльки одягнута не у французисту червоно-синю форму, а в лляну смугасту.
Вайлi, чекаючи на посадку, пiдсiв до мене.
– Передали мiстеру Смiту записку? – спитала я, протираючи очi.
– Аякже.
– А хто вiн, цей Смiт? Пiдозрюю, саме вiн зiпсував Шварце всю подорож.
– Шварце сам винен.
– У мене упередженiсть до тих, кого називають «паровим котком», – заявила я. – Коли вдома татко намагаеться тиснути на мене, наче «паровий коток», я кажу йому, щоб приберiг це для своеi студii.
Либонь, я не зовсiм справедлива, позаяк у цей час вранцi слова – лише блiде вiдлуння думок.
– Утiм, саме вiн же котком вкатав мене в Бенiнгтон, за що я повiк йому буду вдячна.
– Ох, i грюкоту ж було б, – кинув Вайлi, – якби коток на iм’я Брейдi зiштовхнувся з котком на iм’я Смiт.
– А мiстер Смiт – таткiв конкурент?
– Не зовсiм. Скорiше, нi. Та якби був конкурентом, то я знаю, на кого поставив би.
– На татка?
– Боюсь, що нi.
Для сплеску сiмейного патрiотизму було ще зарано.
Пiлот та старший стюард стояли бiля стола реестрацii, й пiлот заперечно хитав головою, розглядаючи потенцiйного пасажира, котрий вкинув двi монетки по п’ять центiв у щiлину музичного автомата i п’яно розвалився на лавцi, намагаючись вiдiгнати сон. У залi очiкування загримiла перша пiсня, яку вiн обрав, – «Втрачена», пiсля якоi, через короткий промiжок, ще одна, «Ти пiшов»,[30 - «Lost» та «Gone» – популярнi пiснi 1936 року. Перша – меланхолiйний фокстрот на музику та слова Охмана, Мерсера та Тiтера – була дуже популярна у виконаннi оркестру Гая Ломбардо (вокал Кармен Ломбардо). Друга – «After you’ve gone» («Як ти пiшов») – пiсня Тернера Лейтона на слова Генрi Крiмера у 1936 роцi була записана популярною кiноакторкою Джудi Гарланд.] така ж догматично-безапеляцiйна i безповоротна.
Пiлот ще рiшучiше замотав головою i пiдiйшов до пасажира.
– На жаль, друже, цього разу ми не зможемо взяти вас на борт.
– Шо-о-о?
П’яний сiв, i хоч виглядав вiн жалюгiдно, та разом з тим було в ньому щось незрозумiло привабливе, так що менi стало шкода його, хоча музику, яку вiн обрав, не можна назвати iнакше, як вкрай невдала.
– Повертайтеся-но краще до готелю i спробуйте поспати. А ввечерi буде iнший лiтак.
– Нi-i-i, хощу цим…
– Іншим разом, приятелю.
З прикростi п’яний навiть з лавки впав. І цiеi митi, перекриваючи музику з автомата, гучномовець запросив нас, шановних пасажирiв, пройти на посадку. В проходi лiтака я налетiла на Монро Стара, майже впала на нього чи, краще сказати, хотiла впасти. То був чоловiк, на якого б запала будь-яка дiвчина, навiть без усiлякого на те заохочення. Нiякого заохочення не поступало й менi, та я йому подобалася, тому вiн сiв навпроти мене, поки тривала посадка.
– Давайте всi ми попросимо повернути нам грошi, – закинув вiн вудку.
Його темнi очi так i брали мене в полон, i промайнула думка, якими б вони були, якби вiн справдi закохався. Водночас вони здавалися i добрими, i вiдчуженими i, навiть коли iх погляд нiжно тебе вмовляв, вiн залишався дещо зверхнiм. Але хiба то iхня провина, якщо бачили занадто багато. Вiн з легкiстю входив у роль «свого хлопця» i так само з неi виходив – та насправдi, на мою гадку, вiн таким не був. Утiм, вiн добре розумiв, коли краще промовчати, а коли вiдступити в тiнь, i як слухати iнших. З висоти свого становища (i хоч його високим не назвеш, та завжди здавалося, що – з висоти) вiн тримав у полi зору усе розмаiття життя у себе пiд ногами до найменших подробиць, так молодий добрий пастир i день, i нiч опiкуеться своею отарою.[31 - Алюзiя на Євангелiю вiд Івана 10: 11–16 (Я – пастир добрий: добрий пастир життя свое покладе за овечок… Є у Мене й iншi вiвцi, котрi не з цiеi отари, i тих належить Менi привести: i вони почують голос Мiй, i буде одна отара i один Пастир).] А от день чи нiч – йому було однаково, вiн був приречений нiколи не стуляти очi, бо таким вже вiн народився, навiть без позиву до спокою чи навiть його особливого бажання.
Ми сидiли у мовчаннi, яке нiхто i нiщо не порушували… Я знала його з тих самих пiр, як вiн став партнером мого татка вже дюжину рокiв тому, коли менi було сiм, а Стару – двадцять два. Вайлi сидiв через прохiд вiд мене, i я не знала, чи слiд познайомити iх один з одним, а втiм, Стар крутив у руках каблучку, i робив це до того вiдсторонено, що я вiдчула себе маленькою i непомiтною, i не набралася духу. Я й ранiше нiколи не смiла анi вiдвести вiд Стара погляду, анi просто на нього дивитися, хiба що мала повiдомити щось справдi важливе… i я знала, що й на iнших вiн впливав так само.
– Сесилiе, ця каблучка – тобi.
– Перепрошую. Я й не усвiдомлювала, що…
– У мене таких ще з пiвдюжини.
Вiн простягнув менi каблучку, масивну золоту каблучку з опуклою лiтерою «S». Спало на думку, наскiльки дивно така масивна рiч виглядае на його пальцях, тонких та тендiтних, як i риси обличчя з вигнутими бровами та чорним кучерявим волоссям. Такою ж витонченою була i вся його статура. Часом вiн справляв враження одухотвореного iнтелектуала, та насправдi вiн був тим iще бiйцем – дехто з його минулого згадував, що у Бронксi[32 - Бронкс у часи юностi Стара, перед Першою свiтовою вiйною, заселяли нижчi верстви середнього класу, серед яких було чимало евреiв, що перебралися з iммiгрантського робiтничого Нижнього Іст-Сайду Мангеттена.] вiн був не останнiм у бандi пiдлiткiв i, коли вони йшли на бiйку, той хирлявий хлопчисько завжди йшов попереду, зрiдка крiзь зуби кидаючи команди тим, хто йшов за ним.
Стар залишив каблучку в моiй долонi, рiшуче пiдвiвся i звернувся до Вайлi:
– Ходiмо-но до «весiльноi кабiни», – кивнув вiн. – Ще побачимося, Сесилiе.
Але ще до того, як вони зникли в кабiнi, я почула, як Вайлi спитав:
– Ти записку Шварце хоч вiдкрив?
І вiдповiдь Стара:
– Нi, ще.
Мабуть, я не дуже швидко мiзкую, бо тiльки зараз зметикувала, що Стар i е мiстером Смiтом.
Пiзнiше Вайлi таки розповiв менi, що було в тiй записцi.
Написану нашвидкуруч при свiтлi фар таксi записку було важко зрозумiти.
Любий Монро, ти найкращий з них усiх я завжди схилявся перед твоiм розумом тому коли ти стаеш проти мене я розумiю що виходу немае! Я вiдчуваю себе зайвим i продовжувати подорож менi нема чого хочу лише тебе ще раз попередити.
Бережись! Я знаю.
Твiй друг МЕННІ.
Стар прочитав ii двiчi, пiдняв руку та пошкрябав вранiшню щетину на пiдборiддi.
– У нього зовсiм розшарпанi нерви, – сказав вiн. – І чим тут зарадиш? Абсолютно нiчим. Шкода, що я його не вислухав. Та я не люблю тих, хто нав’язуеться тобi зi словами, що це – в твоiх власних iнтересах.
– Може, так i було, – припустився Вайлi.
– Це – нiкчемний прийом.
– А я б на нього клюнув, – похитав головою Вайлi. – Я марнолюбний, як жiнка. Якщо хтось вдае, що я iм небайдужий, я прошу продовжувати. Поради мене тiльки тiшать.
Тепер вже, зморщивши носа, похитав головою Стар. Вайлi продовжував пiддражнювати його – то був привiлей, у якому йому нiколи не вiдмовляли.
– Ти клюеш на деякi лестощi, – сказав Вайлi. – Такий собi комплекс Наполеона.[33 - «Комплекс Наполеона» – набiр психологiчних особливостей, нiбито властивих людям невисокого зросту, названий на честь iмператора Францii Наполеона I. У масовiй культурi прийнято вважати, що Наполеон компенсував свiй невеликий зрiст прагненням до влади, вiйн i завоювань. Зрiст Наполеона насправдi становив 1,68 м, що перевищуе середнiй зрiст француза того часу. Наполеона часто бачили з його iмператорською гвардiею, в якiй всi були вище середнього зросту, тому могло здатися, що Наполеон низький.]
– Вiд лестощiв мене просто нудить, – вiдрiзав Стар, – та ще бiльше нудить, коли тобi нав’язують свою допомогу.
– Якщо тобi так вже не подобаються поради, за що ж ти менi платиш?
– Це суто дiлове питання, – сказав Стар. – Я – дiлок i я купляю те, що в тебе в головi.
– Який з тебе дiлок, – не погодився Вайлi. – От коли я працював у паблiсiтi по зв’язках з громадськiстю, я дiлкiв бачив-перебачив i не можу не погодитися з Чарльзом Френсiсом Адамсом.[34 - Адамс, Чарльз Френсiс (1835–1915) – президент залiзничноi компанii «Юнiон Пасифiк», що належала Дж. Гулду (1836–1892). В «Автобiографii», виданiй у 1916 р., Адамс залишив живi характеристики Гулда та iнших мультимiльйонерiв свого часу, зокрема, Вандербiлта, Карнегi та Астера.]
– І що той казав?
– Вiн знав iх усiх: Гулда, Вандербiлта, Карнегi, Астера – i вiн писав, що серед них немае жодного, з ким би вiн бажав зустрiтися ще раз, у цьому чи iншому свiтi. Ну, з тих пiр вони краще не стали. Тому я й кажу, що ти – не дiлок.
– Мабуть, той Адамс був буркун, – сказав Стар. – Либонь, сам хотiв бути першим, та забракло розсудливостi чи твердостi характеру.
– Голова в нього на плечах була, – вiдповiв Вайлi досить-таки ехидно.
– Голови на плечах недостатньо. Вас, письменникiв та й iнших людей мистецтва, так i тягне то занепасти духом, то скочити в халепу, i мае знайтися той, хто витягне вас iз халепи та вправить мiзки. – Вiн знизав плечима. – Ви все сприймаете занадто близько до серця, а людей або ненавидите, або перед ними вклоняетеся… люди для вас – це щось особливе, а насамперед – ви самi. Самi напрошуетеся, щоб вами попихали. Я люблю людей i люблю, коли вони люблять мене, та мое серце там, куди поклав його Господь – у мене всерединi.
Вiн помовчав.
– Гаразд, а що я сказав Шварце в аеропорту? Можеш пригадати точно?
– Ти сказав: «За чим би ти не прийшов, моя вiдповiдь – «Нi!».
Стар мовчав.
– Вiн зовсiм знiтився, – продовжував Вайлi, – та я буцiмто його трохи розвеселив. А щоб розвiятися, ми покатали доньку Пета Брейдi на авто.
Стар натис на кнопку виклику стюардеси.
– Отой пiлот, – спитав вiн, – вiн не заперечуватиме, якщо я посиджу в кабiнi поруч з ним?
– Це проти правил, мiстере Смiт.
