скачать книгу бесплатно
За час мiж вечором, коли я прилетiла додому, i землетрусом[55 - 11 березня 1933 року об 01.54 у штатi Калiфорнiя в районi Лонг-Бiч стався землетрус силою 6,3 бала за шкалою Рiхтера.] я зробила немало нових спостережень. Стосовно татка, наприклад. Татка я любила (i якщо мою любов до нього представити у виглядi графiка, то вiн був би зигзагоподiбною кривою з численними рiзкими пiками то вверх, то вниз) та все ж стала помiчати, що його сильна воля – це ще не все, що пiднесло його туди, де вiн е. Бiльшiсть його надбань зобов’язанi його прозорливостi. Саме завдяки iй йому посмiхнулася удача i вiн отримав четверту частину в прибутках у тому «цирку», який саме переживав бум. Як i молодий Стар. Це було найбiльшим звершенням його життя – все решта було справою iнстинкту. Звiсно, з дiлками на Волл-стрит[56 - Волл-стрит (Wall Street) – назва невеликоi вузькоi вулицi в нижнiй частинi Мангеттена в мiстi Нью-Йорк, яка вважаеться iсторичним центром фiнансового району Нью-Йорка, позаяк на нiй розташована Нью-Йоркська фондова бiржа.] вiн напускав туману, розповiдаючи, наскiльки це незбагненна i загадкова штука – робити кiно, хоча сам i не кумекав не те що в азах перезапису рiзних фонограм на одну, а й навiть у монтажу. Та й не дуже вiн перейнявся атмосферою Америки, працюючи в юностi попихачем у забiгайлiвцi в Баллiгеганi,[57 - Баллiгеган – сiльська община в графствi Карлоу на пiвднi Ірландii.] i вiдчуття того, що складае фабулу кiнострiчки, у нього було не бiльше, нiж у якогось мандрiвного комiвояжера. З iншого боку, вiн уник прихованого парезу[58 - Парез – ослаблення довiльних рухiв, неповний паралiч якого-небудь м’яза чи групи м’язiв.] як ‹…›;[59 - Пропуск у автора.] вiн прийшов у кiно, хоч i не на зорi, але ще до опiвдня, i через пiдозрiлiсть, яку вiн употужнив у собi, наче мускул, обкрутити його навколо пальця було складно.
Стар був його удачею, бiльше нiж удачею. Вiн був дороговказом у кiновиробництвi, як Едiсон i Люм’ер, як Гриффiт i Чаплiн. Вiн пiднiс кiнокартини над рiвнем та можливостями театрального мистецтва, досягнув свого роду золотоi доби в 1933 роцi, перед встановленням цензури.[60 - Йдеться про «Кiновиробничий кодекс» (також вiдомий як «Кодекс Гейза», за iм’ям головного цензора Голлiвуду того часу Вiла Гейза) – серiю моральних цензурних директив, якi регулювали кiновиробництво бiльшостi американських кiнокартин, що випускалися великими студiями з 1930-го по 1968 рiк. Кодекс був прийнятий п’ятьма основними голлiвудськими студiями як мiра самообмеження, адже за вiдсутностi кодексу фiльми в кiнцi 1920-х i на початку 1930-х мiстили сексуальний пiдтекст, змiшанi шлюби, ненормативну лексику, незаконне вживання наркотикiв, безладнi стосунки, проституцiю, насильство тощо. Хоча кодекс ухвалено в 1930-му, проте до 1 липня 1934 року вiн був необов’язковим.]
Доказом його умiння повести за собою був шпiонаж, що розгорнувся навколо нього, – не просто якесь там полювання за внутрiшньою iнформацiею чи за патентованими технологiчними секретами, а стеження за його нюхом на новi тенденцii в кiно, його гадки щодо того, куди воно прямуватиме. Надто багато його життевих сил забирала проста вiдсiч цих спроб. Це перетворювало його роботу до певноi мiри на секретну, нерiдко вiдлюдну та повiльну, тому ii важко описати, так само як плани полководця, коли психологiчнi чинники стають надто туманними й нез’ясовними, от i доводиться обмежуватися, врештi-решт, простим перелiком здобуткiв i невдач. Та я намiтила надати хоча б якесь уявлення про нього за роботою, чим i пояснюеться подальше. Частково воно запозичене з есе, яке я написала в коледжi пiд назвою «Один день продюсера», а частково е продуктом моеi власноi уяви. Частiше описання подiй буденних е плодом моеi вигадки, у той час як усi бiльш-менш непересiчнi подii е реальними.
Рано-вранцi пiсля потопу на крайнiй балкон адмiнiстративноi будiвлi пiднявся якийсь чоловiк. За словами очевидця, вiн трохи постояв там, а потiм вилiз на чавуннi перила i кинувся сторч головою на брукiвку. Наслiдок – зламана рука.
Мiс Дулан, секретарка Стара, доповiла йому про цей випадок, коли о дев’ятiй ранку вiн викликав ii дзвiнком. Сам вiн пiд час iнциденту спав у кабiнетi i не чув невеликого гвалту.
– Пiт Заврас! – вигукнув Стар. – Оператор?
– Його доправили до лiкаря. В газетах про це не буде.
– От лихо, – похитав вiн головою, – я знав, що вiн дiйшов краю, та не знаю чому. Два роки тому, коли вiн працював у нас, з ним все було гаразд. Але чому саме вiн прийшов сюди? Як вiн взагалi потрапив на студiю?
– Як? Обманом. Показав свою стару перепустку, – повiдомила мiс Дулан. Вона, дружина помiчника режисера, була, так би мовити «яструбом», сухою прихильницею жорсткого курсу. – Мабуть, це пов’язано якось iз землетрусом.
– А вiн же був найкращим оператором Голлiвуду, – зазначив Стар.
І навiть коли вiн почув про тисячi загиблих в Лонг-Бiчi,[61 - Лонг-Бiч найбiльше постраждав пiд час землетрусу 1933 року. За офiцiйними даними кiлькiсть загиблих пiд час землетрусу склала 120 осiб.] все одно з голови його не йшла думка про це невдале самогубство на свiтаннi. Вiн наказав мiс Дулан дiзнатися, що ж пiдштовхнуло Завраса на цей крок…
По диктографу занесло крiзь ранкову теплiнь першi повiдомлення нового дня. Стар голився та пив каву, слухаючи реляцii та вiддаючи накази. Робi залишив повiдомлення: «Якщо я потрiбен буду мiстеру Стару, скажiть йому: хай iде пiд три чорти – я сплю». Якийсь актор захворiв, чи то так йому ввижалося; губернатор Калiфорнii мае намiр завiтати на студiю з цiлим почтом супроводжуючих осiб; помiчник продюсера вiдлупцював дружину через зiпсовану копiю кiнофiльму i тепер мае «бути пониженим до рядового сценариста» – всi цi три справи входили до повноважень татка, якщо той актор не мав особистого контракту зi Старом. Далi, на мiсцi натурних зйомок у Канадi, куди вже прибула знiмальна група, випав раннiй снiг – Стар, переглядаючи сюжет картини, в умi прикидав можливостi прилаштуватися до снiгу. Та нi, нiчого тут не поробиш. Вiн викликав Кетрiн Дулан.
– Я хотiв би поговорити з полiцейським, який минулого вечора виводив двох жiнок iз знiмального майданчика. Здаеться, його звати Мелоун.
– Так, мiстере Стар. І на лiнii Джо Ваймен – стосовно брюк.
– Привiт, Джо, – почав Стар. – Послухай, на попередньому переглядi двое поремствували, що пiвкартини у Моргана була розстебнута ширiнька… певна рiч, вони перебiльшують, та навiть якщо це три – чотири метри… нi, цих двох нам не вiдшукати, та я хочу, щоб стрiчку крутили й крутили, поки ти не виявиш цi метри. Посади в кiнозал купу народу – хто-небудь та й засiче.
Tout passe – L’art robuste
Seul a l’eternite.[62 - Проходить все. Одне мистецтвоТворити здатне назавжди (фр.).(Рядки з вiрша французького поета Теофiля Готье (1811–1872) «Мистецтво»).]
– А ще тут принц з Данii, – сказала Кетрiн Дулан. – Вiн дуже привабливий, – пiдмивало ii чомусь додати, – як для свого немалого зросту.
– Дякую, – вiдповiв Стар. – Дякую вам, Кетрiн. Я зворушений тим, що в ваших очах залишаюся найпривабливiшим з тих, хто зростом не вийшов. Хай високого гостя поки поводять по зйомках, а йому передайте, що о першiй ми з ним обiдаемо разом.
– І на вас чекае мiстер Бокслi, закопилив губи, як справжнiй британець.
– Я придiлю йому десять хвилин. – І коли вона вже виходила, запитав: – Робi не телефонував?
– Нi.
– Зателефонуйте на комутатор i, якщо вiд нього щось було, подзвонiть йому i запитайте наступне. Запитайте ось про що: чи не чув вiн iм’я тiеi жiнки вчора ввечерi. Будь-якоi з тих жiнок. Або що-небудь, аби iх можна було розшукати.
– Ще щось?
– Нi, але скажiть йому, що це важливо, поки вiн не забув. Хто вони? Я маю на увазi, що вони за люди… запитайте i це в нього. Я маю на увазi, чи вони…
Вона строчила його слова в блокнотi, не пiднiмаючи голови; зачекала, доки вiн продовжить.
– Гм… чи вони… не сумнiвнi особи? Чи не акторки? А-а, не мае значення… пропустiть це. Спитайте лише, чи вiн знае, як iх знайти.
Полiцейський, Мелоун, не знав нiчого. Так, були двi дамочки, i вiн iх швиденько витурив зi студii. Ще б пак! Одна з них була невдоволена. Котра? Одна з них. У них була машина, шевi,[63 - Shevvi (просторiччя) – шевроле.] вiн ще хотiв записати номер. То була… гарненька, яка дратувалася? Одна з них.
Котра з них – вiн нiчого такого не помiтив. Навiть на студii вже встигли забути Мiнну. За якихось три роки. От i все.
Епiзод 8
Мiстера Джорджа Бокслi Стар зустрiв посмiшкою. Доброю батькiвською посмiшкою, яку вiн розвинув шляхом замiни синiвськоi посмiшки тих часiв, коли молодою людиною вибився на високi посади. Спершу то була посмiшка пошани до своiх старших, та потому, як його власнi рiшення скоро заступили iхнi, ця посмiшка призначалася для того, щоб вони цього не вiдчували, аж врештi-решт, виникла ця, теперiшня люб’язна посмiшка, часом дещо поспiшна та втомлена, та неодмiнно адресована всякому, хто протягом останньоi години не накликав на свою голову його гнiву. Чи всякому, кого вiн не збирався вiдкрито та брутально образити.
У вiдповiдь мiстер Бокслi навiть не посмiхнувся. Та й зайшов вiн з виглядом, неначе його сюди затягнули силомiць, хоча, само собою, нiхто його й пальцем не торкнувся. Вiн став перед крiслом, i знову склалося враження, буцiмто два невидимих конвойника всадовили його примусом. Та й опинившись у крiслi, усiм своiм виглядом вiн виказував невдоволення. І навiть коли на пропозицiю Стара вiн запалив сигарету, то здавалося, що сiрник до сигарети пiднесли зовнiшнi сили, яким вiн кориться, але ж iз почуттям власноi гiдностi.
Стар подивився на нього з усiею можливою люб’язнiстю:
– Щось iде не так, мiстере Бокслi?
Романiст вiдповiв мовчанням, яке не вiщувало нiчого доброго.
– Вашого листа я прочитав, – повiдомив Стар, облишивши привiтний тон директора приватноi школи. Тепер вiн говорив як з рiвнею, але з натяком на обопiльногостре вiдношення.
– Не можу добитися, щоб те, що пишу, увiйшло в сценарiй, – вибухнув одразу ж Бокслi. – Ви тут усi поводитесь, наче поряднi люди, але ж це – якась змова. Тi два борзописцi, що ви поставили до мене, слухають, що кажу, але все перекручують так, що не впiзнати… Здаеться, у них словниковий запас не перевищуе й сотнi слiв.
– А чому вам не писати самому? – запитав Стар.
– Писав. І посилав вам частину.
– Але ж там була лише одна розмова, куди не глянь, – зауважив Стар беззлобно. – Розмова, може, й цiкава, та не бiльше.
Тепер два невидимi конвойники ледве утримали Бокслi в глибинi крiсла. Вiн спробував пiднятися; вичавив iз себе один глухий «цявк», який можна було вiднести до смiху, але аж нiяк не веселого, i сказав:
– Здаеться, у вас тут взагалi нiхто нiчого не читае. Позаяк пiд час розмови чоловiки встигають ще й битися. А в кiнцi один з них падае в криницю, i його доводиться пiднiмати в цебрi.
Вiн ще раз цявкнув i вщух.
– А ви б написали таке у вашiй власнiй книжцi, мiстере Бокслi?
– Що? Звiсно, нi!
– Вважали б це надто дешевим.
– В кiно iншi засади, – сказав Бокслi ухильно.
– А ви в кiно ходите?
– Нi. Майже нiколи.
– А чи не тому, що люди там завжди б’ються i падають у колодязi?
– Авжеж… а ще корчать страшнi гримаси та виголошують неприроднi й неправдоподiбнi дiалоги.
– Облишмо на хвилину дiалоги, – сказав Стар. – Само собою, вашi куди вишуканiшi за тi, що iх здатнi породити, як ви висловилися, борзописцi… саме тому ми вас сюди i запросили. Та уявiмо собi дещо iнше, поза поганими дiалогами та гасанням по колодязях. Скажiть, у вашому кабiнетi е грубка, яка запалюеться сiрниками?
– Здаеться, е, – сказав Бокслi насторожено, – та я нею не користуюся.
– Припустiмо, що ви сидите в своему кабiнетi. Ви цiлий день з кимось билися або щось писали, i тепер надто втомилися, щоб далi битися чи писати. От i сидите собi, втупившись у порожнечу… нудитесь, як всi ми, часом бувае. Аж тут у кiмнату заходить гарненька стенографiстка, яку ви вже бачили до того, i ви спостерiгаете за нею… знiчев’я. Вона вас не помiчае, хоча ви зовсiм поруч. Знiмае чорнi рукавички, вiдкривае сумочку й вивалюе ii вмiст на стiл… – Стар пiднявся, жбурнувши кiльце з ключами на письмовий стiл. – У неi всього-на-всього два дайми[64 - Дайм (англ. dime) – монетка коштом у 10 центiв або одну десяту долара США.] та один нiкель[65 - Нiкель – монетка в п’ять центiв. Виготовляеться зi сплаву мiдi та нiкелю, звiдси й назва.]… та картонна коробка сiрникiв. Вона залишае нiкель на столi, а дайми кладе в сумочку, пiдносить чорнi рукавички до грубки, вiдкривае дверцята й кидае рукавички всередину. В коробцi лише один сiрник, i дiвчина, опустившись на колiна, збираеться запалити вогонь. І раптом ви вiдчуваете, що з вiкна дуже тягне… i саме тут дзвонить телефон. Дiвчина знiмае слухавку, говорить «алло!», слухае i кидае у вiдповiдь: «В життi не мала чорних рукавичок». Вiшае слухавку, знову стае на колiна i як тiльки чиркае сiрником, ви несподiвано оглядаетеся довкола й помiчаете, що в кiмнатi е ще один чоловiк, який спостерiгае за кожним рухом дiвчини…
Стар замовк. Вiн пiдiбрав ключi, сховав iх у кишеню.
– Продовжуйте, – мовив Бокслi посмiхаючись. – Що було далi?
– Не знаю, – вiдповiв Стар. – Я просто малював вам кiно.
Бокслi вiдчував, що його пiдштовхують визнати свою неправоту.
– Це просто мелодрама, – буркнув вiн.
– Не обов’язково, – зауважив Стар. – Та як би там не було, нiхто взагалi не носився, як навiжений, не промовляв дешевi дiалоги, не корчив дурних гримас. Був лише один поганий рядок, та такий письменник, як ви, запросто мiг би його полiпшити. Та все ж ви були зацiкавленi.
– А для чого ж нiкель? – запитав уникливо Бокслi.
– Не знаю, – знизав плечима Стар. І раптом розсмiявся. – Ах, так, нiкель[66 - На зорi кiнематографа вхiд в кiнотеатр мережi «Нiкелодеон» коштував 1 нiкель – 5 центiв.] – то на кiно.
Невидимi конвойники, видно, вiдпустили Бокслi. Вiн розслабився, вiдкинувся на спинку крiсла i засмiявся:
– За що ж ви менi, чорт би вас узяв, платите? – запитав вiн. – Я ж нiчого не розумiю у цiй вашiй чортiвнi.
– Нiчого, зрозумiете, – мовив Стар посмiхаючись. – Інакше ви б не спитали про той нiкель.
У приймальнi чекав смаглявий чолов’яга з очима, наче тi чайнi блюдця.
– Мiстер Бокслi. Це – мiстер Майк Ван Дайк, – вiдрекомендував того Стар. – Чого тобi Майку?
– Нiчого, – махнув рукою той. – Ось заскочив упевнитися в твоему iснуваннi.
– А чого тут вештатися? – не зрозумiв Стар. – Переглянув останнi плiвки – анi посмiшки не викликали.
– Та я вже на гранi нервового зриву.
– Треба тримати себе в формi, друже, – зауважив Стар. – Давай так: кожен займаеться своiм дiлом. – Вiн обернувся до Бокслi. – Майк у нас гегмен.[67 - Постановник комедiйних трюкiв.] Вiн у цьому дiлi ще з тих пiр, як мене у колисцi колисали. Майку, чи не покажеш мiстеру Бокслi «подвiйний мах, хват, брик i чос».
– Тут? – здивувався Майк.
– Тут.
– Тут мiсця замало, не розвернутися. Я, власне, хотiв попросити тебе…
– Тут мiсця бiльше нiж досить.
– Та-а-ак, – примiряючись, вiн окинув оком присутнiх, – стрiлятимеш ти.
Кетi, помiчниця мiс Дулан, надула паперовий пакет.
– Це – номер, – пояснив Майк Бокслi, – ще з кiстоунських[68 - Кiстоунськi часи – часи кiностудii «Keystone Pictures Studio» – однiеi з перших кiностудiй, яку було засновано в 1912 роцi Маком Сенетом. Студiю, мабуть, найкраще пам’ятають за часiв його керiвництва (1912–1917), коли вiн знiмав фарсовi комедii i, зокрема, створив «Кiстоунських копiв» i «Красунь Сенета у купальниках». Саме в цiй студii розпочинав свою кар’еру Чарлi Чаплiн.] часiв. – Вiн обернувся до Стара. – Чи вiн знае, що таке у нас номер?[69 - Необхiднiсть пояснення викликана тим, що в американськiй версii англiйськоi мови номер у цирку позначаеться словом routine, у той час як у британськiй версii – словом act.]
– Номер – це виступ, – пояснив Стар. – Коли Джорджi Джесел[70 - Джордж Джесел (1898–1981) – американський актор, спiвак, автор пiсень та шоумен; постiйно запрошувався ведучим на офiцiйнi церемонii, за що отримав прiзвисько «Генерального тостмейстера США».] говорить про «Гетiсбурзький номер Лiнкольна», то вiн мае на увазi саме виступ.[71 - Гетiсбурзька промова (англ. Gettysburg Address) – виступ 19 листопада 1863 року президента США Авраама Лiнкольна на церемонii вiдкриття Нацiонального кладовища в Гетiсбурзi, де 1–3 липня 1863 року вiдбулася найкровопролитнiша битва Громадянськоi вiйни в США. Це – одна з найвiдомiших промов в американськiй iсторii.]
Кетi пiднесла надутий пакет до рота напоготовi. Майк став до неi спиною.
– Увага! – оголосила Кетi i хлопнула пакет рукою.
Тiеi ж митi Майк ухопився, наче пiдстрелений, за сiдницi, пiдскочив, послизнувся однiею ногою, потiм – iншою, при цьому залишаючись на мiсцi, двiчi змахнув руками, наче птах («Подвiйний мах», – кивнув Стар), – i кулею вилетiв крiзь сiтчастi дверi, що iх своечасно розчахнув кур’ер, та зник з очей, промайнувши у балконних дверях.
– Мiстере Стар, – втрутилася мiс Дулан, – мiстер Генсон. Телефонуе з Нью-Йорка.
За десять хвилин по тому вiн клацнув вмикачем диктографа, запрошуючи мiс Дулан, яка повiдомила, що в приймальнi чекае на зустрiч зi Старом зiрка чоловiчоi статi.
– Скажiть йому, що я вийшов через балкон, – наказав Стар.
– Добре. Але ж вiн приходить на цьому тижнi вже вчетверте. І виглядае якось занепокоено.
– Чи вiн хоча б не натякнув, що йому треба? Може, йому з цим до мiстера Брейдi?
– Вiн нiчого не казав. Нагадую, у вас зараз – нарада. Мiс Мелонi та мiстер Вайт чекають у приймальнi. Мiстер де Брока – по сусiдству, у кабiнетi мiстера Рiенмунда.
– Запросiть —,[72 - Пропуск у автора.] пiдвiвся Стар, – тiльки скажiть, що в нього – рiвно одна хвилина.
Коли красень-актор зайшов, Стар залишався стояти.
– І що ж там таке, що не може зачекати? – спитав вiн з усiею люб’язнiстю.
Актор обачливо чекав, поки мiс Дулан не зачинила за собою дверi.
– Монро, я – кiнчена людина, – почав вiн, – я мав тебе побачити.
– Кiнчена?! – вигукнув Стар. – Ти хоч бачив «Вераети»?[73 - «Вераети» (англ. Variety) – американський розважальний тижневик, основна тематика якого – подii свiту шоу-бiзнесу.] Твоя картина не сходить з чартiв «Роксi» i в одному Чикаго за тиждень принесла тридцять сiм штук.
– У тому-то й вся штука. Це – трагедiя. У мене е все, чого я хочу. І тепер це – нiчого не варте.
– Ну, тодi поясни.
– Мiж мною й Естер нiчого бiльше немае. І вже не може бути.
– Що? Сварка?
– Гiрше того… Не хочу про це говорити. Але ж голова моя як у туманi. Ходжу сам не свiй. Граю роль, як увi снi.
– Щось не помiчав, – здивувався Стар. – Якраз учора бачив кадри з тобою – ти був красень.
