скачать книгу бесплатно
– Невже? Це й доводить те, що нiхто нiчого не помiчае.
– Ти що, натякаеш на те, що ви з Естер розлучаетеся?
– Все йде до того. Неминуче.
– Та що ж трапилося? – спитав Стар вже нетерпляче. – Вона що, увiйшла не постукавши i застукала?
– Та нiкого у мене немае. Вся справа в менi. Зi мною кiнчено.
Стара раптом осiнило.
– Звiдки ти взяв?
– Бо це вже пiвтора мiсяця.
– Облиш. Все в твоiй уявi, – сказав Стар. – Ти був у лiкаря?
Актор кивнув.
– Перепробував геть усе. Навiть у вiдчаi з’iздив… до Кларiс. Безнадiйно. Не сталося.
Стар вiдчув шкодливу спокусу послати його з усiм цим до Брейдi. Бо саме Брейдi вiдповiдав за зв’язки з громадськiстю. Чи це був випадок iнтимних зв’язкiв. Вiн на якусь мить вiдвернувся, щоб надати обличчю належний ситуацii вигляд.
– У Пета Брейдi я вже був, – сказав актор, наче вгадавши думки Стара. – Вiн дав менi купу нiчого не вартих порад, я iх усi перепробував, та все без пуття. Як сидимо з Естер за вечерею, одне навпроти одного, я почуваюся не в своiй тарiлцi, менi соромно пiдвести очi. Вона до цього ставиться з розумiнням. Але ж менi все одно соромно. Соромно цiлий-цiлiсiнький день. Думаю собi, «Дощовий день» принiс в Де-Мойнi тисяч десь двадцять п’ять, побив всi рекорди зборiв у Сент-Луiсi, в Канзас-Сiтi зiбрав двадцять сiм штук; шанувальницi прямо засипають мене листами, а я боюся ввечерi iхати додому, бо сама думка про лiжко мене лякае…
Стар почав теж вiдчувати себе не в своiй тарiлцi. Спочатку, як актор увiйшов, вiн хотiв було запросити того на коктейль, та тепер запрошення здавалося навряд чи слушним. Хiба до коктейлiв тому, кого пече така журба? Стар подумки уявив, як актор, наче привид, тиняеться вiд гостя до гостя з келихом у руцi, з розмовами про збори до 28 штук та думками, вiд зборiв далекими.
– От i прийшов до тебе, Монро. Не пам’ятаю становища, якому б ти не дав ради. Кажу собi: йду до Монро, якщо вiн порадить застрелитися, то так тому й бути.
На столi у Стара задзижчав зумер; вiн увiмкнув диктограф i почув голос мiс Дулан:
– Мiстер Стар, п’ять хвилин пройшло.
– Перепрошую, – обiзвався Стар. – Ще пару хвилин.
– П’ять сотень школярок колоною прийшли зi школи до мого дому, – понуро продовжував актор, – а я знай тiльки стою i дивлюся на них з-за штори. Не смiю показатися iм на очi.
– Та ти сiдай, – порадив Стар. – Обмiзкуемо без поспiху.
У приймальнi вже хвилин десять на початок наради чекали двое ii учасникiв: Вайлi Вайт i Роуз Мелонi. Остання була такою собi сухорлявою бiлявочкою рокiв п’ятдесяти, про яку в Голлiвудi можна було почути п’ятдесят рiзних i дуже суперечливих думок: «сентиментальна дурепа», «найкращий майстер сюжету в Голлiвудi», «стара гвардiя», «стара партачка», «найсвiтлiша голова на студii», «найспритнiша плагiаторка на все кiно». І це лише в доповнення до «нiмфоманки», «староi дiви», «хвойди», «лесбiянки» та «зразковоi дружини». Втiм, нiякою старою дiвою Роуз не була, але у неi, як i в бiльшостi жiнок, що власними силами уторували собi шлях нагору, було вiд староi дiви чимало. А були в неi виразка шлунка i рiчний оклад понад сто тисяч. Про те, чи варта вона цих грошей, чи ще бiльших, чи взагалi нiчого не варта, можна було б написати вчений трактат. Цiннiсть ii, однак, полягала в таких пересiчних чеснотах, як те, що вона була жiнкою i легко до всього припасовувалася, швидко метикувала i заслуговувала на довiру, «знала правила гри» i не страждала на фанаберiю. Вона була доброю подругою Мiнни, i за минулi роки Стару вдалося придушити в собi неприязнь, що колись доходила до гостроi фiзичноi вiдрази.
Роуз i Вайлi чекали, мiж собою не розмовляючи, i лише зрiдка обмiнювалися стислими реплiками з мiс Дулан. Час вiд часу дзвонив помiчник продюсера Рiенмунд, який чекав у себе в кабiнетi разом з Брока, режисером. Аж ось хвилин за десять задзижчав зумер вiд Стара, i мiс Дулан зателефонувала Рiенмунду i Брока; тiеi ж митi з кабiнету нарештi вийшли Стар з бiдолашним актором, причому Стар приязно пiдтримував того пiд руку. Актор був до того збуджений, що варто було Вайту запитати, як воно, як той тут же розкрив рота, щоб все йому викласти просто тут i негайно.
– Ой, зовсiм кепсько, – почав було актор, проте Стар одразу перебив його:
– Це ще не кепсько. Іди i грай роль, як я сказав…
– Дякую тобi, Монро.
Роуз Мелонi подивилася услiд акторовi, не сказавши тому нi слова.
– Хтось на ньому ловив мух? – запитала вона, натякаючи на голлiвудський вислiв про те, що хтось намагаеться привернути до себе увагу за чужий рахунок.
– Вибачте, що змусив чекати, – мовив Стар. – Прошу до кабiнету.
Епiзод 9
Був уже полудень, i учасники наради мали право рiвно на годину часу Стара. Не менше, бо перервати таку нараду мiг тiльки режисер, у якого щось не складалося на зйомках; часом i набагато бiльше, бо кожнi вiсiм днiв компанiя мала випускати картину, настiльки ж складну й дорогу, як Рейнгардтове «Чудо».[74 - У виставi нiмецько-австрiйського театрального режисера Макса Рейнгардта (1873–1943) «Чудо» («Мiракль») (1911) за п’есою Метерлiнка «Сестра Беатриса» в обробцi К. Г. Вольмюллера посеред гiгантськоi театральноi зали було зведено готичний собор. Поряд з 250 музикантами в спектаклi брали участь 2000 акторiв i статистiв, звучали справжнi церковнi дзвони, дiйство освiтлювало 60 прожекторiв. Цю постановку Рейнгардт з декорацiями та костюмами Нормана Бел Геддеса вiдновив на Бродвеi у 1924 роцi.]
Траплялося, хоча i не так часто, як рокiв п’ять тому, що Стар працював над одним фiльмом протягом цiлоi ночi. Однак пiсля такого спалаху дiяльностi вiн почувався потiм кiлька днiв зле. Якщо ж вiн мiг перекидатися з однiеi справи на iншу, то з кожною перемiною неначе вiдчував приплив свiжоi енергii. І як тi «соньки», що можуть прокидатися за своiм внутрiшнiм будильником, Стар завiв свiй, щоб той «задзвонив» за годину.
До складу учасникiв наради, крiм сценаристiв, входили Рiенмунд, помiчник продюсера, якому Стар благоволив, i Джон Брока, режисер фiльму.
Зовнi Брока виглядав машинiстом локомотива: кремезний, спокiйний, наче без нервiв, рiшучий без зайвих слiв, з тих, хто одразу ж викликае довiру. А от в кiно вiн був профан: Стар вряди-годи ловив його на тому, що зi стрiчки у стрiчку той переносив однi й тi ж самi сцени; однiею з таких був епiзод з вродливою i багатою дiвчиною – з тим же самим перебiгом подiй, у тiй же послiдовностi. До кiмнати з радiсним гавкотом вбiгае добра зграя собацюр i плигае навколо дiвчини. Потiм та сама дiвчина прямуе до стайнi й плескае жеребця по крупу. Пояснення цьому, мабуть, годi шукати у Фрейда. Вiрогiднiше, в якусь невеселу хвилину юностi Брока заглянув через паркан i побачив гарну дiвчину з собаками та кiньми. І це назавжди закарбувалося у нього в мозку, як товарний знак шикарного життя.
Рiенмунд був молодий i вродливий, з доволi пристойною освiтою, з тих, хто нiколи не промине добру нагоду. Вiд природи людина з сильним характером, вiн через свою посаду, що не пiдходила його натурi, щоденно був змушений крутитися в’юном як у вчинках, так i в помислах. І це не могло не вiдбитися на його вдачi. У своi тридцять рокiв вiн не мiг похизуватися жодною чеснотою, до яких зазвичай привчають з дитинства хоч корiнних американцiв, хоч евреiв. Але стрiчки вiн здавав своечасно i, виявляючи свое ледве не гомосексуальне зациклення на Старi, зумiв, мабуть, пустити Стару пилу в зазвичай пильнi очi. Стар його жалував, вважаючи за роботящу та порядну людину.
Вайлi Вайта у будь-якiй краiнi, само собою, вiднесли б до другорядних iнтелектуалiв. Хлопець вiн був вихований i велемовний, водночас простецький i метикуватий, напiвочманiлий i напiвзатурканий. Його заздрiсть до Стара проявлялася лише в мимовiльних спалахах i перемежовувалася зi щирим захопленням i навiть вiдданiстю.
– До початку зйомок за цим сценарiем, рахуючи вiд суботи, залишаеться два тижнi, – оголосив Стар. – Гадаю, що перероблений сценарiй став тепер набагато кращим.
Рiенмунд i обидва сценаристи переглянулися, вiтаючи один одного.
– За винятком одного, – продовжував Стар задумливо, – я не розумiю, навiщо це взагалi знiмати, то й вирiшив вiдсунути його на безрiк.
На якусь мить запала ошелешена тиша, а пiсля почулося глухе ремствування та невдоволенi запитання.
– Вашоi провини тут нема, – зазначив Стар. – Менi здалося, що там щось е, а насправдi його немае. От i все. – Вiн запнувся, спiвчутливо дивлячись на Рiенмунда. – І це дуже погано, бо п’еса була добра. За право екранiзацii ми вiддали п’ятдесят тисяч.
– Що там не так, Монро? – запитав Брока без пiдхiдцiв.
– Здаеться, що гра не варта свiчок, – пiдсумував Стар.
Рiенмунд з Вайлi Вайтом обидва думали про те, як цей випадок вiдiб’еться на iхньому професiйному реноме. Цього року у своему доробку Рiенмунд мав двi картини, а от Вайлi Вайту був конче потрiбен кредит довiри, аби знову заявити на екранi про себе.
Роуз Мелонi впритул вп’ялася в Стара поглядом глибоко запалих, як у черепа, очниць.
– Хоч натяком поясни, – розвiв руками Рiенмунд. – Це ж, Монро, сильний удар по всiх нас.
– Я просто не ставив би в цю картину Маргарет Салаван,[75 - Маргарет Салаван (1909–1960) – американська актриса, яка запам’яталася публiцi своiм виразним гучним голосом. Номiнантка на премiю «Оскар» 1939 року.] – сказав Стар, – i Колмана[76 - Рональд Колман (1891–1958) – англiйський актор театру та кiно, популярний в 1930 – 1940-х роках, оскароносець, тричi номiнувався на «Оскара», вперше у 1929 роцi. Разом з Медлiн Керол виконав головнi ролi у класичному фiльмi «Бранець Зенди».] також. Я б iм не радив грати в нiй…
– Конкретнiше, Монро, – попрохав Вайлi Вайт. – Що саме тобi не сподобалось? Мiзансцени? Дiалоги? Гумор? Композицiя?
