скачать книгу бесплатно
До зiрок
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Оповiдання Ф. С. Фiцджеральда (1896–1940) вирiзняються майстернiстю тонкого психологiзму та елементами контрасту. Видання мiстить автобiографiчний цикл творiв про Безiла Дюка Лi та оповiдання «Дитяча забава». Безiл, прототипом якого е сам автор, – амбiтний, розумний i цiлеспрямований пiдлiток iз невеличкого мiста Сент-Пол, штат Мiннесота. Становлення його особистостi вiдбуваеться в моральних випробуваннях, герой часто потрапляе в схожi ситуацii, але щоразу реагуе на них по-рiзному, що дае змогу зробити висновок про те, як змiнюеться його внутрiшнiй свiт. Вiн виважуе власнi вчинки та прагне, попри всi перепони, втiлити виплеканi з дитинства мрii. Фiцджеральду вдаеться передати прикмети часу мимохiдь: оповiдання сповненi деталями американського побуту початку XX столiття – вiд вбрання до модних мелодiй i танцiв «епохи джазу».
Фрэнсис Скотт Фицджеральд
До зiрок
© В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Дитяча забава
Коли Джона Ендроса почали долати думки про старiсть, вiн утiшався тим, що його життя триватиме в дитинi. Зловiснi сурми вiчного забуття лунали не так гучно, варто було йому почути тупiт маленьких нiжок або голосок, що белькотiв у слухавку дитячi нiсенiтницi. Розмовляв вiн iз донькою щодня о третiй, коли дружина телефонувала з передмiстя в контору; поступово цi дзвiнки перетворилися для нього на найяскравiшу подiю дня.
До старостi йому було ще далеко, та все життя вiн пнувся вгору урвистими скелями i, здобувши нелегку перемогу над бiднiстю i слабким здоров’ям, у своi тридцять вiсiм рокiв плекав досить невибагливi iлюзii. Навiть донька подарувала йому не лишень радiсть. Через неi подружжя зробило паузу в шаленiй близькостi, через неi доводилося жити за мiстом, в якому за свiже сiльське повiтря розплачувалися нескiнченними проблемами iз покоiвками та сутужною нуртою потягiв.
Крихiтка Едi приваблювала його передусiм як утiлення початку нового життя. Вiн любив саджати ii до себе на колiна та, погладжуючи духмяну, м’яку голiвку, розглядав голубi, як ранкове небо, зiницi. Та, ушанувавши цю традицiю, вiн без жалю передавав дитя няньцi. Сама жвавiсть дiвчинки вже за десять хвилин його дратувала; Джон сердився, коли в будинку щось розбивали, а якось в недiлю, коли Едi кудись сховала пiкового туза та зiрвала партiю у бридж, вiн улаштував таку баталiю, що довiв дружину до слiз.
Джон розумiв, що поводиться нерозумно, i йому було соромно. Бо такi iнциденти – невiдворотнi: не тримати ж доньку постiйно нагорi, в дитячiй кiмнатi, коли вона, за словами дружини, стае дедалi бiльш «самостiйною лю- диною».
Едi було два з половиною роки, i сьогоднi ii, наприклад, запросили на дитячу забаву. Цю новину Джон дiзнався телефоном вiд дружини, Едiт-старшоi, а маленька Едi несподiвано пропищала йому у лiве вухо, пiдтвердивши: «Я пiду на вечiльку!».
– Любий, коли повернешся, завiтай до Маркi, добре? – мовила далi дружина. – Буде весело. Я одягну Едi в нову рожеву сукенку…
В слухавцi почувся трiск, i всi змовкли: очевидно, телефон рiзко жбурнули на пiдлогу. Джон розсмiявся i вирiшив ранiше пiти з роботи: думка про дитячу вечiрку в чужому будинку видавалася йому кумедною.
– От буде гармидер! – весело уявляв вiн. – Десятки матусь, якi не помiчають нiчого, крiм свого чада. Всi малюки б’ють посуд, кидаються на торт, а iхнi матерi, вертаючись додому, запевняють себе, що iншим дiтям до iхньоi ще далеко.
Сьогоднi вiн був у доброму гуморi – ще нiколи справи не йшли так добре, як цього дня. Коли зiйшов на своiй станцii, вiдмахнувся вiд нав’язливого таксиста та крiзь крижанi грудневi сутiнки рушив угору довгим пагорбом додому. Була лише шоста година, та мiсяць уже величаво сяяв на небi, огортаючи блискiтками цукристий снiжок на газонах.
Поки вiн йшов, наповнюючи легенi морозяним повiтрям, радiсть його з кожним кроком зростала, а дитяча забава дедалi бiльше полонила уяву. Джон намагався вимальовувати образ Едi серед ii однолiткiв, та ще в уявi постала ця доросла рожева сукня, яка ii переродить. Чоловiк пришвидшив крок, пройшов повз свiй будинок, у вiкнi якого все ще мигтiла рiзнокольоровими вогниками обсипана ялинка, i звернув на сусiдню дорiжку. Маркi проживали у сусiдньому будинку.
Тiльки-но пiднявся цегляними схiдцями та подзвонив, як почув голоси, що лунали зсередини, й втiшився, що не запiзнився. Затим пiдняв голову й прислухався: голоси були не дитячi – в будинку говорили, щонайменше, трое осiб; говорили гучно та сердито, а один iз голосiв, що вiдразу здiйнявся до iстеричного ридання, неодмiнно належав його дружинi.
– Щось трапилося, – промайнула в нього думка. Джон штовхнув дверi, якi виявилися незамкненими, та увiйшов.
Дитяча забава розпочалася о пiв на четверту, та Едiт Ендрос, мудро розрахувавши, що враження вiд новоi сукнi буде гострiшим, коли вбрання iнших вже помнуться, прийшла з донечкою о п’ятiй. Коли вони ступили на порiг, вечiрка була в самому розпалi. Четверо дiвчат та дев’ятеро хлоп’ят – накрученi, нарядженi та вимитi до лоску з усiею турботою, на яку здатне лише материнське, горде та ревниве серце, – танцювали пiд патефон. Насправдi, танцювали двое чи трое малюкiв, та оскiльки решта снували назад i вперед, шукаючи в матусь заохочення, здавалося, що танцюють усi.
Щойно з’явилася Едiт iз донькою, музику тимчасово заглушив хор вигукiв, серед яких найчастiше лунало слiвце «диво», а маленька Едi нiяково озиралася довкруги та перебирала подiл рожевоi сукнi. Дiвчинку не цiлували – все- таки гiгiенiчний вiк – ii просто пустили кiмнатою, вiд мами до мами, i кожна, тримаючи за рожеву ручку, проворкотала: «Яке диво», перед тим, як передати ii iншiй матусi. Опiсля ii пiдбадьорили, легенько пiдштовхнули, i дитя вiдразу поринуло у вихор веселощiв.
Едiт-старша затрималася поговорити з мiсiс Маркi бiля дверей, та одним оком стежила за крихiтною фiгуркою в рожевому. Мiсiс Маркi вона недолюблювала – особа явно неотесана, та ще й чванлива, але, оскiльки ii Джон та Джо Маркi приятелювали та щоранку разом iздили в мiсто, жiнки старанно створювали видимiсть щиросердноi приязнi. При зустрiчах вони завжди лагiдно осипали одна одну лагiдними докорами: «Що ж це ви до нас не заходите?» – i планували «якось разом пообiдати та сходити в театр», однак лише цими розмовами iхнi зустрiчi i обмежувалися.
– Крихiтка Едi така гарненька, – сказала мiсiс Маркi, усмiхаючись та облизуючи губи. Цю звичку Едiт уважала особливо огидною. – Така вже доросла, аж не вiриться!
Едiт подумала, а чи немае у словi «крихiтка» натяку на те, що Бiллi Маркi важить на п’ять фунтiв бiльше, хоч i молодший за ii донечку на кiлька мiсяцiв. Вона взяла запропоновану iй чашку чаю, сiла на канапу до двох iнших гостей та палко почала оповiдати про останнi успiхи й витiвки своеi крихiтки, в чому й полягала для неi основна мета сьогоднiшнього вiзиту.
Промайнула година. Танцi встигли надокучити, й малята взялися за серйознiшi забави. Вони разом ввалилися до iдальнi та, обiгнувши великий стiл, видерлися на кухоннi дверi, звiдки були знятi експедицiйним корпусом мам. Та не встигнувши вгамуватись, вони знову метнулися до iдальнi, радше знову до ii дверей. Раптом з усiх бокiв пролунало: «Спiтнiли», – i над бiлими макiвками замайорiли бiлi хустинки. Матусi намагалися заспокоiти бешкетникiв, та з криками «Туди!», «Хочу туди!» дiтки видиралися з колiн та галопом знову мчали до улюбленоi iдальнi.
Цей розгардiяш закiнчився, коли подали ласощi: великий торт iз двома свiчками та блюдечка з ванiльним морозивом. Бiллi Маркi, кремезний, рудий веселун iз кривуватими нiжками, задув свiчки й допитливим пальчиком натиснув на бiлу глазур. Роздали десерти й малята взялися до частування – iли жадiбно, однак цiлком пристойно – увесь вечiр вони поводилися на диво виховано. Такими були сучаснi дiти: iх годували та вкладали спати у визначену годину, тому вередували крихiтки рiдко, а обличчя iхнi були здоровими та рум’яними; тридцять рокiв тому така забава не минулася б так спокiйно.
Пiсля частування гостi почали розходитися. Едiт стурбовано глянула на годинник – майже шоста, а Джона ще немае. Їй так хотiлося, аби чоловiк побачив донечку з iншими малюками – таку поважну, ввiчливу й розумну; лише одна пляма була на ii сукеночцi: хтось штурхнув ii в спину, коли вона iла морозиво.
– Ти – моя квiточка, – прошепотiла вона донечцi, прогорнувши ii до себе. – Ти знаеш, що ти квiточка? Знаеш?
Едi засмiялася.
– Гав-гав, – раптом промовила вона.
– Гав-гав? – Едiт озирнулася. – Тут немае гав-гав.
– Гав-гав, – повторила Едiт. – Хочу гав-гав.
Едiт глянула в той бiк, куди тягнувся маленький пальчик.
– Це не гав-гав, квiточко, це – ведмежа.
– Ведмежа?
– Так, плюшеве ведмежа, проте воно належить Бiллi. Ти ж не хочеш iграшку Бiллi, чи не так?
Проте Еддi хотiла.
Вона вислизнула з рук матерi, пiдбiгла до Бiллi Маркi, який щiльно притискав до себе iграшку, й зупинилася, вдивляючись на нього з непроникним виразом; Бiллi засмiявся.
Едiт-старша знову поглянула на годинник, цього разу з прикрiстю.
Вечiрка завершувалася; окрiм Бiллi i Едi, залишилося лише двое малюкiв, та й то один iз них лише тому, що залiз пiд стiл. А Джон так i не з’явився. Егоiст! Нi краплi гордостi за iхню крихiтку! Іншi чоловiки, принаймнi п’ятеро-шестеро, все- таки знайшли час зайти за своiми дружинами та хоч хвилинку помилувалися на дiтей.
Пролунав вереск. Едi вихопила ведмежа з рук Бiллi, а коли той зажадав його повернути, недбало штовхнула його на пiдлогу.
– Едi! – вигукнула мати, стримуючи раптовий порив смiху. Джо Маркi, гарний, кремезний чоловiк рокiв тридцяти п’яти, пiдняв синочка й поставив його на ноги.
– Мiцний парубiйко, – пiдмiтив вiн жартiвливо. – Дозволив дiвчинцi звалити себе! Богатир!
– Вiн не вдарився голiвкою? – бiля дверей з’явилася стривожена мiсiс Маркi, яка щойно розпрощалася iз передостанньою матусею.
– Нi-i-i, – протягнув Маркi. – Вiн забив зовсiм iнше мiсце, так, Бiллi? Ти щось iнше забив, еге ж?
Бiллi вже й забув про те, що впав та кинувся забирати свое добро. Вiн вчепився в лапку ведмежати, що визирала з обiймiв Едi, та щосили за неi смикав, проте безуспiшно.
– Нi, – рiшуче запротестувала Едi.
Натхненна першою, майже випадковою перемогою, Едi випустила iграшку з рук, схопила Бiллi за плечi й люто штовхнула.
Цього разу вiн гепнувся не так вдало: голова його з глухим звуком стукнулася об голу пiдлогу за краем килима, i, глибоко вдихнувши, вiн зайшовся нестямним рюмcанням.
У кiмнатi здiйнялася метушня. Охнувши, Маркi кинувся до сина, але дружина випередила його й сама пiдхопила дитину на руки.
– О, Бiллi, – заохкала вона, – яка жахлива гуля! Це дiвчисько слiд покропити!
Едiт, яка негайно пiдбiгла до донечки, почула це звинувачення, i ii губи мiцно стиснулися.
– Едi, – прошепотiла вона радше з обов’язку. – Як тобi не соромно, бешкетнице?
Та дiвчинка несподiвано вiдкинула голову i розсмiялася. То був гучний смiх, смiх переможницi, з нотками трiумфу, виклику та презирства. На жаль, цей смiх був i заразним. Не встигнувши усвiдомити делiкатностi ситуацii, матуся смiялася теж, не дзвiнко, проте чутно, з такими ж iнтонацiями, що й донька. Затим, раптом, припинила.
Обличчя мiсiс Маркi зашарiло, а Маркi, обмацуючи одним пальцем макiвку сина, насуплено глянув на Едiт.
– Уже набрякла гуля, – мовив вiн iз нотками докору. – Принесу примочку.
Та у мiсiс Маркi урвався терпець.
– Дитинi боляче! Що тут смiшного, га? – промовила вона тремтячим голосом.
Тим часом малесенька Едi з цiкавiстю зиркала на маму. Вона помiтила, що Едiт розсмiялася у вiдповiдь на ii смiх i iй захотiлося переконатися, чи станеться таке ще раз. Дiвчинка знову вiдкинула голову й розреготалася.
Вже другий вибух смiху остаточно кинув Едiт в iстерику. Притиснувши хустинку до рота, вона невгамовно душилася зо смiху. Та справа тут була не в нервах: вона усвiдомлювала, що по-своему пiдтримуе доньку, смiеться з нею заодно.
Удвох вони нiбито кидали виклик усьому свiтовi.
Поки Маркi бiгав у ванну по примочку, його дружина тинялася кiмнатою, гойдаючи на руках заплаканого сина.
– Заради святих, забирайтеся! – несподiвано вибухнула вона. – У дитини розбита голова, а ви з ввiчливостi навiть помовчати не можете. Забирайтеся!
– Що ж, – промовила Едiт, помiтно роздратувавшись. – В життi не бачила, щоб iз мухи слона…
– Геть! – iстерично кричала мiсiс Маркi. – Забирайтеся! Щоб i духу вашого тут не було! Для вас i вашоi бешкетницi дверi будинку зачиненi!
Едiт, взявши за руку доньку, вже швидкими кроками направлялася до виходу та, зачувши таке звинувачення, зупинилася й повернула свое скривлене вiд обурення обличчя.
– Не маете права прозивати дитину!
Мiсiс Маркi не вiдповiла, вона досi тинялася кiмнатою, бурмочучи щось заспокiйливе собi самiй та Бiллi.
Едiт розплакалася.
– Я пiду! – хлипала вона. – В життi не бачила таких вульгарних та просторiкуватих осiб, як ви. Радiю, що малюк ваш гепнувся. Так йому й треба, цьому дурно-о-му товстуну.
Джо Маркi саме спустився зi сходiв й почув останню фразу.
– Мiсiс Ендрос, – рiзко прогримiв вiн, – хiба не бачите, що в дитини гуля? Вам справдi треба опанувати себе!
– Опанувати… себе? – прокричала хрипко Едiт. – Краще дружинi своiй це скажiть. В життi не бачила такоi нахаби!
– Джо, ти чуеш? Вона прозиваеться! – Мiсiс Маркi оскаженiла. – Вистав ii за дверi. Коли сама не бажае, то схопи за комiр i вистав!
– Не смiйте й пальцем мене торкнути! – верещала Едiт. – Я вийду, тiльки-но пальто знайду!
Заслiплена сльозами, жiнка ступила в коридор. Саме тодi прочинилися дверi й всередину увiйшов стривожений Джон Ендрос.
– Джоне! – вигукнула Едiт й вiдчайдушно кинулася до нього.
– Що трапилося? Стривайте, що тут вiдбуваеться?
– Вони… вони мене проганяють! – голосила дружина, судомно втискаючись в його обiйми. – Вiн хотiв схопити мене за комiр та виставити за дверi. Де мое пальто?
– Неправда, – поспiшно заперечив Маркi. – Нiхто й не думав виставляти вас за дверi. – Вiн повернувся до Джона. – Нiхто не мав гадки ii виганяти, – повторив вiн. – Вона…
– Що означае «виставити за дверi»? – рiзко обiрвав Джон. – Пояснiть, що тут вiдбуваеться?
– Джоне, ходiмо! – ридала Едiт. – Я хочу додому. Хiба не бачиш, якi це нахаби?
– Чуете! – обличчя Маркi спохмурнiло. – Повторюете те саме, як навiжена!
– Вони прозвали Едi бешкетницею!
Вдруге за вечiр маленька Едi обрала невiдповiдну хвилину, аби виразити своi почуття. Присоромлена й налякана крикливими голосами, дiвчинка так зарюмсала, нiбито й справдi була ображена до глибини душi.
– Як це розумiти? – вибухнув Джон. – Ти що, ображаеш своiх гостей?
– Коли хтось i ображае, так це твоя дружина нас! – твердо вiдповiв Маркi. – Взагалi-то, колотнеча почалася через ваше дитя.
Джон зневажливо фиркнув:
– І ти накричав на дитину? – запитав вiн. – Благородний чоловiк!
– Не говори з ними, Джоне, – наполягала Едiт. – Пошукай мое пальто!
– З тобою i справдi щось не те, – зi злiстю продовжував Джон, – коли зриваешся на безпомiчному створiннi!
– Чортiвня якась! Треба ж було все перевернути догори дригом, – заволав Маркi. – Якщо твоя дружина хоч на хвилину замовкне…
– Не кричи! Я ж не жiнка i не дитина…
Тут у сварцi настав несподiваний антракт. Поки Едiт навпомацки шукала у крiслi пальто, мiсiс Маркi стежила за нею вогненними, сердитими очима. Раптом жiнка опустила Бiллi на канапу, де той вiдразу перестав рюмсати та всiвся зручнiше, вийшла в коридор i, хутко вiднайшовши пальто, без жодного звуку подала його Едiт. Затим вона повернулася до канапи, взяла сина на руки та, погойдуючи його, знову позирала на Едiт вогненними, сердитими очима. Антракт тривав не бiльше як пiв хвилини.
– Твоя дружина приходить сюди й починае репетувати на нас, що ми, бачте, просторiкуватi! – прогримiв люто Маркi. – Ну, якщо ми такi просторiкуватi, то краще триматися вам якомога далi! А тепер забирайтеся, негайно!
Джон знову презирливо хмикнув.
– Ти не просто просторiкуватий, – вiдповiв вiн. – Ти ще й хам, особливо з беззахисними жiнками та дiтьми.
Намацавши клямку вiн вiдчинив дверi.
