скачать книгу бесплатно
– Ходiмо, Едiт.
Взявши крихiтку на руки, дружина вийшла, а Джон, ще раз зневажливо зиркнувши на Маркi, рушив слiдом.
– Стривай! – Маркi подався вперед; його дещо трясло, а на скронях здулися вени. – Гадаеш, тобi це зiйде з рук? Не на того напав!
Джон мовчки вийшов за порiг, лишивши дверi вiдчиненими.
Едiт, все ще схлипуючи, йшла додому. Вiн провiв ii очима до повороту та шмигнув у бiк освiтленого ганку, звiдки слизькими схiдцями повагом спускався Маркi. Джон зняв пальто, капелюха i жбурнув iх набiк, у снiг. Потiм, злегка ковзнувши крижаною дорiжкою, ступив йому назустрiч.
Пiсля першого ж удару обидва посковзнулися i з гуркотом гепнулися додолу; спробували пiдвестися i знову потягнули один одного на землю. Бiльш надiйним виявився мiлкий снiжок на газонi, i, вiдступивши вiд тротуару, вони знову накинулися один на одного, люто розмахуючи кулаками й перетворюючи снiг пiд ногами на брудне мiсиво.
Мiсяць уповнi та бурштинова смуга свiтла з вiдчинених дверей давали змогу iм чiтко бачити один одного, i билися вони мовчки, тож у тишi безлюдноi вулицi були чутнi лише iхнi знесиленi, гарячковi видихи та глухi удари, коли один iз них валився в ляпавицю. Кiлька разiв вони, послизнувшись, падали разом, i навiть тодi, лежачи на снiгу, лупцювали кулаками один одного.
Десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин тривала ця безглузда баталiя пiд мiсячним сяйвом. В якусь хвилину передиху обидва в мовчазнiй домовленостi скинули iз себе пiджаки й жилети, i тепер мокрi рванi сорочки трiпотiли на iхнiх спинах клаптями. Розтерзанi, кривавi, вони настiльки втомилися, що трималися на ногах лише тодi, коли пiдпирали один одного – достатньо було наймiзернiшого поруху, просто спроби замахнутися, i вони знову вклякали на снiг.
Та поклали вони край цiй битвi не тому, що втомилися, i не тому, що вона була безглуздою – саме через цю безглуздiсть вони i не могли зупинитися. Їх втихомирило iнше: борюкаючись вкотре на землi, чоловiки раптом почули чиiсь кроки неподалiк. Якось вони примудрилися вiдповзти в тiнь, завмерли i лежали поруч, не рухаючись, затамувавши подих, мов забiяки, що гралися в iндiанцiв. Коли кроки стихли, звелися на ноги i як п’янi витрiщилися один на одного.
– Прокляття яке, – хрипко видавив Маркi. – З мене досить.
– З мене теж, – вiдповiв Джон Ендрос. – Ситий по саму зав’язку.
Вони ще раз кинули погляд один на одного, цього разу вже похмурий, так, нiби пiдозрювали, що кожноi наступноi митi хтось знову запрагне продовжити боротьбу. Маркi сплюнув кров iз розбитоi губи, тихо вилаявся, i, пiдiбравши пальто iз жилетом, i почав старанно струшувати снiг, нiби единою турботою для нього було те, щоб вони не промокли.
– Може, зайдеш умитися? – раптом спитав вiн.
– Нi, дякую, – промовив Джон, – треба йти. Дружина хвилюватиметься.
Вiн теж пiдiбрав пiджак, жилет, потiм пальто i капелюха. Спiтнiлому, наскрiзь змокрiлому, йому не вiрилося, що, якихось пiв години тому на ньому був увесь цей одяг.
– Що ж… На добранiч, – пробурмотiв вiн нерiшуче. Раптом вони пiдiйшли один до одного та потиснули руки. Рукостискання не було звичайною формальнiстю: Джон навiть обiйняв Маркi за плечi й кiлька разiв тихенько поплескав по спинi.
– Все гаразд? – запитав вiн, важко дихаючи.
– Нiби так. А ти як?
– Все добре.
– Чудово, – сказав Джон через хвилину. – Тодi на добранiч.
Вiн перекинув одяг через руку i, шкутильгаючи, поплентався додому. Мiсячне сяйво було таким само яскравим, коли вiн, лишивши позаду чорне коло зачавленоi землi, неквапом йшов газоном. За пiв милi звiдти, на станцii, прогуркотiв семигодинний потяг.
– Та ви обидва з глузду з’iхали! – проголосила хрипко Едiт. – Я думала, ти лишився все владнати й помиритися. Тому i пiшла.
– Хiба тобi хотiлося, щоб ми помирилися?
– Авжеж, нi. Знати iх бiльше не бажаю! Та я думала, що ти через це i зостався.
Джон безтурботно сидiв в гарячiй ваннi, поки дружина припiкала йодом його синцi на шиi та спинi.
– Я все-таки зателефоную лiкаревi, – стурбовано мовила вона. – У тебе може бути внутрiшня травма.
Джон похитав головою.
– Дурниць не говори, – вiдповiв вiн. – Не вистачало, щоб мiстом поширилися такi нiсенiтницi.
– Не розумiю, як це могло трапитися.
– І я не розумiю, – вiн хмуро всмiхнувся. – Небезпечна, мабуть, рiч, цi дитячi забави.
– Слухай, – радiсно спохопилася Едiт. – У мене ж до завтрашнього обiду е бiфштекси.
– І то що?
– Прикладеш до ока. От пощастило – ледь не замовила телятину.
Через пiв години, повнiстю одягнений, хiба що без комiрця, який не застiбався на розпухлiй шиi, Джон стояв перед дзеркалом, обережно рухаючи руками й ногами.
– Треба б привести себе в форму, – мiркував уголос вiн. – Здаеться, я старiю.
– Щоб наступного разу його краще вiдгамселити?
– Я i так вiдгамселив, – заявив вiн. – Принаймнi йому дiсталося не менше, нiж менi. І наступного разу вже не буде. Облиш цю звичку називати людей просторiкуватими. Бачиш, назрiвае сварка – бери пальто та йди додому. Зрозумiло?
– Так, любий, – покiрно вiдiзвалася дружина. – Я таку дурницю вчинила… тепер я все зрозумiла.
Коли вони вийшли в коридор, Джон зупинився бiля дитячоi кiмнати.
– Вона спить?
– Спить, ще й як мiцно. Зайди, якщо хочеш, подивись – таким чином побажаеш солодких снiв.
Навшпиньках вони ввiйшли в дитячу i схилилися над лiжечком. Маленька Едi – розрум’янена, з мiцно стисненими рожевими рученятами, спокiйно спала в прохолоднiй темнiй кiмнатцi. Джон перехилився через бильця колиски й нiжно погладив шовковисте волоссячко.
– Заснула, – розгублено пробурмотiв вiн.
– Ще б пак! Пiсля такоi насиченоi забави.
– Мiсiс Ендрос, – зi сходiв пролунав гучний шепiт чорношкiроi покоiвки. – Прийшли мiстер та мiсiс Маркi. Питають вас. Мiстер Маркi весь у синцях – жах такий! Його обличчя схоже на вiдбивну. А мiсiс Маркi, здаеться, дещо сердиться.
– Дивовижне нахабство! – вигукувала Едiт. – Скажiть, що нас немае вдома. Нi за що на свiтi не вийду до них.
– Вийдеш, – твердим i вимогливим тоном мовив Джон.
– Що?
– Ти до них негайно спустишся. Ба бiльше, хоч би як поводилася ця жiнка, ти попросиш вибачення за те, що наговорила iй цього вечора. А пiсля хоч взагалi з нею не спiлкуйся.
– Нi, Джоне, я не зможу!
– Ти мусиш. Тiльки уяви, як iй не хотiлося сюди йти – певно, спуститися тобi значно легше.
– Менi йти самiй? Ти зостанешся тут?
– За хвилину спущуся.
Джон Ендрос почекав, поки зачинилися дверi, потiм нахилився над колискою, взяв крихiтку разом iз ковдрою на руки й, мiцно притискаючи до себе, сiв у крiсло-гойдалку. Едi поворухнулася, i батько затамував подих; однак, спала вона мiцно i вiдразу заспокоiлася, зручно поклавши голiвку на згин його лiктя. Тодi вiн схилився та обережно доторкнувся щокою до ii свiтлого волосся.
– Моя маленька дiвчинка, – шепотiв вiн, – наймилiша, найгарнiша дiвчинка…
Джон Ендрос нарештi збагнув, за що вiн так вiдчайдушно боровся цього вечора. Тепер усе це було в ньому, залишиться з ним назавжди, i якийсь час вiн так i сидiв у темнiй кiмнатi, погойдуючи свою Едi.
Колекцiонери сенсацiй
I
Стояв теплий травневий день, i мiсiс Бакнер вирiшила: якщо принести хлопцям глечик фруктового лимонаду, вони не побiжать об’iдатися морозивом у кафе бiля аптеки. Вона вiрила, що ii взаемини з дiтьми були такими самими, як i колись ii взаемини з батьками. Для ii поколiння, що вже кануло в забуття, велика революцiя в американському родинному укладi була ще попереду; iсторiя ця трапилася двадцять рокiв тому.
Бувають поколiння, що розумiють своiх нащадкiв, а мiж iншими поколiннями лежить нескiнченна i нездоланна прiрва. Мiсiс Бакнер – дама з характером, належала до вищого суспiльства одного великого мiста на Середньому Заходi – несучи глек фруктового лимонаду крiзь власне просторе подвiр’я, водночас перемiщалась у часi на добру сотню рокiв уперед. Думки ii були б цiлком зрозумiлими для ii прабабусi, а ось те, що зараз вiдбувалося в мансардi над конюшнею, було б цiлком вдивовижу iм обом. Там, де ранiше мiстилася комiрчина кучера, син мiсiс Бакнер та його приятель, замiсть того, щоб байдикувати – як це роблять всi нормальнi хлопчаки – експериментували, так би мовити, наослiп. Вони створювали першi гiпотетичнi комбiнацii iдей та матерiалiв, якi знаходили пiд рукою; в майбутньому кожна така iдея призначена пройти шлях вiд гiпотези до вiдкриття та, нарештi, стати загальновiдомим фактом. Коли мiсiс Бакнер гукнула хлопцiв, вони, фiгурально висловлюючись, сiяли в тишi тi насiнини, зiйти яким належало лише до середини двадцятого столiття.
Рiплi Бакнер спустився драбиною i взяв у матерi глечик. Безiл Дюк Лi побiжно на це подивився та мовив:
– Красно дякую, мiсiс Бакнер.
– Вам там не надто душно?
– Нi, мiсiс Бакнер. Усе гаразд.
Там було душно; та вони цього майже не помiчали; i кожен випив по два великих келихи лимонаду, навiть не помiтивши, що до цього iм дуже хотiлося пити. Увагу iхню повнiстю заполонила книга в червонiй палiтурцi зi штучноi шкiри, яку вони дiстали зi свого сховища – з-пiд ляди люка. На першiй сторiнцi (якщо ви, звичайно, посвяченi в таемницю чорнила з лимонного соку) можна було прочитати: «Книга сенсацiй. Складено «колекцiонерами сенсацiй» Рiплi Бакнером-молодшим i Безiлом Д. Лi».
У цiй книзi фiксувалися всi вiдхилення вiд моральних норм, що були вчиненi iхнiми спiвгромадянами. Деякi похибки вчиняли тi, чиi скронi вже сивi, – цi iсторii перетворювалися на мiськi легенди i виявилися забальзамованi в книзi лише завдяки необережнiй ексгумацii за обiдами в родинному колi. Були там i грiхи, вчиненi хлопцями та дiвчатами iхнього вiку – бiльш хвилюючi, про якi було вiдомо напевно, також були i просто небилицi. Поодинокi нотатки, коли б iх прочитали дорослi, були б сприйнятi iз подивом, iншi, можливо, викликали б гнiв, а вiд трьох-чотирьох свiжих нотаток охопив би жах i вiдчай батькiв тих дiтей, про яких там iдеться.
Один iз найбiльш незлобивих пунктiв, що викликав у хлопчакiв сумнiв й доцiльну необгрунтованiсть щодо внесення його до книги, хоч лише торiк той випадок збентежив молодих авторiв, звучав так: «Елвуд Лiмiнг три або чотири рази ходив на канкан у кабаре “Зiрка”».
Інший – найулюбленiший через свою унiкальнiсть – виголошував: «X. П. Крамнер, скоiвши низку злочинiв на сходi краiни, втiк сюди, аби запобiгти ув’язненню». Тепер цього мiстера Крамнера вважали одним iз найвiдомiших та найсолiднiших громадян мiста.
Єдиний недолiк цiеi книги полягав у тому, що насолоджуватися нею можна було лише завдяки уявi, тому що невидимi чорнила зберiгали своi таемницi, допоки сторiнки не пiднесуть близько до вогню – тодi нотатки проявляться. Для того, щоб визначити, якi сторiнки вже списанi, потрiбна була найретельнiша перевiрка; якось через неуважнiсть досить серйозне звинувачення проти одного подружжя вже занотували поверх констатацii сумнозвiсного факту про те, що у мiсiс Р. Б. Керi були сухоти, а ii сина, Волтера Керi, виключили зi школи «Полiнга». Але не шантаж був метою цього твору. Інформацiя зберiгалися на той випадок, коли згаданi героi цих iсторiй затiють нечесну гру з Безiлом та Рiплi. Книга ця надавала iм вiдчуття влади. Безiл, наприклад, жодного разу не помiчав, щоб мiстер Х. П. Крамнер зробив бодай один загрозливий жест у його бiк, адже достатньо було лише самого натяку, як поширився б помiж людьми лiтопис його власних грiхiв.
Заради справедливостi варто повiдомити, що Книга сенсацiй в оповiдi бiльше не фiгуруватиме. Через багато рокiв двiрник виявить ii пiд лядою люка i, не побачивши в нiй жодних записiв, вiддасть ii своiй дочцi; таким чином усi проступки Елвуда Лiмiнга та X. П. Крамнера навiки будуть прихованi пiд переписаною начисто «Геттiсбурзькою промовою»[1 - Геттiсбурзька промова (англ. Gettysburg Address) – одна з найвiдомiших промов у iсторii США, виголошена 19 листопада 1863 р. шiстнадцятим Президентом США Авраамом Лiнкольном на церемонii вiдкриття Нацiонального кладовища в Геттiсбурзi, штат Пенсiльванiя.] Лiнкольна.
Ідея створення Книги сенсацiй належала Безiлу. Його уява працювала невгамовно, та й багато в чому вiн також випереджав свого товариша. Безiлу було чотирнадцять рокiв, очi його завжди сяяли. Вiн мав каштанове волосся, для своiх рокiв вiн був не дуже високим; в школi його вважали здiбним, проте ледачим. Його улюбленим лiтературним персонажем був Арсен Люпен, шляхетний грабiжник, романтичний феномен, нещодавно запозичений iз Європи, яким захоплювалися пiдлiтки протягом перших знудьгованих десятилiть столiття. Рiплi Бакнер, який носив тодi, як i Безiл, короткi штани, вносив до iхнього товариства тверезу, практичну нотку. Його розум на будь-якi фантастичнi iдеi Безiла миттево реагував, навiть на найабсурднiшi схеми лунало його моментальне: «Вирiшено! Зробiмо це!». Заприязнилися вони завдяки грi в третiй бейсбольнiй командi школи: один iз них грав у нападi, другий – у захистi; пiсля невдалого квiтневого сезону команду розпустили, однак вони, як i ранiше, проводили разом увесь пообiднiй час, шукаючи той спосiб iснування, який би давав вихiд мiстичнiй енергii, котра бурлила в iхнiй кровi. У сховищi пiд лядою зберiгалися капелюхи з широкими крисами, ковбойськi хустки, шулерськi гральнi кубики зi змiщеним центром ваги, зiпсованi наручники, легкi плетенi мотузковi сходи, якими можна було втекти крiзь вiкно, що виходило у провулок, а також скринька з гримом, що мiстила двi старi театральнi перуки та накладнi бороди рiзних вiдтiнкiв; все це було на випадок iхнiх нелегальних дiянь.
Допивши лимонад, вони запалили «Хоум-ран»[2 - «Хоум-ран» (Home run) – мiцнi американськi цигарки, що випускалися з кiнця XIX ст. до початку 1970-х рр. Назва походить вiд бейсбольного термiна, що позначае удар, завдяки якому м’яч перелiтае крiзь все iгрове поле. На пачцi зображувалися два бейсболiсти: кетчер та пiтчер.] та почали незв’язну бесiду про злочини, професiйний бейсбол, секс та про мiсцевi театральнi трупи. Розмова хлопцiв перервалася, тiльки-но долинули до них iз сусiдньоi алеi звуки крокiв та знайомi голоси.
Вони обережно визирнули з вiкна. Голоси належали Маргарет Торренс, Імоджен Бiссел i Коннi Девiс, якi вирiшили зрiзати кут та йшли навпростець через вулицю вiд заднього двору Імоджен до будинку Коннi, що мiстився наприкiнцi кварталу. Юначкам було, вiдповiдно, тринадцять, дванадцять i тринадцять рокiв, i вони не пiдозрювали, що за ними хтось спостерiгае, оскiльки в унiсон своiм крокам виконували помiрно-зухвалу пародiю на вiдому пiсеньку, що переривалася приглушеним хихиканням, а в фiналi набрала гучностi: «Моя люба-а-а, Клементи-и-н-а-а-а».
Безiл i Рiплi разом висунулися з вiкна, але, згадавши, що з одягу на них лише сорочки, вiдразу сховалися за пiдвiконня.
– Ми вас чули! – разом вигукнули вони.
Дiвчата зупинилися i захихотiли. Маргарет Торренс вiдразу старанно заворушила щелепою, щоб показати, що в неi в ротi жуйка, i ще й не випадково. Безiл одразу все зрозумiв.
– Звiдки йдете? – запитав вiн.
– Вiд Імоджен.
Дiвчата ходили по цигарки в будинок мiсiс Бiссел. Певна несерйознiсть iхнього настрою зацiкавила та схвилювала хлопцiв, i вони продовжили розмову. Коннi Девiс була дiвчиною Рiплi пiд час останнього семестру в танцювальнiй школi; Маргарет Торренс вiдiграла певну роль у нещодавньому минулому Безiла; Імоджен Бiссел, щойно повернулася пiсля року, проведеного у Європi. За останнiй мiсяць анi Безiл, анi Рiплi не згадували про дiвчаток; а тепер, пожвавившись, усвiдомили, що центр усесвiту раптом iз iхньоi таемноi кiмнатки перемiстився до дiвочоi групки за вiкном.
– Пiдiймайтесь до нас! – запропонували вони.
– Нi, краще ви спускайтесь. Приходьте на подвiр’я Вортонiв.
– Гаразд, зараз пiдiйдемо.
Ледь не забувши приховати Книгу сенсацiй та скриньку з гримом, хлопчаки поквапилися надвiр, сiли на велосипеди й помчали алеею.
Дiти Вортонiв виросли вже давно, та це подвiр’я, як i ранiше, залишалося одним iз тих магнетичних мiсць, котрi ваблять молоде поколiння в пiсляобiднiй час. Воно мало чимало переваг. На цей великий майданчик, вiдкритий з обох бокiв, з вулицi можна було заiжджати на роликах або на велосипедi.
Там були старi гойдалки-терези, повiтрянi гойдалки, кiлька гiмнастичних кiлець. Але дворик став мiсцем зустрiчей ще задовго до встановлення того iнвентарю, бо над ним витав дух дитинства, який змушуе дiтей товпитися на незручних схiдцях ганку та тiкати з друзями до скромноi мiсцини, що належала незрозумiло кому i збирала усiх однолiткiв. Подвiр’я Вортонiв уже давно всiх приваблювало; увесь день тут лежали глибокi тiнi, цвiли якiсь дивовижнi рослини, собаки не кидалися на людей, а газон мiсцями зяяв вибоiнами, витоптаними незлiченними колесами та ногами. За двiстi футiв звiдси, в злиднях пiд кручею проживали «маки» – прiзвисько дiсталося iм у спадок, адже переважно це були скандинави; i, коли iншi розваги надокучали, достатньо було кiлька вигукiв, аби банда «макiв» почала дертися на пагорб, i можна було зустрiти iх впритул та прийняти бiй, якщо переважали в чисельностi, або розбiгтися по своiх затишних домiвках, якщо справа набувала небажаних обертiв.
Була п’ята година вечора, i перед вечерею на майданчику зiбралася невеличка юрба дiтей – лишень лiтнi сутiнки, що наставали опiсля, могли зрiвнятися з цiею тихою та романтичною порою. Безiл та Рiплi неуважно об’iхали на велосипедах навколо подвiр’я, вони то перiодично ховалися за дерева, то виринали, час вiд часу зупиняючись, щоб поплескати кого-небудь iз товаришiв по плечу. Вони приплющували очi вiд слiпучого сяйва вечiрнього сонця, яке, як сама юнiсть, свiтить надто яскраво, щоб на нього можна було дивитися прямо; i потребуе, щоб його сяйво потроху згасало, аби можна було милуватися ним до самого заходу.
Безiл пiд’iхав до Імоджен Бiссел i знiчев’я продемонстрував, як вiн вмiе кататися на одному колесi. Мабуть, тiеi митi в його обличчi щось ii привабило, бо дiвчина глянула на нього з-пiд вiй, глянула сердечно й злегка всмiхнулася. Через кiлька рокiв вона обiцяла стати справжньою красунею, королевою балiв. Але зараз ii бездоннi карi очi, великi, чарiвно окресленi вуста та рум’янець на вузьких вилицях робили ii схожою на фею, що дратувало тих, кому до вподоби, щоб дiти мали звичайнiсiнький вигляд. На якусь мить Безiлу вiдкрилось майбутне, i вiн раптом пiддався чарам ii життевоi наснаги. Вперше в життi вiн вiдчув дiвчину як дещо цiлiсне, абсолютно протилежне i водночас невiддiльне вiд нього самого, i його охопив приемний озноб вiд сумiшi втiхи та болю. Це вiдчуття було цiлком зрозумiлим, i вiн сприйняв його цiлком свiдомо. Лiтнiй вечiр раптом розчинився в нiй однiй – лагiдний бриз, тiнистi чагарники, усипанi квiтками пагорби, помаранчеве сонячне сяйво, смiх i голоси, бренькiт пiанiно, що долинав iз будинку через дорогу – все це нiби втратило свою принаду, передавши ii облiку Імоджен, котра поглянула на нього з усмiшкою.
Це вiдчуття надто схвилювало Безiла. Вiн спробував вiдмахнутися вiд нього, тому що був не в змозi його збагнути, допоки спочатку на самотi усе не обмiркуе. Вiн стрiмко кружляв по майданчику на велосипедi й, проiжджаючи повз Імоджен, вiдводив погляд. Через якийсь час хлопець повернувся до неi та запропонував провести додому, втiм, виявилося, що та магiчна мить зникла з ii пам’ятi, якщо вона взагалi ii вiдчула, i вона дещо здивувалася. Вони почимчикували вулицею, Безiл йшов поруч i котив свiй велосипед.
– Вийдеш сьогоднi ввечерi? – схвильовано запитав вiн. – На подвiр’i Вортонiв либонь збереться компанiя.
– Запитаю дозволу в мами.
– Я тобi зателефоную. Без тебе я теж не пiду.
– Чому? – i вона знову всмiхнулася, вселяючи в нього надiю.
– Бо не хочу.
– Але чому без мене не хочеш?
– Слухай, – випалив вiн, – хто з хлопцiв подобаеться тобi бiльше, нiж я?
– Нiхто. Менi до вподоби ти, i ще Г’юберт Блер.
Безiл навiть не приревнував, коли почув це iм’я разом зi своiм. З Г’юбертом Блером нiчого не можна було вдiяти – до нього можна було лише ставитися фiлософськи, як i вчиняли всi хлопцi, якi намагалися збагнути вибiр дiвочих сердець.
– А ти менi подобаешся бiльше за всiх! – шалено зiзнався вiн.
Ваговитiсть строкатого неба вiд рожевих хмар не видавалася тепер нестерпною. Безiл усе глибше пiрнав в океан незбагненноi любовi, а всерединi нього здiймалися теплi хвилi, якi несли все його буття до цiеi дiвчини.
Вони дiйшли до брами ii будинку.
