скачать книгу бесплатно
– Зайдеш у гостi, Безiле?
– Нi. – Вiн одразу збагнув, що втнув похибку, та слово не горобець. Дещо невловиме щойно вiд нього вислизнуло. Однак вiн усе ще зволiкав. – Хочеш, я подарую тобi свiй шкiльний перстеник?
– Так, якщо ти сам цього хочеш.
– Тодi сьогоднi ввечерi i принесу. – І його голос злегка затремтiв, коли вiн додав: – Тiльки в обмiн.
– На що?
– На дещо.
– На що? – щоки ii зашарiли, вона зрозумiла.
– Сама знаеш. Домовились?
Імоджен схвильовано озирнулася довкруги. У медово- солодкiй тишi, що оповивала ганок, Безiл затамував подих.
– Ти навiжений, – прошепотiла вона. – Подивимось… До зустрiчi!
II
Настала краща пора доби, i Безiл був неймовiрно щасливим. Цього лiта, разом iз матiр’ю та сестрою, вiн збирався на озера, а восени його вiдправлять до школи-пансiонату. Тодi – пряма дорога до Єля, затим – до великого спорту, якщо, звичайно, цi мрii розташувати хронологiчним чином, адже зараз вони iснували окремо, паралельно – а вже опiсля вiн стане шляхетним грабiжником. Усе вiдбувалося як по писаному. У його головi було стiльки цiкавих iдей, що йому iнколи ледве вдавалося заснути.
Його зовсiм не вiдволiкали, а навпаки, пiдбадьорювали, нiжнi почуття до Імоджен Бiссел. Через це почуття вiн поки не зазнав болю, воно лише оповивало його яскравим, огненним хвилюванням, котре крiзь травневi сутiнки вело його у дворик до Вортонiв.
Безiл вифрантився: бiлi парусиновi бриджi, простора, пiдперезана паском куртка кольору солi з перцем, сорочка з високим комiрцем та сiра в’язана краватка. Його чорне, напомаджене до лоску волосся блищало, невисока, симпатична фiгурка звернула на знайомий газон Вортонiв, який тепер набув нового зачарування, й, у прийдешнiх сутiнках, вiн влився в спiльний гомiн. На подвiр’i було три-чотири дiвчинки, якi проживали у сусiднiх будинках, i майже вдвiчi бiльше хлопчикiв; а трохи далi компанiя старшоi молодi прикрашала собою бiчну веранду на тлi освiтлених вiкон, час вiд часу посилаючи вже й в без того в переповнену нiч брижi романтичного смiху.
Переходячи вiд однiеi групки до iншоi, якi в темрявi можна було ледь розгледiти, Безiл переконався, що Імоджен ще не прийшла. Вiдшукавши Маргарет Торренс, вiн вiдвiв ii вбiк i нiби ненароком запитав.
– У тебе ще зберiгся мiй старий перстеник?
Упродовж навчального року Маргарет була його дiвчиною в танцювальнiй школi; на пiдтвердження чого вiн запросив ii на кадриль, на честь закриття сезону. Тепер роман зiйшов нанiвець, однак його запитання пролунало досить безтактно.
– Так, десь лежить, – байдуже вiдповiла Маргарет. – А що? Хочеш повернути?
– Щось на кшталт…
– Та, прошу. Вiн i нiгтя не вартий! Ти сам вмовив мене прийняти його, Безiле. Завтра поверну.
– Не можеш повернути сьогоднi, га? – Його душа втекла в п’ятки, коли вiн помiтив тендiтний силует бiля задньоi брами. – Менi вiн надто потрiбен сьогоднi!
– Ну гаразд, Безiле.
Вона чкурнула через дорогу до свого будинку, а Безiл пiшов за нею. На ганку сидiли мiстер та мiсiс Торренс i, поки Маргарет ходила до себе нагору в пошуках перстеника, Безiл, подолавши власне хвилювання та нетерпiння, вiдповiдав на всi запитання про здоров’я близьких, якi для молодi видаються пустопорожнiми. Раптом вiн зацiпенiв, осiкся на пiв словi та втупився в сцену, що вiдбувалася на протилежному боцi вулицi.
У затiненому дальньому кутi вулицi з’явилася фiгура, яка швидко рухалася, майже летiла, та виринула у пляму свiтла, вiдкинуту лiхтарем перед будинком Вортонiв. Фiгура пересувалася туди-сюди зигзагами чiткою траекторiею, то прямуючи вперед i викрешуючи роликами iскри з брукiвки, то дивовижним чином ця постать ковзала назад, виконуючи фантастичнi повороти, грацiозно кружляючи на однiй нозi, пiдiбгавши другу, – i з темряви до тротуару потягнулися пiдлiтки, щоб подивитися на це диво. Безiл здавлено простогнав, усвiдомивши, що з усiх можливих вечорiв Г’юберт Блер обрав для своеi появи саме цей.
– Кажеш, що влiтку iдете на озера, Безiле? Ви вже орендували там котедж?
Через якийсь час Безiл збагнув, що мiстер Торренс запитуе про це вже втрете.
– Авжеж, сер, – вiдповiв вiн. – Тобто я хотiв сказати, нi. Ми зупинимося в клубному готелi.
– Хiба ж це не чарiвно? – мовила мiсiс Торренс.
На протилежному боцi вулицi пiд лiхтарем стояла Імоджен, а перед нею кружляв у своему зухвало зсунутому набакир кепi Г’юберт Блер. Безiл здригнувся вiд його самовдоволеного смiху. Вiн навiть не помiтив, як поруч опинилася Маргарет, яка сунула йому в руку перстеник, мов фальшиву монету. Вiн глухим голосом попрощався з ii батьками i на неслухняних вiд недоброго передчуття ногах поплентався за Маргарет назад, на протилежний бiк вулицi. Зачаiвшись в тiнi, вiн дивився не на Імоджен, а на Г’юберта Блера. В облiку Г’юберта, безсумнiвно, була якась родзинка. Вiдмiтною ознакою краси для дiтей, що молодшi за п’ятнадцять рокiв, е форма носа. Батьки можуть скiльки завгодно теревенити про красивi очi, лискуче волосся або дивовижний рум’янець, проте пiдлiтки зважають лише на нiс i та те, як вiн поеднуеться з овалом обличчя. Гнучкий, елегантний i атлетичний торс Г’юберта Блера увiнчувало цiлком звичайнiсiньке пухке обличчя, а на цьому обличчi стирчав пiкантний кирпатий носик – майже дiвочий, немов iз картинки Гаррiсона Фiшера[3 - Гаррiсон Фiшер (1875–1934) – успiшний американський комерцiйний художник та iлюстратор. Створенi ним образи дiвчат iз вищого свiту вважалися еталоном американськоi краси.].
Г’юберт був самовпевненим; анi сумнiви, анi капризи його нiколи не долали. Танцювальну школу вiн не вiдвiдував – його батьки переiхали до цього мiста лише рiк тому, – однак юнак уже встигнув перетворитися на легенду. Хоча хлопчаки його недолюблювали, однак вони були в захватi вiд його вiртуозних акробатичних здiбностей, а для дiвчат кожен його рух, кожен жарт i навiть його байдужiсть були сповненi безмежноi чарiвностi. Безiл неодноразово вже в цьому переконувався, але тепер перед ним знову розгорнулася гнiтюча комедiя.
Г’юберт зняв роликовi ковзани, вдав, що один вислизае в нього з руки i вмить спiймав його за ремiнець, вберiгши тим самим його вiд падiння на брукiвку; вихопив стрiчку з волосся Імоджен та кинувся навтьоки, дiвчина в цiлковитому захватi, смiючись, побiгла за ним навздогiн по подвiр’ю, i вiн спритно ухилявся. Вiн поставив ноги навхрест i вдав, що зараз зiпреться об дерево, навмисне промахнувся, але втримався вiд падiння i грацiйно вiдновив рiвновагу. Спочатку хлопцi лише скоса за ним спостерiгали. Та потiм вони теж заворушилися, почали виконувати рiзнi трюки, якi тiльки спадали iм на думку, навiть компанiя, що сидiла на ганку, почала витягувати шиi вiд несподiваного пожвавлення. Та Г’юберт не зупинився на досягнутому. Вiн схопив капелюшок Імоджен та рiзними химерними способами почав його примiряти. Імоджен разом з iншими дiвчатами просто млiли вiд захвату.
Не в змозi бiльше витримувати таке нестерпне видовище, Безiл пiдiйшов до компанii однолiткiв i мовив найбiльш зухвалим тоном, на який лишень спромiгся:
– Агов, вiтаю, Г’юбе.
– О, вiтаю, дружище Безiле, Нiс-як-в-бевзня, – вiдказав Г’юберт i начепив кепi на iнший манiр, так, що й сам Безiл мимоволi захихотiв.
– Безiл Нiс-як-в-бевзня! Безiл Нiс-як-в-бевзня, – роздалося на всьому подвiр’i. З-помiж iнших Безiл почув i голос зрадника Рiплi!
– Г’юб Тупий-як-дуб, – миттево вiдреагував Безiл; але його зiпсований настрiй позначився i на жартi, що не мав жодного успiху, хоча кiлька хлопцiв i пiдхопили його кiлька разiв, вiддавши йому належне.
Безiла охопив вiдчай, проте через густi сутiнки облiк Імоджен почав набувати нового, незнаного шарму. Вiд природи вiн був романтиком й вже встиг надати iй безлiч чеснот. Тепер вiн ненавидiв ii за байдужiсть, однак вперто стримiв поруч, плекаючи марну надiю, що йому ще вдасться запримiтити дещицю того бурхливого захвату, який так бездумно розчинився за день.
Із вдаваною жвавiстю Безiл звернувся до Маргарет, але та вiдповiдала йому неохоче. З темряви вже долинув батькiвський голос, який кликав когось додому. Його охопила панiка; блаженнi години лiтнього вечора добiгали кiнця. Коли хлопцi розступилися, щоб пропустити перехожих, йому вдалося вiдвести вбiк Імоджен, яка не дуже цього бажала.
– Я принiс його, – прошепотiв вiн. – Тримай. Чи можна провести тебе додому?
Вона розгублено зиркнула на Безiла. Їi долоня механiчно стиснула перстеник.
– Що? Взагалi-то, я пообiцяла Г’юберту, що вiн мене сьогоднi проведе додому. – Побачивши вираз обличчя Безiла, вона вийшла зi свого гiпнотичного стану i додала з легким докором: – Я бачила, як ти кудись тiкав iз Маргарет Торренс, коли тiльки-но прийшла на подвiр’я.
– Нiсенiтниця. Я просто збiгав по перстеник.
– Нi, ти тiкав! Я вас бачила!
Їi очi стежили за Г’юбертом Блером. Той знову надiв роликовi ковзани й, мов африканський шаман, який повiльно занурюе плем’я в гiпнотичний транс, взявся виконувати ритмiчнi пiдскоки й оберти на носаках. Безiл ще щось пояснював i доводив, та Імоджен вiдвернулася i пiшла. Хлопець безпорадно поплентався за нею. Із темряви долинали новi голоси, що кликали дiтей додому, та вимушенi вiдгуки з усiх бокiв.
– Уже йду, мамо!
– За хвилинку буду, мамо!
– Мамо, можна менi ще п’ять хвилин?
– Менi час повертатися! – вигукнула Імоджен, – уже майже дев’ята!
Помахавши рукою й байдуже всмiхнувшись Безiлу, вона рушила вздовж вулицi. Бiля неi так i хизувався Г’юберт: виробляв рiзноманiтнi трюки, описуючи навколо неi запаморочливi пiруети.
Лише через якийсь час Безiл помiтив, що до нього звертаеться хтось iз дiвчат.
– Що? – мимоходом перепитав вiн.
– Г’юберт Блер – кращий хлопець у мiстi, а ти – пихатий iндик! – з глибоким переконанням повторила Маргарет Торренс.
Його очi жеврiли страдницьким подивом. Маргарет наморщила свiй носик й, на суворий батькiвський поклик, понесла свою персону через дорогу. Безiл провiв ii поглядом. Потiм провiв поглядом фiгури Імоджен та Г’юберта, що зникли в темрявi за рогом. І тiеi митi з розпеченого неба пролунав низький гуркiт грому, а ще за мить на листя, залите свiтлом лiхтаря, впала перша крапля дощу, скотившись прямо на тротуар до його нiг. Цьому дню судилося закiнчитися зливою.
ІІІ
Почалася злива. Безiл змок до нитки, поки мчав до свого будинку через вiсiм кварталiв. Та змiна погоди вiдгукнулася i в його серцi: хлопець мчав, пiдстрибуючи ледь не на кожному кроцi, ловив ротом дощовi краплi та гучно вигукував: «Гей-гей!», зливаючись зi свiжим та бурхливим хаосом ночi. Імоджен зникла; ii змило, мов денний пил iз брукiвки. Їi краса нагадае йому про себе за сонячноi погоди, але зараз, пiд час грози, вiн був наодинцi з собою. Почуття надзвичайноi сили опанувало ним, його б навiть не здивувало, якби зараз, пiсля чергового вiдчайдушного стрибка, його ноги вiдiрвалися вiд землi назавжди. Вiн вiдчував себе самотнiм вовком, диким i не прирученим; нiчним пiлiгримом, мiстичним та вiльним. І лише коли вiн примчав додому, його емоцii, втiм, розсудливi та майже безпристраснi, почали обертатися проти Г’юберта Блера.
Вiн зняв мокрий одяг, переодягнувся в пiжаму та халат, спустився в кухню, де побачив свiжоспечений шоколадний пирiг. Безiл з’iв величезний шматок та випив майже цiлу пляшку молока. Пiднесений настрiй дещо спав, i Безiл зателефонував Рiплi Бакнеру.
– У мене е план, – заявив вiн.
– Який?
– Як провчити Г. Б. за допомогою С. К.
Рiплi вiдразу зрозумiв, що друг мае на увазi. Цього вечора Г’юберт поводився так нерозсудливо, що зачарував не лише мiс Бiссел, а й iнших дiвчат.
– Доведеться втягнути Бiлла Кампфа, – сказав Безiл.
– Гаразд.
– Побачимось завтра на сховку… На добранiч!
IV
Чотири днi потому, коли мiстер та мiсiс Джордж П. Блер закiнчували вечiрню трапезу, Г’юберта покликали до телефону. Мiсiс Блер скористалася вiдсутнiстю сина, аби поговорити з чоловiком про те, що ii бентежило увесь день.
– Джордже, цi хлопчаки, – або вже не знаю, як iх назвати, – вчора ввечерi вони знову приходили.
Вiн спохмурнiв:
– Ти iх бачила?
– Гiльда iх бачила. Їй майже було вдалося впiймати одного з них. Я розповiла iй про записку, яку вони пiдкинули у вiвторок, ту, у якiй було написано: «Перше попередження – С. К.», тому вона була насторожi. Цього разу вони подзвонили у дверi чорного ходу, й Гiльда вiдразу вiдчинила – вона саме мила посуд. Коли б не мокрi руки, вона б точно одного зловила, проте лише схопила за руку, коли той простягнув записку; але руки в неi були в милi i вiн вислизнув.
– А який вiн мав вигляд?
– Вона повiдомила, що це мiг бути карлик, однак на ii думку, то був загримований хлопчисько. Драпанув, як дiтвак, i iй здалося, що на ньому були короткi штани. Нова записка схожа на першу: «Друге попередження – С. К.».
– Вона у тебе? Пiсля вечерi я гляну.
Г’юберт, закiнчивши телефонну розмову, повернувся до столу.
– Телефонувала Імоджен Бiссел, – повiдомив вiн. – Запрошуе мене в гостi. Сьогоднi в неi збираеться компанiя.
– Г’юберте, – запитав батько, – ти знаеш когось iз хлопцiв з iнiцiалами С. К.?
– Нi, сер.
– Ти добре помiркував?
– Авжеж. Мав знайомого на iм’я Сем Кроу, але я його вже рiк не бачив.
– І що вiн був за хлопчик?
– Забiяка. Ми з ним у сорок четвертiй школi навчалися.
– Вiн щось замишляв проти тебе?
– Навряд чи.
– Як думаеш, хто мiг би займатися таким паскудством? Пригадай, можливо, хтось таки замислив щось проти тебе?
– Не знаю, тату. Гадаю, нi.
– Не подобаеться менi це, – задумливо протягнув мiстер Блер. – Припустiмо, що це лише дитячi пустощi, але хтозна…
Батько замовк. Пiзнiше вiн ретельно вивчив записку. Лiтери були червоними, в кутку мiстилися намальованi череп та схрещенi кiстки, але, оскiльки текст був надрукований на машинцi, за почерком нiчого визначити було неможливо.
Г’юберт тим часом поцiлував маму i, хвацько начепивши кепi набакир, вийшов через кухню на ганок, щоб, як завжди, зрiзати шлях. Яскраво сяяв мiсяць; вiн на мить затримався на ганку, щоб зав’язати шнурiвку.
Якби вiн тiльки знав, що цей телефонний дзвiнок був пасткою, що телефонували зовсiм не з будинку Імоджен Бiссел, що говорила зовсiм не дiвчинка i що прямо за хвiрткою в алеi тинялися розпливчастi химернi тiнi, не став би вiн настiльки грацiозно i спритно зiскакувати зi сходинок, тримаючи руки в кишенях i насвистуючи вiдому пiсеньку «Грiзлi» посеред цiеi, як йому здавалося, лагiдноi ночi.
В алеi його свист викликав найрiзноманiтнiшi почуття. Безiл вдало продемонстрував свiй смiливий фальцет, зателефонувавши трохи ранiше, нiж було потрiбно, i «Колекцiонери сенсацiй» поквапилися, не встигнувши пiдготуватися як слiд. Вони розподiлилися. Безiл зайняв позицiю за брамою Блерiв; у гримi вiн був схожий на плантатора консервативних поглядiв iз Пiвдня. Бiлл Кампф, з довгими вусами, що крiпилися ниткою до його нiздрiв, рухався до нього, ховаючись в тiнi паркану. Рiплi Бакнер з густою, як у рабина, бородою, все ще перебував за сотню футiв вiд обумовленого мiсця, адже намагався згорнути довгу мотузку. Ця мотузка була iстотною деталлю iхнього плану; пiсля тривалих мiркувань вони все ж придумали, що можна зробити з Г’юбертом Блером. Вони вирiшили його зв’язати, заткнути йому рот кляпом, а потiм запхати його в смiттевий бак, що стояв бiля його ж будинку.
Спочатку така iдея iх вжахнула – вiн забрудниться, одяг його зiпсуеться, та, ще чого, задихнеться. Смiттевий бак – символ всього найогиднiшого – перемiг лише тому, що порiвняно з цим покаранням iншi видавалися банальними. Вони вiдразу забули про негативнi наслiдки: костюм можна вiдiпрати, а якщо кришку бака залишити вiдкритою, то вiн не задихнеться. Щоб у цьому запевнитися, бешкетники проiнспектували смiттевий контейнер бiля будинку Рiплi – зазирнули в нього та з цiкавiстю уявили Г’юберта серед недоiдкiв та яечноi шкаралупи. Затим двое з них одразу рiшуче викинули цю частину плану з голови та зосередилися на тому, як виманити жертву в алею та скрутити.
Веселий свист Г’юберта застав iх зненацька, i всi трое зацiпенiли, не маючи можливостi перекинутися словом. Безiловi спало на думку: якщо доведеться нападати на Г’юберта поодинцi, без Рiплi, який за планом повинен був допомогти засунути в рот жертвi кляп, то крики Г’юберта привернуть увагу грiзноi кухарки, яка мало не спiймала його вчора. Ця думка занурила його в стан нерiшучостi. І саме цiеi митi Г’юберт вiдкрив хвiртку i вийшов у провулок.
Двое опинилися вiч-на-вiч, на вiдстанi якихось п’яти футiв, i Безiл раптово зробив дивовижне для себе вiдкриття. Вiн несподiвано зрозумiв, що Г’юберт Блер не викликае в нього неприязнi – звичайний хлопець, анiтрохи не гiрший, нiж усi його приятелi! У нього геть зникло будь-яке бажання хапати Г’юберта Блера i запихати його, з його кумедною кепкою i всiма заморочками, в смiттевий бак. Вiн був готовий навiть встати на його захист! Миттево пiддавшись цiй настiльки несвоечаснiй думцi, вiн розвернувся i чкурнув з провулка уздовж вулицi.
На мить примара злякала Г’юберта, та коли вона розвернулася й накивала п’ятами, вiн спохопився та помчав за нею. Значно вiдставши, через п’ятдесят ярдiв вiн вирiшив, що все одно вже нiкого не наздожене; повернувся на алею i необачно попрямував на ii протилежний бiк, де опинився вiч-на-вiч з ще одним присадкуватим i волохатим незнайомцем.
Бiлла Кампфа, душа якого була бiльш рацiональною, не долали жоднi сумнiви. За планом Г’юберта Блера слiд було кинути в смiттевий бак: його мозок вималював певну схему, якiй вiн намiрявся слiдувати, хоч проти цього хлопчиська не мав нiчого лихого. Вiн був простим хлопцем – мисливцем, так би мовити, – i, зачувши жертву, не вагаючись, переслiдував ii до переможного кiнця, допоки та не перестане борсатися.
Та незрозумiла втеча Безiла змусила його припустити, що вийшов батько Г’юберта, тому Бiлл Кампф теж розвернувся й помчав провулком. Незабаром вiн наткнувся на Рiплi Бакнера, який без зайвих розпитувань про причини такоi втечi з ентузiазмом приеднався до нього. Здивований, Г’юберт знову кинувся за ними. Та незабаром, махнувши рукою на це заняття, вiн на такiй само шаленiй швидкостi повернувся додому.
Тим часом Безiл зрозумiв, що його не переслiдують, i, тримаючись там, де бiльше тiней, пiшов назад до алеi. Ляку не було – вiн лише на якийсь час втратив спроможнiсть дiяти. На алеi нi душi: Бiлла та Рiплi наче вiтром здуло. Зате вiн побачив, як мiстер Блер пiдiйшов до задньоi хвiртки, вiдчинив ii, i, поглянувши туди-cюди, повернувся в будинок. Безiл пiдiйшов ближче. З кухнi долинала гучна розмова – хвалькуватий голос Г’юберта перекликався з переляканим мiсiс Блер, а двi служницi-шведки заходилися вiд нестримного смiху. Затим крiзь вiдчинене вiкно вiн почув голос мiстера Блера, який говорив у телефонну слухавку:
– Покличте, будь ласка, начальника полiцii… Шефе, це Джордж Пi Блер… Шефе, тут у нас орудуе зграя шибеникiв…
Безiл блискавично метнувся геть, на ходу зриваючи з себе фальшивi плантаторськi вуса.
V
Імоджен Бiссел, якiй нещодавно виповнилося тринадцять, не звикла до нiчних вiзитiв. Цього разу вона коротала нудний та самотнiй вечiр, розглядаючи рахунки за мiсяць, котрi хаотично лежали на столi матерi, як раптом з передпокою долинули голоси Г’юберта Блера i його батька, якi увiйшли в будинок.
