скачать книгу бесплатно
– Я вирiшив, що його краще провести, – говорив матерi Імоджен мiстер Блер. – Схоже на те, що сьогоднi в нашому провулку орудуе зграя шибеникiв.
Мiсiс Бiссел нiколи не гостювала у мiсiс Блер, тому була неабияк здивована цим несподiваним вiзитом. Їй навiть спало на думу, що це – незграбний привiд зав’язати знайомство, вигаданий мiстером Блером заради його дружини.
– Отакоi! – вигукнула вона. – Впевнена, Імоджен буде рада побачитися з Г’юбертом… Імоджен!
– Цi лиходii, очевидно, пiдстерiгали Г’юберта, – говорив далi мiстер Блер. – Однак вiн не дасть плюнути собi в кашу, змусив iх тiкати!
Проте я не наважився вiдпустити його до вас самого.
– Звiсно! – погоджувалася мiсiс Бiссел. Проте iй не йшло до тями, з якого це дива Г’юберт узагалi вирiшив заявитися до них в гостi? Вiн був, звичайно, доволi приемним юнаком, але за останнi три днi Імоджен провела в його товариствi бiльш нiж достатньо часу. Правду кажучи, мiсiс Бiссел розсердилася, i ii голосу певно бракувало щиросердностi, коли вона запрошувала мiстера Блера увiйти до вiтальнi.
Вони все ще стояли в передпокоi, i мiстер Блер почав помiчати, що в цьому криеться якась безглуздiсть. Аж раптом у дверi знову подзвонили. На порозi стояв захеканий, червонощокий Безiл Лi.
– Доброго вечора, мiсiс Бiссел! Вiтаю, Імоджен! – вигукнув вiн нарочито-бадьорим тоном. – А де ж гостi?
Безпристрасному спостерiгачевi таке привiтання могло видатися дещо рiзким та дивним, але присутнi й без того були вельми збентеженi.
– А ми сьогоднi не очiкували гостей, – здивовано промовила Імоджен.
– Що? – вiд перебiльшеного страху у Безiла вiдвисла щелепа, а голос злегка затремтiв. – Ти хочеш сказати, що не телефонувала менi та не запрошувала на вечiрку?
– Що ти таке плетеш? Звичайно, нi, Безiле!
Імоджен була в захватi вiд несподiваного вiзиту Г’юберта, i iй миттево спало на думку, що Безiл вигадав такий привiд, щоб усе зiпсувати. Вона едина з усiх присутнiх майже наблизилася до iстини; однак недооцiнила справжне спонукання, котре змусило примчати сюди Безiла: вiн був одержимий не ревнощами, а смертельним ляком.
– Але ж менi ти телефонувала, Імоджен? – впевнено запитав Г’юберт.
– Нi, Г’юберте! Я нiкому не телефонувала.
Посеред здивованих вигукiв знову пролунав дзвiнок у дверi, i щедра на сюрпризи нiч породила зi свого черева захеканих Рiплi Бакнера-молодшого та Вiльяма С. Кампфа. Як i Безiл, були вони дещо захеканими, але так само, не менше рiзко i категорично, почали цiкавитися, де вечiрка, палко наполягаючи на тому, що iх запросила Імоджен, зателефонувавши напередоднi.
Г’юберт розреготався, слiдом засмiялися iншi, i напруга спала. Імоджен повiрила Г’юберту, тому повiрила i рештi. Не в змозi бiльше стримуватися в присутностi цiеi новоприбулоi публiки, Г’юберт, захлинаючись, почав оповiдати про свою дивовижну пригоду.
– Гадаю, що ця зграя полюе за всiма нами! – вигукнув вiн. – Виходжу я на алею, а там чатують якiсь типи. Один був велетнем iз сивими бакенбардами, але коли вiн побачив мене, то кинувся навтьоки. Чимчикую далi й бачу ще кiлька осiб – iноземцi, либонь. І я пiшов прямо на них, а вони дали драпака. Я спробував iх схопити, але, гадаю, вони добряче перелякалися, бо бiгли швидше, нiж леопард, – навiть я не змiг наздогнати.
Захопленi цiею розповiддю, сам Г’юберт i його батько навiть не помiтили, як раптом густо почервонiли трое слухачiв, якi навiть не звернули увагу на гучний смiх, що пролунав у вiдповiдь на ввiчливу пропозицiю мiсiс Бiссел все-таки влаштувати вечiрку.
– Розкажи про погрози, Г’юберте, – пiдказав мiстер Блер. – Розумiете, Г’юберт отримував листи з погрозами. А вам, хлопцi, погрожували?
– Я отримував, – несподiвано запевнив Безiл. – Приблизно тиждень тому я отримав щось на кшталт загрозливого листа на клаптику паперу.
На мить стурбований погляд мiстера Блера затримався на Безiлi, i його охопила не те щоб пiдозра, а якась невизначена недовiра. Можливо, щось незвичне в бровах Безiла – там досi залишалися клаптики щетини вiд перуки – поедналося в його пiдсвiдомостi з дивними подiями сьогоднiшнього вечора. Вiн спантеличено похитав головою. Потiм його думки заспокоiлися, i вiн зосередився на вiдвазi та вина- хiдливостi.
Тим часом Г’юберт, який вичерпав факти, дедалi бiльше поринав у царину уяви.
– Я й кажу: «Отже, це ти надсилав менi погрози!», i вiн ударив мене лiвою, а я ухилився, i дав йому з правоi. Гадаю, що не схибив, бо вiн заволав i накивав п’ятами! Ти би бачив, Бiлле, – вiн бiгае так швидко, як i ти.
– Кажеш, вiн був велетень? – спитав Безiл, гучно шморгнувши носом.
– Так! На зрiст – як мiй батько.
– Іншi теж були здоровилами?
– Ще б пак! Справжнiсiнькi велетнi! Однак я не надто придивлявся, я просто вигукнув: «Ви, бандитська зграе, забирайтеся звiдси, а то непереливки вам буде!». Вони спочатку кинулися навкулачки, але я влупив одного з правоi, i вони злякалися…
– Г’юберт вважае, що то були якiсь iталiйцi, – перебив розповiдь сина мiстер Блер. – Чи не так, Г’юберте?
– Вигляд мали кумедний, заявив хлопець. – Один здоровило точно був схожим на iталiйця.
Мiсiс Бiссел запросила всiх до iдальнi та розпорядилася, щоб принесли пирiг та виноградний сiк для гостей. Імоджен сiла поруч iз Г’юбертом.
– А тепер розкажи спецiально для мене, Г’юберте, – попросила вона, склавши руки i всiм своiм еством виказуючи увагу.
Г’юберт ще раз переповiв свою пригоду. Цього разу за поясом в одного з негiдникiв з’явився нiж, суперечки Г’юберта з розбiйниками стали бiльш тривалими, гучними та уiдливими. Вiн почав погрожувати iм тим, що могло на них чекати, якщо вони не припинять клеiти дурника; шибеники було схопилися за ножi, та передумали i кинулися навтьоки.
Посеред цього монологу з протилежного кiнця столу пролунало дивне пихкання, та коли Імоджен повернула голову в той бiк, Безiл просто сидiв та з янгольським виглядом намазував желе на шматок пирога. А проте за хвилину звук повторився, i цього разу на його обличчi вона спiймала досить гнiвний вираз.
– Цiкаво, Безiле, а що б зробив ти на мiсцi Г’юберта? – уiдливо поцiкавилася вона. – Б’юсь об заклад, ти б i досi бiг, не зупиняючись!
Безiл заглитнувся шматком пирога – цей iнцидент Бiлл Кампф та Рiплi Бакнер визнали досхочу веселим i розреготалися. Здавалося, що з приводу найдрiбнiших недомовленостей iхнi смiшки за столом лише частiшали мiрою того, як Г’юберт вiв далi свою розповiдь. Алея тепер буквально кишiла забiяками, а Г’юберт, який боровся з несприятливими обставинами, почав викликати у Імоджен певне роздратування – але вона аж нiяк не могла зiзнатися собi, що ця iсторiя iй просто набридла. Навпаки, щоразу, коли Г’юберт пригадував нову деталь i починав усе спочатку, вона кидала на Безiла ворожий погляд, вiдчуваючи до нього дедалi бiльш глибоку неприязнь.
Коли всi вони перемiстилися до бiблiотеки, Імоджен пiшла до рояля, де i сiла на самотi, а хлопчики скупчилися на канапi поруч з Г’юбертом. На ii прикрiсть, вони очевидно приготувалися слухати його оповiдь до безконечностi. Час вiд часу вони видавали дивнi приглушенi смiшки, але тiльки-но розповiдь починала буксувати, вони вiдразу благали продовження.
– Ну ж бо, Г’юберте, далi! А нагадай, хто з них мiг би позмагатися зi швидкiстю Бiлла Кампфа?
Вона навiть зрадiла, коли через пiв години всi пiдвелися, щоб пiти.
– Химерна iсторiя вiд початку й до кiнця, – протягнув мiстер Блер. – Не подобаеться менi все це. Завтра попрошу, щоби прислали слiдчого, нехай розбереться. Чого вони хотiли вiд Г’юберта? Що збиралися з ним зробити?
Нiхто не висловив жодних припущень. Навiть Г’юберт промовчав, з побожним жахом задумавшись про свою можливу долю. Пiд час перерв у його оповiдi розмови точилися про такi побiчно пов’язанi зi справою предмети, як вбивства i привиди, i цими розмовами хлопцi увiгнали себе в стан вiдчутноi панiки.
І справдi, кожен з них – щоправда рiзною мiрою – повiрив, що в околицях орудуе зграя викрадачiв дiтей.
– Менi це не подобаеться, – повторив мiстер Блер. – Треба, хлопчики, провести вас по домiвках.
Безiл сприйняв цю пропозицiю з полегшенням. Вечiр, поза сумнiвом, видався на славу, але джини, випущенi з пляшки, часто вiдбиваються вiд рук. Сьогоднi ввечерi йому зовсiм не хотiлося походжати вулицями наодинцi.
У передпокоi Імоджен, скориставшись моментом затяжного прощання матерi з мiстером Блером, кивком поманила Г’юберта назад до бiблiотеки. Готовий до нових негараздiв, Безiл нагострив вуха. До нього долинули шепiт i приглушений шум нетривалого опору, за якими пролунали аж нiяк не скромнi, але цiлком зрозумiлi звуки. Безiл вийшов iз дверей, i куточки його губ сумно опустилися. Вiн спритно склав усi карти, але в найостаннiший момент доля раптом дiстала з рукава козирного туза!
Трохи згодом усi пiшли по домiвках, тримаючись докупи та постiйно озираючись довкола. Невiдомо, що очiкували побачити Безiл, Рiплi та Бiлл, пильно вдивляючись в лиховiснi пащеки вулиць, заглядаючи за дерева, що в темрявi здавалися величезними, та глухi паркани; iм, ймовiрно, ввижалися там тi самi гротескнi волохатi розбiйники, якi цього вечора пiдстерiгали в засiдцi Г’юберта Блера.
VI
Тиждень потому Безiл i Рiплi дiзналися, що Г’юберт iз матiр’ю поiхали на все лiто до моря. Безiл навiть засмутився. Вiн хотiв перейняти у Г’юберта кiлька витончених манер, якi однолiтки вважали доволi дивовижними i якi могли б стати в пригодi восени, коли вiн поiде в школу-пансiон. Згадуючи трюки Г’юберта, вiн почав тренуватися. Спирався об дерево i нiбито промахувався повз, а також вчився котити по руцi ролик, почав носити свою кепку набакир, як Г’юберт.
Та все це тривало недовго. Згодом вiн збагнув, що незважаючи на те, що хлопчики й дiвчатка були завжди готовi слухати все, що вiн говорив, i роти iхнi при цьому починали рухатися буквально в унiсон його словам, вони нiколи не дивилися на нього так, як дивилися на Г’юберта. Тому вiн вiдмовився вiд гучного смiху, котрий так дратував матiр, i знову став носити кепку рiвно, як i ранiше.
Та змiни бiльше торкнулися його душi. Вiн бiльше не був впевненим, що хоче стати шляхетним грабiжником, хоча про iхнi пригоди все ще з неабияким захопленням читав книжки. Стоячи за хвiрткою будинку Г’юберта, вiн на мить вiдчув моральну самотнiсть; i тодi вiн зрозумiв, що, хоч би якi комбiнацii довелося йому створювати з матерiалу, що пiдкидае життя, усi вони перебуватимуть в надiйних межах закону. А ще через тиждень виявив, що не журиться через той факт, що не заволодiв серцем Імоджен. Зустрiчаючи ii тепер, вiн бачив перед собою лише знайому сусiдську дiвчинку, яку знав завжди. Екстатична мить того дня вродилася передчасно, вона була почуттям, що випадково забарилося в повiтрi вiд швидкоплинноi весни.
Вiн i не пiдозрював, що налякав мiсiс Блер так, що та втекла з мiста, i що через нього ще багато ночей поспiль тихими вулицями ходили полiцейськi патрулi. Вiн збагнув лише одне – що всi невиразнi та тривожнi прагнення, що бентежили його три довгих весняних мiсяцi, кудись подiлись. Того останнього тижня вони досягли критичноi температури: спалахнули, вибухнули та спопелiли. І ось так, без крихти жалю, вiн опинився вiч-на-вiч iз лiтом, що сповнене безмежних можливостей.
Ввечерi на ярмарку
I
Лише вузька рiчка роздiляла цi два мiста. Вони лежали одне навпроти одного вздовж звивистих берегiв та були з’еднанi безлiччю мостiв, а там, де береги рiчки майже з’еднувалися, пiд пильними поглядами обох мiст, щоосенi проходив «Ярмарок штату Мiннесота». Завдяки вигiдному географiчному розташуванню укупi з розквiтом сiльського господарства цей Ярмарок був одним iз найбiльш грандiозних у всiй Америцi. У величезних павiльйонах виставлялося зерно, свiйська худоба й агротехнiчне обладнання; там проводилися кiннi змагання та автоперегони, а нещодавно з’явилися аероплани, якi справдi вiдривалися вiд землi. Бурхливi атракцiони – не гiршi, нiж на Конi-Айленд, – вихором кружляли вас у просторi, а досить вiдверте танцювальне шоу «хучi-кучi»[4 - Традицiю танцi «хучi-кучi» привезла в Європу 1925 р. афро-американська танцiвниця Жозефiна Бейкер. Їi вiдомий «банановий танець» (отримав назву вiд шкурки банана, який залишався единим предметом одягу танцiвницi) – це комбiнацiя танцю живота й стриптизу. Вже в 30-тi роки «Hoochie Coochie Mamma» означало «дiвчина легкоi поведiнки».] супроводжувалося вереском й дзенькотом брязкалець. На центральнiй площi досягався компромiс мiж легковажними й серйозними: тут, пiсля грандiозного феерверка, щовечора влаштовували театралiзовану виставу «Битва пiд Геттiсбургом»[5 - Битва пiд Геттiсбургом (англ. Battle of Gettysburg) вiдбувалася 1–3 липня 1863 р. в околицях Геттiсбурга. Найкривавiша битва Громадянськоi вiйни в США. Вiйська США пiд командуванням Джорджа Мiда вiдбили атаки конфедератiв i змусили iх вiдступити за рiчку Потомак.].
Пiд кiнець теплого вересневого дня двое п’ятнадцятирiчних юнакiв, насиченi по самiсiньку зав’язку iжею та шипучкою, втомленi вiд восьмигодинного постiйного руху, вийшли з намету iгрових автоматiв. Один iз них мав темно-карi, привабливо-лукавi очi та позицiонував себе, якщо вiрити космiчному напису на його пiдручнику iсторii Стародавнього свiту, як «Безiл Дюк Лi, Холлi-авеню, м. Сент-Пол, штат Мiннесота, США, Пiвнiчна Америка, Захiдна пiвкуля, планета Земля, Всесвiт». Вiн був трохи нижчим на зрiст вiд свого супутника, але здавався вищим, тому що носив короткi «дитячi» штани, з яких, так би мовити, «стирчали» його ноги. А Рiплi Бакнер-молодший тиждень тому став володарем справжнiх штанiв – «довгих», «дорослих». Ця подiя, така прозаiчна й звичайнiсiнька, пiдточувала зсередини перевiрену роками дружбу.
Безiл як бiльш винахiдливий учасник цього тандему завжди верховодив, а поразка в правах, причиною якоi були синi саржевi недомiрки, кинула його в пучину бентежного розчарування. До того ж Рiплi Бакнер став помiтно iгнорувати Безiла «на людях». Довгi штани i справдi обiцяли свободу вiд заборон та принижень дитинства, i спiлкування з тим, хто все ще носив короткi штани, а отже, залишався ще дитиною, нетактовно вказувало, що його власна метаморфоза сталася зовсiм нещодавно. Рiплi навряд чи визнав перед собою цей факт, проте деяка тенденцiя приниження Безiла зарозумiлим кепкуванням протягом усього дня дещо превалювала. Безiл гостро вiдчував цю раптову змiну. В серпнi, на сiмейнiй радi вирiшили, що, хоч восени вiн i iде на навчання в коледж до Новоi Англii, та для довгих штанiв ще не дорiс. Вiн заперечував, вказуючи, що за два тижнi витягнувся аж на пiвтора дюйма, та лише вкотре додав до своеi репутацii норовливих ноток, хоч i не втрачав надii вмовити матiр.
Вийшовши iз задушливого намету в сяйво блискучого, призахiдного сонця, двое хлопчакiв завагалися, глянувши на численну юрбу, що, в обох напрямках розсiкалася вздовж центральноi алеi, а на обличчях людей вiдбилася нудьга з домiшками якогось тужливого очiкування. Повертатися додому ранiше комендантськоi години не хотiлося, та жагу до нових видовищ вони вже наситили. Їм зажадалося iншого настрою, iншого лейтмотиву дня. Поблизу розташовувалася автостоянка, тодi ще скромних розмiрiв. Поки юнаки нерiшуче топталися на мiсцi, iхню увагу привернув мiнiатюрний автомобiль червоного кольору, який своею приземкуватою пiдвiскою свiдчив i про шалену швидкiсть руху та про стрiмкий плин життя. «Блатц Вайлдкет»[6 - «Блатц Вайлдкет» – ця марка автомобiля вигадана Фiцджеральдом; в оповiданнi, найiмовiрнiше, йдеться про стильний та модний двомiсний спортивний автомобiль марки «Штутц Бiркет», що випускався з 1912 р. – Прим. ред.] – нездiйсненна мрiя мiльйонiв американських хлопчакiв ще протягом наступних п’яти рокiв. У салонi, з виразом презирливоi байдужостi, як того i вимагало вiдкинуте сидiння, сидiла незнайома блондинка з гарненьким личком.
Юнаки витрiщилися на неi. Змiрявши iх байдужим поглядом, дiвчина повернулася до свого попереднього заняття – вiдкинулася на сидiннi та почала гордовито дивитися в небо. Хлопчаки перезирнулися та заклякли. Вони дивилися на дiвчину; лише вiдчувши, що iхнi погляди навiть iм самим стали здаватися надто пильними, вони, нарештi, опустили очi та почали розглядати машину.
За кiлька хвилин з’явився червонолиций молодик iз рудим волоссям, зодягнений у жовтий костюм, у жовтому капелюсi та жовтих рукавичках, i сiв у автомобiль. Пролунала серiя моторошних ляскiв, а потiм iз розмiреним «тра-та-та» iз прочиненого капота долинув тривожний звук, що був схожий на звук барабана. А затим i авто, i дiвчина, i ii супутник, в якому вони впiзнали Спiда Пекстона, тихо i плавно розчинилося за рогом.
Безiл i Рiплi розвернулися i задумливо побрели в зворотному напрямку, в бiк центральноi алеi. Вони знали, що Спiд Пекстон – несповiдима особа, навiжений i розпещений син мiсцевого пивовара; а проте, вони йому заздрили: полетiти назустрiч заходу в цiй колiсницi, назустрiч мiстичнiй безмовностi ночi разом iз загадковою кралею. Мабуть, ця заздрiсть i змусила iх гукнути високого парубка, iхнього однолiтка, котрий якраз виходив iз тиру.
– Здоров, Еле! Стривай! Як справи?
Елвуд Лiмiнг обернувся i зачекав. Серед добропорядних хлопчикiв вiн вирiзнявся розбещенiстю: встиг призвичаiтися до пива, навчився лайки вiд водiiв, димiв, як паротяг – навiть схуднув. Вони з нетерпiнням накинулися на нього, проте зустрiв iх суворий, примружений погляд бувалого хлопчака.
– Вiтаю, Рiпе, дай п’ять. Здоров’ячка, дружище Безiле, дай п’ять.
– Що поробляеш, Еде? – запитав Рiплi.
– Та так, нiчого. А ви?
– Ми теж.
Елвуд ще бiльше примружився, вдаючи, що поринув у своi думки, й потiм рiшуче клацнув язиком.
– Чи не зняти нам дiвчат? – запропонував вiн. – Тут сьогоднi гарненькi, я вже придивився.
Рiплi та Безiл водночас затамували подих. Торiк iх обурювало, що Елвуд заходив у кабаре «Зiрка», а ось зараз вiн прочиняе iм дверi у свое розпусне життя. Рiплi, якого багато до чого зобов’язував новий щабель зрiлостi, бадьоро пiдтримав:
– А що, гаразд. Я готовий.
Вiн покосився на Безiла.
– Добре, тодi я теж готовий, – видавив той.
Рiплi хихикнув – швидше стурбовано, анiж знущально.
– Може, варто пiдрости, Безiле? – вiн перевiв погляд на Елвуда, шукаючи пiдтримки. – Вiдпочивай, поки до штанiв не дорiс.
– Замовкни! – розлютився Безiл. – Сам нещодавно манну кашку iв. Тиждень лише минув.
Але вiн вiдчував, що iх роздiляе прiрва, i йшов обабiч них, мов бiлий грак.
Кидаючи швидкi погляди справа налiво, Елвуд Лiмiнг iшов попереду та всiм своiм виглядом показував, що вiн – стрiляний горобець. Кiлька дiвчат, якi тинялися парами, пiймавши на собi його впевнений погляд, раз у раз пiдбадьорливо всмiхалися, однак парубок iх вiдбракував: цi – пампушки, тi – сiрi мишки, а он та – немов черниця. Раптом, погляди всiх трьох зупинилися на двох кралечках, котрi iшли попереду, й хлопцi пришвидшили крок: Елвуд йшов зi справжньою впевненiстю, Рiплi – з нервово-удаваною, а Безiл – iз раптовим хвилюванням.
Вони зрiвнялися з дiвчатами. У Безiла нiби клубок пiдступив до горла.
Вiн вiдвiв очi, почувши голос Елвуда:
– Вiтаю, дiвчата! Як справи?
А що, коли вони зателефонують в полiцiю? А якщо раптом з-за рогу вигулькнуть його матiр разом iз матiр’ю Рiплi?
– Вiтаемо, хлопцi.
– Куди прямують дiвчата?
– Нiкуди.
– Тодi нам по дорозi.
Усi стали в коло, i Безiл iз полегшенням зауважив, що цi дiвчата його однолiтки. Обидвi були гарненькi, зi гладкою шкiрою i нафарбованими губами; волосся були високо зачесане, як у дорослих дам. Йому вiдразу сподобалася та, що говорила тихо й трималася соромливо. Безiл зрадiв, коли Елвуд обрав бiльш яскраву й залишив iх трьох позаду.
Першi вечiрнi лiхтарi розприскали навколо блiде свiтло, юрба трохи порiдiла, а над пустельними алеями все ще пливли густi запахи попкорну й арахiсу, патоки, пилу й смажених вiденських ковбасок, водночас iз аж нiяк не неприемними обертонами запахiв тварин i сiна. Колесо огляду, все розмальоване вечiрнiми вогнями, неквапливо оберталося в сутiнках; кiлька порожнiх вагончикiв американських гiрок десь гримiли нагорi. Денна спека спала, а в повiтрi запанував бадьорий вiтерець пiвнiчноi осенi.
Вони гуляли. Безiл хотiв поговорити з дiвчиною, та не вдавалося придумати нiчого путнього. Крiм того, вiн нiяк не мiг перейняти ту багатозначну i впевнену манеру розмовляти, якою досконало володiв Елвуд Лiмiнг, – той говорив так, немов абсолютно випадково виявив спорiдненiсть i смакiв, i сердець. Щоб хоч якось порушити цiлковиту тишу – бо вклад Рiплi в розмову обмежувався лише випадковими вибухами дурнуватого смiху, – Безiл прикинувся страшенно зацiкавленим тим, що вiдбувалося навколо й спалахнув серiею коментарiв.
– Там десь е шестиноге теля. Ви його бачили?
– Нi.
– Здаеться, це недалеко вiд моторалi. Ви туди не ходили?
– Нi, не ходила.
– Дивiться! Починають наповнювати повiтряну кулю! Цiкаво, о котрiй почнеться феерверк?
– А ви дивилися на феерверки?
– Нi, я тiльки сьогоднi збирався глянути. А ви?
– Ох, я дивилася на них щовечора. Там працюе мiй брат, допомагае запалювати петарди.
– Ого!
Вiн подумки себе запитав: як вiдреагуе ii брат, коли дiзнаеться, що його сестричку «пiдчепили» незнайомцi? Його цiкавило: чи вона не почуваеться так безглуздо, як i вiн? Вже, либонь, пiзно, а вiн пообiцяв прийти додому не пiзнiше нiж о пiв на восьму, бо iнакше його нiкуди завтра ввечерi не вiдпустять. Безiл наздогнав Елвуда.
– Гей, Еле, – гукнув вiн, – куди ми йдемо?
Елвуд обернувся i пiдморгнув:
