Ім’я рози

скачать книгу бесплатно

Ім’я рози
Умберто Еко

Зiбрання творiв (Фолiо)
Умберто Еко (1932–2016) – вiдомий iталiйський письменник, вчений i фiлософ. Його перший роман «Ім’я рози», опублiкований у 1980 роцi, одразу ж став супербестселером. Книгу перекладено багатьма мовами, i сьогоднi вона вважаеться класикою свiтовоi лiтератури. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи Умберто Еко «Бавдолiно», «Таемниче полум'я царицi Лоани», «Празький цвинтар», «Маятник Фуко», «Номер нуль».

«Ім’я рози» – захоплююча детективна iсторiя, органiчно вплетена в реальнi iсторичнi подii XIV столiття. У середньовiчному монастирi за загадкових обставин один за одним гинуть ченцi. З’ясувати причину iхньоi смертi доручено вченому-фран-цисканцю Вiльяму i його помiчнику Адсо. Розпочавши розслiдування, вони занурюються у лабiринт пiдступних iнтриг, полiтичних махiнацiй, потаемних порокiв та абсурдних забобонiв, якими сповнене життя монахiв, i, вирiшуючи багато фiлософських питань, iдучи шляхом логiчних розмiрковувань, розкривають загадковi вбивства.

Умберто Еко

Ім’я рози. Нова авторська редакцiя 2012 року

IL NOME DELLA ROSA

by Umberto Eco, 1980

© 2020 La nave di Teseo Editore, Milano

© M. І. Прокопович, переклад украiнською, глосарiй, 2013

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2018

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017

Зауваги до нового видання

Характеризувати це видання як перероблене е, мабуть, певним перебiльшенням, оскiльки численнi розкиданi виправлення, якi я внiс в оригiнальний текст, не мiняють нi його наративноi структури, нi стилю його мови. Що стосуеться останнього, то я лиш усунув деякi незграбнi повторення того самого слова на вiдстанi кiлькох рядкiв, замiняючи його синонiмом, й iнодi (але зрiдка) спростив деякi синтаксичнi конструкцii.

Я виправив тих кiлька недоглядiв (нечисленних, мушу сказати, оскiльки звертався я до текстiв виключно середньовiчних), яких соромився ось уже тридцять рокiв. Примiром, в одному з тогочасних гербарiiв я знайшов згадку про рослину пiд назвою «cicerbita» (яка схожа на цикорiй) i витлумачив ii як «cucurbita», тобто гарбуз, – а гарбузiв у Середньовiччя не знали, оскiльки завезенi вони були пiзнiше з Америки.

Найзначнiшi, мабуть, змiни стосуються обсягу латинських цитат. Латина була i залишаеться фундаментальним елементом, який надае iсторii монастирського колориту i пiдтверджуе надiйнiсть деяких посилань на iдеi тiеi доби; з другого боку, я хотiв забезпечити своему читачевi певний досвiд покаяння. Проте мiй американський видавець Гелен Вольфф звернула мою увагу на те, що европейський читач, навiть якщо не вивчав латини у школi, мае у своiй головi стiльки написiв, прочитаних на фасадах палацiв або церков, i чув стiльки фiлософських, юридичних чи релiгiйних цитат латиною, що його не кидають у жах такi слова, як (скажiмо) dominus або legitur. Натомiсть американський читач матиме набагато бiльшi труднощi – так, якби у нас з явився роман з численними цитатами угорською мовою.

Тодi ми з моiм перекладачем Бiлом Вiвером взялися скорочувати, хоч i не набагато, уступи латиною, iнодi починаючи цитату латиною, а тодi продовжуючи англiйською, або ж залишаючи цитату, але потiм переказуючи ii найважливiшу частину – i в цьому я мав на мислi звичаi моiх краiв, де, розмовляючи дiалектом, повторюють найважливiшi твердження лiтературною iталiйською, щоб наголосити на них.

Перечитуючи потiм англiйську версiю, я усвiдомив, що скорочення цi зовсiм не псували стилю тексту, а лиш робили менш важкостравними деякi уступи. Тодi я вирiшив полегшити також iталiйську версiю. Вiдразу згадуеться менi випадок, коли пiд час суперечки в бiблiотецi Хорхе каже: «Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse». Суворий старець не мiг не вдатися тут до священноi мови, але вiдразу по тому, говорячи про те, як святий Лаврентiй на решiтцi глумливо просив своiх катiв перевернути його на другий бiк (з цитатою «manduca, iam coctum est»), я прямо переповiв цей епiзод iталiйською, щоб зробити дотепнiсть зрозумiлiшою. Крiм того, у такий спосiб я скоротив первiсних дев’ять рядкiв до чотирьох, надаючи ритмовi обмiну реплiками бiльшоi легкостi.

Інодi у письменникiв бувае так, як у дантистiв – пацiент вiдчувае у ротi щось немов кам’яну брилу, та варто лиш легенько пройтися бором, i всю важкiсть як рукою зняло. Досить усунути одне слово, щоб набув легкостi цiлий абзац.

Ось i все. Якби оголосили конкурс щодо того, який читач виявить усi мiсця, де я внiс змiни, переможця не було б, бо iнодi мое втручання стосувалося сполучника або ж iншого незначного елементу i залишаеться зовсiм непомiтним. Можливо, навiть не варто було про це згадувати, та оскiльки це видання, з огляду на дотримання бiблiографiчноi точностi, характеризуеться як «перероблене», то сказати це було моiм обов’язком.

У. Е.

Ясна рiч, рукопис

16 серпня 1968 року до рук менi потрапив томик пера якогось абата Валяе, «Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Frammise daprеs ledition de Dom J. Mabillon» (Aux Presses de lAbbaye de la Source, Paris, 1842)[1 - Рукопис о. Адса, перекладено французькою за виданням о. Ж. Мабiйона (Париж, друкарня абатства Ла Сурс, 1842) (фр.). – Прим. автора.]. У цiй книжцi, надiленiй доволi бiдними iсторичними вказiвками, твердилося, буцiмто вона вiрно вiдтворюе рукопис XIV сторiччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирi цей великий ерудит XVII сторiччя, якому ми завдячуемо створенням iсторii бенедиктинського чину. Я втiшався цiею вченою знахiдкою (а моя була вже третьою за чергою), чекаючи у Празi на близьку менi особу. Через шiсть днiв у це безталанне мiсто вторглися радянськi вiйська. Менi вдалося щасливо дiстатися до австрiйського кордону в Лiнцi, а звiдти я вирушив до Вiдня, де й зустрiвся з очiкуваною особою, i разом ми вирушили в подорож угору по Дунаю.

У цiй атмосферi великого неспокою я захоплено читав неймовiрну iсторiю Адса Мелькського, i вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати ii, записавши кiлька великих зошитiв з папiрнi Жозефа Жiльбера, по яких так приемно водити м'яким пером. Тим часом ми прибули в околицi Мелька, де над закрутом рiчки все ще прямовисно пiдноситься чудовий Stift[2 - Монастир (нiм.) – тут i далi примiтки перекладача, якщо не вказано iнакше.], не раз вiдновлюваний за столiття свого iснування. Як читач уже, певно, здогадався, в монастирськiй бiблiотецi я не знайшов i слiду Адсового рукопису.

Однiеi трагiчноi ночi у невеликому готелi на берегах Мондзее, коли ми саме мали вирушати до Зальцбурга, наш альянс гвалтовно розпався i супутниця моя зникла, прихопивши iз собою книжку абата Валле, не зi злоби, а через те сум'яття, серед якого так рiзко завершилися нашi стосунки. Менi зосталася лиш купка зошитiв, записаних моею власною рукою, i велика пустка в серцi.

Через кiлька мiсяцiв, будучи вже в Парижi, я вирiшив продовжити своi пошуки. Серед тих небагатьох вiдомостей, що iх я почерпнув у французькiй книжцi, було напрочуд детальне i точне посилання на джерело:

Vetera analecta, Sive Collectio veterum aliquot operum & Opusculorum omnis generis, Carminum, Epistolarum, Diplomatum, Epitaphiorum, &, cum itinere germanico, Adnotationibus aliquot disquisitionibus

R. P. D. Joannis Mabillon, Presbiteri ac Monachi Ord. Sancti Benedicti e Congregatione S. Mauri. – Nova Editio, Cui accessere Mabilonii Vita & aliquot opuscula, scilicet Dissertatio de Pane Eucharistico, Azymo et Fermentato, ad Eminentiss. Cardinalem Bona. Subjungitur opusculum Eldefonsi Hispaniensis Episcopi de eodem argumento Et Eusebii Romani ad Theophilum Gallum epistola, De cultu sanctorum ignotorum; Parisiis, apud Levesque, ad Pontem S. Michaelis, MDCCXXI, cum privilegio Regis[3 - Старожитня антологiя, або Зiбрання старожитнiх праць i творiв усiлякого роду – поем, листiв, епiстул, епiтафiй, з нiмецьким коментарем, примiтками та дослiдженнями превелебного отця, доктора теологii Жана Мабiйона, еромонаха чину св. Бенедикта i згромадження св. Мавра. Нове видання, до якого долучено життепис Мабiйона i кiлька невеликих творiв, а саме дослiдження «Про хлiб причастя, прiсний i квасний» для його преосвященства кардинала Бони. З додатком твору Ільдефонса, епископа Іспанii, на ту ж тему i послання Євсевiя Романського до Теофiла Галла «Про почитання невiдомих святих», Париж, друкарня Левеск, при мостi св. Михаiла, 1721. За дозволом короля (лат.).].

Я одразу знайшов «Vetera Analecta» у бiблiотецi Сент-Женевев, однак, на мое велике здивування, це видання рiзнилося вiд описаного абатом Валле двома подробицями: насамперед там був указаний iнший видавець, Montalant, ad Ripam P. P. Augustinianorum (prope Pontem S. Michaelis)[4 - Монталан, на набережнiй оо. Августинцiв (при мостi св. Михаiла) (лат.).], i також iнша дата, на два роки пiзнiша. Зайве й говорити, що цi analecta не мiстили й натяку на рукопис Адса з Мелька – тим паче, що була то, як легко перевiрити, збiрка текстiв середньоi i малоi довжини, а iсторiя, яку переписав Валле, займала кiлька сотень сторiнок. Тодi я взявся розпитувати вiдомих медiевiстiв, зокрема незабутнього Етьена Жiльсона, але не було сумнiву, що единим виданням «Vetera Analecta» було те, яке я бачив у бiблiотецi Сент-Женевев. Вiдвiдини абатства Ла Сурс, що поблизу Пассi, i розмова з моiм приятелем отцем Арне Ланештедтом остаточно переконали мене, що жоден абат Валле не видавав своiх книжок у друкарнi абатства (якоi, зрештою, там нiколи не було). Усiм вiдомо, з якою недбалiстю французькi ерудити ставилися до вимоги давати вiрогiднi бiблiографiчнi вказiвки, але тут це виходило за межi будь-якого розсудливого песимiзму. Я став схилятися до думки, що до рук менi потрапила фальшивка. Саму книжку Валле годi було повернути назад (принаймнi менi не стало духу попросити ii в особи, яка забрала була ii у мене). Менi зосталися лише моi нотатки, щодо змiсту яких у мене вже почали виникати сумнiви.

Бувають магiчнi моменти, коли нас охоплюе велика фiзична втома, рухи стають напруженими й метушливими, а перед очима виринають видива людей, яких ми знали у минулому («еп те retragant ces dеtails, jen suis ? me demander sils sont rеels, ou bien si je les ai r?vеs»[5 - Пригадуючи цi подробицi, я не можу не питати себе – реальнi вони, а чи просто наснились менi (фр.). Цитата iз «Сiльвii» Жерара де Нерваля.]).

Як я дiзнався пiзнiше з чудовоi книжечки абата Бюкуа, подiбно виникають примари ще не написаних книжок.

Якби не новий трапунок, я б i досi нiчого не знав про походження iсторii Адса з Мелька. Але у 1970 роцi, нишпорячи по прилавках невеликоi антикварноi книгарнi на вулицi Корр’ентес у Буенос-Айресi, неподалiк од знаменитого Патiо дель Тан/о, теж розташованого на цiй чудовiй вулицi, я розкопав iспанський переклад книжечки Мiла Темешвара[6 - Мiло Темешвар — фiктивний автор, вигаданий Борхесом. Еко теж не раз використовуе це iм’я для фiктивних посилань.] «Про застосування дзеркал при грi у шахи», яку я вже мав якось нагоду цитувати (щоправда, з чужих уст) у своiй книжцi «Апокалiптики та iнтегрованi», пишучи про пiзнiший його твiр «Продавцi Апокалiпси».

То був переклад раритетного оригiналу грузинською мовою (Тифлiс, 1934), i, на превелике мое здивування, я знайшов там розлогi цитати з Адсового рукопису, проте як джерело наводився не Валле чи Мабiйон, а отець Атаназiй Кiрхер (але який твiр мався на увазi?).

Один учений – якого я тут називати не хочу – згодом запевнив мене (цитуючи при цьому з пам'ятi змiст усiх його творiв), що великий езуiт нiколи не згадував про Адса Мелькського.

Але я на власнi очi бачив Темешваровi сторiнки, а епiзоди, на якi вiн посилався, цiлковито збiгалися з оповiдями в рукописi, перекладеному Валле (зокрема, опис лабiринту не залишав мiсця жодним сумнiвам).

Що б там не писав потiм про це Беньямiно Плачiдо[7 - La Repubblica, 22 settembre 1977. – Прим. автора.], абат Валле таки жив колись на свiтi, як жив, безперечно, також Адсо з Мелька.

Так я дiйшов висновку, що Адсовi спогади, без сумнiву, багато чим суголоснi з подiями, про якi вiн там оповiдае, хоча б своiми численними розпливчастими таемницями, починаючи з особи автора i закiнчуючи мiсцем розташування абатства, про яке Адсо вперто й наполегливо мовчить, i можна лиш снувати припущення, що йдеться про ближче не окреслений терен мiж Помповою i Конком, а найiмовiрнiше, це мiсце слiд шукати вздовж апеннiнського гiрського пасма, мiж П'емонтом, Лi/урiею та Францiею (тобто десь мiж Лерiчi та Турбiею[8 - Алюзiя до Дайте – див.: «Божественна комедiя», Чистилище, 3, 49. Турбiя i Лерiчi — крайнi пункти гористоi мiсцевостi мiж Генуею i Нiццою на побережжi Лiгурiйського моря.]).

Описанi подii розгорталися наприкiнцi листопада 1327року; однак неясно, коли саме пише про них автор. Зважаючи, що, за його словами, у 1327роцi вiн був новiцiем, а спогади своi писав уже близьким до смертi старцем, рукопис можна гiпотетично датувати останнiми десятилiттями XIV сторiччя.

Якщо добре подумати, причин для публiкацii iталiйського перекладу малозрозумiлого нео/отичного французького переказу латинського видання XVII сторiччя, яке мiстило твiр, що його наприкiнцi XIV сторiччя написав латиною якийсь нiмецький монах, було небагато.

Насамперед, якого стилю тут дотримуватися? Спокусу взоруватися на iталiйських писаннях тiеi доби слiд було вiдкинути як цiлковито необгрунтовану; мало того, що Адсо писав латиною – весь плин тексту свiдчить про те, що свiтогляд його (чи свiтогляд ченцiв абатства, який, безперечно, сильно на нього вплинув) ще архаiчнiший; його культура грунтувалася на нагромаджуванiй столiттями сумi знань та стилiстичних прийомiв, якi можна ототожнити з пiзньо-середньовiчною латинською традицiею. Адсо мислить i пише, як чернець, котрого нiяк не торкнувся той переворот, що ним був розвиток народних мов, як вихований на патристично-схоластичних текстах монах, котрий невiдступно наслiдуе взiрцi, знайденi на сторiнках книг у бiблiотецi, про яку розповiдае. Судячи з мови та вчених цитат, його iсторiя (якщо абстрагуватися вiд згадок про подiiXIV сторiччя, що iх сам Адсо описуе досить розгублено i завжди з чужих уст) могла б так само добре бути написана у XII чи XIII сторiччi.

З другого боку, можна бути певним, що, перекладаючи Адсову латину нео/отичною французькою, отець Валле повiвся з текстом досить вiльно, i не лише в стилiстичному планi. Примiром, коли дiйовi особи говорять про достоiнства цiлющих трав, вони явно покликаються на приписувану Альбертовi Великому «Книгу таемниць», яку впродовж столiть не раз переробляли. Звiсно, Адсо мiг знати цей твiр, але рiч у тiм, що вiн цитуе з неi цiлi уривки, якi аж надто дослiвно повторюють формулювання Парацельса або ж явно походять з видання цього твору, яке з певнiстю можна вiднести до епохи Тюдорiв[9 - Liber aggregationis seu liber secretorum Alberti Magni, Londinium, juxta pontem qui vulgariter dicitur Flete brigge, MCCCCLXXXV. – Прим. автора.]. Зрештою, пiзнiше я з'ясував, що у добу, коли Валле переписував (?) Адсiв рукопис, у Парижi популярнi були так званий Великий i Малий Альберт[10 - Les admirables secrets dAlbert le Grand, A Lyon, Chez les Hеritiers Beringos, Fratres, a l’Enseigne dAgrippa, MDCCLXXV; Secrets merveilleux de la Magie Naturelle et Cabalistique du Petit Albert, A Lyon, ibidem, MDCCXXIX. – Прим. автора.] – видання XVIII сторiччя, безнадiйно засмiченi пiзнiшими вставками. Одначе хiба можна мати певнiсть, що у текстi, вiдомому Адсовi та монахам, чиi бесiди вiн записував, поряд з розмаiтими глосами, схолiями i доповненнями, не було також фрагментiв, якi могла потiм використати пiзнiша традицiя?

І врештi, чи повинен я зберегти латиною тi уступи, що iх не вважав доцiльним перекладати сам абат Валле – мабуть, щоб вiдтворити атмосферу тiеi доби? Явних пiдстав для цього не було, крiм мого гiпертрофованого прагнення бути вiрним своему джерелу… Я позбувся надмiру латини, але дещо таки лишив. І боюсь, чи не зробив я так, як роблять кепськi романiсти, коли, виводячи на кiн француза, велять йому говорити «parbleu!» та «la femme, ah! la femme!»[11 - До дiдька!.. Жiнка, ох, жiнка! (Фр.)].

Одне слово, мене переповнюють сумнiви. І навiть не знаю, чому я, зiбравшись з духом, вирiшив оприлюднити рукопис Адса як автентичний. Скажiмо так: був то жест закоханостi. Чи, як хто бажае, спосiб звiльнитися вiд багатьох давнiх нав'язливих iдей.

Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний свiт. Уроки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцiм писати слiд лише з думкою про сучасне, щоб змiнити цей свiт. Та минуло понад десять рокiв, i тепер потiхою для лiтератора (якому повернуто його високу гiднiсть) е змога писати з чистоi любовi до писання. Тому нинi я вiльний переповiсти – з чистого уподобання оповiдати – iсторiю Адса з Мелька, насолоджуючись i втiшаючись вiд того, як безмiрно далека вона вiд нашоi доби (тобто доби, коли чування розуму прогнало всiх тих монстрiв, яких породило його спання), як дивовижно позбавлена вона зв'язку з нашим свiтом, як позачасово чужа нашим сподiванням i нашим уявленням.

Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденнi знегоди, i, читаючи ii, ми можемо повторити за великим наслiдувачем Томою Кемпiйцем: «In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro[12 - Всюди шукав я спокою, та знайшов його лиш у кутку з книжкою (лат.).]».

5 сiчня 1980 року

Примiтка

Адсiв рукопис роздiлений на сiм днiв, а кожен день – на перiоди, що вiдповiдають розкладовi богослужiнь. Пiдзаголовки вiд третьоi особи додав, очевидно, отець Валле. Та оскiльки вони дають читачевi кориснi вказiвки i звичай цей не був чужим лiтературним творам тiеi доби, написаним народною мовою, я не вважав за доцiльне iх опускати.

Певнi сумнiви викликало у мене те, як Адсо визначав канонiчнi часи, i не лише тому, що у рiзних мiсцевостях та в рiзнi пори року iх визначали по-рiзному, але й тому, що у XIV сторiччi, ймовiрно, вже не дотримувалися з абсолютною точнiстю вказiвок, поданих у Правилi святого Бенедикта.

Одначе, щоб читачевi зручнiше було орiентуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого iх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порiвняння первiсного правила й опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у працi «Les heures Bеnеdictines»[13 - Schneider Edouard. Les heures Bеnеdictines. – Paris: Grasset, 1925. – Прим. автора.]:

Полуношниця (яку Адсо iнодi називае також давнiм словом Бдiння). Мiж 2.30 та 3-ю годиною ночi.

Хвалитни (якi в давнiшiй традицii мали назву Утреня). Мiж 5-ю та 6-ю ранку, закiнчуються, коли ледь свiтае.

Час перший. Коло 7.30, незадовго до свiтанку.

Час третiй. Коло 9-i години.

Час шостий. Полудень (у монастирях, де ченцi не працювали на полi, i взимку це був також час трапези).

Час дев'ятий. Мiж 2-ю та 3-ю годинами пополуднi.

Вечiрня. Коло 4.30, перед заходом сонця (правило приписуе вечеряти, коли ще не запали сутiнки).

Повечер’я. Коло 6-i години (найпiзнiше о 7-й годинi ченцi вкладаються спати).

Обрахунок базуеться на тому, що наприкiнцi листопада у Пiвнiчнiй Італii сонце сходить коло 7.30 ранку i заходить коло 4.40 пополуднi.

Абатство

К – Лiчниця

J – Лазнi

А – Вежа

В – Церква

D – Внутрiшнiй дворик

F – Опочивальнi

Н – Капiтулярна зала

М – Свинарники

N – Стайнi

R – Майстернi

Пролог

Упочинi було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Прiсно було Воно в Бога, i повиннiсть вiрного законника – з псалмопiвчою покорою щоденно славити сю одиноку беззмiнну подiю, iстину сю неспростовну. Та videmus nunc per speculum et in aenigmate[14 - Тепер ми бачимо [все немов вiдбите] в дзеркалi i в загадцi (лат.). Див. 1 Кор. 13, 12.], й iстина, заки постане супроти нас твар у твар, являеться одробинами воiстину недовiдомими у хибах свiту сього, тому мусимо вчитуватися у знамення ii неомильнi навiть там, де вони здаються темними, мовби виплекала iх воля, без решти нацiлена на зло.

Дiйшовши до кресу життя свого многогрiшного, яко старець сивий, мов свiт, загаявшися вже своiм важким i недужим тiлом у сiй келii любоi менi Мелькськоi обителi, перед тим, як поринути у бездонну пропасть нiмотноi, пустельноi божественностi i влитись у неописанне свiтло ангельських сутностей, лагоджуся оставити на сьому пергаменi свiдчення про подii дивогiднi й страхiтливi, що iх лучилося менi уздрiти замолоду, i повторити те, що сам чув i бачив, не намiряючись осягнути смисл iх сокритий, а лиш бажаючи зоставити грядущим пiсля мене (якщо не випередить iх Антихрист) знаки знакiв, щоб могли вони вправлятися на них у молитвi розгадування.

Нехай сподобить мене Господь бути непомильним справоздавцем подiй, що сталися в обителi, назву якоi слушно й богобiйно буде замовчати, наприкiнцi року Господнього 1327, коли цiсар Людовiк прийшов в Італiю, щоб вiдновити гiднiсть Священноi Римськоi iмперii, у лад iз помислом Всевишнього i на сум’яття мерзосвiтнього узурпатора, святокупця й ересiарха, котрий в Авiньйонi соромотою покрив святе iм’я апостола (маю на мислi лукаву душу Жака Кагорця, що його безвiрцi почитають як Йоана XXII).

Аби краще зрозумiти iсторiю, в гущi якоi я опинився, може, варто нагадати, що дiялось у той вiдтинок столiття – так, як я розумiв се тодi, i так, як пам’ятаю тепер, збагатившись iншими оповiдями, почутими опiсля, – якщо пам’ять моя буде у спромозi злучити мiж собою нитки численних, вельми заплутаних i дивовижних подiй.

З найперших рокiв того столiття Папа Климент V перенiс апостольський престол до Авiньйона, залишивши Рим на поталу амбiцiям мiсцевих синьйорiв. Тож поступово священне мiсто християнського свiту, розтерзане звадами мiж його власними владоможцями, стало схоже на цирковий балаган чи лупанарiй; безпiдставно називаючи себе республiкою, воно зазнавало нападiв озброених ватаг i терпiло вiд насильства та грабункiв. Церковнi пастирi, якi не бажали коритися свiтськiй владi, орудували зграями харцизникiв, жакували з мечем у руцi, лиходiяли й обкручували негiднi оборудки. Як тут було запобiгти тому, що Caput Mundi[15 - Столиця свiту (лат.).] знову став, як i можна було сподiватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вiнець Священноi Римськоi iмперii й вiдновити його гiднiсть мирськоi потуги, якою вiн був за цезарiв?

Отож року 1314 п’ятеро нiмецьких князiв обрали у Франкфуртi Людовiка Баварського на верховного державця iмперii. Та того ж таки дня, по той бiк Майну, палатинський граф Рейнський й архiепископ Кельнський обрали на ту ж гiднiсть Фрiдрiха Австрiйського. Два iмператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воiстину стало причиною великого безладу…

Два роки опiсля в Авiньйонi обрано було нового Папу, Жака Кагорця, старця сiмдесяти двох лiт, який прибрав iм’я Йоана XXII, i нехай Бог боронить, щоб якийсь понтифiк колись назвав себе цим iм’ям, таким споганеним для праведних. Француз i слуга ревний короля французького (люди розбещеноi землi сеi завжди схильнi сприяти iнтересам своiх i нездатнi дивитися на цiлий свiт як на свою духовну вiтцiвщину), вiн пiдтримав Фiлiпа Красивого проти лицарiв-тамплiерiв, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвiтнiх злочинах, щоб з допомогою сього пастиря-вiровiдступника прибрати до рук iхнi маетностi. Тим часом у цей сплiт пiдступiв устряв Роберт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над iталiйським пiвостровом, переконав Папу не визнавати жодного з нiмецьких iмператорiв i самому зостатися верховним воеводою церковноi держави.

У 1322 роцi Людовiк Баварський здолав свого суперника Фрiдрiха. Ще бiльше боячися одного iмператора, нiж двох, Йоан одлучив вiд церкви переможця, а той i собi проголосив Папу еретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджi зiбралася капiтула францисканцiв, i генерал iхнiй, Михаiл з Чезени, прислухавшись до прохань «спiритуалiв» (про них ще матиму нагоду розповiсти), проголосив убожество Христа iстиною вiри, твердячи, що навiть якщо Вiн i володiв чимось разом зi своiми апостолами, то лише за usus facti[16 - Фактичним вживанням (лат.).]. Було то гiдне рiшення, яке мало на метi зберегти чесноту i чистоту ордену, але прийшлося воно вельми не до смаку Папi, який, мабуть, вбачав у нiй загрозу своiм власним замислам, бо вiн як предсiдник церкви намiрявся вiдiбрати в iмперii право обирати епископiв, застерiгаючи натомiсть за святим престолом право коронувати iмператорiв. Чи сi спонуки ним рухали, а чи iншi, але 1323 року папським декретом Cum inter nonnullos[17 - З-посеред декiлькох [вчених мужiв]… (Лат.) Назви апостольських документiв – це початковi слова латинського iх варiанта.] Йоан засудив постулат францисканцiв.

Саме тодi, мислю собi, Людовiк побачив у францисканцях, котрi тепер уже стали ворогами Папи, своiх могутнiх союзникiв. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя iдеям iмперських богословiв, себто Марсилiя з Падуi та Жана де Жандена. І врештi, за кiлька мiсяцiв до подiй, про якi тут буде мовитись, Людовiк, уклавши угоду з переможеним Фрiдрiхом, прийшов в Італiю, був укоронований у Мiланi, вступив у посвар з родом Вiсконтi, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пiзу, призначив цiсарським каштеляном герцога Луккського та Пiстойського Кастручча (i, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловiка од нього жорстокiшого, крiм, можливо, Угучона з Фаджоли) i вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешнiй синьйор.

Отаке-то дiялось на свiтi, коли я – уже тодi новiцiй-бенедиктинець у Мелькському монастирi – змушений був покинути монастирський затишок, корячися волi свого вiтця. Отець же мiй, один iз чiльних баронiв Людовiка, супроводжував його в баталiях i постановив узяти мене з собою, щоб спiзнав я дива Італii й на власнi очi увидiв коронацiю цiсаря в Римi. Та облога Пiзи примусила його поринути у военнi турботи. Цим я й скористався, щоб помандрувати трохи мiстами Тоскани, почасти од бездiлля, а почасти з бажання пiзнавати нове. Одначе отець-матка моi помiркували собi, що негоже давати отроковi, який склав обiт споглядального життя, таку нiчим не обмежену свободу. І за порадою Марсилiя, який ставився до мене вельми зичливо, вирiшили вони вiддати мене пiд опiку одного вченого францисканця, брата Вiльяма з Баскервiля, а вiн саме готувався до певноi мiсii, яка передбачала вiдвiдини знаменитих мiст та стародавнiх абатств. І так став я його писарем i учнем водночас, й нiколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свiдком подiй, гiдних того, щоб закарбувати iх у пам’ятi грядущих поколiнь, над чим я зараз i труджуся.

* * *

Тодi було менi невтямки, чого шукав брат Вiльям, а як по правдi, то й нинi я сього не вiдаю, i, мабуть, не знав того навiть вiн сам, адже рухала ним лише спрага iстини i пiдозра – яку я завжди помiчав у ньому, – що iстина е чимось iншим, нiж те, що здавалося йому iстиною в ту мить. У тi роки припорученi йому мирськi повинностi вiдiрвали його, мабуть, вiд його улюблених студiй. Про посланництво, довiрене Вiльямовi, я нiчого не знав упродовж цiлоi нашоi подорожi, себто зi мною вiн про це не говорив. Якесь уявлення про iстоту його завдання змiг я дiстати, лиш прислухаючись подеколи до бесiд, якi вiн провадив з настоятелями монастирiв, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно не знав я нiчого, аж поки ми не прибули до мiсця нашого призначення.

Вирушили ми на пiвнiч, та шлях наш був звивистим, i зупинялись ми у рiзних монастирях. Сталося так, що ми звернули на захiд (хоч мали б звернути на схiд), сливе вздовж гiрського пасма, яке вiд Пiзи веде у бiк мiсць прощi святого Якова, пристаючи у мiсцевостях, якi точнiше назвати не можу через страхiтливi подii, що перегодом тут вiдбулися, але синьйори iхнi були вiрнi iмператоровi, а настоятелi нашого чину за единодушною згодою ставили чоло безецному Папi-еретиковi.

Наша повна пригод мандрiвка тривала два тижнi, i за той час я мав нагоду лiпше (але нiколи вповнi, як я дедалi бiльше переконуюсь) пiзнати свого нового вчителя.

На наступних сторiнках я не надто дбатиму про опис вигляду людей – хiба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться менi знаками нiмоi, але проречистоi мови – адже, як каже Боецiй, нiщо не е таким скороминущим, як зовнiшня форма, позаяк вона в’яне й мiняеться, як польовi квiти з настанням осенi; тож який сенс мае нинi говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки – блiдi, коли й вiн сам, i всi, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сiризною iхнi тiла (лиш дух, волею Всевишнього, промениться тим свiтлом, яке нiколи не згасне)? Але Вiльяма хочу описати, раз i назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив’язуватися до старшого i мудрiшого мужа не лише завдяки чарам його слова i гостротi розуму, але й через зовнiшню подобу його тiла, яка теж стае iм любою, як постать батька, чиi жести i порухи син закарбовуе у пам’ятi, чию посмiшку вiн ловить – i жодна тiнь хтивостi не споганюе сей, мабуть, единий непорочний рiзновид тiлесноi любовi.

У давнину мужi були гожi й високi, а тепер вони схожi на дiтей або карликiв, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду свiту, який старiеться. Молодь не хоче здобувати знань, вченiсть занепадае, цiлий свiт ходить догори ногами, слiпi провадять слiпих i штовхають iх у прiрву, птахи падають, ще не злетiвши, осел грае на лiрi, а воли танцюють, Марii вже не до вподоби споглядальне життя, а Мартi – дiяльне, Лiя безплiдна, а в Рахилиних очах – розкошолюбство, Катон же вчащае до лупанарiiв. Усе зiйшло з путi iстинноi. Дяка Всевишньому, що у часи тi од свого вчителя я перейняв спрагу знань i вiдчуття праведноi путi, яке не губиться навiть тодi, коли стежка вельми звивиста.

* * *

Зростом був брат Вiльям трохи вищий од iнших людей, а через сухорлявiсть здавався ще вищим. Очi вiн мав орлинi, а погляд – пронизливий; загострений i дещо гачкуватий нiс надавав йому сторожкого виразу, хоч довгобразе i ластате обличчя його – подiбнi обличчя я часто бачив в уродженцiв земель мiж Гiбернiею та Нортумбрiею – вряди-годи зраджувало непевнiсть i розгублення. З плином часу я зрозумiв, що гадана ця його невпевненiсть насправдi була всього лиш допитливiстю, але тодi я мало що знав про цю чесноту, яку мав радше за пристрасть пожадливого духу, вважаючи, що рацiональний дух не повинен ii плекати, а живитись лиш iстиною, яка (так я гадав) дана нам з самого початку.

Весен йому було, мабуть, з п’ятдесят, тож був вiн уже вельми похилого вiку, але тiло його рухалось напрочуд невтомно i так спритно, що навiть менi нерiдко важко було за ним поспiвати. Бували в нього напади надмiрноi дiяльностi, i тодi снага його здавалась невичерпною. Та iнодi дух його немов завмирав i ставав неповоротким, мов рак, тодi вiн впадав у зацiпенiння, i я бачив, як годинами лежить вiн колодою в келii на своему ложi, ледве спромагаючись вимовити кiлька односкладових слiв i не ворухнувши жодним м’язом на обличчi. У такi хвилини його вiдсутнi очi свiтили порожнечею, i я ладен був запiдозрити, начебто вiн перебувае у владi якоiсь рослинноi субстанцii, що викликае видiння, якби очевидна повстягливiсть його способу буття не велiла менi облишити цю думку. Не приховуватиму, одначе, що в дорозi вiн iнодi зупинявся на краю луки чи на узлiссi, збираючи якесь зiлля (гадаю, завжди те саме), а тодi iз замисленим виразом обличчя брався його жувати. Дещицю цього зiлля вiн брав з собою i споживав його у хвилини великоi напруги (скiльки таких хвилин ми спiзнали у тiм абатствi!). Якось я спитав, що се таке, i вiн з усмiшкою вiдповiв, що добрий християнин навiть вiд невiрних може iнодi дечого навчитися; а коли я попрохав i собi покуштувати, вiн вiдповiв, що зiлля, яке гоже для старого францисканця, не гоже для молодого бенедиктинця.

Мандруючи разом, ми не мали змоги провадити вельми розмiрене життя; в абатствi ми теж вночi чували, а вдень падали вiд утоми, тож не вiдвiдували як годиться всiх богослужiнь. Одначе рiдко коли в дорозi вiн не вкладався спати пiсля повечер’я, i звички його були вельми повздержливi. Інодi цiлий день блукав вiн по монастирському садку i розглядав рослини так, немов то хризопрази чи смарагди, а iнодi я бачив, як вiн никае по скарбничнiй криптi, позираючи на гойно прикрашену смарагдами та хризопразами шкатулу так, немов то кущ чортополоху. А бувало, цiлий день просиджував у великiй залi бiблiотеки, гортаючи рукописи, наче не маючи на думцi нiчого iншого, крiм власноi приемностi (а тим часом навколо нас моторошно множилися трупи замордованих ченцiв). Якось спiткав я його, коли вiн походжав садком без жодноi видимоi цiлi, мовби не треба буде йому здавати перед Богом справу про своi дiла. У чинi нашiм мене навчали зовсiм по-iншому порядкувати своiм часом, що я йому й сказав. А вiн вiдповiв, що лiпоту вселенноi явлено нам не лише як еднiсть у розмаiтостi, але й як розмаiтiсть у едностi. Менi тодi здалося, що вiдповiдь ся зумовлена його схильнiстю до грубоi емпiрii, та потiм я зрозумiв, що люди з його краiв нерiдко описують речi так, немов осiянна сила розуму не мае над ними нiякоi моцi.

У днi, якi ми провели в тiй обителi, руки його завжди були забрудненi пилюкою з книг, слiдами позолоти з iще свiжих мiнiатюр, плямами вiд жовтявих субстанцiй, яких вiн торкався у Севериновiй лiчницi. Здавалось, вiн навiть думати не може, не дотикаючись до чогось руками, а я вважав, що се личить хiба що якомусь механiковi (мене ж учили, що механiк е moechus[18 - Розпусник (лат.).], який зраджуе розумове життя, замiсть того, щоб поеднатися з ним непорочним шлюбом). Але помiчав я, що навiть коли вiн брав у руки поiденi часом, ламкi, наче опрiсноки, сторiнки, доторк його був напрочуд делiкатним, i так само делiкатно торкався вiн своiх причандалiв. Мушу сказати, що химерний сей чоловiк носив у своему дорожньому мiшку струменти, яких досi менi не доводилось бачити, називаючи iх своiми чудесними механiзмами. Механiзми сi, казав вiн, витворило майстерство, яке наслiдуе природу, вiдтворюючи не ii форми, а саму ii дiю. І став пояснювати менi дивовижну дiю годинника, астролябii та магнiту. Наприпочатку я, правда, потерпав, що то якесь вiдьомство, й у тi яснi ночi, коли вiн, тримаючи в руцi якийсь дивний трикутник, лаштувався спостерiгати за зiрками, я вдавав, що сплю. Францисканцi, з якими менi доводилось зустрiчатися в Італii та у себе вдома, були людьми простими, часто-густо неписьменними, i ця його вченiсть мене страшенно чудувала. Але вiн, усмiхаючись, сказав менi, що на його островах францисканцi зовсiм iншi: «Роджер Бекон, якого я шаную як учителя, повчав нас, що колись промисел Божий явиться нам i через науку про механiзми, вона-бо е магiею природною i священною. Колись закономiрно з’являться такi знаряддя мореплавства, завдяки яким кораблi попливуть unico homine regente[19 - Керованi лиш однiею людиною (лат.).], i далеко швидше, нiж судна, що iх несе сила вiтру чи весел; з’являться й екiпажi, якi рухатимуться вельми швидко без помочi тварин, i летючi апарати, керованi людиною, яка змушуватиме iхнi крила битися в повiтрi, на манiр летючих птиць. І крихiтнi пристроi, якi пiднiматимуть велетенську вагу, i повози, якi мандруватимуть дном моря».

Коли ж я спитав його, де ж сi механiзми, вiн вiдповiв, що iх вже виготовляли у давнину, а деякi навiть у наш час: «Крiм, хiба що, пристрою для лiтання, якого я не бачив, зате знаю мудреця, який його вже обмислив. Будуть ще й мости, що перетинатимуть рiчку без стоякiв чи iнших пiдпор, та iнша нечувана машинерiя. Але ти не повинен дивуватися, що iх ще нема, це ж не значить, що iх i не буде. І кажу тобi, Бог хоче, щоб вони були, i вони вже, безперечно, сущi у його помислах, хоч мiй приятель Оккам i заперечуе, що iдеi можуть iснувати таким чином, i не тому, що ми можемо судити про божественну природу, а тому, що ми не можемо нiчим ii обмежувати». І то було не едине суперечливе твердження, яке я чув вiд нього; але навiть тепер, коли я далеко старший i мудрiший, нiж був тодi, менi далi невтямки, як мiг вiн так вiрити своему приятелевi Оккаму i водночас признавати рацiю словам Бекона. Одначе то й справдi були складнi часи, коли мудрому чоловiковi доводилося мислити речi, суперечливi мiж собою.

Ну ось, розповiв я про брата Вiльяма речi, мабуть, несусвiтнi, зiбравши докупи всi тi несув’язнi враження, якi виникли були у мене тодi. Ким вiн був i що робив, ти, мiй добрий читальнику, зможеш, напевне, краще виснувати з учинкiв його у тi днi, що iх ми провели в обителi. І не обiцяю намалювати тобi завершену картину, а радше прагну навести перелiк фактiв дивогiдних i страшливих.

І поки день по дню пiзнавав я свого учителя, збавляючи довгi години подорожi у довгих бесiдах з ним, про якi поведу ще тут мову при потребi, ми незчулися, як на уступах гори перед нами зависочiла обитель. Тож нехай i оповiдь моя наблизиться тепер до неi, як ми тодi, i хай не схибить мое перо, коли я розповiдатиму про те, що там дiялося.

День перший

Першого дня час перший,

де подорожнi прибувають пiд обитель, а Вiльям дае доказ неабиякоi проникливостi

Був чудовий пiзньолистопадовий ранок. Уночi трохи падав снiг, але землю вкривав лиш свiжий снiговий серпанок, не товщий вiд трьох пальцiв. Ще затемна, одразу пiсля хвалитен, ми вислухали месу в якомусь долiшньому сiльцi. Вiдтак зi сходом сонця ми пустилися в путь ДО гiр.

Ми пiднiмалися стрiмкою стежиною, яка змiiлася навколо гори, i тут я побачив абатство. Здивували мене не мури, якi оточували його з усiх бокiв, бо подiбнi я не раз бачив у цiлому християнському свiтi, а радше махиня споруди, що ii, як я потiм довiдався, називали Вежею. Була то восьмикутна будiвля, яка з вiддалi здавалася чотирикутником (досконала фiгура, яка виражае мiць i неприступнiсть Божого Граду); пiвденнi сторони ii пiдносилися над дворищем обителi, а пiвнiчнi немов виростали iз самих складок гори, спираючися на неi i нависаючи над безоднею. Знизу подекуди здавалось, що це скеля сягае самого неба i поступово, не змiнюючи нi барви, нi фактури, переходить у донжон (дiло рук гiгантiв, вiд яких не мають таемниць нi земля, нi небеса). Три ряди вiкон надавали надбудовi троiчного ритму, i те, що матерiально було квадратним на землi, ставало духовно трикутним у небi. Пiдiйшовши ближче, я зрозумiв, що з кожного кута цiеi чотирикутноi форми виростае по семиграннiй баштi, п’ять граней якоi виступають назовнi – отже, чотири з восьми граней головного восьмигранника породжували чотири меншi семигранники, якi зовнi виглядали п’ятигранниками. Хто б не постерiг дивогiдноi злагоди всiх святих сих чисел, кожне з яких мiстить витончений духовний смисл! Вiсiм – число досконалостi кожного чотиригранника, чотири – число Євангелiй, п’ять – число просторiв свiту, сiм – число дарiв Святого Духа. За масивнiстю i формою Вежа схожа була на замок Урсiно або даль Монте, якi менi довелося побачити опiсля, але через свое неприступне розташування виглядала куди моторошнiше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволi до неi наближався. На щастя, ранок видався напрочуд ясний, тому споруда ся не постала передi мною такою, якою вона постае у днi буремнi.