скачать книгу бесплатно
Пригоди Шерлока Голмса
Артур Конан Ігнатiус Дойл
Зарубiжнi авторськi зiбрання
У цiй книжцi Шерлок Голмс знову розслiдуе лондонськi злочини. Оповiдання «Скандал у Богемii», «П’ять апельсинових зерняток», «Блакитний карбункул», «Пригода зi строкатою стрiчкою» – пiзнiше, уже в 1920-х роках, незадовго до своеi смертi, сам Дойл назве одними з кращих своiх творiв. А у таких персонажах, як вiдчайдушна гувернантка мiс Гантер («Пригода з мiдяними буками»), гiдравлiк Вiктор Геттерлi («Випадок iз пальцем iнженера») чи лудильник Джон Горнер («Блакитний карбункул»), простi лондонцi – та й загалом англiйцi – легко впiзнавали самих себе.
Артур Конан Дойл
Пригоди Шерлока Голмса
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi
Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Скандал у Богемii
I
Для Шерлока Голмса вона завжди залишалася «Тiею жiнкою». Я нiколи не чув, щоб вiн називав ii якимось iншим iм’ям. В очах детектива вона затьмарювала всiх представниць своеi статi. Не те, щоб вiн мав до Ірен Адлер якесь почуття, подiбне на кохання. Усi почуття, особливо любов, були ненависнi холодному, виваженому й на диво врiвноваженому розуму детектива. Менi здаеться, що вiн був найдосконалiшою машиною для аналiзу та стеження, яку будь-коли бачив свiт. Але в ролi закоханого Голмс виявився б не на своему мiсцi. Вiн завжди згадував про нiжнi почуття не iнакше, як iз презирливою посмiшкою, глузуючи. Нiжнi почуття були в його очах чудовим об’ектом для спостереження, iдеальним засобом проникнення в людськi справи й мiркування. Але для досконалого мислителя допустити таке вторгнення почуття до свого витонченого й чудово налагодженого внутрiшнього свiту означало б внести туди сум’яття, яке звело б нанiвець усi досягнення його думки. Пiщинка, що втрапила в чутливий iнструмент, або трiщина в однiй iз його могутнiх лiнз – ось чим було б кохання для такого чоловiка, як Голмс. І все ж для нього iснувала одна жiнка, i це була покiйна Ірен Адлер, особа вельми сумнiвноi репутацii.
Останнiм часом я не часто бачився з Голмсом – мiй шлюб вiддалив нас. Мого особистого безхмарного щастя та суто родинних зацiкавлень, якi виникають у чоловiка, коли вiн уперше стае господарем власного домашнього вогнища, було досить, аби поглинути всю мою увагу. Тим часом Голмс, котрий ненавидiв своею богемною душею будь-який прояв свiтського життя, залишався жити в нашiй квартирi на Бейкер-стрит, оточений стосами своiх старих книжок, чергуючи тижнi захоплення кокаiном iз нападами марнославства, дрiмотний стан наркомана – iз дикою енергiею, властивою його натурi.
Як i ранiше, вiн був глибоко захоплений розслiдуванням злочинiв. Детектив присвячував своi непересiчнi здiбностi та надзвичайний дар спостережливостi пошукам ключiв до з’ясування тих таемниць, якi офiцiйна полiцiя визнала незбагненними. Час вiд часу до мене долинали якiсь чутки про його справи: про те, що його викликали до Одеси у зв’язку з убивством Трепова, про те, що йому вдалося пролити свiтло на загадкову трагедiю братiв Аткiнсонiв у Трiнкомалi, i, нарештi, про доручення голландського королiвського дому, яке детектив виконав винятково тонко та вдало.
Однак крiм такоi iнформацii про його дiяльнiсть, яку я так само, як i всi читачi, черпав iз газет, я мало знав про життя мого колишнього близького приятеля.
Якось уночi, це було 20 березня 1888 року, я повертався вiд пацiента (оскiльки тепер знову зайнявся приватною практикою), i мiй шлях привiв мене на Бейкер-стрит. Коли я проходив повз добре знайомi дверi, якi в моiй свiдомостi назавжди закарбувалися в спогадах про час мого сватання й з похмурими подiями «Етюду в багряних тонах», мене охопило гостре бажання знову побачити Голмса та дiзнатися, над якими проблемами зараз працюе його блискучий розум. Вiкна в оселi свiтилися, i, поглянувши вгору, я побачив його високу, худорляву постать, яка двiчi темним силуетом промайнула на опущенiй фiранцi. Вiн стрiмко й нетерпляче мiряв кроками кiмнату, низько опустивши голову та заклавши за спину руки. Менi, котрий знав усi його настроi та звички, таке метання з кутка в куток i весь його зовнiшнiй вигляд пояснювали багато. Детектив знову взявся до працi. Вiн скинув iз себе навiянi наркотиками примарнi мрii та розплутував нитки якоiсь новоi загадки. Я подзвонив, i мене завели в кiмнату, яка колись була частково й моею.
Господар зустрiв мене без проявiв захоплення. Такi емоцii вiн виказував дуже рiдко, але, менi здаеться, був радий, що я прийшов. Майже без слiв, детектив привiтним жестом запросив мене сiсти, пiдсунув до мене коробку сигар i вказав на погрiбець, де зберiгалося вино. Потiм зупинився перед камiном та оглянув мене своiм особливим i проникливим поглядом.
– Родинне життя вам на користь, – зауважив вiн. – Гадаю, Ватсоне, що з того часу, як я вас зустрiв, ви погладшали на сiм iз половиною фунтiв.
– На сiм.
– Справдi? Нi, нi, дещо бiльше. Трiшки бiльше, запевняю вас. І знову практикуете, як бачу. Ви менi не казали, що маете намiр впрягтись у роботу.
– А ви звiдки знаете?
– Бачу це, роблю висновки. Наприклад, звiдки я знаю, що ви нещодавно промокли до нитки й що ваша покоiвка надзвичайно байдужа й недбала?
– Любий Голмсе, – сказав я, – це вже занадто. Вас обов’язково спалили б на вогнищi, якби ви жили кiлька столiть тому. У четвер менi справдi довелося побувати за мiстом, i я повернувся додому геть брудний, але ж я переодягнув костюм, тож вiд дощу не залишилося й слiду. Що стосуеться Мерi-Джейн, то вона й справдi нестерпна, i дружина вже попередила, що хоче ii звiльнити. І все ж я не розумiю, як ви про це здогадалися.
Голмс тихо засмiявся та потер своi довгi нервовi руки.
– Простiше не бувае! – сказав вiн. – Моi очi повiдомляють менi, що з внутрiшнього боку вашого лiвого черевика, якраз там, куди падае свiтло, на шкiрi видно шiсть майже паралельних подряпин. Вочевидь, подряпини зробив хтось, хто дуже недбало обтирав край пiдошви, щоб видалити засохлий бруд. Звiдси я, як бачите, роблю подвiйний висновок, що ви виходили в негоду й що у вас дуже поганий взiрець лондонськоi служницi. А що стосуеться вашоi практики, – якщо в мою кiмнату входить джентльмен, вiд котрого тхне йодоформом, якщо в нього на вказiвному пальцi правоi руки чорна пляма вiд азотноi кислоти, а на цилiндрi – гулька, яка вказуе, куди вiн сховав свiй стетоскоп, я маю бути повним кретином, аби не впiзнати в ньому активного дiяча лiкарського свiту.
Я не мiг втриматися вiд смiху, слухаючи, з якою легкiстю вiн пояснив менi шлях своiх висновкiв.
– Коли ви пояснюете своi мiркування, – зауважив я, – все здаеться смiховинно простим, я i сам без проблем мiг би це збагнути. Але в кожному новому випадку я абсолютно приголомшений, поки ви не поясните менi хiд ваших думок. Тим часом гадаю, що зiр маю не гiрший за ваш.
– Згоден, – вiдповiв Голмс, закурюючи цигарку та розвалюючись у крiслi. – Ви дивитесь, але не спостерiгаете, а це – велика рiзниця. Наприклад, ви часто бачили сходи, що ведуть iз передпокою в цю кiмнату?
– Ще б пак.
– Наскiльки часто?
– Ну, кiлькасот разiв!
– Дуже добре. А скiльки там сходинок?
– Скiльки? Не звертав уваги.
– Отож-бо й воно, не звертали уваги. Однак бачили ж! У цьому вся суть. Ну, а я знаю, що сходинок – сiмнадцять, бо я i бачив, i спостерiгав. До речi, ви ж цiкавитеся тими незначними проблемами, у вирiшеннi яких полягае мое ремесло, i навiть спромоглися описати два-три з моiх маленьких дослiдiв. Тому вас може, либонь, зацiкавити ось цей лист.
Вiн перекинув менi аркуш товстого рожевого поштового паперу, що лежав на столi.
– Надiйшло з останньою поштою, – повiдомив детектив. – Прочитайте-но вголос.
Лист був без дати, без пiдпису й без адреси.
«Сьогоднi ввечерi, за чверть восьма, – йшлося в записцi, – до Вас прийде джентльмен, котрий сподiваеться отримати у Вас консультацiю в дуже вагомiй справi. Послуги, наданi Вами нещодавно однiй iз королiвських родин Європи, показали, що Вам можна довiряти справи надзвичайноi ваги. Такi вiдгуки про Вас ми звiдусiль одержали. Будьте вдома в цей час i не подумайте нiчого поганого, якщо Ваш вiдвiдувач буде в масцi».
– Це справдi таемничо, – зауважив я. – Як гадаете, що все це означае?
– У мене ж немае жодних даних. А висувати теорii, не маючи даних, небезпечно. Непомiтно для себе людина починае пiдтасовувати факти, щоб пiдiгнати iх до своеi теорii, замiсть того, щоб доводити ii фактами. Але сама записка! Якi можете зробити висновки з неi?
Я ретельно оглянув лист i папiр, на якому його написали.
– Автор цього листа, мабуть, заможна людина, – зауважив я, намагаючись наслiдувати прийоми свого приятеля. – Такий папiр коштуе не менш нiж пiвкрони за пачку. Дуже вже вiн мiцний i щiльний.
– Найкраще означення – нетиповий, – зауважив Голмс. – І це не англiйський папiр. Погляньте на свiтло.
Я так i зробив, i побачив на паперi водянi знаки: велике Е i маленьке g, вiдтак Р i велике G з маленьким t.
– Який висновок можете з цього зробити? – поцiкавився Шерлок.
– Це без сумнiву iм’я фабриканта або, швидше, його монограма.
– На жаль, ви помилилися! Велике G iз маленьким t – це скорочення Gesellschaft, що нiмецькою означае «компанiя». Це звичне скорочення, як наше С°. Р зазвичай означае Papier, папiр. Розшифруемо тепер Е. Зазирнiмо в iноземний географiчний довiдник…
Вiн хапнув iз полицi важкий фолiант у коричневiй палiтурцi.
– Eglow, Eglonitz… Ось знайшли: Egeria. Це мiсцина, де розмовляють нiмецькою, у Богемii, неподалiк вiд Карлсбада. Мiсце смертi Валленштайна[1 - Валленштайн – нiмецький полководець XVII ст.], славетне численними скляними заводами та паперовими фабриками… Ха-ха, друже, який iз цього зробите висновок?
Очi детектива блиснули трiумфом, i вiн випустив зi своеi люльки велику синю хмару.
– Папiр виготовили в Богемii, – сказав я.
– Еге ж. А чоловiк, який написав записку, – нiмець. Помiчаете дивно збудованi фрази: «Такi вiдгуки про вас ми звiдусiль одержали»? Француз або росiянин не мiг би так написати. Тiльки нiмцi так безцеремонно поводяться зi своiми дiесловами. Отже, залишаеться лише дiзнатися, чого треба цьому нiмцевi, котрий пише на богемському паперi й вважае за краще носити маску, аби не показувати свого обличчя… А ось i вiн сам, якщо не помиляюся. Вiн розвiе всi нашi сумнiви.
Ми почули рiзкий тупiт кiнських копит i вереск колiс, що ковзнули вздовж найближчого узбiччя. Незабаром хтось iз силою смикнув за дзвiнок.
Голмс присвиснув.
– Судячи зi звуку, парний екiпаж… Атож, – продовжував вiн, визирнувши у вiкно, – витончена маленька карета та пара рисакiв… по сто п’ятдесят гiней кожен. Так чи iнакше, але це справа пахне грiшми, Ватсоне.
– Гадаю, що менi краще пiти, Голмсе?
– Нi, нi, залишайтесь! Що я буду робити без мого бiографа? Справа обiцяе бути цiкавою. Буде шкода, якщо ви пропустите ii.
– Але ваш клiент…
– Нiчого особливого. Менi може знадобитися ваша допомога, i йому також… Ну, ось вiн i йде. Сiдайте в це крiсло, докторе, i будьте дуже уважнi.
Повiльнi, важкi кроки, якi ми чули на сходах i в коридорi, затихли перед самими нашими дверима. Потiм пролунав гучний i вольовий стукiт.
– Заходьте! – запросив Голмс.
Увiйшов чоловiк на зрiст не менше шести футiв i шести дюймiв[2 - Шiсть футiв i шiсть дюймiв – приблизно 1,9 м.] i тiлом, мов у Геркулеса. Вiн був одягнений розкiшно, але цю розкiш визнали б в Англii вульгарною. Рукави та вилоги його двобортного плаща були облямованi важкими смужками каракулю. Темно-синiй плащ, накинутий на плечi, був пiдбитий вогняно-червоним шовком i застебнутий на шиi пряжкою, оздобленою яскравим берилом. Чоботи, якi сягали половини литок i були обшитi вгорi дорогим коричневим хутром, доповнювали те враження варварськоi пишностi, яке спричиняв весь його вигляд. У руцi гiсть тримав крислатого капелюха, а верхню частину його обличчя затуляла чорна маска, що опускалася нижче вилиць. Цю маску, схожу на забрало, вiн, вочевидь, тiльки-но вдягнув, бо коли вiн увiйшов, рука прибульця ще була пiднята. Судячи з нижньоi частини обличчя, це був чоловiк незламноi волi: товста випнута губа та довге пряме пiдборiддя свiдчили про рiшучiсть, що переходить у впертiсть.
– Ви отримали мою записку? – спитав вiн низьким, грубим голосом iз помiтним нiмецьким акцентом. – Я iнформував вас, що прийду.
Гiсть поглядав то на одного з нас, то на другого, мабуть, не знаючи, до кого звернутися.
– Сiдайте, будь ласка, – запропонував Голмс. – Це мiй приятель i колега, доктор Ватсон. Вiн такий добрий, що iнодi допомагае менi в моiй роботi. З ким маю честь розмовляти?
– Можете називати мене графом фон Краммом, богемським шляхтичем. Розумiю, що цей джентльмен, ваш товариш, – людина, гiдна довiри, i я можу присвятити його в надзвичайно важливу справу? Якщо це не так, я волiв би розмовляти з вами наодинцi.
Я пiднявся, щоб пiти, але Голмс схопив мене за руку та штовхнув назад у крiсло:
– Спiлкуетесь або з нами обома, або нi з ким. У присутностi цього джентльмена можете сказати все, що повiдомили б менi вiч-на-вiч.
Граф стенув широкими плечима.
– У такому разi маю передусiм узяти з вас обох слово, що справа, про яку я зараз розповiм, залишиться в таемницi впродовж двох рокiв. Через два роки це вже не матиме значення. Зараз можу, не перебiльшуючи, сказати: уся ця iсторiя настiльки серйозна, що може вiдбитися на долi Європи.
– Слово честi, – видихнув Голмс.
– І мое.
– Даруйте менi цю маску, – продовжував дивний вiдвiдувач. – Коронована особа, за дорученням котроi я дiю, забажала, щоб посланець залишився для вас невiдомим, i повинен зiзнатися, що титул, яким себе назвав, не дуже точний.
– Це я помiтив, – сухо зронив Голмс.
– Обставини дуже делiкатнi, i необхiдно вжити всiх заходiв, щоб через них не виник величезний скандал, який мiг би дуже скомпрометувати одну з правлячих династiй Європи. Простiше кажучи, справа пов’язана з домом Ормштейнiв, королiв Богемii.
– Я так i думав, – пробурмотiв Голмс, зручнiше розташовуючись у крiслi та заплющуючи очi.
Прибулець iз явним здивуванням поглянув на байдужого чоловiка, котрий ледаче розлiгся, i котрого йому, без сумнiву, описали як найпроникливiшого та найенергiйнiшого з усiх европейських детективiв. Голмс повiльно розплющив повiки й нетерпляче зиркнув на свого поважного клiента.
– Якщо ваша величнiсть буде ласкава посвятити нас у свою справу, – зауважив вiн, – менi легше буде вам щось порадити.
Вiдвiдувач схопився з крiсла й дуже збуджено заметушився кiмнатою. Потiм жестом вiдчаю зiрвав iз обличчя маску та жбурнув ii на пiдлогу.
– Маете рацiю, – вигукнув вiн, – я король! Навiщо менi намагатися приховати це?
– Справдi, навiщо? Ваша величнiсть ще не почала говорити, як я вже знав, що передi мною Вiльгельм Готтсрейх Сигiзмунд фон Ормштейн, великий князь Кассель-Фельштейнський i спадковий король Богемii.
– Але ви розумiете, – сказав наш дивний гiсть, котрий знову сiв i потер рукою свое високе бiле чоло, – ви розумiете, що я не звик особисто займатися такими справами! Однак питання настiльки делiкатне, що я не мiг довiрити його комусь iз полiцiйних агентiв, не ризикуючи опинитися в його владi. Я приiхав iз Праги iнкогнiто зумисне для того, щоб звернутися до вас за порадою.
– Ну, то звертайтеся, – пiдбадьорив Голмс i знову склепив повiки.
– Якщо коротко, то факти такi: п’ять рокiв тому, пiд час тривалого перебування у Варшавi, я познайомився зi скандально вiдомою авантюристкою Ірен Адлер. Це iм’я вам, мабуть, знайоме?
– Будьте люб’язнi, докторе, погляньте в моiй картотецi, – буркнув Голмс, не розплющуючи очей.
Багато рокiв тому вiн запровадив систему реестрацii рiзних фактiв, що стосувалися людей i речей, тому важко було назвати особу або предмет, про яких вiн не мiг би вiдразу отримати iнформацiю. У цьому випадку я знайшов бiографiю Ірен Адлер мiж бiографiями еврейського рабина й одного начальника штабу, котрий написав дослiдження про глибоководних риб.
– Покажiть-но, – попросив Голмс. – Гм! Народилася в Нью-Джерсi 1858 року. Контральто, гм… Ла Скала, так-так!.. Примадонна iмператорськоi опери у Варшавi, ого! Покинула оперну сцену, ха! Живе в Лондонi… правильно! Ваша величнiсть, наскiльки я зрозумiв, потрапила в тенета цiеi молодоi особи, писала iй компрометуючi листи й тепер хотiла б повернути iх назад.
– Саме так. Але звiдки ви дiзналися?
– Ви таемно одружилися з нею?
– Нi.
– Жодних документiв чи свiдоцтв?
– Немае.
– У такому разi, я вас не розумiю, ваша величносте. Якщо ця молода жiнка захоче використати листи для шантажу або з iншою метою, як вона доведе iхню автентичнiсть?
– Мiй почерк.
– Дурницi! Пiдробка.
– Мiй особистий поштовий папiр.
– Вкрали.
– Моя особиста печатка.
