скачать книгу бесплатно
«Де ж його можна знайти?»
«У його постiйному офiсi. Вiн залишив свою адресу: Кiнг-Едвард-стрит, 17, бiля собору святого Павла».
Я подався за цiею адресою, мiстере Голмс, але там виявилася протезна майстерня; у нiй нiхто нiколи не чув нi про мiстера Вiльяма Моррiса, нi про мiстера Дункана Росса.
– Що ж ви зробили пiсля цього? – спитав Голмс.
– Повернувся додому на Кобург-сквер i порадився зi своiм помiчником. Вiн нiчим не мiг менi допомогти. Радив зачекати й сказав, що, ймовiрно, менi повiдомлять щось поштою. Але мене це не влаштовуе, мiстере Голмс. Не хочу поступатися таким чудовим мiсцем без бою, й оскiльки чув, що ви даете поради бiдним людям, котрi потрапили в халепу, вирушив безпосередньо до вас.
– І добре зробили, – похвалив Голмс. – Ваш випадок – чудова нагода, i я щасливий, що маю можливiсть зайнятися ним. Вислухавши вас, роблю висновок, що ця справа набагато серйознiша, нiж може здатися на перший погляд.
– Куди вже серйознiша! – бiдкався мiстер Джабез Вiлсон. – Я позбувся чотирьох фунтiв на тиждень.
– Якщо ж говорити особисто про вас, – продовжив Голмс, – то навряд чи ви можете скаржитися на цю неординарну спiлку. Навпаки, ви, наскiльки я зрозумiв, стали багатшими фунтiв на тридцять завдяки iй, не кажучи вже про те, що набули глибоких знань про предмети, якi починаються на лiтеру А. Тож, по сутi, ви нiчого не втратили.
– Не сперечаюся, все це так, сер. Але менi хотiлося б знайти iх, дiзнатися, хто вони такi та навiщо так надi мною покепкували, якщо тiльки це був жарт. Забава обiйшлася iм досить дорого: вони заплатили за неi тридцять два фунти.
– Ми спробуемо все з’ясувати. Але спочатку дозвольте менi задати вам кiлька запитань, мiстере Вiлсон. У вас давно працюе помiчник… Той, хто показав вам оголошення?
– На той час десь близько мiсяця.
– Де ви його знайшли?
– Вiдгукнувся на мое оголошення у газетi.
– Лише вiн вiдгукнувся на ваше оголошення?
– Нi, вiдгукнулося загалом десь десятеро.
– Чому ж вибрали саме його?
– Бо вiн меткий i дешевий.
– Вас спокусила можливiсть платити йому пiвзарплати?
– Атож.
– Який вiн на вигляд, той Вiнсент Сполдiнг?
– Маленький, кремезний, дуже жвавий. Жодноi волосини на обличчi, хоча йому вже пiд тридцять. На чолi мае бiлу плямочку вiд опiкiв кислотою.
Голмс випростався й розхвилювався.
– Я так i думав! – сказав вiн. – А ви не помiчали дiрочок для кульчикiв у його вухах?
– Помiтив, сер. Вiн пояснив менi, що вуха йому проколола якась циганка, коли був маленький.
– Гм! – мовив Голмс i вiдкинувся на спинку крiсла в глибокiй задумi. – Вiн досi у вас?
– О, так, сер, я тiльки-но його бачив.
– Вiн добре виконував роботу, коли вас не було вдома?
– Не можу поскаржитися, сер. Утiм, уранцi в моiй касi майже нема чого робити.
– Цього досить, мiстере Вiлсон. За день-два матиму честь повiдомити вам, що думаю про цю подiю. Сьогоднi субота… Сподiваюся, у понедiлок всi ми вже щось знатимемо.
– Ну, Ватсоне, – спитав Голмс, коли наш вiдвiдувач пiшов, – що про все це думаете?
– Нiчого не думаю, – вiдповiв я вiдверто. – Справа ця видаеться менi якоюсь таемничою.
– Загальне правило таке, – сказав Голмс, – чим дивнiший випадок, тим менше в ньому виявляеться таемничого. Якраз тривiальнi, безбарвнi злочини розгадати найважче, подiбно до того, як найважче розшукати в натовпi людину з пересiчними рисами обличчя. Але з цим випадком треба розiбратися якнайшвидше.
– Що маете намiр робити? – уточнив я.
– Курити, – вiдповiв детектив. – Це завдання якраз на три люльки, i попрошу вас хвилин iз десять не звертатися до мене.
Вiн скоцюрбився в крiслi, пiдняв худi колiна до яструбиного носа й довго сидiв у такiй позi, заплющивши очi, та вистромив уперед чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якоiсь дивноi птицi. Я дiйшов висновку, що вiн заснув, i сам уже почав дрiмати, аж раптом вiн схопився з виглядом людини, котра прийняла доленосне рiшення, i поклав свою люльку на камiн.
– Сарасейт грае сьогоднi в Сент-Джеймс-холi, – повiдомив вiн. – Що думаете про це, Ватсоне? Можуть вашi пацiенти обiйтися без вас упродовж кiлькох годин?
– Сьогоднi справ не маю. Моя практика забирае в мене не надто багато часу.
– У такому разi, натягайте капелюха й гайда. Передусiм менi треба дiстатися Сiтi. Десь по дорозi поiмо.
Ми доiхали в метро до Олдерсгейта, звiдти пiшли пiшки до Кобург-сквер, де вiдбулися всi тi подii, про якi нам розповiдали вранцi. Кобург-сквер – маленька сонна площа iз жалюгiдними претензiями на аристократичний стиль. Чотири ряди бруднуватих двоповерхових цегляних будинкiв свiтять вiкнами на крихiтний садочок, зарослий бур’яном, серед якого кiлька бляклих лаврових кущiв ведуть важку боротьбу з насиченим кiптявою повiтрям. Три позолочених кулi та брунатна вивiска, що висiла на розi з написом «Джабез Вiлсон», виведена бiлими лiтерами, вказували, що тут розташувалося пiдприемство нашого рудого клiента.
Шерлок Голмс зупинився перед дверима, спрямував на них очi, що яскраво поблискували з-пiд примружених повiк. Потiм повiльно пiшов вулицею, згодом повернувся до рогу, уважно вдивляючись у будинки. Перед позичковою касою вiн разiв зо три сильно луснув цiпком по брукiвцi, потiм пiдiйшов до дверей i постукав. Дверi негайно ж вiдчинив кмiтливий, чисто поголений юнак, котрий запросив нас увiйти.
– Дякую, – сказав Голмс. – Я хотiв лише спитати, як пройти звiдси на Стренд.
– Третiй поворот праворуч, четвертий лiворуч, – миттю вiдповiв помiчник мiстера Вiлсона й зачинив дверi.
– Але ж i спритник! – зауважив Голмс, коли ми знову рушили вулицею. – Вважаю, що за спритнiстю вiн займае четверте мiсце в Лондонi, а за хоробрiстю, мабуть, навiть трете. Я про нього дещо знаю.
– Можливо, – доклався я, – помiчник мiстера Вiлсона вiдiграе важливу роль у цiй Спiлцi рудих. Упевнений, ви питали дорогу лише для того, щоб поглянути на нього.
– Не на нього.
– А на що ж тодi?
– На його колiна.
– І що побачили?
– Те, що й очiкував.
– А навiщо ж гримали по брукiвцi?
– Любий докторе, зараз час для спостережень, а не для балачок. Ми – розвiдники у ворожому таборi. Нам вдалося дещо дiзнатися про Кобург-сквер. Тепер обстежуемо вулицi, якi прилягають до неi з iншого боку.
Рiзниця мiж Кобург-сквер i тим, що ми побачили, коли завернули за рiг, була настiльки ж великою, як рiзниця мiж картиною та ii зворотним боком. За рогом проходила одна з головних артерiй мiста, що з’еднуе Сiтi з пiвнiччю та заходом. Ця велика вулиця була сповнена екiпажами, що рухалися двома потоками праворуч i лiворуч, а на тротуарах чорнiли роi пiшоходiв. Дивлячись на ряди прекрасних крамниць i розкiшних офiсiв, важко було собi уявити, що позаду цих самих будинкiв розташована така убога, безлюдна площа.
– Дозвольте менi роздивитися, – попросив Голмс, зупинившись на розi й уважно розглядаючи кожен будинок, один за одним. – Хочу запам’ятати розташування будiвель. Вивчення Лондона – моя пристрасть… Спочатку знаходиться тютюновий магазин Мортiмера, пiсля нього – газетна крамничка, далi – Кобурзьке вiддiлення «Мiського та примiського банку», далi – вегетарiанський ресторан, ще далi – депо фiакрiв Мак-Ферлейна. А там уже наступний квартал… Ну, докторе, свое ми зробили! Тепер можемо трохи розважитися: канапка, горнятко кави – i в краiну скрипок, де все солодке, млосне та гармонiйне, де немае рудих клiентiв, котрi докучають нам головоломками.
Мiй приятель пристрасно захоплювався музикою. Вiн був не лише дуже здiбним виконавцем, але й неабияким композитором. Весь вечiр просидiв у крiслi, цiлком щасливий, легко ворушачи довгими тонкими пальцями в такт музицi: його м’яко усмiхнене обличчя, його вологi, затуманенi очi нiчим не нагадували Голмса-детектива, безжалiсного хитрого Голмса, переслiдувача бандитiв. Його дивовижний характер складався з двох стрижнiв. Менi часто спадало на гадку, що його приголомшлива своею точнiстю проникливiсть народилася в боротьбi з поетичною задумою, яка становила основну рису цього чоловiка. Вiн постiйно переходив вiд цiлковитоi розслабленостi до надзвичайноi енергiйностi. Я вже добре знав, iз яким бездумним спокоем вiн вiддавався своiм iмпровiзацiям i нотам вечорами. Але коли мисливська пристрасть раптово охоплювала детектива, властива йому блискуча сила мислення наростала до ступеня iнтуiцii, i люди, незнайомi з його методою, починали вважати, що перед ними не людина, а якась надприродна iстота. Спостерiгаючи за ним у Сент-Джеймс-холi й помiтивши, з якою повнотою його душа вiддаеться музицi, я вiдчував, що тим, за ким вiн полюе, буде непереливки.
– Ви, докторе, збираетеся, звiсно, йти додому, – сказав вiн, коли концерт скiнчився.
– Додому, куди ж iще?
– А менi ще треба залагодити одну справу, яка забере в мене три-чотири години. Ця подiя на Кобург-сквер – дуже серйозна рiч.
– Серйозна?
– Там готуеться великий злочин. У мене е всi пiдстави вважати, що ми ще встигнемо йому запобiгти. Але все ускладнюеться через те, що сьогоднi субота. Увечерi менi може знадобитися ваша допомога.
– О котрiй годинi?
– Десь о десятiй, не ранiше.
– Рiвно о десятiй буду на Бейкер-стрит.
– Красно дякую. Майте на увазi, докторе, що справа буде небезпечна. Вiзьмiть iз собою свiй армiйський револьвер.
Вiн помахав менi рукою, круто обернувся й миттю зник у натовпi.
Я не вважаю себе дурнiшим за iнших, але завжди, коли маю справу з Шерлоком Голмсом, мене гнiтить важке усвiдомлення власноi тупостi. Адже я чув i бачив те саме, що й вiн, однак, судячи з його слiв, вiн знае та розумiе не лише те, що трапилося, але й те, що буде далi, менi ж уся ця справа, як i ранiше, видаеться незрозумiлим безглуздям.
Дорогою додому я знову пригадав усю надзвичайну розповiдь рудого переписувача «Британськоi енциклопедii», нашi вiдвiдини Кобург-сквер, i тi зловiснi слова, якi Голмс сказав менi на прощання. Що означае ця нiчна експедицiя та для чого потрiбно, щоб я прийшов озброеним? Куди ми вирушимо з ним i що доведеться робити? Голмс натякнув, що безбородий помiчник власника позичковоi каси – вельми небезпечна особа, здатна на великi злочини.
Я з усiх сил намагався розгадати цi загадки, але в мене нiчого не вийшло, тому вирiшив чекати ночi, яка мала пояснити менi все.
О чверть на десяту я вийшов iз дому i, пройшовши Гайд-парком, через Оксфорд-стрит, опинився на Бейкер-стрит. Бiля пiд’iзду стояли два кеби, i, увiйшовши до передпокою, я почув гомiн голосiв. Застав у Голмса двох людей. Детектив жваво бесiдував iз ними. Одного я знав – це був Пiтер Джонс, офiцiйний агент полiцii; iнший був довготелесий, худий, похмурий чоловiк у блискучому цилiндрi та гнiтюче бездоганному смокiнгу.
– Тепер уже всi е! – оголосив Голмс, застiбаючи матроську куртку й беручи з полицi мисливський стек iз важким держаком. – Ватсоне, ви, здаеться, знайомi з мiстером Джонсом iз Скотленд-Ярду? Дозвольте представити вас мiстеровi Меррiвезеру. Мiстер Меррiвезер також вiзьме участь у нашiй нiчнiй пригодi.
– Як бачите, докторе, ми з мiстером Голмсом знову полюемо разом, – озвався Джонс зi своiм звичним пихатим i поблажливим виглядом. – Наш приятель – безцiнний чоловiк. Але на самому початку ловiв йому потрiбна допомога старого гончака для переслiдування звiра.
– Боюся, що ми вполюемо не звiра, а качку, – похмуро зауважив мiстер Меррiвезер.
– Можете цiлком довiритися мiстеровi Голмсу, сер, – з повагою промовив агент полiцii. – У нього своi власнi улюбленi методи, якi, дозволю собi зауважити, дещо абстрактнi та фантастичнi, але, однак, дають блискучi результати. Маю визнати, що бували випадки, коли вiн мав рацiю, а офiцiйна полiцiя – нi.
– Якщо вже ви так кажете, мiстере Джонс, отже, все гаразд, – хитро прижмурився незнайомець. – І все ж, зiзнаюся, менi шкода, що сьогоднi не доведеться зiграти мою звичну партiю в робер. Це перший суботнiй вечiр за двадцять сiм рокiв, який я проведу без карт.
– У сьогоднiшнiй грi ставка бiльша, нiж у ваших картярських iграх, – зауважив Шерлок Голмс, – i сама гра цiкавiша. Ваша ставка, мiстере Меррiвезер, – тридцять тисяч фунтiв стерлiнгiв. А ваша ставка, Джонсе, – людина, котру ви давно хочете спiймати.
– Джон Клей – убивця, злодiй, грабiжник i шахрай, – зазначив Джонс. – Вiн iще молодий, мiстере Меррiвезер, а вже найметкiший злодiй у краiнi: нi на кого iншого я не одягнув би кайданки так охоче, як на нього. Вiн надзвичайна людина, цей Джон Клей. Його дiд був герцогом, сам вiн навчався в Ітонi й Оксфордi. Його мозок такий самий витончений, як i його пальцi, i хоча ми на кожному кроцi натикаемося на його слiди, вiн досi залишаеться невловимим. На цьому тижнi вiн обкраде когось у Шотландii, а наступного вже збирае грошi на будiвництво дитячого притулку в Корнуеллi. Я ганяюся за ним уже кiлька рокiв, а ще жодного разу його не бачив.
– Сьогоднi вночi матиму честь вам його представити. Менi також доводилося разiв зо два натикатися на подвиги мiстера Джона Клея, i я цiлком згоден iз вами, що вiн наймайстернiший злодiй у краiнi… Вже одинадцята година, i нам час виступати. Ви двое iдьте першим кебом, а ми з Ватсоном поiдемо другим.
Пiд час нашоi довгоi поiздки Шерлок був не надто товариський: сидiв вiдкинувшись i насвистував мелодii, якi сьогоднi почув на концертi. Ми iздили нескiнченною плутаниною освiтлених вулиць, поки нарештi не дiсталися до Фаррiнгтон-стрит.
– Тепер уже зовсiм близько, – заспокоiв мiй приятель. – Меррiвезер – директор банку, який особисто зацiкавлений в усiй справi. Джонс також нам знадобиться. Вiн хороший хлопець, хоча нiчого не тямить у своiй професii. Втiм, у нього е одна безперечна чеснота: вiн вiдважний, як бульдог, i чiпкий, як рак. Якщо схопить когось своею клешнею, то вже не випустить… Ми приiхали. Ось i вони.
Ми знову зупинилися на тiй самiй люднiй i жвавiй вулицi, де були вранцi. Заплативши вiзникам i слiдуючи за мiстером Меррiвезером, ми увiйшли в якийсь вузький коридор i прошмигнули в бiчнi дверцята, якi вiн вiдiмкнув для нас. За дверцятами виявився iнший коридор, дуже короткий. В кiнцi коридору були масивнi залiзнi дверi. Вiдчинивши iх, ми спустилися кам’яними схiдцями гвинтових сходiв i пiдiйшли до ще одних дверей, настiльки ж важких. Мiстер Меррiвезер зупинився, щоб засвiтити лiхтар, i повiв нас темним коридором, що пахнув землею. Минувши ще однi дверi, ми опинилися у великому склепi чи льосi, заставленому кошиками та важкими скринями.
– Згори проникнути сюди ой як не легко, – зауважив Голмс, пiднявши лiхтар й оглянувши стелю.
– Знизу також, – додав мiстер Меррiвезер, грюкнувши цiпком по плитах, якими була викладена пiдлога. – Хай йому грець, звук такий, нiби там порожнеча! – вигукнув вiн iз подивом.
– Змушений попросити вас не галасувати, – сердито буркнув Голмс. – Через вас уся наша експедицiя може закiнчитися невдало. Будьте люб’язнi, сядьте на одну з цих скринь i не заважайте.
Солiдний мiстер Меррiвезер iз ображеним виглядом сiв на кошика, а Голмс опустився на колiна й за допомогою лiхтаря та лупи взявся вивчати щiлини мiж плитами. За кiлька секунд, задоволений результатами свого дослiдження, вiн пiднявся й сховав лупу до кишенi.
– Маемо ще мiнiмум годину, – зауважив вiн, – бо вони навряд чи вiзьмуться за справу ранiше, нiж поважний лихвар засне. А от коли вiн засне, вони не гаятимуть нi хвилини, бо чим ранiше закiнчать роботу, тим бiльше часу матимуть для втечi… Ми перебуваемо, докторе, як ви, без сумнiву, вже здогадалися, у пiдвалах вiддiлення одного з найбагатших лондонських банкiв. Мiстер Меррiвезер – голова правлiння банку. Вiн пояснить нам, що змушуе найзухвалiших злочинцiв саме зараз iз особливою увагою ставитися до цих пiдвалiв.
– Ми зберiгаемо тут наше французьке золото, – пошепки сказав директор. – Ми вже мали ряд попереджень, що буде здiйснено спробу його вкрасти.
– Ваше французьке золото?
– Атож. Кiлька мiсяцiв тому нам знадобилися додатковi кошти, i ми позичили тридцять тисяч наполеондорiв у банку Францii. Але нам навiть не довелося розпаковувати цi грошi, i вони досi лежать у наших пiдвалах. Кошик, на якому я сиджу, мiстить двi тисячi наполеондорiв, поскладаних мiж аркушами свинцевого паперу. Рiдко в одному вiддiленнi банку тримають стiльки золота, скiльки зберiгаеться в нас зараз. Якимось чином про це дiзналися, i це змушуе директорiв напружитися.
– Маете всi пiдстави для неспокою, – озвався Голмс. – Ну, нам час приготуватися. Вважаю, що впродовж найближчоi години все буде скiнчено. Доведеться, мiстере Меррiвезер, прикрити цей лiхтар чимось темним…
– І сидiти в темрявi?
– Боюся, що так. Я прихопив колоду карт, щоб ви могли зiграти свою партiю в робер, адже нас тут якраз четверо. Але бачу, що дii ворога зайшли настiльки далеко, що залишити тут свiтло було б ризиковано. До того ж нам треба помiнятися мiсцями. Вони вiдчайдухи й, хоча ми нападемо на них раптово, можуть заподiяти нам чимало лиха, якщо не будемо обережнi. Я стану за цим кошиком, а ви сховайтеся за тими. Коли я спрямую на грабiжникiв свiтло, хапайте iх. Якщо вчинять стрiлянину, Ватсоне, стрiляйте в них без вагань.
Я поклав свiй заряджений револьвер на вiко дерев’яноi скринi, а сам зачаiвся за нею. Голмс накрив лiхтар i залишив нас у цiлковитiй пiтьмi. Запах нагрiтого металу нагадував нам, що лiхтар не згасили й що свiтло готове спалахнути будь-якоi митi. Моi нерви, напруженi вiд очiкування, були придушенi цiею раптовоi темрявою та цiею холодною вогкiстю пiдземелля.
– Для втечi вони мають лише один шлях – назад, через будинок на Кобург-сквер, – прошепотiв Голмс. – Сподiваюся, ви зробили те, про що я вас просив, Джонсе?
– Інспектор i два офiцери чекають iх бiля головного входу.
– Отже, ми заткнули всi дiрки. Тепер залишаеться лише мовчати та чекати.
Як повiльно тягнувся час! По сутi, минула всього година з чвертю, а менi здавалося, що нiч уже скiнчилася, i надворi свiтае. Моi ноги втомилися й затерпли, оскiльки я боявся навiть ворухнутися, нерви були напнутi. І раптом я помiтив мерехтiння свiтла внизу. Спочатку це була слабка iскра, що промайнула в просвiтi мiж плитами пiдлоги. Незабаром вона перетворилася на жовту смужку. Потiм без жодного шуму в пiдлозi з’явився отвiр, а посеред освiтленого простору – рука – бiла, жiночна, – яка начебто намагалася намацати якийсь предмет. Упродовж хвилини ця рука з рухомими пальцями стримiла з пiдлоги. Потiм вона зникла так само раптово, як виникла, i все знову занурилося в пiтьму. Лише крiзь вузеньку щiлину мiж двома плитами пробивалося слабке свiтло.
Однак за мить одна iз широких бiлих плит перекинулася з рiзким скрипiнням, i на ii мiсцi опинилася глибока квадратна яма, з якоi линуло свiтло лiхтаря. Над ямою з’явилося гладко поголене хлоп’яче обличчя; невiдомий пильно поглянув навсiбiч: двi руки вперлися в край отвору; плечi пiднялися з ями, потiм пiднявся й увесь тулуб; колiно вперлося в пiдлогу. За мить незнайомець уже стояв на пiдлозi бiля ями на повний зрiст та допомагав вилiзти своему товаришевi, такому ж маленькому та гнучкому, iз блiдим обличчям i з кучмою яскраво-рудого волосся.
– Все гаразд, – прошепотiв вiн. – Стамеску й лантухи маеш?.. Дiдько! Стрибай, Арчi, стрибай, а я вже дам собi раду.
Шерлок Голмс схопив його за комiр. Другий злодiй прошмигнув у нору; Джонс намагався його затримати, але, мабуть, без успiху: я почув трiск матерii, що рветься. У свiтлi лiхтаря блиснуло дуло револьвера, але Голмс мисливським стеком хльоснув свого бранця по руцi, i револьвер iз дзенькотом упав на кам’яну пiдлогу.
– Марно, Джоне Клею, – сказав Голмс м’яко. – Ви не маете жодних шансiв.
– Бачу, – вiдповiв той зовсiм спокiйно. – Але товаришевi моему вдалося втекти, i ви спiймали лише полу його пiджака.
