скачать книгу бесплатно
Гладун пiдвiвся з крiсла та кивнув, а його маленькi оченята, що заплили жиром, допитливо оглянули мене.
– Сiдайте сюди, на диван, – запропонував Голмс.
Вiн опустився в крiсло i, як завжди у хвилини задуми, з’еднав подушечки пальцiв обох рук докупи.
– Я знаю, мiй любий Ватсоне, – зазначив вiн, – що ви подiляете мiй потяг до всього незвичайного, усього, що порушуе наше одноманiтне буття. Якби ви не мали цього прагнення до незвичайних подiй, то не нотували б моi скромнi пригоди iз таким ентузiазмом… До того ж маю щиро зауважити, що деякi з ваших оповiдок дещо прикрашають мою дiяльнiсть.
– Зайва скромнiсть, вашi пригоди завжди здавалися менi дуже цiкавими, – заперечив я.
– Не далi, як учора, пригадую, що казав вам, що найсмiливiша фантазiя неспроможна уявити собi таких незвичайних i дивовижних випадкiв, якi зустрiчаються в буденному життi.
– Я тодi ж вiдповiв вам, що дозволяю собi сумнiватися в правильностi вашоi думки.
– Однак, докторе, вам доведеться визнати, що я маю рацiю, бо iнакше я б закидав вас стiлькома дивовижними фактами, що ви були б змушенi погодитися зi мною. Ось хоча б iсторiя, яку менi зараз розповiв мiстер Джабез Вiлсон. Обставини, в яких вона сталася, цiлком пересiчнi та буденнi, однак менi здаеться, що за все свое життя я не чув кращоi iсторii… Будь ласка, мiстере Вiлсон, повторiть свою розповiдь. Прошу вас про це не лише тому, щоб мiй приятель, доктор Ватсон, вислухав ii вiд початку до кiнця, але й для того, щоб менi самому не втратити навiть найменшоi дрiбницi. Звiсно, коли менi починають розповiдати про якийсь випадок, тисячi подiбних iсторiй виринають у моiй пам’ятi. Але цього разу змушений визнати, що нiчого схожого я нiколи не чув.
Гладкий клiент iз певною пихою випнув груди, витягнув iз кишенi плаща брудну, зiм’яту газету та розклав ii на своiх колiнах. Поки вiн, витягнувши шию, пробiгав очима стовпчики оголошень, я уважно розглядав його та намагався, наслiдуючи манеру Шерлока, вгадати за одягом i зовнiшнiм виглядом, що це за людина.
На жаль, моi спостереження не дали майже нiяких результатiв. Одразу можна було помiтити, що наш вiдвiдувач – звичайнiсiнький крамар, самовдоволений, товстий i повiльний. Його штани були мiшкуватi, сiрi, у клiтинку. Його не дуже охайний темний сюртук був розстебнутий, а на темнiй жилетцi виднiвся масивний мiдний ланцюг, на якому замiсть брелока бовтався просвердлений наскрiзь квадратний шматочок якогось металу. Заношений цилiндр i вицвiлий коричневий плащ зi зморщеним оксамитовим комiром лежали кинутi на крiслi. Коротко кажучи, скiльки б я не вдивлявся в цього чоловiка, не змiг побачити нiчого вартого уваги, крiм вогняно-рудого волосся. Було ясно, що вiн вкрай здивований якоюсь неприемною подiею.
Моi погляди не уникли проникливих очей Шерлока Голмса.
– Певна рiч, будь-кому ясно, – усмiхнувся вiн, – що наш гiсть колись займався фiзичною працею, нюхае тютюн, що вiн франкмасон, який був у Китаi, i що впродовж останнiх мiсяцiв йому доводилося багато писати. Крiм цих очевидних фактiв, я не мiг бiльше нiчого вгадати.
Мiстер Джабез Вiлсон випростався в крiслi i, не вiдриваючи вказiвного пальця вiд часопису, витрiщився на мого приятеля.
– Яким чином, мiстере Голмс, ви змогли все це дiзнатися? – поцiкавився вiн. – Звiдки знаете, наприклад, що я займався фiзичною працею? Я й справдi почав свою кар’еру корабельним теслею.
– Вашi руки розповiли менi про це, мiй любий сер. Ваша права рука бiльша за лiву. Ви працювали нею бiльше, тому м’язи на нiй розвиненi краще.
– А нюхання тютюну? А франкмасонство?
– Про франкмасонство здогадатися неважко, адже ви, всупереч суворому статуту свого ордену, носите шпильку для краватки iз зображенням дуги та кола.
– Отакоi! Я й забув про неi… Але як ви здогадалися, що менi доводилося багато писати?
– Про що ж iще можуть свiдчити ваш лискучий правий рукав i витерта матерiя на лiвому рукавi бiля лiктя!
– А Китай?
– Лише в Китаi могла бути витатуйована рибка, що прикрашае ваше праве зап’ястя. Я вивчав татуювання, i менi доводилося навiть писати про них науковi статтi. Звичай фарбувати риб’ячу луску в нiжно-рожевий колiр притаманний лише Китаю. Побачивши китайську монетку на ланцюжку вашого годинника, я остаточно переконався, що ви були в Пiднебеснiй.
Мiстер Джабез Вiлсон голосно зареготав.
– Он воно що! – сказав вiн. – Я спочатку подумав, що ви хтозна якими хитрими методами вiдгадуете, а, виявляеться, це так просто.
– Гадаю, Ватсоне, – звернувся до мене Голмс, – що я помилився, коли пояснив, яким чином дiйшов до своiх висновкiв. Як ви знаете, Omne ignotum pro magnifico[4 - Omne ignotum pro magnifico (лат.) – усе невiдоме показують величним.], i моiй скромнiй славi загрожуе крах, якщо буду такий вiдвертий… Ви знайшли оголошення, мiстере Вiлсон?
– Знайшов, – пiдтвердив той, тримаючи товстий червоний палець у центрi газетного стовпчика. – Ось воно. З цього все й почалося. Прочитайте самi, сер.
Я взяв газету й прочитав:
«Спiлка рудих на виконання заповiту покiйного Єзекii Гопкiнса з Лебанона, Пенсiльванiя (США), вiдкривае нову вакансiю для члена спiлки. Пропонуеться платня чотири фунти стерлiнгiв на тиждень за суто номiнальну роботу. Кожен рудий, не молодший двадцяти одного року, котрий перебувае при здоровому глуздi та тверезiй пам’ятi, може виявитися придатним для цiеi роботи. Звертатися особисто до Дункана Росса в понедiлок, об одинадцятiй годинi, в офiс спiлки на Флiт-стрит, Попс-корт, 7».
– Що, чорт забирай, це може означати? – вигукнув я, двiчi прочитавши надзвичайне оголошення.
Голмс безгучно засмiявся й увесь якось зiщулився в крiслi, а це слугувало безпомилковою ознакою, що вiн дуже задоволений.
– Чи не занадто пересiчне оголошення, як гадаете? – спитав вiн. – Ну, мiстере Вiлсон, продовжуйте свою оповiдку та розкажiть нам про себе, свiй дiм i про те, яку роль зiграло це оголошення у вашому життi. А ви, докторе, запишiть, будь ласка, що це за газета та ii дату.
– «Морнiнг кронiкл». 27 квiтня 1890 року. Рiвно два мiсяцi тому.
– Дуже добре. Продовжуйте, мiстере Вiлсон.
– Як я вам уже казав, мiстере Шерлок Голмс, – сказав Джабез Вiлсон, витираючи лоб, – у мене е маленька позичкова каса на Кобург-сквер, неподалiк вiд Сiтi. Спочатку моi справи йшли не дуже добре, за останнi два роки прибуткiв вiд неi вистачало хiба на те, щоб сяк-так заробляти на прожиття. Колись я мав двох помiчникiв, але тепер залишився лише один; менi важко було б платити i йому, але вiн погодився працювати на пiвставки, щоб мати можливiсть вивчити мою справу.
– Є iм’я в цього невибагливого юнака? – поцiкавився Шерлок Голмс.
– Вiнсент Сполдiнг, i вiн уже не юнак. Важко сказати, скiльки йому рокiв. Кращого помiчника менi не знайти. Я чудово розумiю, що вiн цiлком мiг би обiйтися й без мене та заробляти вдвiчi бiльше. Але, врештi-решт, якщо вiн задоволений, навiщо ж я вселятиму йому думки, якi завдадуть шкоди моiм iнтересам?
– Справдi, навiщо? Вам, бачу, дуже пощастило: маете помiчника, котрому платите набагато менше, нiж платять за таку ж роботу iншi. Не часто зустрiчаються такi безкорисливi службовцi в наш час.
– О, у мого помiчника е своi недолiки! – замахав руками мiстер Вiлсон. – Я нiколи не зустрiчав людину, котра б настiльки пристрасно захоплювалася фотографiею. Клацае апаратом, коли треба працювати, а потiм пiрнае в льох, як зайча в нору, i проявляе там своi пластинки. Це його головний недолiк. Але в усьому iншому вiн хороший працiвник.
– Сподiваюся, вiн i досi служить у вас?
– Атож, сер. Вiн i чотирнадцятирiчне дiвчисько, яка трохи куховарить i замiтае пiдлогу. Бiльше нiкого не маю, я вдiвець, до того ж бездiтний. Ми трое живемо дуже скромно, сер, пiдтримуемо вогонь у багаттi та сплачуемо рахунки – ось i всi нашi заслуги… Це оголошення вибило нас iз рiвноваги, – продовжував мiстер Вiлсон. – Сьогоднi виповнилося якраз вiсiм тижнiв iз того дня, коли Сполдiнг увiйшов у мiй офiс iз цiею газетою в руцi та сказав:
«Хотiв би я, мiстере Вiлсон, аби Всевишнiй створив мене рудим».
«Чому?» – здивувався я.
«Тому, – пояснив вiн, – що вiдкрилася нова вакансiя в Спiлцi рудих. Тому, хто ii займе, вона дасть добре заробити. Там, схоже, бiльше вакансiй, нiж кандидатiв, i виконавцi заповiту ламають собi голову, не знаючи, що робити з грiшми. Якби мое волосся було здатне змiнити свiй колiр, я неодмiнно скористався б цiею вигiдною пропозицiею».
«А що це за Спiлка рудих?» – зацiкавився я.
Бачите, мiстере Голмс, я зазвичай сиджу вдома, й оскiльки менi не доводиться бiгати за клiентами, бо вони самi приходять до мене, то iнодi я цiлими тижнями не виходжу надвiр. Ось чому мало знаю про те, що вiдбуваеться у свiтi, i завжди радий почути щось новеньке…
«Невже ви нiколи не чули про Спiлку рудих?» – широко вирячив очi Сполдiнг.
«Нiколи».
«Це дуже дивно, адже ви один iз тих, що мае право зайняти вакансiю».
«А багато можна заробити?» – перепитав я.
«Близько двохсот фунтiв стерлiнгiв на рiк максимум, але робота дрiбна й до того ж така, що не заважае людинi займатися якоюсь iншою справою».
«Розкажiть менi все, що знаете про цю спiлку», – попросив я.
«Як ви самi бачите, – розповiдав Сполдiнг, показуючи менi оголошення, – у Спiлцi рудих е вакансiя, а ось i адреса, за якою можна звернутися за довiдкою, якщо захочете дiзнатися всi подробицi. Наскiльки я знаю, цю спiлку заснував американський мiльйонер Єз Гопкiнс, великий дивак. Вiн сам був вогняно-рудий i спiвчував усiм рудим на свiтi. Вмираючи, залишив пiсля себе гору грошей i заповiв використати iх для полегшення долi тих, у кого волосся яскраво-рудого кольору. Менi казали, що цим щасливцям платять чудову платню, а роботи не вимагають вiд них майже нiякоi».
«Але ж рудих мiльйони, – сказав я, – i кожен буде прагнути зайняти це вакантне мiсце».
«Не так багато, як вам здаеться, – заперечив вiн. – Оголошення, як бачите, стосуеться лише лондонцiв, причому тiльки дорослих. Цей американець народився в Лондонi, прожив тут свою юнiсть i хотiв зробити щасливим свое рiдне мiсто. Крiм цього, наскiльки я чув, у Спiлку рудих не мае сенсу звертатися тим, у кого волосся свiтло-руде або темно-руде, – там потрiбнi люди з волоссям яскравого, слiпучого, вогняно-рудого кольору. Якщо хочете скористатися цiею пропозицiею, мiстере Вiлсон, доведеться пiти до офiсу Спiлки рудих. Але чи варто вам вiдволiкатися вiд ваших головних справ заради кiлькасот фунтiв?..»
Як ви самi можете бачити, джентльмени, у мене справжне яскраво-руде волосся вогняно-червоного вiдтiнку, i менi здавалося, що, якщо справа дiйде до змагання рудих, у мене, мабуть, таки буде шанс зайняти вакансiю, що звiльнилася. Вiнсент Сполдiнг як людина, котра добре розумiеться на таких справах, мiг би менi добряче прислужитися, тому я звелiв зачинити вiконницi на весь день i попросив його супроводжувати мене до примiщення спiлки. Вiн дуже зрадiв, що сьогоднi йому не доведеться працювати, i, замкнувши офiс, ми подалися за адресою, вказаною в оголошеннi.
Я побачив видовище, мiстере Голмс, яке менi бiльше нiколи не доведеться спостерiгати! З пiвночi, iз пiвдня, зi сходу та заходу всi люди, у волоссi котрих був хоча б найменший вiдтiнок рудого кольору, кинулися в Сiтi. Вся Флiт-стрит була заповнена рудими, а Попс-корт нагадував вiзок гендляра, котрий торгуе апельсинами. Нiколи не думав, що в Англii е стiльки рудих. Тут були всi вiдтiнки рудоi барви: солом’яний, лимонний, помаранчевий, цегляний, вiдтiнок iрландських сеттерiв, жовчi, глини; але, як i зазначав Сполдiнг, голiв живого, яскравого, вогняного кольору було дуже небагато. Однак, побачивши таку юрбу, я впав у вiдчай. Сполдiнг не розгубився. Не знаю, як це йому вдалося, але вiн штовхався й просувався так завзято, що зумiв провести мене крiзь натовп, i ми опинилися на сходах, що ведуть у примiщення. Сходами рухався подвiйний людський потiк: однi пiдiймалися, сповненi приемних надiй, iншi ж спускалися в зневiрi. Ми протиснулися вперед i незабаром опинилися всерединi…
– Надзвичайно цiкава з вами трапилася iсторiя! – зауважив Голмс, коли його клiент замовк, щоб освiжити свою пам’ять дрiбкою тютюну. – Будь ласка, продовжуйте.
– Там не було нiчого, крiм пари дерев’яних крiсел i простого соснового столу, за яким сидiв маленький чоловiчок, ще рудiший за мене. Вiн перекидався кiлькома словами з кожним iз кандидатiв, коли вони пiдходили до столу, i в кожному знаходив якийсь недолiк. Мабуть, зайняти цю вакансiю було не так уже й легко. Проте, коли ми за чергою пiдiйшли до столу, маленький чоловiчок зустрiв мене набагато привiтнiше, нiж iнших кандидатiв, i, як тiльки ми увiйшли, замкнув дверi, щоб поговорити з нами без стороннiх.
«Це мiстер Джабез Вiлсон, – вказав мiй помiчник. – Вiн хотiв би зайняти вакансiю в спiлцi».
«І вiн цiлком гiдний того, щоб ii зайняти, – втiшився чоловiчок. – Давно менi не траплялося бачити таку бездоганну чуприну!»
Вiн вiдступив на крок, схилив голову набiк i дивився на мое волосся так довго, що я аж знiяковiв. Потiм раптом кинувся вперед, схопив мою руку й почав мене гаряче вiтати.
«Було б несправедливо з мого боку зволiкати, – видихнув вiн. – Однак, сподiваюся, ви пробачите менi, якщо я вдамся до певних запобiжних заходiв». Вiн вчепився в мое волосся обома руками й смикнув так, що я аж завив вiд болю.
«У вас на очах сльози, – сказав незнайомець i вiдпустив мене. – Отже, все гаразд. Вибачте, але нам доводиться бути обережними, бо нас двiчi дурили за допомогою перук i один раз – за допомогою фарби. Я мiг би розповiсти вам про такi нечеснi витiвки, що ви би втратили довiру до людства».
Вiн пiдiйшов до вiкна й щодуху гукнув, що вакансiя вже зайнята. Стогiн розчарування долинув знизу, юрба розповзлася в рiзнi боки, i незабаром в усiй цiй мiсцинi не залишилося жодного рудого, крiм мене та того, хто мене наймав.
«Мое iм’я мiстер Дункан Росс, – назвався вiн, – я також отримую пенсiю з того фонду, який залишив нам наш щирий добродiй. Ви одруженi, мiстере Вiлсон? Маете сiм’ю?»
Я вiдповiв, що бездiтний удiвець. На його обличчi з’явився вираз скорботи.
«Боже милий! – похмуро зронив вiн. – Та це ж дуже серйозна завада! Як прикро, що ви неодруженi! Фонд був створений для збiльшення популяцii рудих, а не лише для пiдтримки iхнього життя. Яке нещастя, що ви виявилися нежонатим!»
При цих словах мое обличчя витягнулося, мiстере Голмс, бо я почав остерiгатися, що мене не вiзьмуть. Але господар помiркував i заявив, що все обiйдеться:
«Заради когось iншого ми не стали б порушувати правила, але людинi з таким волоссям можна пiти назустрiч. Коли можете приступити до виконання ваших нових обов’язкiв?»
«Це трохи важко, адже я зайнятий в iншiй справi», – замислився я.
«Не турбуйтеся про це, мiстере Вiлсон! – заспокоiв мене Вiнсент Сполдiнг. – З тiею роботою я впораюся й без вас».
«Скiльки часу я буду зайнятий?» – поцiкавився я.
«З десятоi до другоi».
У позичкових касах головна робота вiдбуваеться пiсля обiду, мiстере Голмс, особливо по четвергах i п’ятницях, напередоднi зарплати, тож я вирiшив, що непогано буде заробити дещицю й у ранковi години. До того ж я знав, що мiй помiчник – людина надiйна та цiлком може виконати мою роботу, якщо доведеться.
«Такий графiк мене влаштовуе, – погодився я. – А скiльки ви платите?»
«Чотири фунти на тиждень».
«А в чому полягае робота?».
«Робота суто номiнальна».
«Що ви називаете суто номiнальною роботою?»
«Весь призначений для роботи час вам доведеться перебувати в нашому офiсi або принаймнi в будiвлi, де вiн розмiщуеться. Якщо ви хоча б раз вiдлучитесь у робочий час, то втратите цю посаду назавжди. Заповiт особливо наполягае на точному виконаннi цього пункту. Вважатиметься, що ви не виконали наших вимог, якщо хоча б раз покинете офiс у визначений час».
«Якщо йдеться всього про чотири години на добу, менi, звiсно, й на гадку не спаде кудись вiдлучатися», – запевнив я.
«Це дуже важливо, – наполягав мiстер Дункан Росс. – Потiм жодних вибачень навiть слухати не станемо. Нiякi хвороби чи справи не зможуть стати виправданням. Ви маете перебувати в примiщеннi, а iнакше втратите роботу».
«А в чому ж ця робота полягае?»
«Вам доведеться переписувати «Британську енциклопедiю». Перший том – у цiй шафi. Чорнило, пера, папiр i бiбулу дiстанете самi, ми ж надаемо стiл i крiсло. Зможете приступити до роботи завтра ж?»
«Певна рiч», – пiдтвердив я.
«У такому разi, бувайте, мiстере Джабез Вiлсон. Дозвольте менi ще раз привiтати вас iз тим, що вам вдалося отримати таку гарну посаду».
Вiн кивнув. Я вийшов iз кiмнати й подався додому разом iз помiчником, радiючи своiй незвичайнiй удачi. Весь день мiркував про цю подiю й до вечора трохи занепав духом, оскiльки менi почало здаватися, що вся ця справа – звичайнiсiньке шахрайство, хоча менi нiяк не вдавалося вгадати, у чому може полягати суть такоi витiвки. Здавалося неймовiрним, що iснуе такий заповiт i що люди згоднi платити такi шаленi грошi за переписування «Британськоi енциклопедii». Вiнсент Сполдiнг щодуху намагався пiдбадьорити мене, але, лягаючи спати, я твердо вирiшив вiдмовитися вiд цiеi справи. Однак уранцi я подумав, що варто хоча б сходити туди про всяк випадок. Купивши на пеннi чорнила, прихопивши гусяче перо та сiм великих аркушiв паперу, я вирушив до Попс-корту. На мiй превеликий подив, там усе було гаразд. Я дуже зрадiв. Стiл був уже готовий для моеi роботи, i мiстер Дункан Росс чекав на мене. Вiн звелiв менi почати з лiтери А i вийшов; однак час вiд часу повертався в примiщення, щоб переконатися, що я працюю. О другiй годинi вiн попрощався зi мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, i замкнув за мною дверi офiсу.
Так вiдбувалося день у день, мiстере Голмс. У суботу мiй господар виклав передi мною на стiл чотири золотих соверени – плату за тиждень. Так минув i другий тиждень, i третiй. Щоранку я приходив туди рiвно о десятiй i рiвно о другiй iшов. Потроху мiстер Дункан Росс почав заходити в офiс лише вранцi, а з часом i зовсiм перестав там з’являтися. Проте я, звiсно, не наважувався вийти з кiмнати навiть на хвильку, адже не мiг бути упевнений, що вiн не прийде, i не хотiв ризикувати такою вигiдною роботою.
Минуло вiсiм тижнiв; я переписав статтi про абата, артилерiю, архiтектуру, Аттику й вже сподiвався незабаром перейти до лiтери В. Витратив цiлу купу паперу, i написане мною вже ледь помiщалося на полицi. Аж раптом усе скiнчилося.
– Скiнчилося?
– Атож, сер. Сьогоднi вранцi. Я пiшов на роботу, як завжди, о десятiй годинi, але дверi виявилися замкненими, а до них був прибитий цвяшком клаптик картону. Ось вiн, читайте самi.
Вiн простягнув нам картон завбiльшки iз аркуш iз нотатника. Там було написано:
«Спiлка рудих розпущена 9 жовтня 1890 року».
Ми з Шерлоком Голмсом довго розглядали i цю коротку записку, i сумне обличчя Джабеза Вiлсона; нарештi кумедний бiк подii затулив вiд нас усе iнше: не втримавшись, ми зареготали.
– Не бачу тут нiчого смiшного! – спересердя вигукнув наш клiент, схопившись iз крiсла й почервонiвши до коренiв свого пекучого волосся. – Якщо ви, замiсть того, щоб допомогти менi, маете намiр насмiхатися надi мною, я звернуся за допомогою до когось iншого!
– Нi-нi! – заперечив Голмс i знову всадив гостя в крiсло. – Вашу справу я не покину нiзащо на свiтi. Вона буквально освiжае менi душу своею новизною. Але в нiй, даруйте, таки е щось кумедне… Що ж ви зробили, знайшовши цю записку на дверях?
– Я був вражений, сер. Не знав, що й робити. Обiйшов сусiднi офiси, але там нiхто нiчого не чув. Нарештi, я подався до власника будинку, котрий живе на першому поверсi, i спитав, чи не зможе вiн менi пояснити, що сталося зi Спiлкою рудих. Вiн вiдповiв, що нiколи не чув про таку органiзацiю. Тодi я спитав, хто такий мiстер Дункан Росс. Вiн вiдповiв, що це iм’я чуе вперше.
«Маю на увазi, – не здавався я, – про джентльмена, котрий орендував у вас кiмнату № 4».
«Рудого?»
«Авжеж».
«Його iм’я Вiльям Моррiс. Вiн юрист, орендував у мене примiщення тимчасово – його постiйний офiс ремонтували. Вчора поiхав».
